Головна

Шкільна бібліотека

Перелік предметів

Англійська мова
Біологія
Географія
Економіка
Інформатика
Історія
Математика
Німецька мова
ОБЖ
Політологія
Право
Природознавство
Психологія і педагогіка
Російська мова
Соціологія
Фізика
Філософія
Французька мова
Українська мова
Хімія

Підручники в PDF


 

Соціологія: загальний курс. Навчальний посібник для студентів вищих закладів освіти України

ЧАСТИНА ДРУГА.

ОСНОВНІ СОЦІОЛОГІЧНІ ПОНЯТТЯ І КАТЕГОРІЇ

В процесі розвитку будь-якої науки формується свій понятійний апарат, свої специфічні методи дослідження, свої концепції і теорії. Саме через наявність свого предмета і інструментарію дослідження наукова дисципліна утверджує свій статус, своє визнання. Це повністю стосується й соціології, самовизначення і самоутвердження якої здійснювалось, як було показано вище, досить складним і тривалим шляхом. Соціологічний категоріальний апарат є одним із основних компонентів соціологічної методології, ознайомлення з ніш допомагає ще глибше засвоїти соціологічні знання, зокрема зміст теоретичної соціології, осмислити суть спеціальних і галузевих соціологічних теорій, побачити специфіку науки, сформувати соціологічне мислення.

Розділ 4.

КАТЕГОРІЇ ТЕОРІЇ СОЦІАЛЬНОЇ СТРУКТУРИ

В структурі соціологічного знання і в системі соціологічного пізнання прийнято виділяти дві групи основних категорій:

• категорії, що пояснюють статику суспільства (його структуру) з виділенням його основних підсистем і елементів, з їх зв'язками і відносинами;

• категорії, що характеризують динаміку суспільства, його основні етапи, причини, характер і типи змін.

Структура суспільства може бути представлена як групова, спільнісна, класова, етнічна, кастова, стратифікаційна, інституціональна і т. д. система. Можлива також структура, яка об'єднує всі ці підходи в одну загальну картину суспільства, де названі елементи взаємодіють як підсистеми. Нижче в схематичному плані подається визначення в першому наближенні таких категорій як "особистість", "соціалізація", "соціальна група", "соціальна спільність", "соціальний клас", "соціальна верства", "соціальна стратифікація", "соціальна діяльність", "соціальна поведінка", "соціальний контроль" та ін.

4.1. Особистість і проблеми соціалізації

В наш час актуалізується проблема включення особистості в соціальну цілісність, в соціальну структуру суспільства, де вона є основним елементом. Проте поруч з поняттям "особистість" в нашому повсякденному і науковому вжитку звичними стали й такі терміни, як "людина", "індивід", "індивідуальність". Чи означають вони один і той же феномен, чи між ними є якісь відмінності? Найчастіше всі ці слова вживаються як синоніми, але якщо підійти чіткіше до визначення цих понять, то можна виявити суттєві смислові відтінки. Людина — поняття найбільш загальне, родове, яке виникає з моменту виділення homo sapiens. Індивід розуміється як окрема, конкретна людина, як одиничний представник людського роду. Індивідуальність можна визначити як сукупність рис, що відрізняють одного індивіда від іншого, причому виділення різних рис проводиться на найрізноманітніших рівнях — біохімічному, нейрофізіологічному, психологічному, соціальному та інших. Поняття особистості вводиться для виділення (акцентування) неприродної ("надприродної", соціальної) сутності людини і індивіда, тобто акцент робиться на соціальну сторону людини. Людина в цьому ключі виступає як носій соціальних якостей і рис, певне поєднання яких і визначає її як особистість, і саме в цьому розумінні людина виступає в якості висхідного окремо взятого елемента соціальної структури, а особистість — в якості особливої соціологічної категорії.

Отже, особистість (зауважимо, що в соціології існує понад 60 визначень особистості) — це інтегральна соціальна якість, яка формується у індивіда в процесі включення його в систему суспільних відносин, опанування ним матеріальних, духовних предметів людської культури, соціального досвіду. Особливості фізичної і науково-психологічної організації індивіда — одна із умов формування особистості, але її сутність усе ж визначається соціальним середовищем. Об'єктивна соціальна реальність багато в чому зумовлює наявність і зміст процесу самореалізації людини, її входження в соціальну структуру суспільства, формування різних типів особистості.

Процес засвоєння особистісних якостей людиною на різних етапах її існування визначається в соціології поняттям "соціалізація" (лат. socialis суспільний). Під соціалізацією розуміється процес входження (включення) індивіда у соціум, що породжує зміни в соціальній структурі суспільства і в структурі особистості. Останнє обумовлюється соціальною активністю людини і її здатністю при взаємодії із середовищем не лише засвоювати його вимоги (адаптація), але й змінювати це середовище, активно впливати на нього (інтеграція), визначати свій "життєвий світ". Правда, іноді уявляють, що процес соціалізації охоплює навчання дітей, підготовку до дорослого життя, засвоєння елементарних правил суспільного життя. Насправді це лише вузьке значення даного терміну. Соціологи користуються більш ширшим тлумаченням. Соціалізація складний процес засвоєння соціальних ролей і культурних потреб, який починається з малечого віку і закінчується в глибокій старості (із смертю людини).

Шкільне, університетське, виробниче або будь-яке інше навчання — лише технічний захід, організований для набуття знань. Молода людина слухає лекції, читає книги, виконує домашні і семінарські завдання, проходить період практики і складає іспити. На завершення вона одержує сертифікат, що засвідчує її кваліфікацію в певній галузі знань. Таке навчання може тривати 5 років, а може всього 5 місяців. Однак навчання предмету і навчання життю — зовсім різні речі. Ніякий вчитель, ніяка школа не можуть раз і назавжди навчити людину бути хорошою дружиною або домогосподаркою, сім'янином, бізнесменом, музикантом, справжнім спеціалістом будь-якої справи. Цьому треба навчатися все життя, здійснюючи помилки і долаючи їх, але робити все цс не в штучних, а реальних умовах життя.

Неможливо навчитися соціальній ролі за допомогою книжки або за методом ділової гри, хоча вдосконалити себе в ній таким чином можна. Кожна соціальна роль включає численні культурні норми, правила і стереотипи поведінки, невидимими соціальними нитками — правами, обов'язками, відносинами — вона пов'язана з іншими ролями. І все це треба засвоювати. Тому і до соціалізації більше підходить термін "засвоєння", а не "навчання". Він ширший за змістом і включає в себе навчання як одну з частин.

Оскільки за роки свого життя людина вимушена засвоювати не одну, а багато соціальних ролей, просуваючись за віковою і службовою драбинкою, процес соціалізації продовжується все життя. До глибокої старості людина засвоює свої уподобання, погляди на життя, правила поведінки, ролі і т. д. При цьому слід наголосити, що без включення людини в той або інший вид діяльності (економічної, суспільно-політичної, духовної і т. д.), сумісної з іншими людьми, процес соціалізації, формування особистості неможливий.

Процес соціалізації в соціології розглядається як двоєдиний процес інтеріоризації і екстеріоризації.

Під інтеріоризацією розуміється перехід зовнішніх за своєю формою процесів у внутрішні процеси свідомості, за яким вони зазнають відповідну трансформацію, узагальнюються, стають здатними до подальшого розвитку. Під екстеріоризацією розуміється об'єктивація внутрішнього світу людини в її практичній діяльності. Найважливішими елементами соціалізації є: 1) соціальне середовище; 2) людина як суб'єкт діяльності; 3) спілкування; 4) суб'єкт соціалізації. В ході взаємодії особистості із середовищем утворюються суб'єктивні феномени соціалізації. Вони знаходять своє віддзеркалення в таких особистісних системах, як соціальні потреби і інтереси, соціальні орієнтації і позиції, стратегічна організація поведінки, соціальна активність. Перші дві системи називають мотиваційними, третю - організуючою, четверту — реалізуючою.

Соціальні потреби і інтереси перш ніж стати джерелом суспільної активності глибоко усвідомлюються особистістю, стають її ідеальним усвідомленням. Потреби виражають її особливий стан, а інтереси - вибіркове відношення до матеріальних і духовних потреб і до процесу їх задоволення.

Соціальні орієнтації і позиції — сукупність цілей, установок і ціннісних критеріїв особистості, які об'єктивізуються у відповідних стереотипах соціальної поведінки. Позиція виражає внутрішнє відношення людини до свого становища в суспільстві, до зовнішнього світу, надає орієнтації об'єктивний характер, суб'єктивну мотивованість і особистісний сенс, визначає через систему установок характер і зміст програми її соціальних дій.

Стратегічна організація поведінки — сукупність засобів приведення в дію мотивованих систем соціалізації, є проміжною ланкою між потребами, інтересами, орієнтаціями і позиціями особистості, з одного боку, і її соціальною активністю — з другого. Система внутрішньої стратегічної активізації поведінки здійснює перехід від спонукальної до виконувальної регуляції процесу соціалізації.

Система соціальної активності, яка охоплює діяльність і поведінку людини, об'єктивує людину у створюваних нею матеріальних і духовних цінностях, є заключною ланкою, інтегрованим показником її соціалізації.

Як і будь-який інший процес, соціалізація характеризується періодичністю і стійкістю протікання. В соціологічній літературі (Ч. Кулі, Дж. Мід, З. Фрейд, Ж. Піаже, Я. Гелінський) в соціалізації зазвичай виділяють три періоди: дотрудовий, трудовий і післятрудовий і чотири стадії:

• рання (від народження до поступлення в школу);

• навчання (з моменту поступлення в школу до закінчення очних форм загальної і спеціальної освіти). Це період молодості, яка має, за Б. Ананьєвим, ранній (21 — 25 років) і пізній етап (26 — 34 роки);

• соціальна зрілість (основна, яка охоплює період активної трудової і суспільно-політичної діяльності);

• завершення життєвого циклу (з моменту припинення постійної трудової діяльності в рамках офіційних організацій).

Такий поділ на періоди і стадії дозволяє вивчати специфіку і особливості соціалізації дитини, молоді, людей зрілого і пенсійного віку. Ми не поділяємо точку зору, згідно якої пенсійний статус людини визначається як етап десоціалізації, яка починається після завершення періоду соціалізації. Адже і у пенсійному віці чимало людей займається неофіційною трудовою діяльністю, засвоює новий досвід і нові функції. Інша справа — коли мова йде про ресоціалізацію.

Безпорадність дитини, її залежність від оточуючих примушує думати, що процес соціалізації відбувається за чиєюсь допомогою зі сторони. Так воно і є. Помічники — це люди і установи. їх називають агентами соціалізації.

Агенти соціалізації — люди і установи (соціальні структури), які відповідають за навчання культурним нормам і засвоєння соціальних ролей. До них відносять:

• агентів первинної соціалізації — батьків, братів і сестер, бабців і дідів, близьких і далеких родичів, друзів сім'ї, однолітків, вчителів, тренерів, лікарів, лідерів молодіжних групувань;

• агентів вторинної соціалізації представників адміністрації школи, училища, університету (інституту), підприємства, армії, міліції, церкви, держави, засобів масової інформації, політичних партій і т. д.

Оскільки соціалізація в даному випадку поділяється на два види — первісну і вторинну, остільки і агенти соціалізації діляться на первинних і вторинних.

Первинна соціалізація торкається безпосереднього оточення і включає перш за все сім'ю і друзів. Вторинна відноситься до опосередкового, або формального оточення і складається із впливу установ і інститутів. Роль первинної соціалізації є великою на дотрудовому періоді і ранній та навчальній стадії, а вторинної — на трудовому і післятрудовому періоді і на стадії соціальної зрілості і завершення життєвого циклу особистості.

Агенти вторинної соціалізації впливають у вузькому напрямі, вони виконують одну — дві функції. Школа дає знання, підприємство — засоби існування, церква — духовне спілкування і т. п.. Агенти первинної соціалізації універсальні, вони виконують безліч функцій: батько виконує роль здобувача засобів існування, опікуна, дисциплінатора, вихователя, вчителя, друга. Однолітки виступають в ролі партнерів з ігор і квазібатьків: старші діти опікуються і турбуються про молодших.

І на закінчення звернемо увагу на важливість "соціалізації до смерті". Найбільший провал існує саме в кінці життєвого шляху. По — суті, людину ніхто і ніде не готує до. старості і смерті. Доінструальне, традиційне суспільство орієнтовано швидше в бік старості, ніж юності. Літніх людей поважають за їх старість, а в сім'ї для них було приготовлене найпочесніше місце. В сучасному суспільстві їх знання здаються архаїчними, авторитет — скинутим, а самі вони — непотрібними своїм дітям. Найкраще, що вони можуть зробити, — це не бути тягарем. Не стільки суспільство знехтувало літніх людей, скільки зникли соціальні ролі, які виконувались колись ними. Вони страждають навіть не від природного процесу старіння, а від ізоляції, відчуження і нерозуміння, від кризової ситуації, яка склалась в нашій країні.

Так як суспільство зацікавлене у ефективності соціальних структур, що виникають в процесі матеріального і духовного відтворення населення, то управління процесами соціалізації індивідів, подолання в них елементів стихійності набирає не лише соціальної, але й стратегічної значущості. Адже ефективність соціалізації, її глибина визначає соціальну якість народонаселення країни, а основою динаміки соціальних систем слугує інтеграція ціннісних стандартів із структурно засвоєних особистістю потреб і установок. Тс, що усталеність будь-якої соціальної системи, включаючи найбільш ефективний процес взаємодії, залежить від такої інтеграції, є, можна сказати, фундаментальною динамічною теоремою соціології. Це висхідна точка відліку для будь-якого дослідження, яке претендує бути динамічним аналізом соціального процесу.


НазадЗмістВперед

 

 
© www.SchoolLib.com.ua