Головна

Шкільна бібліотека

Перелік предметів

Англійська мова
Біологія
Географія
Економіка
Інформатика
Історія
Математика
Німецька мова
ОБЖ
Політологія
Право
Природознавство
Психологія і педагогіка
Російська мова
Соціологія
Фізика
Філософія
Французька мова
Українська мова
Хімія

Підручники в PDF


 

Історія психології: навчальний посібник

РОЗДІЛ 2.

РОЗВИТОК ПСИХОЛОГІЇ в УКРАЇНІ

2.1. ВИНИКНЕННЯ ТА РОЗВИТОК ПСИХОЛОГІЇ В XVII СТОРІЧЧІ

Дивно і незрозуміло, чому в жодному підручнику, хрестоматії або навчальному посібнику з "Історії психології" немає розділу або частини, яка б викладала у послідовності становлення та розвиток психологічної думки в Україні.

Самий початок зародження психологічної думки в Україні відноситься до XVII ст.

В усі часи призначення психології виражається у двох напрямках: відображенні історичного шляху народу і впливові на розвиток його культури. Крім цього не треба забувати про вплив минулого на майбутнє. В даному конкретному випадку не треба забувати і всі джерела впливу на розвиток науки взагалі, і психології зокрема. Це, передусім, народна, життєва психологія, а також вплив античної психології, психології епохи Відродження і, нарешті, психології Нового часу. Всі ці часи були представлені, в основному, вченими — універсалами — носіями знань.

В Україні того часу велику просвітницьку роботу вели братські школи. Вони розповсюджували грамотність і знання стосовно людської природи, культури, в тому числі і філософські і, звичайно ж, психологічні. Студенти навчали народ і книжкової мудрості, і різним мистецтвам. Підручники вищої школи також виносили на огляд широкої публіки.

Важливою є роль і значення релігії (в даному випадку — православ'я) та її вплив на передових людей того часу.

Найперший вищий навчальний заклад України — Києво-Могилянській колегіум, який з часом став академією, був заснований Петром Могилою у 1632 році. Це був час, коли українське суспільство, прислухавшись до голосу інстинкту національного самозбереження, рішуче стало на шлях пошуку свого гідного місця в соціальній і політичній структурі тогочасної Європи, пошуку самобутніх форм участі в європейському духовному розвитку. Активізація зусиль щодо інтеграції в європейську цивілізацію передбачала необхідність подолання наявної в Україні наприкінці XVI — початку XVII століть своєрідної інтелектуальної ксенофобії. Умовою такої інтеграції було засвоєння й переосмислення європейських духовних здобутків, у тому числі й надбання західної філософської думки, поза як це уможливлювало рух до взаєморозуміння в тогочасному дискурсі культур, відкривало шлях до синтезу українських і західних духовних традицій.

Завдання синтезу духовних здобутків православної України й латинського Заходу полегшувалося тим, що воно здійснювалося в епоху бароко, яке, сполучаючи релігійний і світський компонент культури, формуючи цілісну дійсність, єдність середньовічного неологізму з ренесансним інди-відуалізмом, органічно вписувалося в контекст української духовної культури того часу з перевагою релігійної сфери. Своєрідність епохи бароко наклала свій відбиток на всі сфери життя й духовної творчості: літературу, мистецтво, освіту тощо, а також на самих творців цих духовних цінностей, тобто вони творили епоху, а епоха формувала їх самих. Типовими постатями цієї епохи були професори Києво-Могилянської академії, про що свідчить бароковий пафос і стилістична вишуканість їхніх трактатів та інших творів, повнота та різноманітність їхньої життєдіяльності.

К. СОКОВИЧ (1578-1647). Філософ, культурно-освітній діяч, письменник. Народився в с. Потелич (нині Нестерівський район Львівської області). Освіту здобув у Замойській академії і Краківському університеті братської школи. З 1824 р. — проповідник Люблінського братства.

На початку XVII ст. значну роль у розвитку української і всієї східнослов’янської психологічної думки відігравали братські школи та колегіуми, а пізніше — Києво-Могилянська академія. Різноманітну творчість Соковича не можна розглядати окремо від просвітницької діяльності цих освітніх закладів. В його творчості найбільш відомі психологічні праці: "Аристотелеві проблеми, або питання про природу людини з доповненнями передмов до шлюбних та поховальних обрядів" (1620 р.) та "Трактат про душу" (1625 р.). В них Сокович ставить перед психологією практичні завдання: як жити у відповідності з природою. Коли вона (душа) розмірковує про речі, то називається розумом; коли згадує — пам'яттю. Вона має багато назв і титулів саме тому, що є невидимою і не може в інший спосіб виразити свою природу, окрім як через свої дії та їх наслідки.

Психіка є зріз Всесвіту і кожну свою здатність вона виявляє як свою тотальність і цілісність. Душа, за твердженням Соковича, є дзеркалом Всесвіту. В поведінці Сокович пропонує дотримуватись "розумних поміркованостей".

Відмічаючи багатство людських особистостей, Сокович будує типологію людей на основі особливостей їх самопізнання: якою мірою вони охоплюють загальнолюдське в собі та співвідносять його зі своїми індивідуальними якостями.

Підсумковим для всієї його психології є питання: "Як я повинен вчинити?" Сокович, як тонкий спостерігач фізіологічних феноменів, аналізує погодження звичаїв із вчинками людей, не перестає дивуватись чуду психічного буття людини, бачити в ній дуже тонке мистецтво природи. Психологія людини, за Соковичем, виникає у живої істоти через її приналежність до сім'ї, до суспільства, до Всесвіту. Психологія людини знаходить своє втілення і в злодіяннях, і у високоморальних вчинках. В своїх філософсько-психологічних промовах і зверненнях вчений проголошує сенс людського буття як буття моральне.

І. ГІЗЕЛЬ (1600-1683 рр.). Просвітник, філософ, церковний діяч та історик. Народився у Пруссії. Вступив до Київської колегії вже маючи солідний запас знань, а навчаючись в ній, вражав професуру і студентів умінням відстоювати свої погляди, спираючись не тільки на авторитет Св. Письма, а й на людський інтелект, здоровий глузд, науковий аналіз явищ природи, гуманістичні категорії моралі, які виробляла просвітницька Європа. Ці якості юнака помітив П. Могила і на власні кошти послав навчатися його за кордон, де він слухав лекції у Замойській академії, а потім в університетах Англії. Після повернення до Києва був обраний професором філософії, а потім ректором Києво-Могилянської академії (1646- 1650 рр.), ставший її окрасою. З 1650 р. він — ігумен київських Кирилівського та Миколаївського монастирів. А з 1656 р. — архімандрит Києво-Печерської Лаври, де зібрав найбільшу в Україні бібліотеку.

Гізель був перший з професорів Києво-Могилянської академії, хто в своїх лекціях знайомив студентів з новітніми досягненнями в науці, зокрема - вченням Коперніка.

Значну увагу Гізель приділяв проблемі людини, її моральності, де як прибічник християнської моралі намагався обґрунтувати ідеї громадянського гуманізму. Цим питанням присвячена праця Гізеля "Мир з Богом чоловіку".

Слід зазначити, що людина у Гізеля поставала не сліпим знаряддям Божого промислу, а творцем свого власного щастя, владикою своєї волі, повноправним господарем своєї долі і вчинків, головним критерієм яких, а також добра і зла, була совість розумної людини, що має керувати всіма її діями. Першим серед українських мислителів Гізель поставив природне право як критерій людської поведінки вище від закону Божого, доповнюючи критерій добра і зла розумом, який пізнавши закони природи, керує вчинками людини відповідно до цих законів, що, власне, і відбилося в його ставленні до церковних заповідей та настанов. Звеличуючи раціональне в людині, особливого значення він надавав моральному вихованню та освіті, вбачаючи в них шлях до природного земного щастя, яке досягається зусиллями людей. Гізель зробив дуже великий внесок в розвиток психологічної думки в Україні. Сучасники називали його Аристотелем. Курс психології він читав в 1645-47 роках. В основу своєї психології вчений поклав знаменитий афоризм:

"Нічого немає в інтелекті, чого б не було у відчуттях", однак він далекий від думки вважати психологічні якості відчуттями. Він поступово розкриває своєрідність психічних здібностей. Стверджує, що їх не можна зводити до вихідного чуттєвого досвіду. Мислительний компонент психіки, зокрема судження, він тлумачить в дусі мотиваційних рушійних сил. Гізель знаходить в судженнях таку якість, як впевненість, через яку інтелект стверджує чи заперечує зв'язок між предметами. В плані мотивації досліджуються переконання, правдоподібність, віра. Мислення розглядається як якість особистості. Гізель виражає яскраву тенденцію стилю бароко в психології, коли ускладнює і поглиблює мотиваційну структуру мислення компонентами почуттів, волі, несвідомого. Він аналізує співвідношення емоції і волі як ефектів розумної душі, розкриває зв'язок схильностей людини з індивідуальними проявами темпераментів. В своїх творах вчений вказує на необхідність розуміння внутрішнього розуму і волі у людських вчинках. Тоді воля стає незалежною, що є важливою умовою переходу до етичних проблем людського буття.

ЯВОРСЬКИЙ С. І. (1658-1722 рр.). Народився в Яворові (нині Львівська область), помер у Москві. Український та російський консервативний церковний діяч та публіцист, просвітник, проповідник, педагог та філософ. Дитинство минуло у містечку Красилівка, неподалік від Ніжина. Освіту здобув у Києво-Могилянській академії. З 1684 р. удосконалював знання в єзуїтських учбових закладах Львова, Любліна, Познані та Вільнюса, для чого повинен був прийняти католицтво. У 1687 р. повертається до Києва. Знов приймає православіє і стає професором Києво-Могилянської академії; викладав риторику, філософію, психологію, поетику та богослов’я. В 1689 р. подався в ченці. У 1700 р. цар Петро призначив Яворського пильним спостерігачем — наглядачем патріаршого престолу у Москві.

Яворському належить одна з видатних розробок психологічної системи академічного ґатунку, яка дотримується Аристотелевої традиції. Це була психологія, яку викладали саме як систему психологічних знань не тільки в Європі, а й в арабському світі. Логічна схема психологічної системи залишилась в цілому без змін, але вона охоплювала все нові і нові спостереження. Було узагальнено велику кількість фактів, які поставали в практиці спілкування, медицини, етнічних традицій, - усіх знань, які стосувались життя людського тіла і душі. Вчення Яворського про душу, як і інших видатних вчених — представників Києво-Могилянської колегії, розширювалось до меж антропології. Перед ним ставали не тільки теоретичні проблеми, а й ряд практичних, що мусили давати поради, як доцільно і морально поводити себе в тих або інших обставинах.

Відповідно до трьох книг Аристотеля "Про душу" Яворський будує свій психологічний курс. Показуючи традиційно встановлену специфіку кожного виду душі, специфіку форм життєдіяльності, які властиві рослинам, тваринам, людям, Яворський докладає найбільше зусиль, щоб розкрити їхню підпорядкованість в єдиній людській істоті. Він насамперед вказує на взаємозалежність таких здатностей, як рух у просторі, бажання. Рух як вихідну здатність було підкреслено, ще в стародавній анатомічній психології (Демокрит та ін.). Бажання як потяг до руху мають таку ж давню історію дослідження. Єдність душі Яворський доводить через ідею функціональної взаємодії. Одна життєва функція може сприяти або заважати іншій. Напружена дія інтелекту заважає травленню, надмірне відчування призводить до розладнання інтелектуальної дії — ознака того, що всі ці здатності походять з однієї душі. Яворський здійснює критичне осмислення теорій Аристотеля на ґрунті наукових досягнень XVII ст. В традиційну структуру психології вкладається новий зміст.

Більш вагомим доказом єдності людської душі, за Яворським, виступають генетичні підстави. Види душі - вегетативна, чуттєва, розумна — виникають як органи єдиної душі, послідовно вдосконалюються, спеціалізуються для відправлення різних дій. Одні з них з'являються в дитинстві, інші — в юності або старості. У Яворського мова йде не про різні душі, а про своєрідні інструменти і засоби природи, якими користується організм у своїй життєдіяльності. Природа йде від менш досконалих до більш досконалих дій. Матерія, з якої складається людська істота, поступово вдосконалюється у своїй організації і спочатку здійснює спонукання вегетативні, потім — чуттєві, далі — розумові. Встановивши підрозділи душі на основі її специфічних здатностей, Яворський ставить питання про ідеальну або матеріальну природу цих душ.

Зробивши принципову заяву про те, що душа розумова не залежить від матерії, Яворський все ж визнає емпіричні факти залежності духовних дій від тілесних, від предметного світу, від якого душа приймає види (ейдали) та від яких, в свою чергу, залежить процес розуміння. Користування розумом залежить від тілесних диспозицій (схильностей), хоч і не прямо, а через дії уяви. Розум спирається на уяву, остання залежить від тіла.

Рослинна і тваринна душі визначаються як матеріальні. Ці душі подільні як частини цілого, залежать від матеріального буття. Нічого нематеріального не сприймають, не утворюють універсальних, абстрактних понять. Сприймають лише те, що має колір, смак, інші матеріальні якості.

Якби душа була подільна, одна частина її грішила б, інша — каялась; одна б ненавиділа іншу. Душа перебуває у всьому тілі, і разом з тим, вона незалежна від тіла. Відокремлені частини тіла душі не мають. Ці думки Яворський пов'язує з ідеєю локалізації психічних функцій. Саме мозок має "диспозицію" (схильність) бути субстратом душі.

Відбиваючи провідні тенденції в психології XVII ст., Яворський не тільки пов'язує всі рівні душі з тілесними актами, а й акцентує увагу на рефлекторному механізмі цих актів.

Рефлекторну дію Яворський називає "необхідною відчуттєвою дією", яка уможливлюється цілісністю нервової системи, мозком. Цілісність душевних проявів він бачить в ряді механізмів пам'яті, що постають в онтогенезі. Старіючи, тварини менше пригадують речі, про які знали в молодості.

Для обґрунтування ідеї безсмертя розумної душі Яворський знаходить "етичні" аргументи: праведник, який мучився на цьому світі, мусить мати надію на щасливе життя на тому світі, де душа нечестивого очікує на муки.

Те, що людям властивий природжений потяг до життя вічного, до безсмертя, має свої засади в існуванні спеціального атрибута розумної душі — безсмертності. Страх смерті, який переживають люди, має своїм предметом не повне заперечення душевного життя, а розрив зв'язків з тими або іншими людьми — рідними, друзями, близькими. Страх смерті Яворський бачить у незнанні того, що людину очікує по той бік цього життя. Пізнаючи себе, людина позбавляється цього страху, мудро і спокійно зустрічає смерть.

Позиція Яворського у вирішенні психофізичної проблеми весь час залишається подвійною. То він доводить незалежність від тіла розумної частини людської душі, то показує численну кількість фактів з психічного життя людини, які спрямовані на доказ нерозривної єдності цієї душі. Природа душі як життєвого начала — творча. Вона не була б началом, якби не воліла, не пізнавала, не любила, не розподіляла.

У своїх психологічних дослідженнях Яворський виходить з положення про два протилежні боки мотивації людської поведінки і людського буття в цілому. Він називає їх діями іманенції та залежності від зовнішніх причин. Живій істоті властиві іманентні дії, середовище лише їх стимулює. Інші риси іманенції в актах бажання, пізнання Яворський пов'язує з божественною благістю. Пізнання виводиться з інтелекту як його іманентна властивість.

Виклавши ідеї щодо душі як начала життя, підкресливши протилежність іманентного та рефлекторного принципів дії, Яворський здійснює періодизацію людського життя. Він виходить з того, що визначає життя як центральну психологічну категорію. У зв'язку з цим він міркує над проблемою відношення життя і смерті. Переходячи до рішення конкретних проблем "психології життя", Яворський вирішує, найперше, питання про віковий поділ життя, наводить велику кількість факторів, які зумовлюють, зберігають та продовжують життя.

Виклавши основні положення своєї "психології життя", Яворський детально зупиняється на головних здібностях душі: вегетативній, відчуттєвій, руховій, розумовій та побажальній. Дві останні він звільняє від залежності тілесних структур як субстрату, проте знову докладно зупиняється на рефлекторному механізмі, поширюючи рефлекторний принцип на пояснення всіх рівнів психологічного життя людини.

Яворський починає з викладу теорій рефлекторної дуги, переходить до теорії рефлекторного кільця. Він піднімає рефлекторний принцип до рівня іманентного духу, показує рефлекс як вольову дію, покладає на рефлекторну основу психічні явища: пізнавальні, емоційні, вольові. Рефлекс стає душевним, душа, покладена на рефлекторний принцип, спонукає цим усі життєві акти.

При розгляді психічних здібностей Яворський встановлює їхні внутрішні зв'язки: пізнавання поєднує з прагненням, інтелект - з пам'яттю. Він шукає зв'язки, переходи між інтелектом, волею і почуттям.

Яворський спеціально вивчає інтелектуальну пам'ять, піднімаючи психологічні проблеми до рівня гносеологічних та онтологічних, а часом і теологічних. Цей вид пам'яті він розуміє як "акт розуму", що виходить з абсолютної повноти знань, властивих божественній істоті. Тут у Яворського перехрещуються дві природи - душі і Бога. Розумову здатність душі він наділяє властивостями безтілесного, неподільного, вічного буття, яке сповнене любові до Бога і тому здійснює його пізнання.

Пам'ять є дещо інше як розгортання божественних атрибутів через людську психіку. Сам по собі Бог як всеохоплююча реальність пам'яті не має, адже для нього немає ні минулого, ні сучасного, ні майбутнього. Він завжди у всьому, все охоплює відразу.

Воля — вища розумова здатність. Воля виявляється у самовизначенні особи, її самостворенні, тому є актом вільним. Від людини залежить, робити певну справу чи не робити.

Об'єктом волі у Яворського являються такі моральні риси поведінки людини, як чесність, прихильність до добра або їм протилежні риси — нечесність, зло. Воля, керована пильною увагою, має можливість більш упевнено прямувати до добра та уникати зла. Яворський вказує на залежність актів волі від пізнання.

 

Психологія, що виникає в цю епоху, відображає психіку людини, об'єктом її досліджень та творчості є різні аспекти діяльності людини. Все, що створено людиною, повертається в систему її психологічних знань. Проте в цих наукових творах неповно втілені ідеальні мрії людини.


НазадЗмістВперед

 

 
© www.SchoolLib.com.ua