Головна

Шкільна бібліотека

Перелік предметів

Англійська мова
Біологія
Географія
Економіка
Інформатика
Історія
Математика
Німецька мова
ОБЖ
Політологія
Право
Природознавство
Психологія і педагогіка
Російська мова
Соціологія
Фізика
Філософія
Французька мова
Українська мова
Хімія

Підручники в PDF


 

Історія педагогіки України

Розділ І

ВИХОВАННЯ ТА НАВЧАННЯ НА ТЕРЕНІ УКРАЇНИ У НАЙДАВНІШІ ЧАСИ

3. Писемність праслов'ян-оріїв (гіпотези і факти)

 

Багато дослідників вважають українську мову однією з найстародавніших на земній кулі. Вона старша не тільки за всі слов'янські, а й за санскритську, давньогрецьку, латинську (М. Красунський). Археологічні розкопки В. Хвойки, матеріали дешифрування стародавніх написів, інші дослідження вчених дають підставу вважати, що трипільці в культурному відношенні перевершували своїх сусідів. На

уламках трипільської кераміки є окремі знаки, ідентичні писемності «черт та резів». На цій підставі Г. Гриневич висуває гіпотезу про те, що слов'янська писемність зародилася в Трипіллі й на берегах Дніпра чи Дунаю майже 5000 років тому. Досліджуючи трипільську писемність, історик М. Суслопаров розшифрував написи на горщиках, глечиках тих часів, які зберігаються в музеях Дніпропетровщини, Миколаївщини, Херсонщини, і довів, що носії трипільської культури є нашими прямими предками.

Л. Силенко (США) в енциклопедичній праці «Мага віра» (Могутня віра) на широкому історичному, архівному та археологічному матеріалі науково обґрунтував концепцію про стародавню Оріану (першоназва України), що стала колискою людської цивілізації. Тут трипільцями вперше приручено коня, винайдено колесо й плуг. Цивілізація трипільців винайшла першу в світі звукову абетку, яку згодом було завезено до Фінікії та Еллади.

У східних слов'ян періоду черняхівської культури розвивалась українська писемність, відома як «буквиця», «Іванове письмо». Вони також знали старогрецьке письмо та латинь.

Міграційні шляхи українців-оріїв несли їхню культуру до Індії, Китаю, Вавилону, Єгипту, Палестини, у країни Західної Європи.

Українська гілка причорноморських аріїв (за О. Братком) відокре милась близько 7000 років тому й, долаючи перепони, через Кавказ, Середню Азію, добулася до Ірану та Індії, де змішалася з місцевим населенням. Переселенці принесли з прабатьківщини свою культуру, писемність, науку. Тут праслов'яни, які називали себе «русичами», стали співтворцями протоіндійської культури, збагатили молоду тоді мову санскрит.

У сивій давнині Б. Олійник відшукує пояснення символіки тризуба. Щоб не розгубити й не забути своє минуле, народи прагнули «зупинити мить» в особливих записах — знаках, чи символах. Простота символу чітко виділяє ядро його поняття. За рівнем символіки можна визначити навіть вік нації. Українська символіка сягає індоіранських, сарматських, скіфських і, зрештою, протослов'янських коренів. У ній задіяні чіткі, очищені від зайвини, знаки, що віддзеркалюють вселюдські, космогонічні світоглядні уявлення дохристиянської доби. Тризуб символізує тривимірність світобудови, Сила, Знання, Любов — три іпостасі Деміурга, триєдність Всевишнього, триликий Шива, майже кожного бога праукраїнці уявляли у трьох іпостасях. Індоіранська гілка праслов'ян зберегла свій символ і подарувала

його новій батьківщині. Отже, праукраїнці є авторами тризуба. Саме тому

він органічно увійшов у нашу сучасну символіку.

Про високу освіченість людності Оріяни пише також І. Кузич-Березовський у монографії «Оріяна-Кіммерія-Праукраїна. Праісторія України». Ще до греків наші предки обчислили орбіту землі з точністю до 0,4°. Ці відомості були зафіксовані в «березових книгах». Коли ж частина народу переселилася в Передню Азію (Ірак), де не росте береза, стали писати на глиняних табличках, тисячі яких нині знайдено. Вони свідчать про науковий світогляд і високу культуру наших предків.

На сувоях березової кори була зафіксована неоціненна інформація. Але численні завойовники — скіфи, сармати, далі гуни, авари, потім греки — нищили язичницьку віру, культуру наших предків, а з нею й «березові бібліотеки». Палили за Аскольдата Діра, а найбільше — після хрещення Володимира. Що тоді недопалили, знищили війни та чвари князів і монголо-татарська навала.

Праукраїнці мали кодекс лицарських чеснот, якого дотримувалися під час воєн. Цей кодекс забороняв убивати кіннотника, якщо під ним упав кінь; той, хто мав коня, мусив спішитися для продовження бою.

Ганьбою було вбивати ворога, в якого зламалися колісниця, спис або меч. Нечесним вважалося вбивати ворога, який здався в полон, або того, що втікає чи сидить на землі, без зброї, п'є воду, їсть або взувається. Згаданий кодекс також забороняв застосовувати приховану зброю, отруту чи тортури; ґвалтувати жінок, вбивати дітей, старих людей, браманів, храмових співаків. Царя міг убити в бою лише рівний йому — цар чи принц.

Пораненому ворогові треба перев'язати рани й відпустити, якщо зможе йти. Нечесно вбивати ворога вночі або калічити.

Цей кодекс засвоювався під час підготовки майбутнього воїна й, очевидно, відображав загальну мораль тогочасного суспільства. Толерантність, великодушність, гідність — чесноти, притаманні сильній людині, — становили основу виховання в праслов'ян.

У дослідженнях останніх десятиліть з'ясовується, що пелазго-трипільська культура наших пращурів, яка сягала високого рівня в IV — III тис. до н.е., започаткувала культуру шумеро-вавилоно-єгипетської цивілізації. Це кардинально змінило погляди на роль України та українців у контексті світової цивілізації.

Частина давньоукраїнського племені, яке мешкало в Галичині, переселилась у північні гори стародавньої Італії (XIII — XII ст. до н.е.).

Переселенці жили скотарством, мисливством, рибальством. Самоназва «русини», «руси» тут вимовлялася як «етруски». Утворилась держава Етрурія, яка згодом внаслідок міжплемінних чвар загинула. На її терені постали дві держави — Стародавні Греція та Рим.

Одночасно з масовою міграцією трипільців на Балканах на островах Егейського моря, і зокрема на о. Крит, з'являються пелазги (грецькою — лелеки). їхній шлях на Крит відмічено археологічними знахідками. Пелазгів згадують античні автори Гелланік — (VI ст. до н.е.), Геродот, Фукідід (V ст. до н.е.), Гомер (VIII ст. до н.е.). Геродот підкреслював, що «афіняни походять від пелазгів».

Діонісій Галікарнаський твердив, що пелазги заселили Італію «за п'ять століть до Троянської війті».

Пелазгів римляни називали етрусками, греки — тіренами. Вони ж самі називали себе расенами. У словнику Стефана Візантійського етруски визначені як слов'янське плем'я. Подібне припускає і етрусколог А. Немировський. Завдяки переселенцям, пише Н. Полонська- Василенко, близько 6000 р. до н.е. на берегах та островах Егейського та Середземного морів постала одна з наймогутніших культур тогочасного світу. Вона має назву крито-мікенської, або егейської. Розквіт її припадає на II тисячоліття до н.е. Від неї залишилися, зокрема, рештки палаців, у яких були свого часу бібліотеки. Ця культура є спадкоємницею трипільської, яку ще називають «ідомікенською».

Український історик Омелян Партацький (1840 — 1895) у «Старо давній історії Галичини» (1894) описує пращурів українців з VII ст. до н.е. по 110 р. н.е. Спираючись па античні греко-римські та інші джерела і порівняльний аналіз, він також доводить, що наші далекі предки мали творчі здобутки, на яких згодом розвинулись давньогрецька і дав ньоримська цивілізації.

Але пелазги не є предками греків. Стародавні письменники чітко відрізняли греків від пелазгів. Є чимало доказів запозичень греків з нашої міфології. Наприклад, культ Аполлона (Пеля) процвітав у Пелопоннесі в чистоті й величі перед приходом туди греків.

О. Партацький підкреслює: «Назви «пелазги», «пелони», «пелагони» утворились на основі вірувань народу для означення нащадків Пеля (Білобога)». Гомер розповідає, що автохтонними жителями острова Крета (Крита) були шанувальники Білобога. До приходу греків на територію нинішньої Греції там споконвіків жили пелазги.

Античні автори стверджують, що пелазги мали своє письмо. Пелазги залишили по собі сувої папірусів, списані мовою «одного з пелазгійських говорів» (Діонісій Галікарнаський). Це були «Книги сивіл» — зібрання пророцтв. Вони цінувалися більш за всі скарби Риму.

Праслов'янською писемністю зроблені тетриські (V ст. до н.е.), протоіндійські (XXV — XVIII ст. до н.е.), критські (XX — XIII ст. до н.е.) написи, в тому числі на фестському диску, етруські написи (VIII — II ст. до н.е.).

Написи, зроблені «чертами та резами», виявлено на територіях розселення західних і східних слов'ян. Найстародавнішою знахідкою такого типу є напис на пряслі з Лецкан (348 р. н.е. — черняхівська культура). Зроблений на побутовому предметі, цей напис свідчить про те, що в IV ст. писемністю уже широко користувався трудовий люд. Ймовірно, що такі письмена з'явилися набагато раніше.

Учені вважають, що писемністю праслов'яни користувалися не менш як 6000 років. За цей час вона зазнавала перетворень, розвива лась і вдосконалювалась. Зокрема, відомі «невпорядкована азбука», «Софійська абетка», «Іванове письмо», які існували задовго до впорядкування алфавіту Кирилом та Мефодієм. У середньому ж Подніпров'ї, звідки були зігнані трипільці, через 2500 літ виникає держава східних слов'ян — Україна — Русь.

Отже, задовго до прийняття християнства автохтонне населення України мало власне давньоукраїнське письмо. Контакти з іншими народами сприяли культурному, і зокрема мовному, взаємозбагаченню. Давньоукраїнським письмом користувалися з метою відправляння обрядів і у повсякденному житті. Навчання грамоти рідною мовою мало велике виховне значення.

Писемність сприяла освіченості, здійсненню міжплемінних та міждержавних зв'язків, а також утвердженню давніх українців як самобутнього і висококультурного народу.


НазадЗмістВперед

 

 
© www.SchoolLib.com.ua