Головна

Шкільна бібліотека

Перелік предметів

Англійська мова
Біологія
Географія
Економіка
Інформатика
Історія
Математика
Німецька мова
ОБЖ
Політологія
Право
Природознавство
Психологія і педагогіка
Російська мова
Соціологія
Фізика
Філософія
Французька мова
Українська мова
Хімія

Підручники в PDF


 

Соціологія: загальний курс. Навчальний посібник для студентів вищих закладів освіти України

ЧАСТИНА ТРЕТЯ

 

СОЦІОЛОГІЯ ОСНОВНИХ СФЕР СУСПІЛЬНОГО ЖИТТЯ

Розділ 6


СПЕЦІАЛЬНІ І ГАЛУЗЕВІ СОЦІОЛОГІЧНІ ТЕОРІЇ

6.6. Соціологія освіти

Соціологія освіти — галузь соціологічної науки, в межах якої вивчається освітній процес, механізм оволодіння людьми накопиченими наукою і соціальною практикою знаннями і узагальненим досвідом, передача цих знань через інститут освіти, його взаємодію із суспільством (виробництвом, соціальною стратифікацією, політикою, мораллю, ідеологією і т. д.).

Виникла соціологія освіти на початку XX ст. головним чином у зв'язку з концепціями соціальної стратифікації, розподілу праці, освіти, виховання і пізнання як соціального процесу (Л. Уорд, Е. Дюркгейм, М. Вебер, Дж. Дьюі та ін.). Інтерес до соціології освіти в індустріально розвинених країнах різко зріс в 60 — 70-і pp. у зв'язку із відставанням систем освіти, що склались, від нових вимог науково-технічної революції і на фоні масових виступів студентів і інтелігенції західних країн за демократизацію вищої і середньої школи. Ситуація, визначена американським соціологом Ф. Кумбсом як "криза освіти", викликала до життя багаточисельні дослідження доступності різних ступенів освіти, взаємовідносин учнівської молоді з педагогічним колективом, становища в системі суспільних відносин, інтересів і очікувань. Почалось широке вивчення ролі освіти як чинника "вирівнювання життєвих шансів"', каналу соціальної мобільності. Велика увага надається аналізу впливу соціального становища учня на його успіхи в системі освіти, зв'язку освіти і соціальної стратифікації (Н. Гросс, У. Бруковер, Р. Будон, Р. Коллінс), її взаємовідносини з процесами в економіці і політиці (П. Бурд'є, М. Ханнан).

В радянський період на початку 60-х праці з соціології освіти фактично відсутні. Ллє в наступні п'ять років їх чисельність різко збільшується. Однак, з 70-х до кінця 80-х pp. число праць стабілізується. Приблизно за кожні п'ять років в цей час з'являється від 180 до 200 публікацій, з проблем освіти захищаються десятки кандидатських і докторських дисертацій.

Об'єктами досліджень в соціології освіти ставали учні і студенти. Помітний інтерес проявляється до загальних досліджень системи освіти як соціального інституту. Особлива роль надасться вивченню ціннісних орієнтацій і, зокрема, вивченню професійних орієнтацій молоді. У 80-і pp. зросла увага до соціальних проблем безперервної освіти, ефективності різних форм перепідготовки і підвищення кваліфікації працівників. В російській і вітчизняній соціології освіти її різні аспекти представлені в працях В. І. Астахової (освіта як фактор формування соціальної структури і соціальних переміщень, вплив освіти на виробничу діяльність), Н. А. Аігова, В. М. Димова, Л. Н. Когана, М. X. Тітми, В. А. Нечаєва, В. Г. Харчевої, В. Т. Лісовського, Ф. Е. Шереж, Л. М. Герасіної (роль системи освіти у професійному самовизначенні молоді, формування студенства і його соціального обличчя), І. В. Бестужева-Лади, Ф. Р. Філіпова, В. Н. Шубкіна, Ю. А. Чернецького (соціальні функції освіти, освіта і життєві шанси молоді, підвищення якості освіти) та ін.

До свого виокремлення в самостійну соціологічну дисципліну соціологія освіти розвивалася в межах соціології культури, концептуально вона нерозривно пов'язана із філософією освіти і соціологією культури (освіта є частиною культури), а у своїй практичній спрямованості — із соціологією виховання, педагогічною соціологією, соціальною психологією і соціальною педагогікою. Соціологія освіти, на відміну від загальної, спеціальної і соціальної педагогіки, вивчає не лише специфіку освітнього процесу, але й певну сукупність взаємозв'язків системи освіти з іншими соціальними системами суспільства, його соціальними інститутами, зв'язок освіти з іншими процесами, вплив освіти на вдосконалення соціальної структури і розвиток соціальних відносин, на ефективність трудової та інших видів соціальної діяльності. Якщо загальна і спеціальна педагогіка визначає зміст освіти, її організаційну основу, то соціологія освіти вивчає ефективність діяльності відповідних соціальних інститутів по формуванню у людей науково-практичного світогляду в результаті підвищення їх загальноосвітньої підготовки. Якщо педагогіка вивчає людину в процесі навчання, то соціологія освіти вивчає її в інтроспективі і перспективі, в процесі включеності її у всі сфери соціальної діяльності і форми суспільних відносин у зв'язку із одержанням певної освіти, виявляє, як змінюються соціальні ролі людини в залежності від рівня освітньої підготовки.

В предмет досліджень соціології освіти входять:

• проблеми соціального пізнання і соціального виховання, функцій і розвитку системи освіти, освітньої політики;

• стан і динаміка соціально-культурних процесів у сфері освіти;

• закони, принципи, механізми, технології навчання соціокультурній дійсності;

• проблеми життєвого самовизначення, самореалізації і самоутвердження учнівської та студентської молоді;

• проблеми вибору учнівською молоддю моральних та інших цінностей життя, визначення свого місця в ньому, свого власного призначення;

• пошук джерел розкриття пізнавальних можливостей особистості, її виховання і навчання в реальних умовах життя людей, більш вдосконалених способів розкриття закладених в учнях здібностей;

• взаємодія системи освіти з іншими сферами суспільного життя, процеси, що виникають під час такої взаємодії, вплив освіти на цілісний, гармонійний розвиток соціального суб'єкта та його підготовленість до включення у діяльність, що становить суспільне буття.

За своєю структурою соціологія освіти поділяється па:

• теоретичну соціологію освіти, яка займається розробкою теоретично-методологічних проблем реформування освіти, виявом соціально-культурних факторів пізнання і виховання, взаємообумовленістю соціальних і духовних процесів в освіті, ролі в ній традицій і інноваційної діяльності, взаємодії державної соціальної політики і громадянського суспільства у справі виховання підростаючого покоління, співвідношенням філософського, наукового, релігійного та інших видів знання, розробкою моделі освіти на ближчу і подальшу перспективу, визначенням шляхів оптимізації освітньої системи у відповідності із загальною соціальною стратегією та тактикою;

• прикладну (емпіричну) соціологію освіти, завданнями якої головним чином є діагностика соціально-педагогічної ефективності різних типів і стилів життя, традицій культури, форм соціального спілкування і взаємодії соціальних груп (дітей, батьків, вчителів, ровесників, друзів, членів дворових компаній і т. д);

• експериментальну прикладну соціологію освіти, яка виступає зазвичай у нерозривному зв'язку із соціальною педагогікою і спрямована на розробку нових соціально-педагогічних, соціально-культурних центрів, форм і методів виховної роботи: адаптації, реабілітації, педагогічної корекції, соціалізації, ресоціалізації, соціальної допомоги, соціальної роботи на вулицях і дитячих майданчиках, гуманізації соціального середовища.

У відповідності з проблемно-тематичним змістом предмету соціології освіти можна визначити такі її .основні функції:

• теоретично-пізнавальна, яка спрямована на відкриття нових закономірностей соціально-культурних процесів в освіті, розробку нових теорій і парадигмальних підходів до вивчення освіти;

• інформаційна, яка спрямована на відкриття нових соціальних фактів;

• прогностична, яка передбачає розробку соціальних прогнозів в галузі розвитку освіти на основі теоретико-методологічного аналізу одержаних соціальних фактів, впливу на них змін, що відбуваються в самому суспільстві;

• реформування освіти, створення її нових соціальних моделей, адекватних основам організації життя громадянського суспільства, ринковим відносинам.

Методологічною основою соціології освіти є: 1) концепцій єдності процесів пізнання, навчання і виховання як видів соціально-культурної діяльності і 2) теорія соціалізації, тобто включення індивіда в той або інший соціально-культурний простір життєдіяльності.

В соціології освіти напрацьовані певні принципи пізнавання освітніх процесів. Серед них:

1. Обумовленість освіти станом розвитку культури праці, суспільних відносин, станом науки, виробництва, політики, сфери побуту, дозвільної та іншої соціокультурної діяльності.

2. Відносна самостійність внутрішньої соціокультурної організації освіти як системи та її вплив на соціальний процес.

3. Закони поширення сфери дії освіти і опанування галузей культурної діяльності; зростання ролі навчання та освіти у розвитку продуктивних сил та соціальних відносин.

4. Закономірності розподілу характеристик серед різних соціальних груп, пов'язаних з рівнем освіти, особливостями орієнтацій на її певні різновиди та динаміку опанування.

5. Закон побудови взаємовідносин між навчанням, вихованням та пізнанням, визначений насамперед соціальною спрямованістю освіти.

6. Закономірності саморегуляції та управління у навчальній діяльності та галузі освіти в цілому, у функціонуванні соціальних інститутів освіти.

Ключовими поняттями соціології освіти є: освіта, система освіти, освітня діяльність, навчання, виховання, пізнання, соціальні функції освіти, освіта як соціокультурний інститут, самоосвіта, безперервна освіта, загальна освіта, професійна освіта, вища освіта, гуманізація освіти, демократизація освіти, соціальні вимоги до освіти, соціальні принципи освіти, функції освіти, ефективність освіти.

Основними концептуальними підходами до соціологічного аналізу освіти є:

• функціональний підхід (Дюркгейм, Парсонс, Кларк, Херн), згідно з яким надається особливе значення позитивній функції освіти. Дюркгейм, наприклад, підкреслював, що головна функція освіти — передавати цінності пануючої культури, але у зв'язку з тим, що культурні цілі та цінності різних суспільств (і навіть всередині одного суспільства) суттєво різняться, у змісті освіти також мають місце глибокі відмінності. Виховання молоді у дусі конформізму (визнання культурних цінностей та ідеалів, що склалися в суспільстві) допомагає підтримувати існуючий соціальний порядок. Водночас освіта сприяє соціальним змінам, зумовленим втіленням нових технологій та науковою переоцінкою існуючого знання.

У межах зазначеної теорії освіта постає як засіб соціального контролю: знання подаються на основі стандартизованих підручників, виховання також чітко організоване. Таким чином, освіта разом з релігією, сім'єю та законодавством є одним з інститутів, що сприяє підтримці стабільності суспільства. Водночас освіта діє і як фільтруючий механізм, значно впливає на всі засоби діяльності людини. Завдяки напряму та рівню професійного вибору, освіта сприяє поділу людей в суспільстві згідно з їх здібностями і досягненнями, створює рівні можливості щодо мобільності, сприяє розвитку демократії, захищає права соціальних та національних меншин.

• Теорія людського капіталу (Хелсі, Флауд, Джастер, Андерсон) побудована на іншому підході до освіти. Згідно з нею освіта не є продуктом негайної віддачі, це швидше — капіталовкладення у майбутнє людини, яке згодом принесе прибутки. Виходячи з цього соціологами пояснюється рішення певного соціального статусу дорослих громадян, що зумовлене кількістю і типом капіталовкладень, витрачених у процесі їхньої освіти. Теорія людського капіталу, безумовно, має раціональне зерно, коли стверджує, що витрачені у минулому зусилля обов'язково будуть нагороджені у майбутньому, що існує зв'язок між капіталовкладеннями та винагородами.

Прихильники теорії конфлікту (радикальної теорії) та неомарксисти (Коліпз, Боулз, Гінтіс, Ілліх) вважають, що між різними соціальними угрупуваннями виникають конфлікти з приводу змісту освіти. Вони наполягають, що саму освіту можна розглядати як втілення різних групових конфліктів, бо вона сприяє експлуатації та пригніченню верств, які знаходяться у менш сприятливих умовах. Процес поширення системи освіти у розвинених країнах вони пов'язують не тільки з потребою у кваліфікованих фахівцях, а й з боротьбою різних "статусевих груп" за оволодіння багатством, владою, престижем і привілеями.

На думку Н. Смелзера, лише поєднавши раціональні елементи названих та інших (діяльністного, аксіологічного, феноменологічного, екзистенціонального) підходів можна сформулювати теорію, яка б всебічно і реалістично пояснила складний процес освіти.

Розглядаючи освіту як соціокультурний елемент, як частину культури відповідного суспільства, як результат соціокультурної взаємодії людей, що проявляється у формі пізнання і його кінцевих результатів (знань, досвіду, вмінь і навичок), соціологія визначає такі соціальні функції освіти:

• трансляція культури, знань і навичок;

• наслідування соціального досвіду і в цілому духовної спадкоємності поколінь;

• соціалізація особи та окремих верств населення;

• регуляція соціально-класового балансу суспільства;

• інтеграція з наукою та виробництвом;

• опосередкований вплив на політичні та соціальні процеси тощо.

Вітчизняними соціологами (В. І. Астахова, Л. М. Герасіна, Ю. А. Чернецький, Л. Й. Гуменюк та ін.) зроблена спроба визначити систему соціальних принципів, на яких побудовані освітянські системи сучасності. Серед них:

• Принцип загальності освіти, або демократизації школи визначає доступність освіти для будь-яких соціальних та етнічних верств населення.

• Принцип безперервності освіти демонструє наслідування, вертикальний та горизонтальний зв'язки між всіма ступенями у навчанні, стимулює процеси підвищення кваліфікації та відновлення освіти. Він безпосередньо пов'язаний з принципом спадкоємництва в освіті, що опановує її наскрізний та інтегрований характер.

• Принцип освіти широкого профілю тяжіє до гуманітарного змісту навчання, його фундаменталізації та багатопрофільності.

• Принцип поєднання навчання з вихованням посилює гуманістичну компоненту освіти, відбиває координацію дій через школу всіх навчальних, виховних, культурних, комунікаційних та інших соціальних інститутів у їх впливі на особу.

• Принцип інтенсифікації нагромадження знання вимагає від сучасної системи освіти переробки наукової, економічної та соціально-політичної інформації, її ретельного відбору відповідно до потреб навчання, отже, й певної структурної мобільності та механізмів внутрішнього самооновлення.

• Принцип полікультурності освіти відбиває певні аспекти побудови плюреалістично-інтегрованих освітніх систем у етнічно неоднорідних суспільствах.

• Принцип інституційної рефлексії означає здатність системи освіти до соціальної та змістової адаптації під впливом науково-технічного та соціального прогресу.

• Принцип випереджуючого розвитку освіти закладається у порівнянні з динамікою соціального руху, він гостро відстоюється сучасною соціологією як провідний фактор соціогенезу освіти.

• Принцип інноваційності в освіті сучасна наука вважає за доцільне сполучати з принципами зваженого консерватизму в освітянській політиці для збереження інституційної цілісності та ціннісних надбань в освіті.

• Принцип елітарності набуває нового змісту, що пов'язане як з якісним відбором учнів за рівнем їх здібностей і таланту, так і з диверсифікацією формалізованих інститутів, що становлять структуру системи освіти.

• Принцип формування "вільною освітнього середовища" закладає поширення демократичних можливостей вибору форм, засобів, рівнів та напрямів у навчанні.

Разом з тим, сучасні соціологи (А. Печчеї, Ф. Кумбас та ін.) звертають увагу на перебіг в останній чверті XX ст. глобальної кризи освіти і прагнуть виявити основні шляхи її подолання. Вказується, зокрема, на такі ознаки цієї кризи: зростання "функціональної неосвіченості", зростання розриву між освітою та культурою, відставання освіти від науки, збереження дисфункцій сучасних освітянських систем, послаблення впливу освіти на соціалізацію молоді та ін. Слід відмітити, що й Україна не запобігла освітянській кризі, наслідуючи як набутки й досягнення, так й невирішені проблеми й суперечності радянської системи навчання і виховання.

Освітянська криза у нашій державі була зумовлена не тільки глобальними, а й деякими національними факторами:

• крахом головних принципів та догм радянської освіти, спричинений падінням минулої політико — ідеологічної системи;

• одержавленням та бюрократизацією освітянської системи;

• викривленням цілеспрямованості та соціальних функцій школи;

• залишковим принципом фінансування освіти і культури;

• відсутністю нових моделей освіти, наукової та формальної альтернативи;

• соціальним та етичним розривом між викладацьким корпусом, студентами та учнями;

• зниженням соціального престижу освіченості й інтелекту у кризовому соціумі, яким залишається українське суспільство.

Спроби подолання глибокої кризи освіти в нашій державі сконцентровані у Державній національній програмі "Україна XXI століття: стратегія освіти" (1993 р.), що визначила інноваційні цілі, напрями й антикризові завдання реформи національної освіти на найближче десятиріччя. Цей комплекс дій та заходів концептуально відповідає світовій практиці, що понад 10-15 років впроваджує реформацію освітянських систем, як найважливіший засіб подолання глобальної кризи: міжнародні проекти "Освіта для 2000 року" (ФРН); "Освіта американців для XXI сторіччя" та "Нація у небезпеці" (США); "Освіта майбутнього" (Франція); "Модель освіти для XXI ст." (Японія) та ін.

Серед загальних тенденцій, що характеризують вихід освіти із кризи, спеціалісти називають такі:

1. Демократизація всієї змістовної системи навчання і виховання та інституційної структури освіти шляхом залучення до загальнолюдських цінностей та дійсна реалізація прав особистості.

2. Структурна реформація: демонополізація та роздержавлення монопольних систем освіти; формування альтернативного (позабюджетного) сектора та передумов "вільного освітянського середовища "; диверсифікація (вертикальна та горизонтальна) освітніх систем.

3. Прагнення змістовно оновити освіту підвищенням фундаменталізації, гуманізації та гуманітаризації, посиленням екологічного й психологічного компонента в освіті, впровадженням комплексної інформації.

4. Використання провідних, найновітніших технологій навчання, що насамперед розвивають методологію пізнання, саморефлексію та мотивують подальше і поглиблене навчання.

5. Інтеграція та глобалізація освіти як на національному, так і на світовому рівні. Збільшується міжнародна освітня мобільність, йдеться про сумісність різних форм і систем навчання, що гарантує, з одного боку, його спадкоємність, а з другого — найефективніші комплексні рішення інформаційно-методичного забезпечення.

6. Нарешті, провідною ідеєю реформ освіти є її розвиток за принципом безперервності, створення єдиної системи неперервної освіти, що становитиме органічний комплекс державних і громадських (приватних) освітніх установ, який забезпечить організаційну єдність додержання змістових стандартів в освіті, буде здатний відтворювати інтелектуальний потенціал та духовність суспільства у всьому розмаїтті громадських потреб.

Спеціалісти вважають, що в сучасній Україні реалізація наведених провідних тенденцій поки що гальмується дією визначальних об'єктивних і суб'єктивних факторів:

• катастрофічне матеріальне та фінансове становище освітніх установ на фоні загальної соціальної кризи в державі;

• втрачання інтелектуалів та загальної якості кадрового потенціалу викладацького корпусу української освіти, спричинене дією розбійницьких законів ринку епохи "початкового нагромадження капіталу"',

• нерозвиненість соціологічних механізмів та правового забезпечення самостійності, ініціативи й експериментування в освіті;

• слабкість альтернативного сектора освіти як в організаційних формах та стабільності, так і (у більшості випадків) в якості набуття державних освітніх стандартів;

• відсутність у навчальних закладів свободи, необхідної для реалізації власних моделей підготовки фахівців, систем оплати праці тощо.

За подоланням цих проблем — майбутнє освіти в Україні. Необхідно сприйняти реформу освіти як складну соціокультурну дію, що вимагає впровадження особливої політики, державної та громадської підтримки, програмування новацій, соціальних проектів, експериментів у цілому комплексі безпосередніх соціальних дій.

Для формування зрілого суспільства, до якого ми прагнемо, потрібний високий економічний і освітній потенціал. Хоча ми й говоримо про наш освітній потенціал, він нижчий, ніж у високорозвинених країнах. Приміром, у них середні терміни навчання становлять 18 — 20 років, а в нас — 14, а можливо, і 13 років. (День, 31. XII. 98). А головне,у нас немає системи цінностей, відповідної суспільству зрілого капіталізму.

Отже, вітчизняна соціологія разом із освітянськими спеціалістами покликана шукати і розробляти оптимальні моделі структури освіти в масштабах не лише країни, а й регіонів, міст і т. п. Відсутність на місцях науковорозроблених освітянських структур призводить до того, що в одних сферах через надмірність високоосвічених працівників відбувається девальвація освіти (наприклад, інженерної) як соціальної якості людини, а в інших, навпаки, через дефіцит спеціалістів спостерігається незадоволеність функціонуванням освітньої системи. В масштабі регіонів і міст визначальне значення мас структура виробничого комплексу, їх матеріально-речова і соціальна база. Нині, наприклад, є очевидною зайвість, скажімо, у м. Тернополі, відносно невеликому місті, функціонування шести вищих навчальних закладів, випускники яких з року в рік поповнюють армію безробітних або працюють не за спеціальністю. Або ж наявність в стінах державного університету "Львівська політехніка" понад двадцять тисяч студентів, яких після одержання диплому майже нікуди не розподіляють.

Вважається, що неможливо раз і назавжди створити постійно діючу ефективну систему освіти. Вона мас безперервно вдосконалюватися, розвиватися, змінюватися під впливом вимог часу. А все це неможливо забезпечити без належного соціологічного аналізу, в тому числі без розробки соціальних прогнозів розвитку освіти і діагностики негативних явищ, які гальмують процес поступу освіти. Це завдання повинно розв'язуватися диференційовано соціологією загальноосвітньої школи, соціологією професійної ніколи і соціологією вищої школи, але висновки і рекомендації, тенденції і закономірності повинні все ж таки зводитися до єдиного соціального знаменника: визначення перспектив розвитку цілісної системи безперервної освіти.


НазадЗмістВперед

 

 
© www.SchoolLib.com.ua