Головна

Шкільна бібліотека

Перелік предметів

Англійська мова
Біологія
Географія
Економіка
Інформатика
Історія
Математика
Німецька мова
ОБЖ
Політологія
Право
Природознавство
Психологія і педагогіка
Російська мова
Соціологія
Фізика
Філософія
Французька мова
Українська мова
Хімія

Підручники в PDF


 

Соціологія: загальний курс. Навчальний посібник для студентів вищих закладів освіти України

ЧАСТИНА ПЕРША.

СОЦІОЛОГІЯ ЯК НАУКА

Розділ 2.

ВИНИКНЕННЯ І ОСНОВНІ ВІХИ РОЗВИТКУ СОЦІОЛОГІЇ

2.3. Соціологічна думка України

Витоки соціального пізнання в Україні сягають у княжу добу (IX — XIII ст.) і тісно пов'язані з буттям українського народу, формуванням української державності. Цінними джерелами протосоціологічних ідей є перші літературні твори: «слова», «повчання», «патерики», «життя святих», які складалися для поширення християнства і водночас містили відомості про соціальні відносини, побут та культуру того часу і опосередковано відбивали настрої різних верств. Це, Зокрема, такі твори як «Слово о законі і благодаті» (IX ст. ) — першого київського митрополита Іларіона, «Повчання дітям» (XII ст.) Володимира Мономаха, «Печорський патерик», «Слово о полку Ігоревім» (XII ст.), «Іпатіївський літопис» (XV ст.), «Повість минулих літ» Нестора, «Руська правда» Ярослава Мудрого.

Важливим джерелом протосоціологічної думки був твір дрібного шляхтича з Волині Христофора Філарета (псевдонім) "Апокрисис" (1597 р.), в якому у релігійній формі відстоюється ідея рівності людей незалежно від місця і становища у житті, дотримання монархом прав і свобод народу, суспільного договору і природних прав. Мислитель наголошував, що дотримання монархом закону, поважання прав і свобод підданих є джерелом сили і могутності держави. Народ, за його переконанням, мас захищати свої права.

Виняткове місце у розвитку соціальної думки в Україні кінця XVI — початку XVII ст. займає мислитель І. Вишенський — виходець з містечка Судова Вишня, біля Львова. Життя українського народу і боротьба в жорстких умовах національного, соціального та релігійного переслідування стали в його писаннях центральними темами. Здебільшого вони мають форму "Посланій", адресованих до князя Острозького, до братств, владик і всіх українців. У таких творах, як "Порада", "Послание до всіх обще в людской земле живящих", "Извещение краткое о латинских прелестях" та інших, виходячи з принципу відношення "дух — тіло", він прагне знайти обґрунтування вимог свободи, рівності, справедливості у сфері духа, а потім покласти це в основу життєдіяльності, громадського життя людини і народу.

Значний інтерес для протосоціології становлять соціально-політичні концепції Києво-Могилянської академії — першого вищого навчального закладу на східних землях України. Засновником академії був визначний церковний і культурний діяч київський митрополит Петро Могила (1596-1648 рр.). Разом з іншими діячами академії — С. Яворським, Ю. Копиським, П. Величковським та Ф. Прокоповичем — він розвивав погляди на співвідносний церкви і держави, світської та церковної влади.

Важливий вплив на становлення української суспільної думки, протосоціологічних ідей XVIII ст. має теоретична спадщина великого мислителя Г. Сковороди (1722-1794 рр.). Провідник демократичних ідей, великий гуманіст — просвітитель, він у своїх творах висунув основні проблеми філософського, історико-соціологічного та етичного характеру. Основне місце в його творчості займають філософсько-соціологічні твори.

У своєму першому соціофілософському творі "Начальная дверь" Г. Сковорода розвинув вчення про два світи чи дві натури, з яких складається увесь світ: одна натура - видима, друга - невидима. Видимий світ - це світ матеріальний, невидимий — духовний, "Божественная сутність", це Бог, який існує у всьому - у природі, людині, і він є істиною — ідеєю.

Поряд з ученням про дві натури Г. Сковорода висунув теорію трьох світів (мірів): перший — великий "мір", що складається з безлічі світів, це всесвіт - макрокосмос, який немає меж. Два другі - це частини великого, малі світи. Один з них - малий світ - мікрокосмос ("мірок"), людина, а другий - це символічний світ, Біблія, яку тільки символічно треба розуміти, бо до неї Г. Сковорода підходить, як до вивершення історичного людського пошуку мудрості та правди про таємницю буття. Кожний такий світ має дві натури: зовнішню - матеріальну і внутрішню - духовну.

Важливу базу для дослідження соціологічних поглядів та ідей дає доба національно-культурного відродження в Україні. Початок останнього традиційно пов'язується з останньою чвертю XVIII ст. і насамперед з появою "Енеїди" І. Котляревського (1798 р.), який вперше ввів живу українську мову до літератури, з його послідовниками (наприклад, Г. Квіткою-Основ'яненком і харківським гуртком діячів науки і культури). Такс ж відродження в Галичині пов'язане з Маркіяном Шашкевичем, який майже через 40 років після появи "Енеїди" виступив з "Русалкою Дністровою" та з гуртком своїх однодумців ("Руська Трійця"), започаткувавши західноукраїнський літературний, а згодом і національний ренесанс. Відродження мало своє джерело в історичній традиції та пробудженні української народності.

Певний внесок у розвиток пізнання, людини, суспільства, гуманітарної освіти, науки та культури зробили представники Кирило-Мефодіївського Братства, створеного наприкінці 1845 - початку 1846 рр. До Братства належали М. Костомаров, М. Гулак, Т. Шевченко, П. Куліш, В. Білозерський, О. Маркович та ін. Висловом основних ідей братчиків був твір М. Костомарова Книги битія (буття) українського народу", в якому подано картину світової історії, історії України та ЇЇ поневолення. Закінчується вона романтичною картиною "відродження, або повстання України з мертвих".

Братство відстоювало ідеал свободи, рівності і братерства, ставило своїм завданням перебудову суспільства на засадах християнства і прагнуло ліквідації кріпацтва, класовості, гноблення людини та народу, поширення освіти й об'єднання всіх слов'ян в одну республіканську федерацію, в якій кожний народ зберігав би свою суверенність. Провідна роль призначалась Україні, а Київ повинен був стати столицею федерації, де мав би збиратися загальний сейм.

У суспільно-політичних поемах члена Братства Т. Шевченка чітко виражена ідея українського державництва, самостійності, соборності, проголошується заклик до відновлення козацької традиції, українського демократизму, віра у воскресіння України та в зміну суспільного ладу. Шевченко вважав за необхідне встановлення демократичної республіки, взірець якої він вбачав у республіканському устрої США. Творчості Шевченка притаманні гуманізм, людяність, християнська терпимість. Гуманізм Шевченка - це гуманізм не зовнішнього спостерігача. Автор сам є його безпосереднім об'єктом і суб'єктом. Цей гуманізм виходить із внутрішніх джерел народної моралі та ідеалів. Ідеєю народного права Шевченко обґрунтовував висновок, що закон, який дозволяє бранця продати, купити, зробити рабом і утримувати свавільно, не заснований на жодному праві і є антилюдяним. Діяльність і творчість Шевченка істотно вплинули на розвиток суспільно-політичної та соціальної думки в Україні. Соціально-політичні погляди Шевченка знайшли своє найбільше віддзеркалення в поемах "Гайдамаки" (1841 р.), "Гамалія" (1842 р.), "Сон" (1844 р.), "Кавказ" (1845 р.) та ін.

Початком самостійних соціологічних праць слід вважати дослідження женевського гуртка українських учених у 80-х роках XIX ст., які друкувалися в часописі "Громада" (Женева) і в окремих виданнях. У цей час у всій тодішній соціології домінуючим методологічним напрямом був позитивізм, під впливом якого соціологічна теорія натуралізується, набуваючи форм еволюціонізму, органіцизму, соціал-дарвінізму тощо. Саме під впливом наведених напрямів і течій перебували учені, які започаткували соціологічні студії в Україні. Характерною ознакою їх діяльності була активна пропаганда положень, уже вироблених західною соціологічною думкою. Учені того часу не стільки турбувалися про продукування нових ідей, скільки про засвоєння уже вироблених. Певною мірою така позиція є зрозумілою, якщо взяти до уваги, що соціологія була наукою новою і до того ж запозиченою. Її дійсно необхідно було освоювати. Цим, напевне, і пояснюється некритичне ставлення учених до положень, висунутих попередниками, багато з яких приймалися за аксіоми. Тому, не заперечуючи оригінальності певних ідей, висловлених ученими, які працювали в цей час в галузі соціології, слід зазначити, що їх соціологічні пошуки були спрямовані на розробку, поглиблення ідей таких мислителів, як О. Конт, Г. Спенсер, К. Маркс та ін., а не на вироблення нових власних теорій. Характерно, що соціологічні праці пишуть філософи, економісти, етнографи й інші представники суміжних наук. Перехрещування поля дослідження із суміжними дисциплінами зумовило те, що як передвісників української соціологічної думки треба розглядати представників таких наук, як українська соціальна філософія, історія, географія, економіка, статистика та інші. Зв'язок соціології з цими науками (насамперед економікою, правом) є настільки міцним, що на їх основі виникли окремі соціологічні школи. Спільна вихідна база соціології з іншими ділянками суспільного знання не тільки відбивалася на дослідах на початку розвитку української соціології, а й пізніше часто мала вирішальне значення для праць цих наук.

Відомий український економіст, соціолог, публіцист С. А. Подолинський (1850 — 1891 рр.) соціологію розглядає як науку про людське суспільство. В своїй науковій творчості поєднував марксистські і соціал-дарвіністські погляди. Коло соціологічних інтересів зводиться до наступної проблематики: виробнича діяльність людей і господарські відносини в ЇЇ процесі, соціальна стратифікація, соціальна мобільність, взаємозалежність національності і положення індивіда в суспільстві, закон боротьби за існування і закон зростання солідарності людей. Важливою є думка про те, що одним з вимірів соціальної стратифікації і умов соціальної мобільності є приналежність до певної національності. При аналізі бідності виступив проти мальтузіанства, стверджуючи, що людство не подвоюється через кожні 50 р., а існуюча бідність не є наслідком збільшення населення на землі. Подолинський висуває ідею, що поряд з боротьбою за існування діє і закон зростання солідарності людей, згідно якого зростання населення ставить проблему гострішої боротьби з природою з метою добування необхідних речовин, що в свою чергу зумовлює необхідність об'єднання людей в товариства. Обґрунтовує тезу, що в громаді, збудованій на основі солідарності, дарвіністський закон виявлятиме себе в тому напрямку, що висуватиме на перші позиції в науці, мистецтві, в сфері морального вдосконалення найбільш розвинутих осіб.

С. Подолинському належать також праця "Ремесла і фабрики на Україні", яка була надрукована у Женеві — 1880 р. У ній вчений аналізує соціальне становище (умови праці, життя, заробіток) різних груп робітників України, їх відносини з працедавцями тощо. Причини соціальної диференціації С. Подолинський вбачав насамперед у привласненні панівним класом додаткової вартості.

Коло соціологічних зацікавлень українського громадсько-політичного діяча, вченого і публіциста М. П. Драгоманова (1841 — 1895 рр.) - соціальні зміни, співвідношення історії і соціології, питання національності, проблеми прогресу. Прихильник теорій О. Конта, Г. Спенсера, П. Ж. Прудона. Соціологію розглядав як науку про суспільство. В поглядах на суспільство дотримувався в цілому еволюційної теорії. Важливу роль у розумінні сутності соціальних змін відіграє природнича наука. В питанні про співвідношення різних боків еволюційного прогресу дотримувався погляду, що такі сфери суспільного життя, як економіка і соціальні відносини підлягають органічній еволюції, а зміни в державній і політичній сферах еволюціонують залежно від двох перших. Надаючи великого значення соціологічному підходу до історії, Драгоманов підкреслював, що в такому випадку історія буде не описовою наукою, а розкриватиме закони минулої діяльності людей, тобто даватиме точні знання, як і природничі науки. Розглядаючи нації, Драгоманов приписує кожній ряд певних ознак (мова, будова тіла, одяг, звичаї). Говорячи про прогрес, розглядає його як якісну характеристику розвитку суспільства; першопричина прогресу — в об'єктивному русі історії, а шляхи прогресу можуть набувати мирних і немирних форм. Твори Драгоманова: "Чудацькі думки про українську національну справу" (1916 р..), "Що таке українофільство?" (1916 р.).

На формування соціологічних поглядів українського етнографа, антрополога, політичного діяча Ф. К. Вовка (1847 — 1918рр.) — мали вплив ідеї О. Конта і Г. Спенсера. Соціологію розглядав як науку про суспільне життя, яка разом з спеціальною та передісторичною антропологією, етнологією, етнографією є складовою однієї науки — антропології; хронологічно виникненню соціологи передують геологія, палеонтологія і біологія. Вовк приділяв увагу питанням еволюції. На його думку, закони розвитку біології переносяться на суспільство і дають підстави зробити висновок, що всі суспільні явища і форми виникли не внаслідок впливу на них зовнішніх сил, а є результатом повільного ступеневого розвитку зародків фізичної природи людини. Цілковита однаковість фізичної природи людини зумовлює одноманітність соціальних явищ, а різні умови довкілля зумовлюють їхню різноманітність. Досліджував розвиток етнологічних спільнот і таких соціальних інститутів як наука, релігія і сім'я. Основна праця; "Студії з української етнографії та етнології".

Вагомим є внесок в розвиток вітчизняної соціологічної думки українського економіста і соціолога, громадського діяча, професора Київського університету М. І. Зібера (1844 — 1888 рр.), який певний час перебував в еміграції в Швейцарії. Соціологічні інтереси Зібера зосереджені навколо проблем суспільства, суспільного розвитку, народонаселення, історичної соціології. Стверджував, що еволюційний порядок суспільних відносин зумовлюється поступом економічних відносин, а всі політичні, юридичні і духовні явища в суспільстві є надбудовою над економічними відносинами. Зібер говорив про ступеневий розвиток суспільства, здійснив порівняльний аналіз общинного і капіталістичного суспільства. Досліджуючи первісне суспільство, Зібер виділив характерні риси общинної організації первісних народів, які вступають у різку суперечність з сучасною йому європейською цивілізацією: випадковий і непостійний характер праці та споживання, відсутність шляхів сполучення між різними племенами. В таких умовах особа фактично позбавлена свободи. А сучасна цивілізація створює умови для розвитку свободи особистості. В питанні про тенденцію зростання народонаселення Зібер критикує погляди Т. Мальтуса і Дж. Мілля. Основна праця Зібера "Вибрані економічні твори".

Одним з найяскравіших українських дослідників у галузі соціології був М. М. Ковалевський (1851 — 1916 рр.). Вже 17-річним юнаком він познайомився з "Курсом позитивної філософії" О. Конта. Майже 25 років його наукової діяльності відбувається за кордоном. Він мав можливість оцінювати погляди сучасних йому соціологів не тільки за їх творами, більшість з них він знав особисто — Спенсера, Льюїса, Уордо де Грефа, Тарда, Дюркгейма, Мена, Маркса та ін. Він був членом Міжнародного соціологічного товариства, певний час навіть головою, безпосереднім учасником його конгресів, членом ряду соціологічних інститутів і автором їх видань. З цього приводу іноді М. Ковалевського не вважають представником української соціології. То наголошують на його європеїзмі, то видають за представника російської соціологічної думки. Але Ковалевський є типовим представником обширної течії історичної і соціологічної думки України, яка відображала інтереси українського лібералізму 80-90-х років. Соціологічні студії Ковалевського найменше є "російськими". Як зазначав Н. С. Тімашев у книзі "Вступ в історію соціології" (Лондон, 1947 р.), Ковалевський повністю порвав з російською традицією і створив свою соціологічну систему, засновану не на політичному розгляді, а на всебічному вивченні соціальних, політичних, юридичних та економічних систем.

Погляди М. Ковалевського складались у той період, коли позитивізм ще був спрямований проти містицизму та ідеалізму. Відомий російський і американський соціолог П. Сорокін, який юнаком був секретарем М. Ковалевського, підкреслював, що останній зазнавав великого впливу О. Конта. Будучи прихильником "теорії факторів", тобто плюралістом, М. Ковалевський визнавав обумовленість будь-якого соціального факта багатьма причинами, принципової їх рівнозначності, відсутності серед них провідної і визначальної. При цьому він виходив з думки про єдність всіх сторін суспільного організму і підкреслював, наполягав на єдності, універсальності методу. Його теорія факторів зводилася до теорії функціонального зв'язку соціальних явищ.

У книзі "Сучасні соціології" М. Ковалевський ратував за утвердження двох напрямів, гармонійне поєднання яких може забезпечити щасливий розвиток суспільства. Індивід не може бути принесений у жертву родині, роду, класу, державі і навіть міжнаціональному союзові, але його діяльність повинна бути водночас координованою з діяльністю інших рівних йому одиниць, і їх спільні зусилля мають бути спрямовані до забезпечення загального блага.

Важливе місце в системі соціологічних поглядів Ковалевського займає ідея прогресу як історичної неминучості. Природною передумовою цієї ідеї є уява про змінність і закономірності суспільних феноменів. Він вважав, що без прогресу не може бути соціології як науки. Суть соціального прогресу він зводив до солідарності, глибоко вірив у його неминучість.

Значний внесок М. Ковалевського у розвиток історико-порівнильного методу в соціології, який він розглядав як могутню зброю боротьби проти суб'єктивізму. Саму ж історію він вивчав із соціологічної точки зору. Істориком Ковалевський став з метою кращого опанування соціологією, органічно поєднував у собі історика, з одного боку, і соціолога — з другого. Наявність такого поєднання в його працях дозволяє сказати, що в історії він соціолог, а в соціології - історик. Соціологічна проблематика - центральна в його творах.

В останні роки свого життя М. Ковалевський багато працював над складанням курсу соціології як вчення про суспільні явища. Вся його наукова діяльність була пронизана "соціологічним духом". Для нього характерним було прагнення до синтезу, до широких узагальнень. Він розглядав соціологію як науку про організацію й еволюцію суспільства, вимагав включити в завдання соціології вивчення не тільки прогресу, а й періодів занепаду, регресу, дисгармонії між окремими сторонами суспільства.

Серед великої плеяди українських мислителів кінця XIX — початку XX ст., безумовно, провідне місце займає І. Я. Франко (1856 — 1916 рр.), великий демократ, геніальний митець слова, який відігравав величезну роль у розвитку національної та соціальної свідомості українського народу. В ряді праць І. Франко "прагнув проаналізувати ґенезу творення людської суспільності" і держави, вірив у майбутню справедливість, новий соціальний порядок матеріального і духовного прогресу суспільства. В такому суспільстві "над народом не буде управи з гори, але сам народ з долу (тобто від громад) управляє сам собою, працює сам на себе, сам образується і сам обороняється".

І. Франко був активним проповідником національної самостійності України. Він вийшов з Української радикальної партії і взяв участь у творенні націонал — демократичної партії, навіть допоміг скласти її програму. Його світогляд опирався на основи гуманізму, раціоналізму і демократизму. І. Франко порвав з федералістичними традиціями Костомарова і Драгоманова і став борцем за повну політичну незалежність України. Відомий із своїх праць про Україну американський дослідник К. Манінг назвав І. Франка "скульптором модерної української нації".

Значний внесок у подальший розвій української соціології зробили такі видатні українські вчені, як М. С. Грушевський, Б. О. Кістяківський, С. С. Дністрянський, М. І. Туган-Барановський та ін.

Найпослідовніше поглибив свої історичні досліди соціологічними студіями М. С. Грушевський (1866 — 1934 рр.). Він вперше почав застосовувати в українській історіографії історико-соціологічиий метод, розроблений на межі XIX і XX ст. європейським позитивізмом. Перебування М. Грушевського у Парижі в 1903 р. на студіях мало переломне значення для його творчості, внаслідок чого він з історика соціально-економічних та суспільних явищ перетворився на історика — соціолога. Основа соціологічних інтересів М. Грушевського — фактори соціальної еволюції, закони суспільного розвитку, суть соціології тощо. Критично оцінюючи західні соціологічні теорії (О. Конта, Г.Спенсера, К. Маркса та ін.), М. Грушевський обґрунтував неможливість моністичного розуміння історії, а також неправомірність застосування природничого розуміння закону для пізнання соціальної реальності. У суспільстві можуть діяти лише емпіричні закони, які виключають автоматичність і механічність соціального процесу, оскільки слід рахуватися з психологією, елементами доцільності і моральної регуляції людської спільноти. Крім того, наведені закони діють лише в окремих сферах соціального життя.

Соціальний процес у цілому, на думку М. Грушевського, характеризується певним ритмом, тенденціями, формами. Завдання соціології саме в тому і полягає, щоб, відкидаючи мінливе, випадкове, вибирати типове, постійне, те, що становить властиву основу соціального ритму. Український вчений обґрунтував думку про те, що характерними тенденціями соціального розвитку є диференціація й інтеграція. Чергування цих тенденцій відбувається під впливом комбінування факторів, проте у визначеному соціальному просторі і часі можуть переважати то економічні, то релігійно-психологічні фактори та ін. Отже, М. Грушевський, по суті, відстоював розуміння коливальної динаміки суспільної еволюції, яке є близьким сучасним посткласичним теоріям. У праці "Початки громадянства" (1921 р.),. він критикував суперечливі теорії про початкову суспільну еволюцію,,застосовуючи для порівняння й українські матеріали.

Видатним представником групи українських соціологів, які досліджували право насамперед як суспільне утворення, був Б. О. Кістяківський (1868 — 1920 рр.). У своїх поглядах він еволюціонував від захоплення марксизмом до неокантіанства. Праці його важливі передусім тим, що він перший глибоко вникав у методологічні питання: "Суспільство і особистість", (1899 р.), "Социальная наука и право", (1916 р.), "Право и наука о праве" (1918 р.) та ін.

Б. Кістяківський дійшов висновку, що перенесення природничо-наукового мислення в соціологію не дозволяє пізнати особливості соціального світу, які відрізняють його від світу природи. Реальність, яку має вивчати соціологія, є, крім економічних відносин, свідомості та її уявлень, дії людей, зумовлені соціальною дійсністю та ЇЇ культурними формами. Звернення до цієї реальності - умова здобуття соціологією статусу самостійної науки, відокремлення її від соціальної філософії. Галузь соціології — це галузь достовірного в соціальних явищах, а тому її точка зору полягає не у визначенні різних можливостей, а в установленні необхідного. З цих позицій він критикував М. Михайловського, для якого домінуючим критерієм при поясненні соціальних явищ була категорія можливості.

Близько до зазначеної групи українських соціологів стояв і С. С. Дністрянський (1870 — 1935 рр.). У своїх працях "Звичаєве право й соціальні зв'язки" (1902 р.), "Погляд на теорії права та держави" (1925 р.), "Загальна наука права й політики" (1926 р.), "Соціальні форми права" (1927 р.), він висунув теорію зв'язків. Соціальні зв'язки, на його думку, виникають з необхідності задоволення людьми своїх потреб. Історико-соціальні зв'язки розвиваються від найменні простих (родини) до найбільш складних, якими є народ і держава. Соціальними зв'язками є також церква, покоління, суспільні класи і стани тощо. Умова успішного функціонування соціальних зв'язків — наявність норм, які виникають з внутрішнього переконання про взаємну залежність людей в процесі задоволення своїх потреб. Кожний соціальний зв'язок живе своїм особливим життям, має свої особливі цілі і засоби їх досягнення. Одна й та ж особа, писав С. Дністрянський, належить до різних соціальних зв'язків, виконує в них різні обов'язки і дотримується різних правил. Останні твердження дають підставу для висновку, що в соціологічних студіях С. Дністрянського в імпліцитному стані наявні ідеї теорії статусу і ролей. Саме з позиції теорії соціальних зв'язків учений розглядав право як соціальне утворення.

Вагомий внесок у розвиток української соціології зробив видатний учений — економіст, мислитель і патріот М. І. Туган-Барановський (1865 — 1919 рр.), який вважав, що без соціології немає сучасної науки про суспільство. У працях "Основи політичної економії", "Суспільні основи кооперації", "Вплив ідей політичної економії на природознавство та філософію", "Психологічні фактори суспільного розвитку" та інших він обґрунтував роль господарства в соціальному житті. Господарство він визначав як сукупність людських дій, спрямованих на зовнішній світ для створення матеріальної обстановки, необхідної для задоволення людських потреб. Вирішальне значення господарства у суспільному житті ґрунтується не тільки на тому, що люди, як вважав марксизм, перга ніж займатися політикою, наукою, мистецтвом, релігією, повинні їсти, пити і одягатися, а й на тому, що політика, наука тощо мають свою матеріальну основу, яка створюється господарством.

Отже, підсумовуючи розвиток української соціології у початковий період (протягом другої половини XIX ст.), приходимо до висновку, що ряд видатних учених досліджували і публікували свої праці із суспільних наук, що безпосередньо стосувалися проблем соціології. Однак ці праці не були побудовані на наукових принципах і на методології новітньої соціологічної теорії. Ні один з них не дав повної теорії суспільства та його суті, досліджуючи тільки окремі проблеми суспільного життя. Основного завдання - побудувати суто теоретичну чи конкретно-соціологічну систему - вони перед собою й не ставили. Свою увагу вони зосереджували на засвоєнні суспільною думкою України західних соціологічних теорій і поширенні соціологічних поглядів серед широких верств.

Основний підсумок початкового періоду полягає в тому, що були закладені основи української соціологічної традиції. Виникла гостра потреба вивчати й зрозуміти нові суспільні явища та науково їх пояснити. Після велетенських суспільних і державних катаклізмів та найбільших соціологічних експериментів в історії людства в перших десятиліттях XX ст. українська суспільно-політична виродженська думка дійшла переконання: відродження народу як суспільний процес може бути зрозумілим і поясненим лише соціологічно, і навіть основне питання практичної політики - куди і якими шляхами повинен іти народ - може знайти своє вирішення саме у соціології.

Розвиток вітчизняної соціології в післяжовтневий період 1917 р. не припинився, хоча й був неоднозначним. Соціологічні студії здійснювалися в умовах повної інтегрованості в радянську соціологічну науку. Водночас українська соціологічна думка зазнавала досить відчутний вплив світової соціології, зокрема, соціологічних шкіл США та Європи, де процес подальшого розвитку соціологічного знання в силу певних історичних умов проходив інтенсивніше.

Слід зазначити, що перші роки більшовицького режиму в Україні збіглися з періодом прискорення інституалізації соціології. Деякий час створювалися соціологічні наукові та навчальні заклади, проводилися теоретичні та прикладні дослідження. Наукова і науково-видавнича праця із соціологічних проблем у 20-ті роки майже повністю зосередилась у Всеукраїнській академії наук (далі — ВУАН).

Організації соціологічних студій в установах ВУАН присвятив свою діяльність М. Грушевський, повернувшись в Україну у 1924 р. Найближчими співробітниками та прихильниками його поглядів в галузі соціологічних студій були Й. Гермайзе, П. Клименко, К. Грушевська. Кабінет примітивної культури, очолюваний К. Грушевською, досліджував питання генетичної соціології, з 1926 р. видавав річник "Первісне громадянство та його пережитки на Україні". К. Грушевська опублікувала тут свої праці "Спроба соціологічного пояснення народної казки", "Соціологія старовини" та ін. В цьому ж напрямі працював Ф. Савченко, автор студій "Примітивна культура", а також "Соціологія в концепції нової французької демократії".

Після 1930 р. за умов гоніння на українську науку, поширення політики терору й репресій ослабла зацікавленість соціологічними студіями. Соціологічні установи, яких й так було обмаль в Україні, ліквідовувались, а їхні співпрацівники, уникаючи небезпечної тематики, в основному популяризували соціологічні знання в дусі догми вчення Маркса, Енгельса, Леніна, Сталіна. Соціологія, як наука, втрачає свій самостійний статус, заноситься у "чорний список" так званих буржуазних наук, стає поволі служницею пропаганди. Конкретна мікросоціологія та соціометрія не встигли розвинутися взагалі, бо заборонені були математична статистика, теорії ймовірності і вибірки, структурно-функціонального аналізу для вивчення радянського суспільства.

З 1936 р., з посиленням хвилі репресій, відбувається майже повна ліквідація будь-яких соціологічних досліджень. Такий стан був понад 30 років, незважаючи на тимчасові "потепління" й спроби пожвавлення соціологічних студій у межах академічних установ. Соціально-економічний відділ АН УРСР (1937 — 1946 рр.) не видав практично жодної вагомої праці соціологічного характеру. Пізніше наукова тематика із соціальних та національних питань була передана створеному у 1947 р. Інституту філософії АН УРСР. Про науково-дослідну працю у цьому Інституті не було відомостей аж до початку 60-х років, коли відділ атеїзму провів соціологічні дослідження на західноукраїнських землях, але вони опубліковані не були. Деякі наслідки проведених праць були надруковані у збірнику "Соціологія на Україні" (К., 1968, ред. Л. В. Сохань). Хоча його оголосили як перший український щорічник соціології, проте наступні щорічники так і не з'явилися. Правда, в 1969 р. Інститут філософії АН УРСР видав інший збірник "Філософія та соціологія", в якому соціології був присвячений невеличкий розділ, що містив, зокрема, й статтю автора цього посібника.

Соціологію радянського періоду можна вважати однією із найвідсталіших наук як в Україні, так і в цілому колишньому СРСР. До цього призвели такі фактори:

• майже повний контроль партії над плануванням, тематикою та проведенням соціологічних досліджень;

• відсутність самостійного статусу соціології як науки та її ототожнення з історичним матеріалізмом у плані вихідних методологічних засад;

• постійний політичний ризик інноваційної соціології;

• протидія соціологічним дослідженням, з одного боку, на ідеологічному ґрунті, а з другого — на патріотичному, коли більш-менш об'єктивні наукові розвідки, які відхилялися від партійної лінії, діставали ярлика "націоналістичних";

• застій у розробці альтернативних теоретичних засад і моделей та бідність самостійних методичних засобів соціологічного аналізу;

• обмеженість державної соціальної статистики та часто її недостовірність;

• бідна матеріально-технічна база соціології, брак найновішого обладнання, електронно-обчислювальної техніки, комп'ютерів;

• відсутність належних умов для підготовки висококваліфікованих спеціалістів, у тому числі і — за кордоном;

• нерозвинутість наукових зв'язків із зарубіжними соціологами.

До цього слід додати, що результати соціологічних досліджень у більшості випадків приховувались, а рекомендації соціологів здебільшого не враховувались. Виразно позначилась непідготовленість працівників органів управління не тільки до самостійного висунення замовлень для соціологічної науки, а й до кваліфікованого співробітництва з нею, запровадження результатів у соціальну практику. Усіх, хто мислив більш-менш не ординарно, робили винними за той стан справ, який вони розкривали своїми дослідженнями. Тому соціологія в Україні протягом багатьох років знаходилась у стані регресу.

Лише з початком революційного оновлення суспільства у середині 80-х років змінюється ставлення до соціології та усвідомлюється зростаюча потреба в її дослідженнях. Розвиток соціології стає нагальною потребою національного відродження України. Яскравим виявом цієї тенденції було створення восени 1990 р. Інституту соціології в системі Національної Академії наук. Головний напрям діяльності інституту - виявлення закономірностей розвитку українського суспільства в національному і міжнародному контексті, осмислення та узагальнення досвіду перетворення суспільства у справді громадянське. Досягнення цієї мети реалізується, зокрема, в таких напрямах досліджень: особливості соціально-статусної стратифікації в умовах становлення ринкової економіки; соціальні умови й механізми формування ринкової економіки; фактори виникнення і механізми подолання соціальних конфліктів у процесі трансформації суспільства; українська етнічність у сучасному світі та ін. Інститут має широкі зв'язки з аналогічними зарубіжними інституціями. В ньому працює плеяда широко відомих у нас і за рубежем науковців — соціологів, серед яких Л. В. Сохань, В. М. Ворона, М. О. Шульга, А. О. Ручка, В. В. Танчер, Є. І. Головаха, В. І. Тарасенко, В. Л. Осовський, В. Є. Пилипенко, Н. В. Паніна, С. О. Макеєв, К. К. Грищенко та ін.

У цей час відбуваються й інші важливі події для становлення української соціології. Створюється Соціологічна асоціація України, першим президентом якої став професор В. І. Воловим. В університетах відкриваються факультети та відділення для підготовки професійних соціологів, започатковуються соціологічні видання, утворюються спеціалізовані ради по захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня кандидата і доктора соціологічних наук, починає виходити журнал "Філософська і соціологічна думка", а з 1998 р. — часопис "Соціологія: теорія, методика, маркетинг".

Нині соціологія знаходиться в пошуку власної автентичності, виробляє свою методологічну базу, концептуальну схему та відповідний їм понятійно-категоріальний апарат. Кардинально переглядається предмет її досліджень; в якості центрального поняття, ключової соціологічної категорії виділяється громадянське суспільство, а сама соціологія розуміється як самостійна наука про соціальні спільноти — суб'єкти, механізми їх становлення, функціонування й розвитку; створюються умови для методологічного плюралізму в соціології, існування різних підходів, орієнтацій в соціальних дослідженнях; українська соціологічна школа набуває рис національної, що знаходить прояв не стільки в проблематиці досліджень, скільки в акцентах на традиції соціально-гуманітарних досліджень української культури в цілому.

На окрему увагу заслуговує висвітлення питання про соціологічні студії українських учених в еміграції, які в силу більшовицької політики вимушені були покинути Україну. Такі студії активно розвивались з ініціативи М. С. Грушевського, який восени 1919 р. у Відні заснував Український соціологічний інститут (УСІ). Це був перший український науковий заклад в еміграції і діяв до приїзду Грушевського до Києва (1924 р.). До співробітництва в інституті Грушевський залучив відомих українських учених, які перебували тоді в еміграції, (історика й соціолога В. К. Липинського, соціолога В. Старосольського, історика й мистецтвознавця Д. В. Антоновича та ін.).

Найважливіші завдання інституту полягали в інформуванні світової громадськості про соціальне життя в Україні; здійсненні підготовки досвідчених науковців у різних галузях соціології і залученні їх до самостійної роботи на загальному й українському культурно-історичному і соціологічному матеріалі; ознайомленні українського суспільства із здобутками соціологічної науки на Заході, її напрямами й методами; пробудженні в українській громадськості інтересу до соціології; ознайомленні західних наукових і громадських кіл із соціальною історією України, її сучасним життям, досягненнями української науки тощо. Робота інституту велась у кількох напрямах: збирання бібліотеки, публічні виступи, публікації робіт співробітників. Протягом 1920 — 1923 рр. інститут випустив 13 книг.

Після від'їзду М. Грушевського та деяких його співпрацівників з Праги, де функціонував переведений з Відня УСІ, в Україну, постала гостра необхідність створення нової української наукової установи. Це завдання успішно виконав відомий український соціолог і громадський діяч М. Ю. Шаповал. 1 листопада 1924 р. він заснував у Празі Український інститут громадознавства, який під його плідним керівництвом виконав велику роботу в організації соціологічних студій. До співпраці з інститутом було залучено чимало українських вчених — суспільствознавців, що перебували в еміграції, а також таких видатних західних соціологів, як А. Блага, С. Чапін, Л. Візе, І. Штайнберг, Е. Ельвуд, П. Сорокін, Р. Міхельс, С. Богардус, Е. Росс, Е. Халупний та ін.

За вісім років існування (до 1932 р. — року смерті М. Шаповала) інститут крім соціологічного часопису «Суспільство» і наукового збірника «Народознавство», видав праці М. Драгоманова «Вибрані твори» (т. 1, 1932 р.), В. Коваля «Національні меншості в міжнародному праві» (1927 р.), М. Мандрики «Сучасне міжнародне право, його сурогати й політична самоволя» (без року видання); В. Петріва «Суспільство і військо», «Нова Україна» (1924 р.); М. Шаповала «Українська соціологія», «Соціологія українського відродження» (1927 р.), «Загальна соціологія» (1929 р.), «Соціологія України» та ін.

Значну соціологічну роботу в еміграції здійснили українські учені — викладачі соціологічних кафедр, утворених в Українській Господарській академії у Подєбрадах, Вищому Педагогічному інституті ім. М. Драгоманова, відкритому у 1923 р. у Празі, Українському Вільному університеті (Прага). До викладання соціології були залучені такі відомі українські соціологи, як О. Бочковський, В. Старосольський, С. Ріпецький, О. Ейхельман, Л. Білецькин, С. Русова, В. Доманицький, М. Шаповал та інші.

За період між двома світовими війнами з'явилось чимало важливих соціологічних праць членів «празького гурту», зокрема: «Націонологія й націографія як спеціальна дисципліна для наукового досліду нації» (1927 р.), «Боротьба народів за національне визволення: Націологічні нариси» (1932 р.) О. Бочковського; «Засади українського урбанізму» (1940 р.) В. Доманицького; «Соціологія і проблеми суспільного виховання в С. Ш. Америки» (1925 р.) М. Мандрики: «Внутрішня форма слова в соціологічній термінології» (1923 р.) В. Старосольського; «Військо і революція» (1923 р.), «Місто й село» (1926 р.), «Система суспільних наук і соціографія» (1931 р.) і «Суспільна будова» (б. р. в.) М. Шаповала; соціографічні праці С. Гольдельмана, О. Ейхельмана, Т. Олесевича, І. Івасюка, В. Садовського, О. Мицюка та ін.

Як зазначає Н. Й. Черниш, після другої світової війни соціологічні студії в еміграції не велися планово і зосереджено. Одна з причин цього — відсутність поважної самостійної інституції (як це було в 20-х рр.), яка б об'єднувала українських дослідників і організовувала їхні студії. Проте аналіз виданих праць фаховими українськими соціологами С. Мамчуром, І. Задорожним, В. Кисілевським, П. Юзиком, О. Войщенком, І. Теслею, М. Марунчаком, В. Липинським, Д. Донцовим, Ю. Бойко, Ю. Дивничом, І Майстрюком, В. Нагірним, В. Ісаєвим та ін. засвідчує, що предметом їх соціологічних досліджень є проблеми:

• процеси асиміляції, суспільної мобільності і процеси затримання етнічної (етичної та культурної) ідентичності серед українських емігрантів;

• структура українських інституцій, груп та громад і їх діяльність;

• типологія особистостей і способів їх поведінки у західних суспільствах;

• процеси асиміляції й акультурації та етнічної ідентифікації українців у США та Канаді;

• ідеологічні групи та етнічні ідентифікації емігрантських груп у США;

• збереження власної ідентичності і духовних цінностей українців на еміграції.

 

Підсумовуючи усе сказане в цьому розділі, варто наголосити, що у тривалій історії становлення та розвитку західної соціології виділяють такі етапи:

• етап протосоціології (від античності до О. Конта), протягом якого формувалося уявлення подібності і різниці між законами природи й законами суспільства, розробляються концептуальні засади політичної, цивільної теорії та економічної теорії, знання про суспільство поступово набирає секулярних форм, формується концепція громадянського суспільства, розбудовуються емпіричні підвалини соціологічного знання;

• другий етан розпочинається з появи (в 30 — 40-х рр. XIX ст.) позитивістської соціології і тривав приблизно до кінця XIX ст. Він характеризувався зародженням і початковим розвитком академічної соціології;

• третій етап розвитку соціології охоплює кінець XIX — 20-і рр. XX ст. В його межах відбувається інституціоналізація соціології як навчальної дисципліни, загально-соціологічні дослідження поєднуються у цей час з емпіричними дослідженнями, які набувають інтенсивного розвитку;

• четвертий етан припадає на період з кінця 20-х до 70-х рр. XX ст. Це період формування основних теоретичних напрямів соціології, розвиток її галузевих дисциплін, подальшого вдосконалення методів дослідження;

• останній, п'ятий етап розвитку соціології починається з 70-х рр. Для нього характерна інтернаціоналізація соціології, широке поширення різних концепцій і теорій (структурного функціоналізму, символічного інтеракціонізму, феноменології, етнометодології та ін.).

Умовно в історії виникнення та розвитку соціологічної думки України можна виділити чотири етапи:

• перший етап протосоціологічний, найтриваліший в часі, розпочинається він з княжої доби (IX — XIII ст.) і завершується в 60-х рр. XIX ст. Це етап поступового виникнення соціального знання та ідей, елементів наукових поглядів на суспільство, державу, людину, релігію тощо;

• другий етан розпочинається з 60-х рр. XIX ст. і продовжується до 20-х рр. XX ст. Він безпосередньо пов'язаний із виникненням на Заході соціології як окремої науки, ознайомлення з якою породжує в українських мислителів цього періоду певні способи бачення й моделі пізнавальної соціальної реальності, нові підходи і способи аналізу соціальних явищ і процесів. На цьому етапі відбувається становлення вітчизняної академічної соціології, її інституціоналізація;

• третій етан охоплює період з 20-х до 60-х рр. XX ст. Він характеризується, з одного боку, майже безплідністю соціологічних студій в межах марксистської теорії, а з другого боку, значним пожвавленням в 20-30-х рр. наукової і педагогічної діяльності українських соціологів, які опинились не за своєю волею в еміграції, знаходились під значним впливом західної соціології;

• четвертий, сучасний етан розвитку української соціології бере початок з 60-х рр. XX ст. - періоду політичної відлиги , коли соціологія починає відроджуватися, спочатку у вигляді конкретно-соціологічних досліджень, з кінця 80-х рр. як самостійна наука.

Хоча напрацювання вітчизняної соціології, як було показано вище, є досить помітним, на жаль, вона ще не ідентифікувалась остаточно із передовою західною соціологією, не інтегрувалась з прогресивними школами і напрямами сучасної світової соціології. Лише органічне поєднання наших соціологічних традицій із досягненнями світової соціологічної думки зможе забезпечити нам створення самобутньої і водночас модерної української соціологічної науки, наблизитись до більш-менш адекватного розуміння теорії, методології і методичного аналізу світової соціології, трансформувати нашу соціологію у повноцінну науку.


НазадЗмістВперед

 

 
© www.SchoolLib.com.ua