Головна

Шкільна бібліотека

Перелік предметів

Англійська мова
Біологія
Географія
Економіка
Інформатика
Історія
Математика
Німецька мова
ОБЖ
Політологія
Право
Природознавство
Психологія і педагогіка
Російська мова
Соціологія
Фізика
Філософія
Французька мова
Українська мова
Хімія

Підручники в PDF


 

Фразеологія сучасної української мови

розділ 13

КУЛЬТУРНО-НАЦІОНАЛЬНИЙ КОМПОНЕНТ В УКРАЇНСЬКИХ ФРАЗЕОЛОГІЗМАХ

§ 38. Духовний код національної культури

Питанню культурно-національної специфіки в порівняльно-зіставному та інтроспективному планах в останні роки присвячено немало робіт. Проблеми "мова і культура", "фразеологія і культура", "фразеологія в контексті культури", "фразеологізми в аспекті культурно-мовної ідентичності", "національна своєрідність фразеологізмів" тощо розглядали О. Бабкін (1979), А. Райхштейн (1980),Дне. Лакофф та М. Джонсон (1987), В. Мокієнко (1986), С. Єрмоленко (1987), Н. Арутюнова (1988), Б. Ажнюк (1989), А. Вежбицька (1992), В. Телія (1996), В. Жайворонок (2001), Д. Добровольський (1990, 1996, 1997, 1998) та багато інших вчених. Д. Добровольський, зокрема, робить серйозні спроби визначити поняття культурно-національної специфіки у власне лінгвістичних термінах [76].

Як зазначав І. Огієнко, "мова — це не тільки простий символ розуміння, бо вона витворюється в певній культурі, у певній традиції".І постійно вбирає ці елементи народної культури, народних традицій, національної ментальності, закодовуючи її у внутрішній формі. Навіть семантику слова (= фразеологізму) М. Комлєв називає його культурним компонентом. Звичайно виділяють два види етнокультури — матеріальну і духовну, які тісно переплетені й взаємодетерміновані. Фразеологічні одиниці завжди — явно чи завуальовано, на рівні етимологічних розшуків — зберігають свою історико-семантичну природу, спостереження над якою неодмінно приводять до першоджерела, до перемінного прототипу ФО. Останній розуміється як найбільш типовий цілісний конструкт, який базується на досвіді людини, узагальнене надслівне вільносинтаксичне вираження елементів етнокультури, подане як денотат — одиниця семантики, що становить обсяг значення об'єкта, або як термін прототипної семантики — мисленнєвий корелят найкращого зразка певного класу об'єктів (О. Селіванова). Обсяг етнокультурного (культурно-національного, національно-культурного) прототипу як прообразу ФО збігається з мінімальним, але достатнім (згорнутим як гештальт-структура) відрізком тексту переказу етноситуації. Систематизація прототипів за тематико — ідеографічними розрядами, ширше — визначення фразеоносних сфер, відповідає першому етапові ларінської тріади — перемінним словосполученням, панівним у кожній мові на будь-якому етапі її розвитку. Упорядкування таких розрядів і спостереження за їх конкретним наповненням відкриває панорамну картину прототипів з виразною культурно-національною ретроспективою, яскраво свідчить про культурно-національну семантику ФО, тобто про їх зміст, що не має реляційного, строго системного, відносного характеру і тією чи іншою мірою започатковується особливостями економіки, географії, суспільного устрою, фольклору, літератури, всіма видами мистецтва, науки, деталями побуту, звичаями народу [39: 89].

Проте в давнину духовна сфера людини, світ її переконань і вірувань не були зовсім вільною справою, а "з необхідністю підлягали матеріальним умовам". Проте й слово людське "наділене було владною, чародійною і творчою силою" (О. Афанасьев). Єдність матеріального й духовного в процесі формування фразеологічного складу, таким чином, безсумнівна.

КНК фразеологічної семантики може виявлятися або в сукупному переінтегрованому значенні ідіоми, або у вихопленому ланцюгу якоїсь обрядодії (ставати на рушник), або у значенні компонентів — концептів (топоніми, етнічні реалії, власні назви тощо).

Великим культурно-національним потенціалом наділені фразеологізми із соціолінгвістичними, етнографічними й країнознавчими характеристиками. Сучасна літературна мова включає тільки "айсбергові" фразеологічні відшарування могутньої фразеологічної течії. Фразеологізми — історично змінні, літературні й локальні — формувались як віддзеркалення повсякденних побутових турбот, соціальних взаємовідносин людей, їх вірувань, звичаїв, обрядів, заклинань, формул ворожіння, побажань — клятв тощо. Таким є зворот ходити на ралець (вітати господаря у святкові дні). Витоки виразу, як стверджував М. Сумцов, — у возвеличуванні плуга, волів, сохи, оранки й сівби (1886). Правда, ще раніше в "Русском филологическом вестнике" за 1884 і 1885 рр., а потім і в праці "Объяснение малорусских и сродных народных песен" (окремий відбиток 1887 р.) О. Потебня пояснював цей вираз як "подарунок колядникам", котрі обходили двори "з ралом, плугом", а потім уже "хабар" [219: 34— 35].

Словами на ясні зорі, на тихі води в історичних думах та народних піснях передавали прагнення бранців повернутися на батьківщину "З тяжкої неволі, 3 віри бусурменської, На ясні зорі, На тихі води, У край веселий, У мир хрещений" ("Дума про Марусю Богуславку"). Численні варіанти виразу — точна ознака його фольклорного джерела: " — Діду, а куди лебеді полетіли?" — "На тихі води, на ясні зорі..." (М. Стельмах); "Прийди мені, Прийди мені, Прийди, З-під ясних зір і тихої води, З-під сивого пташиного крила. З-під пломеню, з-під каменя й весла!" (Г. Світлична). Народнопоетична сполука підноситься до високого символу рідної землі, свого вогнища, вільного краю: "Юрія Немирича, рейментаря затяжних військ гетьманських... сплячого на шаблях рознесли... одного з тих, що могли Україну вивести на ясні зорі та на тилі води..." (Б. Лепкий); "Веди мене, дорого правоти. Як не мені, дай іншому дійти На тихі зорі і на ясні води" (Д. Павличко). Практично необмежені можливості його поетичного обігрування, контекстного опрацювання, у якому, однак, зберігається стрижнева ідея яснозоряного й тиховодного образу: "Іду від зір. І тихих вод І благородного коріння" (Г. Світлична); "На теплії води, де яснії зорі Тепліше за наші зорять, Де буде нам синє таємнеє море пісень чарівничих співать" (І. Манжура).

Здавна дійшов до нас вислів справляти колодія. Як вважають Русанівський і С. Єрмоленко, можливо, ще з дохристиянських часів. Неодруженому парубкові дівчина прив'язує до руки або до ноги шматок дерева, переважно качалку, як покарання за те, що вчасно не одружився, — в'яже колодку. У Кам'янці на Луганщині сто років тому 11 лютого (за ст. ст.) прив'язували колодки навіть батькам і матерям, котрі "не женили синів або не видали заміж дочок" [93: 111]. Парубок волочить колодку, доки не дасть відчепного, не відкупиться. Звідси — справляти колодія "бенкетувати на одержані гроші за відчеплену колодку". "Ти не моя, дівчино молодая!.. За личко гарне Справляє хтось колодія" — написав задушевне C. Руданський. Лексикораф Ф. Піскунов увів до словника вираз "колоду волочити" [207: 110]. Названі вислови широко вживалися ще в XIX й на початку XX ст., про що можемо довідатися зі "Словаря української мови" Б. Грінченка [254, II: 271]. На Поліссі колодку водять або качають звичайно на Масляну. Отже, поліс, качати колодку "відзначати Масляну" [7: 98]. Якщо дівчина не вийшла заміж, то говорили: "Ми тобі колодку прив'яжем" [65: 82]. Не обходили й знайомих: "не умовили". Поволочивши колодку, причетні до цього театралізованого народного дійства на зібрані гроші бенкетували. Дещо розширено сприймаються подібні вислови в такому контексті: "Сват до свата ходить, то умовно так кажуть: колодку тягать".

Колодій був залишком свята кохання — із зими до весни колодка ніби зв'язувала молодь. "Великий на горбі цвинтар зацвітає широкими кольоровими спідницями, і дівчата в них, здається, не йдуть, а пливуть. В руках тримають хусточки: подарунок тим хлопцям, що взимку до них додому is колодкою приходили", — відтворює звичай подолян М. Стельмах у "Великій рідні". Подільській колодці взагалі пощастило: про неї в просторій розвідці "Великдень у подолян" згадав А. Свидницький. В етнографа О. Курочкіна читаємо: на Масляну хлопці пригощали дівчат горілкою, пивом, солодощами — купували (запивали) колодку. Як подяку за це кожна дівчина вишивала перкалеву хусточку, оздоблювала її квітами й ініціалами свого обранця і разом з кількома писанками вручала її парубкові на Великдень — повертала колодку. В Уласа Самчука — колодку виправляють ("Марія"). Весною ж віддавали колодку [254, II: 271]: хлопець, одержавши від дівчини писанку, повинен був найняти для неї танець.

Подібний звичай відомий і в росіян (волочить колодку, вязать колодки), білорусів (прив’язування калодкі), західних слов'ян — чехів, словаків, поляків. Поляки, зокрема, на Масницю прив'язували "клоцки" — шматки дерева. У Словаччині й Моравії символічні шматки дерева ("клатики") ще й прикрашали [89: 386]. Розгалуженість "колодкових" виразів і їх уживання в багатьох слов'янських мовах свідчать про давність звичаю (дохристиянські часи) і, треба думати, й виразів.

За кожним з названих і неназваних тут подібних висловів — колодку волочити, справляти колодія, іти на діти, жити на віру, бути в одній каші, каша зарита, перехрестити слід (чий), переливати уроки (на кого), щоб тебе сира земля не прийняла (земля викидає із себе тіло померлого, котрий, за словами етнографа А. Онищука, "присягнув на фальш") — національна маркованість, специфічність образних виразів, зумовлені особливостями культурного розвитку українського народу. Через мову "все створене народом у минулому впливає на індивіда" (В. Гумбольдт). Описуючи сутність предметного ряду навколишнього середовища, етноситуацій, фразеологізми вербалізують їх у словесно-знаковій формі.


НазадЗмістВперед

 

 
© www.SchoolLib.com.ua