Головна

Шкільна бібліотека

Перелік предметів

Англійська мова
Біологія
Географія
Економіка
Інформатика
Історія
Математика
Німецька мова
ОБЖ
Політологія
Право
Природознавство
Психологія і педагогіка
Російська мова
Соціологія
Фізика
Філософія
Французька мова
Українська мова
Хімія

Підручники в PDF


 

Історія педагогіки України

Розділ II

ОСВІТА Й ВИХОВАННЯ В УКРАТНІ-РУСІ

4. Педагогічна думка, шкільництво, виховання в період занепаду України — Русі

Монголо-татарська навала в середині ХШ ст. і наступне панування Золотої Орди призвели до занепаду економічного, політичного й культурного життя України — Русі. У вогні загинула більшість церков, монастирів та бібліотек і шкіл при них. Але татари не прагнули навернути до своєї віри православних. Тому поодинокі вцілілі православні храми й монастирі, а з ними й школи, продовжували діяти. Проте після втрати державності надовго зникли князівські та церковноприходські школи. Дім став чи не єдиним місцем, де здобували освіту діти феодалів.

Татарське поневолення на території сучасної України тривало з 1240 до 1340 р. Хан Батий збирав через князів данину. Сам своєю владою карав і милував. Літопис характеризує відносини з татарами так: «Були всі князі руські у волі татарській».

Проте й у цей час існували певні умови для збереження національних самобутніх освітянських традицій: народ сповідував християнську віру, діяли вцілілі храми, монастирі — осередки релігії та освіти, залишались освічені люди, які дотримувались культурних, освітянських традицій.

Культурною спадкоємницею Києва судилося стати Галичині. Державне життя тут тривало на 100 років довше, ніж на Наддніпрянщині. Водночас жвава взаємодія із західними сусідами вплинула на культуру, смаки, звичаї Галичини, надавши їм специфічного колориту.

Найбільшої могутності Галицько-Волинське князівство досягло за Данила Галицького (1238—1264), який в умовах татарського поневолення спромігся зібрати й утримувати вкупі українські землі та створити із них самобутню державу на рівні тогочасної Європи, з якою рахувалися сусіди, яку визнавав папа римський. Незважаючи на тісні зв'язки із Західною Європою культура, закони, література князівства залишались українськими.

Князь Данило, як тільки наставали відносно мирні часи, зводив нові міста (зокрема Данилів, Львів, Холм), у яких розгорталися промисли, ремесла, з'являлися визначні будівлі, храми.

Будуючи церкви, князь дбав не лише про оздоблення їх іконами, а й про забезпечення книгами. Для цього потрібні були кваліфіковані писці, спроможні переписувати богослужбові книги — Апостол, Євангеліє тощо. Для державного апарату потрібні були люди не просто грамотні, а добре освічені.

Галицько-Волинське князівство продовжувало підтримувати освітні традиції, які склалися на Русі. Це переважно приватне шкільництво духовного й світського змісту.

У Галицько-Волинському князівстві остаточно визначився тип елементарної приватної школи-дяківки. У своїх основних рисах вона проіснувала на всіх українських землях до середини XIX ст. Навчання зазвичай відбувалося у домівці вчителя. Ремесло вчителя не могло забезпечити його засобами для життя, тому воно було додатковим до основної професії церковнослужителя чи дзвонаря. Орієнтовно дітей починали навчати із семи років. Не були чітко визначені й початок та кінець навчального року. Звичайно він починався восени. Усі організаційні питання та розмір плати за навчання дяк обговорював із батьками кожної дитини. За звичаєм батьки готували дитину до школи: справляли новий одяг, взуття, стригли, влаштовували сімейне свято з певною обрядовістю. Тривалість навчання кожного учня залежала від його індивідуальних успіхів, матеріальних можливостей та бажань батьків, від рівня освіченості вчителя.

Школи-дяківки здебільшого обмежувалися навчанням читати та азбукою-границею з 34 букв алфавіту — перший ступінь і читанням молитовника або Псалтиря — другий ступінь. У деяких школах вчили писати й рахувати. Дитина в міру своїх здібностей опановувала навчання на одному або й на всіх ступенях. Батьки сплачували за кожний ступінь навчання окремо.

Діти, які не могли зрозуміти механізму читання, заучували напам'ять навчальну книгу. А іншої читати не вміли. Кожна рукописна книга відбивала певні особливості почерку писця, учневі треба було до цього призвичаюватись. У тексті не відокремлювались одне від одного слова й цілі речення. Було чимало скорочень. Усе це становило неабиякі труднощі. Тому для багатьох освіта на цьому й закінчувалася.

За навчання рахувати і писати укладали окрему угоду. Це було вищим ступенем навчання. Методика традиційна: спочатку заучували букви, потім склади. Писали на дошці, обробленій воском, або на березовій корі кістяним чи металевим писалом. «Доброписці» самі писали та вчили писати па спеціально виробленій шкірі «тростью писчею».

Навчали дітей старослов'янською мовою за церковними книгами з малозрозумілим змістом. Тому вони дуже спроквола опановували шкільні премудрості. Засобом стимулювання їхніх зусиль було покарання.

Кращі майстри грамоти широко використовували народнопедагогічні методи навчання. Вони поєднували вправи з повторенням, дово дячи навички до автоматизму; використовували наочність та дитячий фольклор як навчальний текст. Навчання рідною мовою забезпечувало більший успіх, ніж навчання незрозумілою латинською, як це було в Європі.

Водночас саме в Галицько-Волинському князівстві склалася практика двомовного навчання. Крім рідної мови, здібні учні вивчали латинь. Від часів правління князя Юрія (1324) залишилося чотири грамоти, писані латинською. Вивчення її диктувалося практичними потребами міжнародних відносин.

Навчання грамоти було доступне досить широким верствам населення. Про це свідчить побутовий зміст записів у виявлених археологами берестяних книжечках. Ось один з них: «Купи, ми, кланяюсь, овса у Андрія, оже прода. Возьми у него грамоту. Да пришли ми учения доброго».

Археологи знайшли та спеціально обробили дощечки, які, напевно, використовувались для навчання. Це шестикутна церава з вирізаною на зворотному боці азбукою з 36 літер (XIII — XIV ст.). Одна така дерев'яна «сторінка» з'єднувалася з іншою подібною так, щоб «сторінка» із заглибленням, заповненим піском, опинилася всередині. Такі азбуки виготовляли на продаж, і вони були доступні навіть бідним. Очевидно, на них був попит.

Майстри грамоти навчали й діловодства, вміння складати ділові листи, договори, вести запис цифрових підрахунків. Рядові священики готували переважно своїх же дітей у себе вдома собі наступниками. Вони мали бути грамотними. Попівських синів, які не вміли читати, не допускали до сану священика. За церковним статутом князя Всеволода, вони потрапляли до категорії «ізгоїв».

При кафедральних церквах та окремих монастирських школах учні здобували ґрунтовнішу освіту, зокрема вчили алфавіт із більшого числа букв — із 44. Саме тут збирались освічені вчителі. Вони готували осіб духовного сану. Треба було мати пастирів для збереження право-славної віри в наступних поколіннях. Адже вона була ідеологією, яка плекала патріотичні почуття й гуртувала народ для національно-визвольної боротьби з татарами.

Освічені люди також були потрібні і для написання дипломатичних актів, торговельних угод, заповітів тощо.

Монастирські книгозбірні давали змогу представникам широких верств займатися самоосвітою.

У Галицько-Волинському князівстві вчився «седьмого лета возраста достигши» майбутній митрополит Московського князівства Петро.

Особливістю виховання феодальної верхівки саме в Галицько-Волинському князівстві було «коньне уристання», тобто військова підготовка, що відповідало західноєвропейській традиції. Воно наслідувало виховання юнаків польської та угорської феодальної верхівки.

Іноземці, які постійно перебували в Галицько-Волинському князівстві, мали свої школи. Купці німецького походження організували пер шу посполиту (народну) школу у Львові.

У народі освіту шанували. Грамотність називали «божеством ученим». Рівень освіти учнів визначався рівнем підготовки вчителя. Досі не виявлено ні системи освіти, пі шкільної структури. Проте відомо, що різні верстви суспільства мали різну освіту. Народні маси обмежувалися переважно початковою грамотністю. Вища освіта того часу була набутком князів, представників церковної та феодальної верхівки. Вони мали змогу студіювати науки під проводом таких високоосвічених людей, як автори відомих літературних творів, літописів тощо. Чимало з них, будучи матеріально забезпеченими, займалися самоосвітою чи наукою, зокрема практикували бесіди, диспути на релігійно-філософські теми. Пристрасть до «книжного почитання» була найбільшою насолодою.

Княжий двір Данила в Холмі став визначним культурним осередком. Саме тут розпочато Галицько-Волинський літопис (1201 — 1292), який знавці вважають перлиною серед українських літературних пам'яток.

Перша його частина складається з опису місцевих подій та перекладів із чужомовних джерел. Другу частину становить двірцевий літопис Василька Романовича та його сина Володимира за часів, коли центр політичних інтересів із Холма було перенесено на Волинь.

Галицько-Волинський літопис продовжував традиції українського літописання.

Розпочинається він поетичною легендою про степову траву євшан-зілля (турецька назва полину), міцний запах якої будив тугу за батьківщиною в українця, що потерпав у турецькій неволі. П'янкий, як запашний євшан, і аромат рідного слова. Літопис містить багатий художній і фольклорний матеріал.

Князь Володимир Василькович, як свідчить літопис, був «книжник великий і філософ». Він сам переписував книги і забезпечував ними церкви. Допомагала йому в цьому дружина Ольга. За часів просвітницької діяльності Володимира Васильковича Волинь посіла перше місце за рівнем освіти серед східноєвропейських держав і князівств.

Жінки того часу були добре освічені й мали юридичні права, визна-чені «Руською правдою». Так, Володимир Василькович доручав дружині Ользі вести переговори з поляками. За заповітом Володимира, Ольга успадкувала волость і управляла нею самостійно. Дочка Михайла, князя чернігівського, Єфросинія Теодула вивчала античну культуру й науку («філософію, реторію, граматику») не в Афінах, а в домашнього приватного вчителя й мала освіту, «не гіршу за атенську».

Татарська навала та ординське панування завдали багато біди того часній українській культурі, але не знищили її. За татарського лихоліття, хто хотів зберегти добро й життя, йшли в ченці, а добро одписували на монастирі. З монастирського майна татари не брали данини. Монастирі швидко багатіли. Православна церква стала чи не основним виховним осередком. За її підтримки народ зберіг традиції християнства. У монастирях залишилися освічені люди, які традиційно плекали книгу. Тут започатковано, зокрема, Галицько-Волинський літопис, «Слово про погибель Руської землі», у яких йдеться про той тяжкий у долі українського народу період.

Злободенні педагогічні проблеми висвітлювались, наприклад, у збірці «Бджола», яка була хрестоматією з морального виховання того часу. Зокрема, у розділах «Об ученії і бесіді», «О любомудрії і о ученії дітей», «О почитанії родителей», «О трудолюбії», «О пам'яті» та ін.

Характерним є гуманний погляд на виховання: «Спочатку виконай сам, потім вчи. Тіш самим ти лучне навчиш, ніж покарою, там — бо йде наслідування, тут — страх, а лучче завжди з наслідуванням, ніж зі страхом іти до вдосконалення». Цей старовинний метод ураховує об'єктивні особливості дитячої психіки, тому не втратив свого значення й нині. Про вирішальну роль знань та розуму в житті людини свідчить такий вислів: «Аби ми капля ума ніж глибина возні», тобто розум важливіший за мінливий життєвий успіх.

У «Толковій палеї» автор наголошує на тому, що поведінку людини треба оцінювати за мотивами, а не за наслідками. Це засвідчує розуміння психології моральної поведінки.

Від літератури тих часів через постійні напади татар, на жаль, залишилося небагато. До того ж провідна верства в умовах татарського лихоліття й боротьби за виживання певною мірою втратила інтерес до літератури. Безслідно зникло чимало творів княжої України.

Про знищення оригінальної літератури тих часів свідчить Іов Борецький, автор «Перестороги». Він пише, що польські католики, зокре-ма львівські домініканці, зберігають цілий склеп «книг наших словен ських учительських», тобто підручників та канонічних книг, за якими вчилися діти чи майбутні священики. Ця згадка — правдивий доказ того, що навіть за монголо-татарської навали в Галицько- Волинському князівстві була досить розвинена справа навчання та виховання молодого покоління. Пізніше історик і літописець Литви — Русі XVI ст. Матвій Стрийковський згадував, що студіював літописи, «яких дуже багато зустрічав по дворах монастирських». Це також свідчить про ори гінальну літературну творчість княжої доби, розраховану, очевидно, на досить широкий загал читачів.

Під час татарського лихоліття, та й після нього, попит на книги помітно зменшився. Занепало в Україні й письменство. Ця доба залишила тільки незначні літературні пам'ятки.

Серед писемних пам'яток тих років відомі правові документи. Це угоди галицьких князів Андрія та Лева з Пруським орденом хрестоносців. Найстаріший із них — між 1308 — 1316 рр. Вказані угоди підтверджують подальші домовленості Юрія II Болеслава 1325 — 1327 рр., і відновлює його ж грамота 1334 — 1335 рр. Крім підпису князя Юрія-Болеслава, на цих документах є підписи єпископа та представників боярської ради.

Збереглися передсмертні грамоти Володимира Волинського 1287 р. про передання Володимирського князівства Мстиславові Даниловичу, а міста Кобрина — дружині Ользі. Є дві грамоти Андрія, датовані 1320 р., про надання торговельних привілеїв торунським і краківським купцям — за згодою боярської ради. Остання грамота Юрія II Болеслава 1339 р. — про надання місту Сянок Магдебурзького права, а підданому Барткові із Сандомира — сяноцького війтівства.

Відомо до 300 списків «Руської правди». Вони відрізняються лише деталями. Така кількість списків свідчить, що ними активно користувалися в XII — XIV ст. Це були приватні збірки для правового керівництва в Україні. Від польського чи візантійського кодексу «Руська правда» відрізнялася лагідністю покарань: не було смертної кари, скалічення за провину. Вона визначила чимало прав жіноцтва, якими успішно користувалися. Статті «Руської правди» відбилися на Віслицькому статуті, чинному в Галичині, пізніше — й на Литовському, чинному на Правобережній Україні.

Нечисленні літературні твори ідейно та стилістично наслідували традиції XI — XII ст. З'являлися також поодинокі переклади з грецької та латинської мов. Відомі проповіді архімандрита Києво-Печерського монастиря Серапіона (помер 1275). Ці проповіді суворі. Усі нещастя, зокрема й монголо-татарську навалу, Серапіои розуміє як кару божу за двоєвір'я та гріхи людей, як наближення кінця світу.

Збірка XIV ст. «Ізмарагд» містила проповіді Кирила Туровського, Серапіона, Феодосія Печерського. Проповіді митрополита Кирила Туровськго, зокрема, закликали до морального життя, засуджували хабарництво, розпусту, пияцтво, сварки, зловживання їжею, читання фальшивих книг. Зі 150 проповідей «Ізмарагда» половину написали слов'янські автори. У найдавнішому списку цієї збірки є повчання про користь читання книжок, під якими мались на увазі святі книги. Вони вважались кращими за пісні, бо «мають незабутню нам 'ять». Однак є такі люди, зазначалось у повчанні, які читають без розуму і тому стають єретиками; бажаючи «для всіх бути добрими», вони увели вже багатьох у погибель.

Епос XII — XIII ст. створений був уже не в Києві, а в Галицько-Волинському князівстві. Розкіш, багатство Галичини позначилися на «давнинах», героями яких виступають Дюк Степанович та Чурило Пленкович, що змагаються своїм багатством, Михайло Поток — богатир. Згадуються тут Поділля, Дунай, боротьба з татарами. Деякі фрагменти цього епосу трапляються в літописах.

Перебуваючи в монголо-татарському ярмі, українці не втратили своєї самобутньої національної культури. Розвивається народний фольклор: пісні, думи, билини. Вони оспівують недавню могутність

України-Русі. Усе сміливіше лунає в піснях і переказах заклик до боротьби за волю українського народу.

Народна творчість того часу є важливим і надзвичайно сильним виховним засобом. У прислів'ях та приказках відбивається народно-пе дагогічна виховна мудрість: «Гни деревцо, пока гнеться, учи дитятку, пока слушаешься», «Й птиця, выседів да выкормив птенця, его летать учит». У родині дитина отримувала перші уроки любові до свого роду, землі, звичаїв. Почуття мирного хлібороба, який не мислить життя без рідного довкілля — землі, лісу, річки, гір, — з роду в рід передавалися наступним поколінням. Потреба захищати землю від чужинців виробила патріотизм, стійкість, мужність і вимушену войовничість. Не під даватися чужим культурним впливам, чужій вірі вчили з дитинства. Героїчні повісті, поезії, перекази оспівували боротьбу захисників України — Русі з монголо-татарськими полчищами. Організовували також і театральні дійства на актуальні теми боротьби з ворогом.

За мирних часів характер суспільних і культурних взаємин, інтереси людей, православна віра, ще стійкі елементи язичництва визначали людські взаємини, побут. Народ жив за природним і церковним календарями, які регламентували будні та свята, працю й відпочинок. Навколишній світ і природа, органічно поєднані з життям трудівника, впливали на формування мислення, виховання й навчання дітей. У родинах зберігалися традиції, вірування народу.

Монголо-татарська навала порушила нормальні умови життя родин, а отже і сімейне виховання дітей. Багато родин були роз'єднані: люди гинули чи потрапляли в полон.

В історичних піснях і думах того періоду лунає сум за родиною, розпач від розлуки з близькими людьми, нарікання на тяжку неволю. Туга поєднується з прагненням повернутися «до отця, до неньки, до родини сердешної».

Українська родина була патріархальною. Але в часи лихоліття багато чоловіків загинуло, частина була в полоні чи переховувалася по лісах і пущах. Увесь тягар відповідальності за виживання родини, яка існувала за рахунок натурального господарства, ліг на жіночі плечі. Між господарськими справами, ніби саме собою, відбувалося виховання дітей. Хоч спеціальних засобів для цього ніхто не вживав, але мати пильнувала, щоб із дитини не виросло ледащо чи гульвіса, а дівчина вміла вести хатнє господарство та шанувати себе. Усе це зумовило значну самостійність та організаційні права жінки в родині. Чоловік рахувався з її думкою. Вона мала істотний вплив на дітей. Прищеплення трудових умінь і навичок, працелюбності здійснювалося через безпосередню участь дітей у праці дорослих.

Дбали і про патріотичне виховання. Зраду віри, яка була на той час ідеологічною опорою народу й батьківщини, вважали найбільшою ганьбою і гріхом.

Дітей змалку вчили боронити себе та свою родину. Безумовно, протистояти ворогові зі зброєю в руках вони неспроможні. Тому здатність сховати себе, худобу чи домашні цінності й святині, щоб не дісталися на поталу чужинцям, вже є певним протестом і потребує неабияких умінь.

Щоб вижити, стати воїном, боронити рідну оселю й батьківщину, хлопчиків загартовували фізично, виховували сміливими, впевненими, наполегливими. Засобами для цього служили рідна природа, проста здорова їжа, свіже повітря, не потурання примхам. Військові павички формувалися, безумовно, під впливом чоловіків.

У роки після монголо-татарської навали особливо гостро постало питання про необхідність збереження культурної спадщини українського народу.

Давні традиції України — Русі мали велику силу, яка допомагала про-тистояти «руйнівному та іншому подиху чужоземного світу». Боротьба за культурну спадщину була водночас і боротьбою проти орди, оскільки в ній обстоювалася ідея національної незалежності. У відновленні та розвитку української культури після звільнення від монголо-татарського гноблення головну роль відігравали міста, у тому числі й Київ.

Почали працювати школи при Києво- Печерському та Михайлівському Золотоверхому монастирях, у яких учні отримували початкові знання з арифметики, старослов'янської, руської, грецької мов. Джерела того часу свідчать про високий рівень грамотності в Києві у другій половині XIII — першій половині XIV ст. Київ також залишався одним з найбільших центрів книгописання. Звідси рукописні книги постачалися в інші великі міста, де працювали школи, у яких навчалися грамоти діти купців і ремісників.

Книжкова праця Києва засвідчена небагатьма, що збереглися, але яскравими пам'ятками. Серед них два Євангелія, що вийшли з майстерні при Києво-Печерській лаврі. Вони написані на пергаменті уставом. Оформлені майстерно виконаними заставками у вигляді птахів та драконів.

Вершиною творчості київських книгописців XIV ст. слід вважати лицьовий (ілюстрований) Псалтир 1397 року. Наприкінці цієї книги переписувач зазначив: «В літо 1397 описана бисть книга сія... позеленієм смиренного владики Михаїла, рукою грішного раба Спиридонія протодіякона. А писана в граді Києві».

Псалтир — це своєрідний збірник афоризмів, житейської мудрості, правил поведінки, практичних порад. Псалми відзначені психологізмом та емоційністю, глибокими характеристиками внутрішнього стану людини. Вони славили й утверджували, хоча й у специфічній формі, радощі життя. Невипадково Псалтир належав до найпоширеніших в епоху феодалізму книг. Багато століть на східнослов'янських землях він був одним із основних посібників під час навчання грамоти.

Переписувач київського Псалтиря Спиридоній, судячи з книги, яка добре збереглася, був умілим майстром. Сторінку за сторінкою він укривав дорогий пергамент чудовим уставом. Окремі частини тексту та початкові літери відокремлював кіновар'ю, а заголовки — золотом. Спеціалісти відносять переписаний Спиридонієм Псалтир до найкращих зразків східнослов'янського книжкового мистецтва XIV — І половини XVI ст. Замовником київського Псалтиря був смоленський єпископ Михаїл. У 1397 р. він разом із митрополитом відвідав Київ, де й зробив замовлення. Те, що Михаїл, до послуг якого були найкращі московські книгописці того часу, замовив парадний, призначений для подарунку церкві, Псалтир у Києві, свідчить про високий авторитет київських переписувачів.

Отже, вітчизняні освіта і культура знову піднялися на високий рівень.

Протягом ста років після занепаду Києва Галицько-Волинське князівство було опорою української державності. Воно перейняло велику частку київської спадщини й водночас запобігало захопленню західноукраїнських земель Польщею. Тим самим у переломний момент історії українці зберегли почуття національної культурної ідентичності. Це почуття мало вирішальне значення для подальшого існування української людності як окремого національного утвору в лихі часи, що насувалися. Як пише І. Огієнко, татарський погром не спинив високорозвиненої культури Русі. 1 коли на зміну татарському лихоліттю прийшла литовська доба (з початку XIV ст.), то Литва перейнялася українською культурою. Українська мова стала державною — нею вчили в школах, правили в церквах, чинили суд, нею послуговувалися вища старшина й королівське правління.

У IX — на початку XIII ст. Україна — Русь становила найбільшу по літичну формацію середньовічної Європи. Тут іще в дохристиянські часи знали писемність, вели перші в Європі літописи. Після хрещення Русі сповідувалася релігія, яка послуговувалася книгами. Елементарна писемність щирилася серед простого люду. Про це свідчать берестяні грамоти, графіті.

Розквіт культури, поширення освіти та розвиток педагогічних ідей засвідчують рукописні навчальні книги, школи і бібліотеки Києво-Печерського, Видубицького та інших монастирів, Софій ської академії, просвітницька діяльність отців — засновників української державності, зокрема Володимира Святославича та Ярослава Мудрого.


НазадЗмістВперед

 

 
© www.SchoolLib.com.ua