Головна

Шкільна бібліотека

Перелік предметів

Англійська мова
Біологія
Географія
Економіка
Інформатика
Історія
Математика
Німецька мова
ОБЖ
Політологія
Право
Природознавство
Психологія і педагогіка
Російська мова
Соціологія
Фізика
Філософія
Французька мова
Українська мова
Хімія

Підручники в PDF


 

Історія психології: навчальний посібник

РОЗДІЛ 2.

РОЗВИТОК ПСИХОЛОГІЇ в УКРАЇНІ

2.3. РОЗВИТОК ПСИХОЛОГІЇ В XIX — ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ XX СТОРІЧЧЯ

Розвиток психологічної думки в Україні в XIX - на початку XX століть має дві очевидні особливості: перша - що даний період співпадає з оформленням психології як самостійної науки, її становленням; друге — всі вчені, про яких буде мова в цьому параграфі, одночасно є і українськими і російськими вченими.

МАКСИМОВИЧ М. О. (1804-1873 pp.). Вчений, педагог, просвітник, дуже цікава людина. Максимович - перший ректор Київського університету св. Володимира, вчений універсального поклику, що бачив людину і світ насамперед через мову і цим підійшов до побудови наукового і водночас поетичного світогляду, в якому переважають психологічні мотиви.

Він походить зі старовинного українського дворянського роду, багато представників якого, брали активну участь у громадському, політичному й культурному житті України. Максимович здобув багатогранну університетську освіту (декілька спеціальностей). З величезного доробку вченого відібрано матеріали для тритомного видання. Крім природничих наук, Максимович приділяв увагу проблемам етнографії (з етнопсихологією). Він виступав захопленим, глибокодумним психологом.

Вчений говорив, що людину піднесено над усіма земними істотами завдяки її безсмертній душі, нею вона відрізняється і тому далека від тварин, як небо від землі. Адже у тварин душа тільки жива — чуттєва й земноводна; в людині ж самим Богом натхненна, вона є сам образ Божий.

Маючи таке високе походження і подібність, душа наша успадкувала й вільну, творчу діяльність. Тому душа з необхідністю потребує виражати себе, виявляти своє внутрішнє життя. Адже і будь-яке життя в світі (за певних умов) прагне виявити себе.

Людська душа наділяється трьома основними способами виражати своє внутрішнє, особисте життя.

По-перше, вона виражає себе в образах, що мають просторове визначення. Образи ці двох видів: або вони тілесні (пластичні), що наповнюють простір речовиною своєю (за подобою буття тілесно-земного), що визначаються опуклостями і западинами, відчутними для зору та дотику; такими є твори мистецтва, що називаються різьбярство (скульптура), будівництво (архітектура); або ж образи бувають безтілесні (оптичні), тільки видимі в просторі, в яких (за подобою ефірного буття) замість речовинної маси — світло, тіні та кольори, це є картинні твори живопису.

Другий спосіб виражати душу більш таємничий, відбу-вається в просторі і часі тільки невидимим рухом повітря і відчувається слухом — це звуки, якими володіє музика.

Кожним з цих способів людина вже виразила багато таємниць душі своєї, однак ці способи однобічні й не можуть служити для вираження душі сповна. Тут ключ до пафосу наукових досліджень Максимовича — повнота людського існування. Так, музика своїми звуками приводить у рух найпотаємніші глибини серця, звуками, яких одних тільки й хоче душа в якісь хвилини, адже часто одні лише звуки — летючі, безмежні, невидимі - можуть заспокоїть душу в сумі земного буття. Незважаючи на це, музика майже нічого не говорить нашій уяві навіть присилює її. Навпаки, живопис, різьбярство дуже впливають на уяву своїми образами, хоча залишають майже недоторканими музичні струни людської душі.

Слово є третій — найповніший, власний і найближчий душі спосіб її вираження, в якому немає однобічності ні образу, ні звуку, але в якому обидва злиті в досконалі природні єдність і цілісність.

Слово є звук: так само чується, як звук музичний, але воно не полягає тільки в простій зміні тонів: це властиве тільки музичності слова. Воно є звук органічний, членоскладний, або членороздільний. Через таку визначеність голосних і приголосних, їх чергування слово набуває дивної зображувальності. Воно, діючи на душу, як звук музичний, водночас уявляється їй як певний образ. У зв'язку з цим Максимович зауважує, що слово малює звуками.

Злиття звуку та образу в слові він уподібнює злиттю світла і тепла у вогні. І як вогонь гріє і світить, так слово здатне виражати почуття й світло думки, збуджувати їх в іншій людині і, таким чином, бути істинним полум'ям переконання. І як у світлі фізичному є стихія визначальна й пєрвородна, з якої все утворилося і в яку все тлінне повертається, так за допомогою слова зберігається просвіта людства, підтримується порядок держави, приватне життя суспільства. Через слово ми піднімаємося до того, хто дав нам слово разом з життям і світлом. Із чистого, всемогутнього первородного й було породжено світ з його образами і звуками.

Полум'я є символ слова: і дар вищого пророчого слова сходив з небес на Апостолів у вигляді полум'яних язиків. Вся наша природа є велика майстерня, де безліч видів життя. Те саме Максимович говорить про звуки, які можуть бути одушевлені.

З усіх істот на землі Бог обдарував словом тільки людину як образ і подобу свою, як істоту, котрій даровано душу безсмертну й розумну. Душа й слово живуть разом, складаючи в людині божественні властивості.

ЮРКЕВИЧ П. Д. (1826-1874 рр.). Народився в Полтавській губернії. Освіту одержав спочатку в семінарії м. Полтави, а потім у духовній академії Києва (1847-1851 рр.). В Київській духовній академії його і залишили викладати філософські дисципліни (1825-1861 рр.). З 1861 р. і до самої смерті викладає в Московському університеті психологію, філософію, педагогіку та етику.

Викладання психології було побудовано таким чином, що воно не давало підготовки до проведення самостійних досліджень, а мало лише освітнє значення.

Юркевича, як і багатьох мислителів (в тому числі і українських), цікавили проблеми, пов'язані з душею. Він стверджував, що людська душа відкривається суб'єкту в інтроспекції (тобто "внутрішнім зором"). Ще працюючи в Києві, Юркевич намагався консолідувати навколо себе сили, які протистояли б природничій психології. З іншого боку — він завжди намагався поєднати викладене в Біблії із сучасними досягненнями науки. Вчений стверджував, що все повинно йти (і слова, і вчинки) від серця, від душі і тільки тобі воно має сенс і досягає своєї мети. Знання повинні пройти "через серце", освітлене розумом, прямо "у вмістилище душі". Ще в середині XIX ст. вчений розумів, що знання повинні проходити через сферу почуттів — тільки тоді вони міцні та надійні.

Юркевич глибоко усвідомлював, що для подальшого розвитку психології важливі як мозок, так і серце — все це разом складає душевно-духовну та інтелектуальну сфери людини. Співвідношення фізичного та психічного (психологічного) — це для психології питання майбутнього - дуже цікаві та неосяжні.

ОХОРОВИЧ Ю. Л. (1850-1917 рр.). Український і польський вчений, дійсний член російського психологічного товариства. Ініціатор і Міжнародного психологічного конгресу, один із засновників Міжнародного інституту психології в Парижі в 1900 році, приват-доцент Львівського університету, учитель Івана Франка.

Свою наукову діяльність Охорович почав ще бувши студентом Варшавського університету. В 1868 році він прийняв участь в університетському конкурсі і зайняв перше місце за роботу "Про методи психологічних досліджень", яка поклала початок циклу робіт "Психологічні питання XIX століття". Завдяки цій праці молодий вчений став одним з піонерів експериментальної психології.

Закінчивши університет, Охорович продовжив наукову працю під керівництвом Г. Т. Фехнера та М. В. Дробиша в Лейпцизькому університеті, де в 1873 році блискуче захистив дисертацію з фізіолого-психологічного дослідження "Свідомість людини: її умови і закони". За цю працю був удостоєний наукового ступеня доктора філософії. Слідом за цим вийшла його монографія " Умови виникнення свідомості". Яка одержала дуже високу оцінку у відомих вчених багатьох країн.

В 1875 р. у Львівському університеті, куди запросили молодого вченого, була створена кафедра філософії та психології природи. Тут, у віці 25 років, він став одним з перших у Європі доцентом психології, чиї блискучі лекції викликали величезний інтерес. Програма його лекцій включала теоретичну, індуктивну, прикладну та кримінальну психологію, патогноміку, психологію творчості, психологію історії та цивілізації, етнопсихологію (і це задовго до появи роботи В. Вундта "Психологія народів").

Вже у ранніх роботах Охоровича були викладені основні погляди вченого на наукову психологію та експеримент і, крім того, показана необхідність тісного взаємозв'язку психологів з представниками інших наук, які займаються вивченням людини, а також реалізації в науковій роботі принципу єдності теорії та практики.

На думку Охоровича — людина це міні — всесвіт, а мозок окремої людини можна порівняти у своєму розвитку та діяльності з розвитком всього людства і розвитком органічної природи: і тут і там — розвиток від одиничного до складного, від недосконалого до досконалого: послідовність, поступовість, логічність, мудрість.

Охорович вважав необхідним створити науку про виникнення і розвиток духовної влади, яку він назвав психоембріологією. Тобто більше 100 років тому Охорович передбачав те, що зараз зветься генною психологією.

Встановивши ще в 1882 році контакти з науковими колами Парижу, Охорович відвідував лекції з гіпнотизму Ж. Шарко, а 1884 році представив на засіданні Паризького біологічного товариства свої доповіді: "Зауваження про критерії гіпнотичної чутливості; гіпноскоп — новий метод діагностики", та "Про Ідеопластії". Він також представив свій винахід — прилад гіпноскоп, призначений для визначення гіпнобальності людини.

Міжнародне визнання принесли Охоровичу його праці з питань гіпнотизму: "Уявне навіювання", "Гіпнотизм та месмедіум". В 1916 році вийшла двотомна робота Охоровича "Психологія і медицина", в якій він обґрунтував необхідність читати курс психології студентам медицини. Вчених! вніс в медичну психологію багато цінного.

Найбільш цінні і важливі роботи Охоровича, крім згаданих вище: "Нариси теорії спадкових явищ" (1870 р); " Про формування власного характеру" (1872 р.); "Про свободу волі" (1871 р.); "Про використання психології" (1878 р.); "Початкові основи психології" (1916 р.). Вчений проводив свої численні дослідження у Львівському університеті, а також в Кракові,

Татрах і Парижі. Зокрема, за рекомендацією Ш. Ріше, він проводив в Паризькій психіатричній клініці лікування за своїми методиками, і досить успішно.

В 1915-1917 роках Охорович — віце-президент польського товариства психологів. Починаючи з 1895 року його обирають почесним членом психологічних товариств: Великої Британії, Нью-Йорка, Берліна, Кельна, Лейпцига, Будапешта, Варшави, Петербурга.

Саме Охорович першим висунув ідею про створення Міжнародного інституту психології, який, на його думку, повинен стати центром психологічної думки всього світу. В 1900 році такий інститут було створено і в 1901 році Охорович очолив в ньому експериментальну лабораторію. В інститут записалися близько 1000 вчених різних країн. В 1906 році Охорович став його Генеральним секретарем.

Вчений вважав, що психологія, і тільки вона, повинна бути основою для філософії, естетики, педагогіки, етики, криміналістики і багатьох інших наук. Посилаючись на визначення П.Жане про те, що думка - це рух, а духовне життя - це психічний рух, Охорович закликає досліджувати закони і умови цього руху, щоб допомогти людям розібратися в їхніх почуттях, вчинках і поведінці в цілому. Ю.Л. Охорович — незвичайний вчений, він проявив свої унікальні здібності у багатьох галузях науки і техніки. Багатогранна особистість, вчений — універсал; дослідник, педагог, медик, психолог, винахідник, журналіст, автор багатьох проектів і починань — він набагато випередив свій час. Його безжально і часто критикували, принижували, його відкриття замовчували (спрацьовувала, мабуть, її величність заздрість), але в той же час він був визнаний у багатьох країнах світу. В науковій літературі праці вченого не одержали належної оцінки і визнання, а між тим, він дуже багато зробив для розкриття таємниць людського буття і психіки; він передбачив багато речей в майбутньому розвитку психології. Вченого цілком можна поставити в один ряд з такими геніями психології, як Аристотель, 3.Фрейд, Л. С. Виготський, Р. Декарт та інші.

КОВАЛЕВСЬКИЙ П. І. (1849-1923 рр.). Він родом з України. Вчився в Харківському університеті на медичному факультеті (1869-1874 рр.). Ступінь доктора медицини одержав в 1877 році, а звання професора - в 1884 році. Працював в психіатричній клініці в Казані (1874-1877 рр.). З 1877 року працював на кафедрі психіатрії Харківського університету. В 1892-1897 роках — ректор Варшавського університету. Потім знову повертається в Харківський університет. З 1903 — по 1906 роки завідує кафедрою психіатрії Казанського університету. З 1907 по 1920 роки читає курс судової психіатрії на юридичному факультеті Петербурзького університету і одночасно працює головним лікарем психіатричного відділення Миколаївського військового госпіталю в Петербурзі.

В своїх наукових дослідженнях Ковалевський, спираючись на анатомо-фізіологічні знання того часу, зокрема на рефлек-торну теорію І. М. Сеченова, розвивав матеріалістичні уявлення про суть психічних явищ в нормі та патології. Він створив оригінальну концепцію про роль кровообігу та нервової системи. Вважав, що в основі всякого нервового захворювання (і психічного також) лежить порушення живлення нервових елементів і що від тривалості цього порушення залежить ступінь їх анатомічного руйнування.

Ковалевський дуже детально змальовує тип неврастеніка з нестійкою нервовою системою. Вона може стати основою для виникнення та розвитку первинного порушення здорового глузду, параної або іншого нервового або психічного захворювання.

ВЕРНАДСЬКИЙ В. В. (1863-1945 рр.). Видатний український та російський вчений — універсал. Він намітив нове відношення в напрямку розуміння зв'язку між психікою та зовнішнім світом. Вчений заперечував минулі погляди на співвідношення організму і середовища. Організм і середовище, організм і природа — це неподільне ціле, жива істота — біосфера. Те, що робиться в природі, не може не відображатися в організмі і, навпаки, організми так чи інакше впливають на середовище свого життя.

Вчення Вернадського являє собою новий крок у розвитку наукової думки. Він говорив не про невірне розуміння організму (як Гельмгольц, Сєченов), а про невірне розуміння середовища, доводячи цим самим, що в поняття середовища (біосфери) повинні входити і організми, що її складають. Народжена мозком як трансформованою живою речовиною діяльність людини різко збільшує геологічну силу біосфери. Через те, що ця діяльність регулюється думкою, то особисту думку вчений розглядав не тільки в її відношенні до нервового субстрату або оточуючого організм найближчого зовнішнього середовища (як натуралісти всіх попередніх віків), але і як планетарне явище. Палеонтологічно з появою людини починається нова геологічна ера. Вернадський згоден (як і деякі інші вчені) називати її психозойською. Це був принципово новий, глобальний підхід до людської психіки, включаючи її як особливу силу в історії розвитку земної кулі, що надає історії нашої планети зовсім нове, особливе спрямування і більш стрімкі темпи.

В розвитку психіки розглядався фактор, що обмежував чуже живій речовині середовище, який тиснув на неї, змінюючи розподіл хімічних елементів і т. ін. Як розмноження організмів проявляється в тиску живої речовини в біосфері, так і хід геологічного прояву наукової думки тисне створеними ним засобами на закостенілу, стримуючу середовище біосферу, створюючи ноосферу - царину розуму.

Вочевидь, що для Вернадського вплив думки і свідомості на природне середовище (без якого сама думка не існує, бо вона як функція нервової тканини є компонентом біосфери) не може бути інакшим, як опосередкованими засобами, створеними культурою, що включають засоби комунікації. Співставляючи послідовність геологічних нашарувань і морфологічних структур, відповідних їм форм життя, Вернадський вказує на процес вдосконалення нервової тканини, зокрема мозку.

Перехід біосфери в ноосферу, залишаючись природним процесом, набув, разом з тим, відповідно до теорії Вернадського, особливого історичного характеру, відмінного від усієї попередньої геологічної історії планети.

До початку XX ст. стало очевидним, що наукова робота здатна змінити обличчя Землі в масштабах, подібних великим тектонічним зсувам.

Набуваючи форми, говорячи словами Вернадського, "вселенськості", охоплюючи всю біосферу, наукова думка створює нову стадію організованості біосфери.

В історії наукового пізнання особливий інтерес викликало у Вернадського питання про суб'єкт рушійної сили наукової творчості, про значення особистості і рівня суспільства для розвитку науки, про самі засоби відкриття наукових істин.

Поняття про особистість і її свідомість осмислювались вченим крізь призму його загального підходу до світу і місця, яке займає в ньому людина. Розмірковуючи про розвиток свідомості в світі, в космосі, у Всесвіті, Вернадський відносив це поняття до категорії тих же природничих сил, як життя і всі інші сили, що діють на планеті. Він розраховував, що шляхом звернення до історичних реліктів у вигляді тих наукових відкрить, які були зроблені незалежно різними людьми в різних історичних умовах, вдасться перевірити, чи дійсно інтимна чи особиста робота думки конкретних індивідів здійснюється незалежно від об'єктивних законів, які, як і всякі інші закони науки, відзначають повторюваність, регулярність.

Рух наукової думки, за Вернадським, підкорений суворим природно-історичним законам, таким як зміна геологічних епох та еволюція тваринного світу. Закони розвитку думки не визначають автоматично роботу мозку як живої речовини біосфери.

При його (Вернадського) "космічному" способі розуміння всесвіту, під прогресом розумівся не розвиток знання самого по собі, але розвиток ноосфери як змін біосфери і, тим самим, всієї планети як системного цілого. Психологія особистості ставала свого роду автоматичною роботою мозку як живої речовини біосфери.

Вона ставала енергетичним джерелом, завдяки якому твориться еволюція землі як космічного цілого.

Вернадський був засновником антропокосмізму, теорії, в якій природно-історична, природна (у широкому смислі - космічна), і соціально-гуманістична, людська, тенденція розвитку науки гармонійно зливаються в єдине ціле.

КІСТЯКІВСЬКИЙ Б. (1868-1920 рр.). Український (російський) вчений. Вчився в Київському, Дернтському, Берлінському, Паризькому університетах. З 1917 року — професор Київського університету.

Він виходив з необхідності нормативного обґрунтування соціального пізнання в цілому. Закон, що виводиться в гуманітарних (соціальних) науках, може бути використаний тільки в ідеальних конструкторах. Завдання соціального пізнання — виявлення норм та правил теоретичного мислення, практичної (моральної) діяльності та художньої творчості.

В теорії пізнання Кістяковського послідовно проводяться принципи антипсихологізму, апріоризму та нормативності. Цілісний зміст культури визначаються безумовністю Справедливості, Істини, Краси, Віри.

ЗЕНЬКОВЕЦЬКИЙ В. В. (1881-1962 рр.). Український вчений. Закінчив Київський університет. Професор психології Київського університету (1915-1919 рр.). Професор філософії Белградського університету (1920-1923 рр.) Директор Празького педагогічного інституту (1923-1926 рр.). Професор Паризького богословського інституту (1927-1961 рр.) .

Основні праці вченого:

"Проблеми психічної причинності" (1914 р.); " Соціальне виховання, його завдання та шляхи" (1918 р.); " Психологія дитинства" (1923 р.); "Проблеми виховання в світі християнської антропології" (1934 р.); "Російська педагогіка XX століття" (1960 р.).

На думку вченого, пізнання світу регулюється "світлоносною силою, що йде від Христа", вона ж створює пізнаючий розум, який повинен розрізняти Софію божественну (думку про Бога, "ідеї", концепцію світу) і Софію тваринну (думки про світ, "логоси", ідеї космічних процесів). Єдність тваринних "логосів" — світовий дух. Богопізнання можливе тільки серцем (як вершиною ієрархії душі), яке пов'язане з Богом, з основою світу. Серце як засіб розуміння Бога "спрацьовує тільки після подолання людиною наслідків первородного гріха — зруйнованої гармонії і єдності тіла, душі та духу, що можливе тільки під знаком хреста". В світі існує два види діяльності: "емпірична (причинна) - історичний час, зміна подій і т.ін. та субнаціональне (охоплює цільний цикл буття.).

КОСТЮК Г.С. (1899-1982 рр.). Народився в селі Могильному на Кіровоградщині у селянській сім'ї. Його здібності дуже рано були помічені і він був взятий на повне утримання в Колегію Павла Галагана — приватний середній навчальний заклад підвищеного типу, який діяв в Києві з 1871 року. В 19 років Г. Костюк працював вчителем в рідному селі. Він вчився заочно на філософсько-педагогічному факультеті Київського інституту народної освіти, продовжував працювати в сільській школі, викладаючи математику. В 1923 році вступив до аспірантури, де проводив дослідження з проблеми розумових здібностей та їх розвитку у дітей.

В 30-ті роки вчений стає одним з провідних психологів України. Він очолює кафедру психології Київського педагогічного інституту і психологічний відділ Українського науково-дослідного інституту педагогіки, інтенсивно розробляє актуальні проблеми загальної, вікової та педагогічної психології, історії та методології психологічної науки.

Важливою подією став вихід 1939 року під його редакцією оригінального вузівського підручника на українській мові; з 20 розділів 16 написав Костюк. В 1970 році під його редакцією був виданий навчальний посібник з вікової психології. Ці підручники поєднали в собі високий теоретичний рівень з чіткістю та доступністю викладення. Вони відіграли неоціненну роль в психологічній освіті на Україні.

В 1945 році професор Г. С. Костюк виступає ініціатором створення НДІ психології Наркому освіти (нині інститут психології ім. Г. С. Костюка АПН України). Протягом 27 років Григорій Силович був директором цього закладу. В основу діяльності інституту була покладена програма, розроблена Костюком.

З часом інститут став авторитетним центром фундаментальних та прикладних психологічних досліджень, а також підготовки психологічних кадрів вищої кваліфікації та координації наукової діяльності українських психологів.

В 1937 році вчений публікує статтю "Про індивідуальний підхід до учнів в навчальній роботі", де підкреслює необхідність ретельного врахування індивідуальної своєрідності кожної підростаючої особистості, дає вчителям рекомендації, які не втратили своєї значущості і зараз.

Костюк та його учні обґрунтовували задачний підхід до дослідження, проектування та побудови діяльності (зокрема навчальної та педагогічної), сформували її понятійний апарат, організували конкретні дослідження і розробки в її руслі.

Найбільш важливий напрямок — вивчення закономірностей психічного розвитку, генезису здібностей, становлення особливостей, характеристики рушійних сил, детермінант і статей цих процесів; впливи, які стимулюють творчу активність.

В лабораторії Костюка було показано і доведено, що цілеспрямоване, ретельно сплановане дослідження особливостей наочно-образного мислення дітей молодшого шкільного віку полегшує формування в них основ теоретичного мислення та наукового світогляду. Г. С. Костюк постійно відстоював самостійність психології як науки і одночасно необхідність її тісних зв'язків із суміжними дисциплінами. Ці тези виголошувалися ним в загальному вигляді, але й пристосовувались до конкретного матеріалу, виступали як методологічна настанова, що потребує чіткого визначення в проблемах психологічних аспектів, які досліджуються, і в їх співвідношенні з іншими аспектами.

Цей розділ не претендує на вичерпний аналіз розвитку психологічної думки на Україні в ХVІІ-ХІХ ст. Він лише показує її логічну послідовність, спадкоємність, і, крім того, своєрідність, яка має свої корені і в стародавньо-східній і в античній психології.


НазадЗмістВперед

 

 
© www.SchoolLib.com.ua