Головна

Шкільна бібліотека

Перелік предметів

Англійська мова
Біологія
Географія
Економіка
Інформатика
Історія
Математика
Німецька мова
ОБЖ
Політологія
Право
Природознавство
Психологія і педагогіка
Російська мова
Соціологія
Фізика
Філософія
Французька мова
Українська мова
Хімія

Підручники в PDF


 

Історія психології: навчальний посібник

Розділ 4.

РОЗВИТОК ПСИХОЛОГІЇ В ЗАРУБІЖНИХ КРАЇНАХ

4.1. РОЗВИТОК ПСИХОЛОГІЇ ВІД АНТИЧНОСТІ ДО XIX СТОЛІТТЯ

Нижче подані деякі "відсутні скельця" загальної "мозаїчної картини" історії психології зарубіжних країн. Картина, звичайно ж, не завершена, але більш повна, ніж представлялася раніше.

ЗЕНОН ЕЛЕЙСЬКИЙ (народився близько 490 року — номер близько 430 року до н.е.). Древньогрецький мислитель. Був учнем та пасинком Партеніда. Аристотель вважав Зенона засновником діалектики як мистецтва тлумачень протиріч.

Істина сущого, на погляд мудреця, виявляється тільки через мислення, чуттєвий же досвід веде до виявлення багато численності речей, їх розмаїття та мінливості, а, отже, недостовірності. Факт протиріччя між даними досвіду, з одного боку, та їх мислительним аналізом з іншого, був виражений вченим у формі апорії (забруднення, непорозуміння, здивування).

ПІРРОН з Бліди (IV - початок III ст. до н.е.). Древньогрецький філософ, засновник скептичної школи. Він наводив аргументи проти можливості достовірного знання. Не можна нічого стверджувати, тому що ті самі речі викликають у різних живих істот різні відчуття; одним вони корисні, а іншим шкідливі. Різні люди також відчувають від речей різні відчуття; той самий предмет різні органи почуттів сприймають по-різному. У різних станах люди сприймають речі неоднаково, і навіть те, що бачать божевільні, не суперечить природі. Речі не можуть сприйматися ізольовано і у сполученні з різними обставинами вони сприймаються по-різному, наприклад, горіння багаття і пожежа; чи камінь у воді просувається повільніше і здається легше, ніж у повітрі; чи лемент про допомогу потопаючого і радісні вигуки оратора.

CTPATІOH з Лампсака (час народження невідомий, помер — 269 чи 268 р. до н.е.). Древньогрецький філософ і натураліст. З 287 або 286 р. очолював перцептивну школу в Афінах. Стратіон відмовлявся звернутися до поняття про богів; протистояв теології, релігії, учив тому, що все існуюче створено природою, і що вихідними силами світу є тепло і холод. У порівнянні з Аристотелем він надавав великого значення експерименту. Учений вважав, що в основі мислення лежить сприйняття, а збудження передаються від органів почуттів до мозку; визнавав наявність мислення у тварин.

ПЛУТАРХ із Херонеї (близько 45 р. — близько 127 р. н.е.). Давньогрецький письменник і філософ — мораліст. Історичне оповідання в біографіях Плутарха цілком підкорене моральній проблематиці. У центрі моралі Плутарха стояли поняття "просвітництво", "освіта", тобто поняття еллінської духовної культури і "людинолюбства", тобто поняття еллінської гуманності.

Розроблений Плутархом ідеал античної гуманності і почуття громадянина широко використовувався в Новий час. Монтешо імпонує ворожість Плутарха аскетизму і доктринерству. Увага Руссо прикута до "природних" рис людської психології й особливої волелюбності. Почуття громадянина створило Плутарху величезну популярність у ідеологів Великої французької революції. Моралізм Плутарха намагався реставрувати Елірсон.

МАРК АВРЕЛІЙ АНТОНІН (121-180 рр.). З 140 року римський консул; з 161 року — імператор. Філософ, представник пізнього стоїцизму.

Автор творів:" Наодинці з собою", "Розмірковування".

На думку Марка Аврелія, Бог — першооснова всього сущого і після смерті тіла всяка свідомість розчиняється в ньому. В центрі його антиімперіалістичного вчення стоїть часткова влада над своїм тілом, душею, духом. Носієм останніх є благочестива, мужня і керована розумом особистість — вихователь почуттів і обитель совісті. Через дух і совість всяка людина співпричетна Божественному і, тим самим, створює ідейну єдність, яка долає всі обмеження. Бог дає кожній людині доброго генія в керівники.

ПОРФИРІЙ (234 - між 301-305 рр.). Народився в Тирі, помер у Римі. Античний філософ — неоплатонік. У його вченні знання (пізнання) Бога тотожне самопізнанню, тому сходження до знання своєї сутності починається з любові до самого себе.

В ієрархії буття людська душа займає серединне місце між Богом і тілом, тяжіючи до вищого, але і легко схиляючись до нижчого. Душа має свободу волі у виборі шляху. Душа зв'язана з тілом не безпосередньо, але в ряді часткових утворень, першим з яких є "дух уяви", що займає серединне місце між почуттям і розумом.

РОБЕРТ ГРОССЕТЕСТ (Роберт Велика Голова) (1175- 1253 рр.). Народився в графстві Судфолк, помер у Бакдені. Видатний середньовічний вчений, представник оксфордської школи.

Відповідно до його вчення, світло виявляється посередником між чистою духовною і матеріальною субстанціями; через світло вища частина душі, не пов'язана з тілом, впливає на нього. Для інтелігібельного світу духовно світло те ж саме, що тілесне світло для почуттєвих речей. Коли вища частина душі зовсім порожня — у тім смислі, що не замутнена тілесними проявами, ідеї створених речей розглядаються безпосередньо. Однак людське пізнання може здійснюватися і менш досконалим способом: з емпіричного досвіду відновлюються сутності матеріальних речей, і в них, як у відображенні, вбачаються вічні ідеї, пізнання сутності речей відбувається за допомогою абстракції.

АЛЬБЕРТ ВЕЛИКИЙ (1193-1280 рр.). Німецький мислитель. Викладав у Паризькому університеті з 1225 року. Був учителем Фоми Аквінського. Розум невід'ємний від почуттів, пізнання є єдиним процесом взаємодії чуттєвого сприйняття і мислення. Мораль людини — продукт не розсуду, а совісті, яка належить до практичного розуму.

БОНАВЕНТУРА ДЖОВАННІ ФІДАНЦА (1217 1274 рр.). Середньовічний вчений. Закінчив факультет мистецтв у Парижі, де вивчав філософію, теологію і зустрівся зі своїм майбутнім учителем Олександром з Гельса (1185-1245 рр.), який його вразив . Автор трактату "Дороговказ душі до Бога", в якому розкривається його талант як богослова, філософа і містика. Основна ідея праці - перехід ("транзистус") зі світу рабства до світу свободи. Цей шлях духовного просвітлення (розуміння душі) простягається по шести сходинках духовної ієрархії. Підйом починається з найнижчої сходинки - тваринного світу. Тут Бог пізнається через сльози, залишені в природі, так як світ є образ і подібність Бога, вся Його суть виражена в ньому. Потім, на наступній сходинці, людина повинна розуміти гармонію в світі, де володарює Бог. Третя сходинка — розуміння Бога всередині себе, в душі, за допомогою благодаті. На четвертій сходинці душа перероджується і, завдяки цьому, на п'ятій сходинці духовної еволюції душі практикуючих споглядають Бога в його осяйній славі. На шостій сходинці душа зливається з ним, але при цьому залишається особистістю.

МИКОЛА КУЗАНСЬКИЙ (Кребс. 1401-1464 рр.). Німець за народженням. Юнаком втік з дому (батько рибалка та виноградар), бо хотів вчитися. Одержав блискучу освіту: спочатку в Нідерландах (школа батьків загального життя), потім - в університетах Гейдельберга, Падуї та Кельна. В 1424 році одержав звання доктора канонічного права; а з 1448 р. - кардинал і одна з ключових постатей папської курії.

Він — одна з важливих осіб переходу від Середньовіччя до Відродження. Вчений — універсал (математик, теолог — богослов, містик), гуманіст та раціоналіст, помітний культурний діяч. З великої кількості праць можна виділити:" Про вчене незнання" (1440 р.), " Про припущення " (1444 р.), "Аполог вченого незнання" (1449 р.), "Простак", "Про мудрість", "Про розум" (1450 р.)," Про вершину споглядання" (1464 р.).

Говорячи про людину, вчений виділяє почуття, розсуд і розум як пізнавальні здібності суб'єкта, які мають різні цілі та сфери своєї реалізації. Висока оцінка чуттєвого пізнання вченого детермінована соціокультурним вектором підсиленого інтересу до дослідно-емпіричного природознавства, однак Кузанський ніякою мірою не може розглядатися як представник загальної культурної тенденції: його глибоко оригінальна концепція чуттєвого пізнання ґрунтується на ідеї апріорного попередження результату пізнання, яка заснована на творчій силі уяви. Почуття, однак, має обмеження з боку своєї афективної артикульованості та визначеності в часі, а також змістовно. Почуття не може сприймати речі як надчасові й особливі — духовні. Чуттєве визнання підкорене розсуду як стримуючому пристрасті та упорядковуючому дані чуттєвому досвіду. В розсуді немає нічого, що не існувало б у відчуттях. Розсуд сам по собі має на меті формування "імен", які викарбовують результати його абстрагуючої діяльності. Людська природа мислить повнотою загальних та окремих досконалостей. Виступаючи центральною ланкою природи та центром її духовних сил, людина як пізнаючий суб'єкт характеризується з позицій фундаментального гносеологічного оптимізму: людський Розум здатний в когнітивній процедурі реконструювати світ.

ВІВЕС X. Л. (1492-1540 рр.). Народився у Валенсії, помер у Брюгге. Іспанський філософ, гуманіст і педагог. Професор університетів Лувера й Оксфорда, автор близько 60 наукових робіт.

Виступаючи проти схоластики і вбачаючи основу пізнання в безпосередньому спостереженні та експерименті, Вівес багато в чому випередив дослідний метод Ф. Бекона. Він запропонував нові шляхи в психології (наукова робота "Про душу і життя") і педагогіці, вважаючи головним питання не наявність душі, а її прояви. Вчений також докладно розглянув питання про асоціацію ідей і природу пам'яті.

Вівес дуже вплинув на погляди і переконання Я.А.Коменського, а також на педагогічну теорію Лойоли.

ШАРРОН П. (1541-1603 р. н.). Народився і помер у Парижі. Французький філософ — скептик. За Шароном, розум людини — головна пізнавальна сила. Торкаючись ролі відчуттів, Шарон відкривав і тезу про їх непогрішність, і тезу про їх хибність, вважаючи, що хоча вони повідомляють лише про зовнішню форму речей, але дуже і дуже корисні при першому знайомстві з речами. Розум здатний через посередництво почуттів пізнавати всі речі, що з'являються перед ним, і судити про них. Однак у розумі від природи закладені "насіння всіх знань", він може їх розвивати навіть без сприяння органів почуттів. Сумнів не є підсумок пізнання, а його вихідний пункт; він спонукає, не заспокоюючись на досягнутому, продовжувати дослідження для того, щоб люди зуміли знати більше і краще.

ГРАСІАН-Н-МОРАЛЕС (1601-1658 рр.). Іспанський мислитель, єзуїт. Вперше висунув теорію дотепності, суть якої, на думку вченого, складається з витонченого сполучення в гармонійному співставленні двох — трьох далеких понять, пов'язаних єдиним актом розуму. Розум без дотепності, без дотепних думок - це сонце без світла, без променів. Сфера дотепності виявляється в такому контексті ширше слова, охоплює будь-які види винахідливості розуму. Вбачаючи в "натурі" (все, дане людині від народження) та " культурі" (те, чому научається людина, формуючи себе як особистість) два сяючих стрижня, на яких красуються всі достоїнства, Грасіан робить акцент на другому началі, на самотворенні людей. В особистості він цінує новаторство, самоволодіння, проникливість, витончений і піднесений смак, дар інтуїтивного рішення. Мудрець навертає людину до вибору вірного ходу. Важливо не піддаватися першому враженню. Діяти не за норовом, а за здравомисленням. Розсудливість — передусім. ПАСКАЛЬ Б. (1623-1662 рр.). Французький мислитель. Його життєвий шлях був дуже драматичним. В числі його творів (не враховуючи, що він був засновником теорії ймовірності): "Про мистецтво переконувати" (1657 р.); "Думки" (1669 р.).

Перший рід пізнання здійснюється розумом (що доводить); другий — серцем (що відчуває). Обмеженість розуму виходить з онтологічного статусу в світі. Всі здібності і якості людини визначаються тим, що вона займає серединне положення між двох безкінечностей (у великому і малому). Розум не може забезпечити людині сталість та впевненість, бо нічого не може "укріпити кінцево між двома безкінечностями". Осмислення нездатності людини — в силу кінцевості та неоднорідності її природи — приводить вченого до відмови від "самовпевнених досліджень "на користь" "безмовного споглядання". Людина лише тростинка, слабкіше з творінь природи, але " тростина мисляча". Велич людини і заключається в тому. Що вона усвідомлює свою нищість. Відхилені науки виявляються не тільки безсильні в своїх намаганнях пізнання світу, але заважають людині зрозуміти її власне місце у світі, задуматися, "що таке бути людиною". Обов'язок людини в тому, щоби зосередити мислення на собі самій, своєму Творці і своєму кінці, однак замість цього людина надає перевагу розвагам, "полегшене мислення" та "полегшене — безтурботне існування". Розвага — це "тяжка особливість" людського існування, яка корениться "в народженні, смертності та мізерності людини", відволікає її від почуття та жалю свого буття, не дає задумуватись про свою долю. Жахливе протиріччя людської природи робить людину "неосяжним чудотворцем". Вона виявляться парадоксом для самої себе. Ми прагнемо в собі лише невпевненості, ми шукаємо щастя, а знаходимо лише горе і смерть. Людина, яка усвідомила трагічне положення, може знайти вихід тільки в релігії. При цьому розум (розмірковування) грає лише другорядну роль: вона тільки доходить до віри, але не приводить до неї. По відношенню до віри розум усвідомлює, що є речі, які перевищують її розуміння. У своєму прагнення визначити суть людської природи Паскаль показав себе не тільки тонким психологом і моралістом, але й синтетичним вченим.

ГЕЙЛІНКС А. (1624-1669 рр.). Народився в Антверпені, помер у Лейдені. Нідерландський філософ — ідеаліст. Різко критикує схоластичний арістотелізм. Філософія Гейлінкса складалася під впливом Р. Декарта. Як один з головних представників оказіонізму він довів неможливість взаємовпливу душі і тіла, уподібнюючи їх двом годинникам, хід яких споконвічно погоджений Богом. Те, що представляється тілесною причиною думки вольового акта, у дійсності, за вченням оказіонізму, є не більш ніж "привід" для щирої "діючої" причини, якою може бути тільки Бог.

Взаємодію душі і тіла оказіонізм оголошував результатом безупинного "чуда" - прямого втручання божества в кожнім випадку: божа воля чи божий промисел.

ДЖЕФФЕРСОН Т. (1743-1826 рр.). Народився в Албенарлі, помер у Монтиселло. Американський просвітник, філософ, соціолог, державний діяч і соціальний психолог. Як соціальний мислитель сформувався в період американської буржуазної революції XVIII ст.

Історичний процес представлявся Джефферсону у вигляді протиборства уродженого морального першоджерела і людського егоїзму, що закріплюється в соціальних і державних формах, гіршими з яких він вважав монархію і тиранію. Однак, на відміну від французьких просвітників, Джефферсон заперечував строгий соціальний детермінізм і, слідом за Юмом, думав, що великі історичні події іноді виникають зі збігу непередбачених обставин, закономірний зв'язок яких непізнаний.

 

Формування психологічної науки в "життєвих шарах", знання історії психології допомагає зрозуміти її зв'язок із соціальною обстановкою, вплив тих чи інших умов на людей, їхню психіку.


НазадЗмістВперед

 

 
© www.SchoolLib.com.ua