Головна

Шкільна бібліотека

Перелік предметів

Англійська мова
Біологія
Географія
Економіка
Інформатика
Історія
Математика
Німецька мова
ОБЖ
Політологія
Право
Природознавство
Психологія і педагогіка
Російська мова
Соціологія
Фізика
Філософія
Французька мова
Українська мова
Хімія

Підручники в PDF


 

Соціологія: загальний курс. Навчальний посібник для студентів вищих закладів освіти України

ЧАСТИНА ТРЕТЯ

 

СОЦІОЛОГІЯ ОСНОВНИХ СФЕР СУСПІЛЬНОГО ЖИТТЯ

Розділ 6


СПЕЦІАЛЬНІ І ГАЛУЗЕВІ СОЦІОЛОГІЧНІ ТЕОРІЇ

6.5. Соціологія науки

Соціологія науки — галузь соціології, яка досліджує закономірності виникнення, функціонування й розвитку науки, взаємодії її як соціальною явища із суспільством та різними соціальними інститутами. Це нова галузь і водночас стара, оскільки її предмет сам по собі не є новим. Проте, лише у зв'язку з бурхливою науково-технічною революцією виникла нагальна потреба у спеціальному вивченні соціологічних проблем її розвитку. Наука нині вступила в стадію зрілості, перетворюється у розвинену й цілісну систему, в якій основні соціальні тенденції і закономірності проявляються досить чітко.

Соціологія науки має свої витоки. До них, насамперед, належить філософія, яка до останнього часу відігравала роль науки про науку. Соціологія науки немислима без узагальнення всієї філософської спадщини. Водночас вона неможлива і без вивчення протосоціології, всієї історії соціального знання.

Інший виток соціології науки — історія природознавства і техніки. Істориками науки і техніки проведена значна кількість досліджень, в яких зібраний і певною мірою систематизований багатий фактичний матеріал. Дослідники ставили за мету узагальнити його із соціологічних позицій. Передусім необхідно назвати фундаментальні праці одного із засновників наукознавства Дж. Бернала, зокрема його книгу "Соціальна функція науки" (1938 р.).

Соціологія науки започаткована ще в кінці XIX ст. На неї значно вплинули позитивістські ідеї Г. Спенсера, О. Конта, Е. Діоркгейма; вона розвивалась під безпосереднім впливом праць М. Вебера, який у боротьбі з марксизмом обґрунтував тези про незалежність ідей (у тому числі наукових) в суспільстві.

В 20 — 30-і роки XX ст. соціологія науки почала формуватися як особливий напрям досліджень наукової діяльності, в 60-і склалась у спеціальну соціологічну дисципліну, яка розвивалась у взаємодії з філософією, методологією науки, соціологією пізнання, наукометрією, інформаційним і соціальним підходами до аналізу науки.

Спочатку соціологія науки розглядалась як частина і допоміжна сфера соціології пізнання, оскільки традиційно наука філософськи осмислювалася лише як первинний тип знання, як предмет теорії пізнання. В теоретичних будовах М. Вебера, М. Шелера, К. Маннгейма природничі і "формальні" науки користувались особливим епістемологічним статусом; їхня змістовна сторона вважалася такою, що не піддається дослідженню соціологічними методами.

Основні принципи соціології науки як особливої галузі знання були розвинуті Р. Мертоном у праці "Наука, техніка і суспільство в Англії XVII ст.", опублікованій у 1933 р. В ній Мертон висунув на перший план роль пуританської релігії і моралі в становленні науки Нового часу. Пізніше він сформулював соціологічну концепцію науки, яка в 60-і роки стала домінуючою парадигмою. Філософською основою цієї концепції були позитивістські ідеї соціальної нейтральності і кумулятивного характеру зростання наукового знання, а загально-соціологічною основою — структурний функціоналізм, варіант якого був розроблений самим Мертоном.

Соціологія, за Мертоном, вивчає науку як інститут соціальний, що зберігає автономію науки і стимулює діяльність, спрямовану на одержання нового та достовірного знання. Наукове відкриття є досягненням, яке вимагає винагороди й інституціонально-забезпечується тим, що внесок вченого обмінюється на визнання — фактор, що визначає його престиж, статус і кар'єру. Функціонування науки як інституту регулюється сукупністю обов'язкових норм і цінностей, які складають етос науки. Останній включає в себе:

• універсалізм (переконання в об'єктивності і незалежності від суб'єкта положень науки);

• всезагальність (знання мас ставати загальним надбанням);

• безкорисливість (заборона на використання науки в особистих інтересах);

• організований скептицизм (відповідальність вченого за свої оцінки праці колег).

В 30-і роки соціологічні підходи до науки розроблялись також у працях Дж. Бернала, У. Огборна, П. Сорокіна, Т. Парсонса, Б. Барбера та ін. Т. Парсонс, як і Мертон, розвинув ідеї Вебера, Барбер видав перший підручник і ряд досліджень з соціології науки. Деякі сторони соціології науки висвітлювали у своїх працях Г. Батерфілд, Б. Монсоров, Ф. Франк, Ж. Фурастьє, О. Полак, Л. Селк, Н. Сторер, С. Коул, Дж. Коул та ін.

Серед численних концепцій західних соціологів яскраво виділяються два напрями. Представники одного з них (Парсонс, Мертон, Сорокін) акцентують увагу на ролі науки в духовній культурі, іншого (Огборн, Монсоров, Штенберг та ін.) — підкреслюють роль науки в матеріальній культурі, її взаємодію з технікою і виробництвом, виходячи з технологічного детермінізму.

Емпіричні дослідження і теоретичні розробки довоєнної соціології в 60-і роки тісно переплелися з дослідженнями більш практичного плану, в тому числі структури наукового співтовариства (У. Хєгстром), "небачених коледжів" (Д. Крейн), мережі соціальних зв'язків і комунікацій (Н. Малінс), соціальної стратифікації в науці (С. Коул, Дж. Коул), науки як соціальної системи (Н. Сторер) та ін.

На початку 70-х років у соціології науки розгорнулася критика мертонівської парадигми з позицій, що сформулювалися під впливом постпозитивістської методології і науки, насамперед праці Т. Купа "Структура наукових революцій", в якій наука розглядається як парадигма, прийнята співтовариством. На цій філософській основі стала формуватися відмінна від нормативної, так звана когнітивна соціологія науки, в якій когнітивна (пізнавальна) сторона науки ставилась у пряму залежність від соціальної. Цей напрям соціології науки зародився в Англії, де були розроблені її концептуальні основи і дослідницькі програми, загальною рисою яких було Прагнення розширити поле застосування соціологічних методів, включивши у сферу їхньої дії наукове знання (Б. Бране, Д. Блур, Г. Коллінс, М. Малкей, С. Уолгар та ін).

Оскільки основною перешкодою для перетворення наукового (передусім природничого) знання у предмет соціологічного аналізу була його претензія на відносно істинне відображення реальності, то зусилля прихильників когнітивної соціології науки із самого початку були спрямовані на те, щоб позбавити наукове знання цього "епістемологічного статусу", оголосивши його звичайним "увіруванням ", яке нічим принципово не відрізняється від інших увірувань. Тим самим наука уявлялась продуктом соціальних умов, відносин, інтересів. Наукове знання пов'язувалося із соціальними умовами, і питання про його відношення до об'єктивної реальності відкидалось.

Зазначимо, що розвиток когнітивної соціології науки дав імпульс мікросоціологічним дослідженням конкретних ситуацій, що виникають у процесі пізнавальної діяльності вчених, які дають цінний емпіричний матеріал про взаємозв'язки когнітивних і соціальних аспектів науки. На рубежі 80-х років виник цілий спектр різноманітних, але близьких за своїми методологічними засадами концептуальних схем соціального дослідження науки. Набули поширення "конструктивістська програма" (К. Кнорр-Цетіна), яка розглядає науку як соціальну конструкцію, релятивістська програма (У. Коллінс), етнометодологічні дослідження (Г. Гарфінкель, С. Уолгар), дискурсаналіз (М. Малкей). Для всіх них характерна відмова від таких "традиційних" відмінностей, як когнітивне і соціальне в науці, тобто пізнавальне начало в науці більшою або меншою мірою підміняється соціальними діями, переговорами, відношеннями вчених.

Багатоманітність концепцій у соціології науки можна оцінити як наслідок суперечностей між об'єктивною необхідністю теоретичного осмислення змін, що відбуваються в процесах виробництва наукового знання, та ускладненням взаємодій між наукою і суспільством в сучасних умовах.

На жаль, на відміну від Заходу, в колишньому СРСР, у тому числі і в Україні, дослідження науки здійснювалося повільно. Лише окремі вчені займалися цією галуззю професійно і ще невелика група — час від часу. Це зумовлювалося загальною недооцінкою соціологічних досліджень. Правда, в 60-і роки був проведений ряд конкретних соціологічних досліджень наукової діяльності. Пізніше був зібраний багатий історичний матеріал про розвиток науки і техніки, з'явилися спроби його узагальнення із соціологічної точки зору. В 70-і роки з'явилися праці, присвячені соціальним наслідкам науково-технічного прогресу. В деяких з них ставились і теоретичні проблеми розвитку науки й техніки в суспільстві. Це насамперед праці російських соціологів Г. В. Осінова, С. В. Шухардіна, С. Г. Струміліна, В. Я. Єльмеєва, М. М. Карнова, Г. М. Доброва, Г. Н. Волкова та ін.

Соціологічні проблеми науки характеризуються інтегральним, комплексним підходом до явищ, що вивчаються. Вони виникають на стику таких дисциплін, як філософія, історія науки і техніки, наукознавства, логіки і психології наукової творчості. Останні користуються даними цілого ряду точних наук, прийомами математичного і статистичного аналізу.

Основні завдання соціології науки полягають у вивченні законів розвитку і функціонування науки як цілісної системи, що входить до більш широкої соціальної системи. Її практичною мстою є розробка теоретичних основ організації й управління наукою, тобто системи заходів, які спираються на об'єктивну логіку розвитку науки і забезпечують оптимальні темпи її розвитку й підвищення ефективності наукових досліджень.

Соціологія науки зовсім не зводиться лише до емпіричних і науковометричних досліджень, хоча певною мірою й ґрунтується на них. Вона є передусім теоретичною дисципліною високого рівня узагальнень, основується на всьому попередньому розвитку людської думки. Вчені — соціологи прагнуть показати науку як соціальне явище, подивитись на наукову діяльність як на своєрідне виробництво, розглянути, в якому історичному і логічному відношенні вона знаходиться з виробництвом матеріальних благ, які відносини складаються в процесі духовного виробництва між людьми, які вимоги ставляться до системи освіти, виховання людини.

Одна з особливостей вивчення соціологічних проблем розвитку науки полягає в тому, що їх не можна розглядати відірвано від процесу розвитку техніки. Це явища однопорядкові, а соціологічні проблеми розвитку техніки і науки є, по суті справи, галузями єдиної теорії. Наука не може бути пізнана поза технікою, поза дослідженнями власних засобів її розвитку. Так само і техніка, будучи опредмеченою силою знання, може бути правильно пізнана лише у зв'язку з наукою. Якщо ж бути точним, то історично техніка є попередницею науки, логічно ж наука як розвинута система включає в себе техніку як підсистему.

Безпосередній зв'язок сучасної науки з технікою, матеріальним виробництво є очевидним. Наука стає практичним перетворювачем світу, вона втручається сьогодні у всі галузі людської діяльності, стає безпосередньою продуктивною силою в сучасному суспільстві. Саме завдяки науці людство зможе контролювати народжуваність, переможе хвороби які залишило нам XX ст., продовжить тривалість життя людини. Досягнення науки будуть означати поступову перемогу людини над простором і часом; завдяки науковим досягненням стане можливим створювати нові умови існування, за яких життя наше буде ставати більш вільним і щасливим.

Нині у світі існують два підходи в оцінці наукових досягнень: оптимістичний і песимістичний. Але з якого б боку ми не підходили до оцінки науки — оптимістичного чи песимістичного, ясно одне — науці, більше ніж будь-якій сфері людської діяльності, належить визначати образ майбутнього людства.

Наука — багатогранне суспільне явище, її можна розглядати під різним кутом зору: вона виступає як сукупність знань про світ, основа світогляду, як форма суспільної свідомості, як форма відображення світу у свідомості, як елемент духовної культури, як засіб суспільно-практичного перетворення світу.

Наука не виникла раптово. Вихідною умовою її появи (або переднауки) була праця, ті аспекти духовної діяльності людини, які були тісно пов'язані з працею, постійно, найбезпосереднішим чином брали в ній участь. Це — інформаційно-пізнавальна та ідеально-конструктивна діяльність, тобто та сторона духовної діяльності, яка слугувала історичною попередницею і сферою розвитку науки, була переднаукою.

Доцільна діяльність (сама праця), знаряддя праці (техніка) і предмет праці (якщо це сирий матеріал, опосередкований людською діяльністю) є носіями, втіленням знань: наукових або донаукових. Останні характерні для всієї трудової діяльності у всіх її проявах. Знання, як елементарна форма науки та її елемент, історично народжувались у процесі трудової діяльності людини.

Під поняттям "наука", яка є основною категорією в соціології науки, треба мати на увазі всі наукові дисципліни, взяті в органічній єдності: суспільні, природничі, теоретичні, загальні, технічні. Причому ця цілісність системи науки розглядається у своєму найрозвинутішому вигляді. Поняття "наука" не можна зводити лише до системи знань, ототожнювати з наявними теоріями, математичними формулами, проектами, тобто з готовим науковим знанням. Знання не є ще наукою, оскільки людина, яка багато знає ще не є вченою. Лише створюючи нове знання, людина наближається і залучається до "Олімпу науки".

Знання — це продукт, сирий матеріал науки, який знову вводиться (втягується) в наукову діяльність, подібно продукту і сирому матеріалу матеріального виробництва. Тому знання можна розглядати як елемент науки, її невід'ємну частину. Однак зводити науку тільки до знання не можна.

Сутність науки полягає не в пізнаних вже істинах, а в пошуку їх, в експериментально-дослідницькій діяльності, спрямованій на пізнання і використання законів природи і суспільства. Наука — це не знання самі по собі, а діяльність суспільства щодо виробництва знань, тобто наукове виробництво.

Соціологія науки, як вже згадувалося, займається вивченням соціологічних аспектів техніки, аналізом зв'язків і взаємовідносин її з наукою. Проте соціологія науки не замикається лише на техніці, вона націлена і на людину, виступаючи в якості науки, зорієнтованої на особистість, на розвиток її інтелекту, культури мислення. Зв'язуючим ланцюгом між наукою і людиною виступає система освіти, виробниче навчання. Проте, структурні ланки системи "наука — людина" менш розвинуті, ніж структурні ланки системи "наука — техніка".

Ще одним важливим аспектом предмета соціології науки є аналіз взаємодії науки і виробництва. Йдеться про аналіз того, як взаємодіє з матеріальним виробництвом і технікою на різних етапах свого розвитку не "наука взагалі", а ті чи інші її структурні ланки.

Соціологія науки має своїм предметом і виявлення взаємодії науки і суспільства. Наука впливає на суспільство насамперед через свої технічні втілення. Техніка може розглядатися як в системі продуктивних сил, так і в більш ширшій - соціально-економічній системі. В першому випадку має місце технологічний аспект її розгляду, у другому — соціально-економічний.

Взаємодія техніки із соціальними інститутами має складний і неоднозначний характер. Техніка впливає на суспільство різними шляхами, в різних формах. Цей вплив може посилюватися або послаблюватися в залежності від соціально-економічних умов застосування техніки. Розвиток техніки зазнає великого впливу з боку економічних, політичних та інших інститутів суспільства, які можуть або стимулювати науково-технічний прогрес, або гальмувати його.

В аналізі "механізму" соціального впливу техніки передусім виділяються три моменти:

• підвищення рівня продуктивності праці;

• спеціалізація засобів праці;

• міра заміщення технічними засобами трудових функцій людини.

Перший напрям соціального впливу техніки на людину можна охарактеризувати як опосередкований, оскільки підвищення продуктивності праці відбивається на соціальних інститутах через певні виробничі відносини. Другий і третій напрями характеризують безпосередній вплив техніки на людину в трудовому процесі і на зміст її праці.

Проте вплив техніки на суспільство відбувається в наш час не лише через сферу матеріального виробництва. Система освіти, мистецтва, культури, побуту значною мірою перетворюється під безпосереднім впливом "своєї" техніки. Техніка програмованого навчання, наприклад, обумовлює переворот в методах викладання. Кіно, телебачення, радіо, магнітофон, грамзапис покликали до життя нові види мистецтва, форми дозвілля, здійснили глибокий вплив на всю людську культуру, зробивши її надбанням всіх. Техніка революціонізує й умови побуту, впливає на світогляд людини, її психологію, інженерне мислення і т. д.

Наукові досягнення в галузі військової техніки безпосередньо впливають на світову політику. Наявність у ряді країн ядерної зброї, можливість застосування якої загрожує існуванню всього людства на землі, вимагає особливої обережності у розв'язанні міжнародних та регіональних конфліктів.

Помітне місце в соціології науки займає проблема визначення соціальних функцій науки. Основними серед них є:

• вироблення і теоретична систематизація об'єктивних знань про дійсність;

• підвищення ефективності всіх видів діяльності соціальних суб'єктів, насамперед у сфері виробництва;

• прогнозування науково-технічного прогресу і його соціально-економічних наслідків, вияв перспективних проблем, що підлягають розв'язанню та ін.

Предметом соціології науки є також різного роду механізми і процеси, які забезпечують: інтеграцію індивідів або колективів, що беруть участь у виробництві знань, тобто формування наукових співтовариств, різні форми включення їх до системи матеріального виробництва, освіти і соціального управління; взаємодію науки з соціальними процесами; диференціацію та інтеграцію наукових дисциплін тощо.

Зміни, що відбулися в Україні після проголошення незалежності, реформування політичної й економічної системи суспільства, викликали до життя багато нових явищ, у тому числі і в науці, які здатні впливати як на зміну напряму конкретних досліджень, так і на формування теоретичних концепцій соціології науки. До них належать питання, пов'язані з економікою науки (перехід більшості наукових установ прикладного характеру на самофінансування), зміни організаційної будови наукових підрозділів (наприклад, орієнтація на розв'язання конкретних проблем), поява недержавних, приватних науково — дослідних підрозділів, демократизація управління (виборність керівництва, новий порядок атестації), гласність (зняття обмежень з даної тематики, доступність багатьох архівів та статистичних даних), без якої розвиток багатьох наукових, передусім соціальних дисциплін, у тому числі й соціології науки, було утрудненим.

Основними напрямами соціологічного дослідження науки є:

• вивчення соціальних факторів інтенсифікації наукової діяльності;

• проблеми формування вченого і наукових колективів;

• забезпечення розвитку нових наукових напрямів у науці;

• соціальна структура наукових колективів;

• шляхи вдосконалення умов і організацій науково-дослідницької праці;

• соціальний статус наукового працівника і наукових дисциплін;

• мотивація наукової діяльності;

• професійна мобільність у науці;

• критерії оцінки наукової діяльності;

• співвідношення науки і культури.

Важливою проблемою є управління наукою, розвитком науково-технічного потенціалу. Науково-технічний потенціал — це сукупність засобів і можливостей для постановки і розв'язання наукових та науково-практичних проблем (у тому числі й нових) національного, регіонального і міжнародного значення. У зміст цього поняття входять такі показники:

1) чисельність вчених та інженерів у країні;

2) кількість та оснащеність дослідних інститутів;

3) виробництво наукових приладів, вимірювальних інструментів і спеціального обладнання;

4) мережа центрів наукової документації;

5) обсяг і чисельність національних наукових публікацій;

6) наукова термінологія (словники наукової термінології).

При визначенні поняття науково-технічного потенціалу необхідно враховувати такі важливі показники: рівень організації самої науки і рівень організації її взаємозв'язку з виробництвом, а також склад наукових кадрів, їх використання, час реалізації наукових ідей, розподіл фінансових витрат, співвідношення між витратами на науку і прибутком тощо.

Соціологія науки виявила, що в даний час наукова революція (її слід відрізняти від революції в науці, яка являє собою процес докорінної зміни уяв, що склались в тій або іншій галузі знань) здійснюється в трьох основних напрямах:

• різко підвищується роль науки в суспільстві, її питома вага в суспільному виробництві;

• долаються перепони між наукою і виробництвом;

• зникають безодні, "білі плями" між галузями наукового знання.

Процес подолання "білих плям" у вищому ступені досить суперечливий. Зв’язуючи ланки виникають на основі подальшої диференціації знань, все більшого дроблення і без того роздрібнених галузей наук. За даними Д. Прайса, спеціалізація в науці подвоюється приблизно кожні 10 років.

Зазначимо, що процес сучасної диференціації в науці зовсім інший, ніж той, який мав місце в минулому. Починаючи з античності диференціація означала деінтеграцію, вела до відокремлення від колись цілісного, синкретичного знання все нових галузей. Розвиток окремих наук можна було б зрівняти з радикальними проміннями, які все більше розходяться один від одного з віддаленням від центру.

Нині диференціація науки стає одним із основних шляхів до інтеграції науки. Кожна наука перекидає місток над безоднею "нічийних земель". Всі вони служать зв'язуючою ланкою між двома і більше науками.

Вивчення проблем управління наукою, критеріїв розвитку науково-технічного потенціалу, процесів диференціації та інтеграції в науці, типологізації наукових знань — це лише деякі напрями соціологічного дослідження науки як соціального інституту. Важливим напрямом соціологічного дослідження науки є проблема формування сучасного вченого і наукових колективів. Від її успішного розв'язання залежить підвищення соціальної ефективності науки взагалі.

Серед інших аспектів дослідження соціології науки визначаються такі, як етика науки; прогнозування наукових досліджень, винаходів; методи аналізу соціальних проблем науки; лідерство в науці, проблеми її комерціалізації тощо.

Характерною рисою нашого часу є посилення соціальної ролі науки, перетворення її у провідну сферу соціальної діяльності, у сферу виробництва наукових знань і методів раціональної зміни світу, посилюється взаємозв'язок науки і суспільства, науки та різних підсистем суспільства, що й зумовлює появу спеціальної галузі соціологічних знань - соціології науки.

Розвитку науки притаманний кумулятивний характер. Сучасна наука все глибше зв'язується зі всіма без винятку соціальними інститутами. Сьогодні в єдиній системі "наука — техніка — виробництво " науці належить провідна роль. Соціологія науки бачить майбутнє науки в подоланні жорстких меж між її окремими галузями, у зближенні змісту науки з іншими формами духовного освоєння світу.


НазадЗмістВперед

 

 
© www.SchoolLib.com.ua