Головна

Шкільна бібліотека

Перелік предметів

Англійська мова
Біологія
Географія
Економіка
Інформатика
Історія
Математика
Німецька мова
ОБЖ
Політологія
Право
Природознавство
Психологія і педагогіка
Російська мова
Соціологія
Фізика
Філософія
Французька мова
Українська мова
Хімія

Підручники в PDF


 

Соціологія: загальний курс. Навчальний посібник для студентів вищих закладів освіти України

ЧАСТИНА ПЕРША.

СОЦІОЛОГІЯ ЯК НАУКА

Розділ 3.

ОСНОВНІ ШКОЛИ І НАПРЯМИ СУЧАСНОЇ СОЦІОЛОГІЇ

3.7. Неофункціоналізм

В науковий обіг термін "неофункціоналізм" був введений в 1985 р. американським соціологом Дж. Александером (нар. 1944 р.). Цим терміном позначався напрям в теоретичній соціології, який вважав що:

• соціологи в дослідженні еволюції суспільства зобов'язані брати до уваги всі точки зору різних соціальних сил;

• кожна з цих точок зору виражає певний аспект цієї еволюції;

• значний заряд раціональності міститься в комунікативній дії членів суспільства і його треба виявляти, а не приймати раціоналізацію соціальної дії за тенденцію самого історичного розвитку.

Неофункціоналісти розглядають суспільство як історично визначену соціальну систему і конкретний життєвий світ, як інтерсуб'єктивну і первісну очевидну даність світу самих суб'єктів життєдіяльності. Застосування принципу комунікативної раціоналізації життєвого світу до дослідження суспільства і первинних суспільних проблем найбільш повно проявилося у творчості німецького соціолога Юргена Хабермаса (нар. 1929 р.), особливо в його працях "Теорія комунікативної дії" (1981 р.) і "Моральна свідомість і комунікативна дія" (1990 р.)

Висхідним і центральним пунктом соціологічної концепції Ю. Хабермаса є категорія "життєвого світу" (lebenswelt), яка походить від феноменологічної традиції. "Життєвий світ" визначається Ю. Хабсрмасом як нетематизований горизонт значень, який становить підвалини життєвого досвіду індивіда. Зовнішні впливи співвідносяться з цією підвалиною, протиставляються йому,

порівнюються з ним. Цей горизонт знань складається із попереднього запасу знань, зосередженого в культурі і, перш за все, в мові.

Метою теорії комунікативної дії є опис розгортання "життєвого світу " в еволюційній перспективі. Соціальна еволюція, за Ю. Хабермасом, полягає в розвитку позитивних здібностей людини. Соціальний прогрес бачиться йому перш за все як розвиток пізнавальних здібностей індивіда. Стрижнем еволюційного процесу стає веберівська концепція раціоналізації, яка в сучасних умовах може бути адаптована лише критично.

Визнаючи необхідність системно-функціонального аналізу соціальних явищ і процесів, Ю. Хабермас простежує підвищення продуктивності капіталістичної соціальної системи за рахунок специфіки сукупно-суспільних функцій, тобто за рахунок більш високого рівня диференціації всієї системи, а також за рахунок зростаючої її схильності до криз. Модифікацію суспільства, стверджує він, неможливо розуміти лише з точки зору змін в класовій структурі, як це робив К.Маркс. В сучасному суспільстві соціальні протиріччя втрачають здатність структурувати життєвий світ соціальних груп.

Життєві світи з повсякденною комунікативною практикою знаходяться у стані постійного обміну з економікою і державним апаратом через виконання членами суспільства різноманітних соціальних функцій, соціальних ролей. Життєвим світам необхідно протистояти постійному тиску управлінсько-адміністративного апарата, економічному і адміністративному втручанню. Так, справа може дійти до радикальних соціальних вибухів. Щоб цього не сталося, за Хабермасом, треба використати всі можливі ресурси суспільної інтеграції, в тому числі гроші, владу, взаємопорозуміння і солідарність. Але останні не повинні превалювати. Кордони життєвого світу повинна захищати політична комунікація, зрілість якої залежить від культурного капіталу суспільства, нагромадженого суспільством в ході комунікативної раціоналізації життєвого світу.

В процесі нагромадження культурного потенціалу суспільства, що пов'язано з його модернізацією, у людей зростає й усвідомлення, що самі члени суспільства повинні вирішувати, за якими нормами вони мають діяти і взаємодіяти з врахуванням певних принципів сумісного існування.

З формуванням моральної свідомості, яка управляється колективно виробленими звичками, змінюється зразок соціалізації. Серед складних ролевих очікувань сучасного життя, які динамічно змінюються, стає складніше керуватися готовими розпорядженнями у своїй поведінці. Тому ми вимушені розвивати здатність будувати індивідуальні життєві проекти; головне в людській дії — визначення людиною свого ставлення до об'єктивного світу і відмінностей між самою дією і світом. Аналізуючи ставлення діючої людини до світу, Хабермас виділяє в першу чергу стратегічний аспект дії (діюча людина — об'єктивний світ). В теорії комунікативної дії суб'єктивний і об'єктивний світи чітко розрізняються. Тому у визначенні дії мається на увазі стратегічний норморегулюючий і драматургічний аспекти, які взаємодоповнюють один одного.

В умовах реального існування багатьох діючих осіб, відзначає Хабермас, виникає проблема сумісного переслідування колективних цілей. З врахуванням цього факта необхідно по-іншому ставити питання про регулювання сумісного життя.

• В прагматичному дискурсі (обговоренні) при розв'язанні тактичних проблем в життєдіяльності людей приводяться у відповідність власні інтереси з інтересами інших людей.

• В етичному дискурсі визначається місце для багатоманітності індивідуальних життєвих проектів в ході ототожнення себе з тим або іншим колективом.

• В морально-практичних дискурсах перевіряється значимість і доцільність нормативних заповідей і їх відповідність настроям людей.

Ю. Хабермас цілком слушно стверджує, що лише інструментальне розуміння практики (як реалізація якоїсь теорії) несе руйнівні наслідки для суспільства. Тому підтвердження — вся 70-річна практика ленінізму. Відкриті структури комунікації перешкоджають перетворенню авангардних партій в політично пануючі. В межах правової держави офіційно визнається державним апаратом необхідні для розумного формування громадської думки і волі комунікативні форми, які дозволяють найбільш повно виразити і реалізувати свої інтереси практично всім соціальним групам і верствам населення, тобто здійснити власне народовладдя, в напрямку до якого і йдуть сьогоднішні розвинуті країни, зауважує Ю. Хабермас.

Проблеми співвідношення (протистояння) суспільства (як універсальної соціальної системи) і людини (як цілісної особистості) розглядаються в працях Нікласа Лумана (нар. 1927 р.) "Теорія суспільства чи соціальна технологія?", яка написана разом з Ю. Хабермасом і опублікована в 1971 р., і "Соціальна система" (1984 р.). Дослідник займається розв'язанням питання про самоопис сучасного суспільства, вдосконалюючи розроблену ним в 70-х рр. системну теорію. В цій теорії він радикалізує функціоналізм Т. Парсонса, враховуючи досягнення соціологів — феноменологів. На відміну від Т. Парсонса, Луман розглядає соціальні системи як більш динамічні утворення, які виникають в процесі вироблення певної згоди між учасниками взаємодії з приводу їх дій і переживань. Тому соціальну дію в тій або іншій соціальній системі Луман розглядає як подію для цієї системи, бо від кожної дії, яку діюча особа співвідносить з іншими діями в даній системі, залежить існування і розвиток такої системи.

Суспільство як соціальна система, за Луманом, на основі комунікації виділяється із оточуючого його світу і є операціонально-замкненою соціальною системою. Воно виступає як єдине утворення завдяки своїй відмінності від оточуючого світу, еволюціонує в процесі повного виділення оточуючого середовища і стає більш диференційованим і складним. За типом диференціації Луман розрізняє:

• сегментарне суспільство народів з архаїчним укладом життя;

• стратифіковане суспільство з високою загальною і перш за все матеріальною культурою.

На відміну від Т. Парсонса, Луман не пов'язує диференціацію суспільства безпосередньо з розв'язанням питання про адаптацію його до оточуючого середовища, що постійно змінюється, з виконанням соціальною системою суспільства певних функціональних вимог. Вищим ступенем еволюції суспільства нині є функціонально диференціаційне суспільство, в якому чітко з'ясована відмінність функціональних систем господарства і політики, релігії і мистецтва, виховання.

Прослідковуючи теоретичну логіку в соціології, Дж. Александер слушно зауважив, що соціальна наука розвивається завдяки прагненню краще зрозуміти емпіричну реальність і збільшити концептуальні можливості. Новими теоретичними можливостями зумовлюється перехід від однієї теоретичної концепції до іншої. Відомо, що теоретичні побудови структурних функціоналістів 60-х рр.

аж ніяк не могли конкурувати з більш прогресивними підходами феноменологів 70-х рр. Теоретичні концепції останніх краще відповідали потребам розробки програм, організації і проведенні емпіричних соціологічних досліджень. Вони змогли значно потіснити структурних функціоналістів в галузі теоретичних пошуків. Проте, захопившись власними теоретичними концепціями, соціологи — феноменологи "забули" про досягнення своїх попередників. В умовах протиборства двох основних соціологічних шкіл Ю. Хабермае акцентує увагу соціологів на нерозкритих можливостях теорії соціальної дії Т. Парсонса, які, на його думку, можна реалізувати, відмовившись від абсолютизації системного підходу до аналізу суспільства і звернувшись до проблеми історичного становлення протилежності соціальних систем і "життєвого світу". А згодом, з врахуванням досягнень феноменології, почали коректувати, модернізувати свої теоретичні позиції парсоністи (Н. Луман, Р. Міонх, Дж. Тьорнер, Е. Гідденс та ін.) або, як їх ще називають, "постпарсоністи". Характерною рисою соціології 80-х рр. було те, що неофункціоналізм став єдиним теоретичним напрямом в соціології, який запропонував нові, свіжі ідеї і зробив глибокі зрушення в основах соціологічних дисциплін.

Описуючи соціальні системи, неофункціоналісти подають їх не як багатоманітні варіанти конкретних взаємодій цілісних особистостей, а як граничні можливості таких взаємодій. З піднесенням центрального ядра функціоналізме до рівня загальної теорії швидко розвиваються і емпірично орієнтовані дослідження, розширюється галузь реконструкції функціоналістcької метатеорії, ревізія її ортодоксальних форм, успішно розв'язується питання подолання розриву між макро- і мікросоціологією, формується нова соціологічна парадигма. Нині можна говорити про конвергенцію неофункціоналізму і загального руху в галузі соціологічного теоретизування. Як зазначають відомі українські соціологи А. Ручка і В. Танчер, неофункціоналізм виявився найбільш потужним напрямом соціології XX ст., в площині якого запропоновано чимало нових концепцій й який водночас віддзеркалює найсуттєвіші зрушення у сучасній соціології.


НазадЗмістВперед

 

 
© www.SchoolLib.com.ua