Головна

Шкільна бібліотека

Перелік предметів

Англійська мова
Біологія
Географія
Економіка
Інформатика
Історія
Математика
Німецька мова
ОБЖ
Політологія
Право
Природознавство
Психологія і педагогіка
Російська мова
Соціологія
Фізика
Філософія
Французька мова
Українська мова
Хімія

Підручники в PDF


 

Історія педагогіки України

Розділ VIII

ОСВІТА І ВИХОВАННЯ В НЕЗАЛЕЖНІЙ УКРАЇНСЬКІЙ ДЕРЖАВІ

1. Шкільна та позашкільна освіта

Перебудовані процеси в 1985 — 1990 рр. в СРСР характеризувалися перетворенням адміністративно-командної системи в систему управління на демократичних засадах. У галузі освіти відбувалася децентралізація передусім по лінії Міністерства освіти, а також науково-дослідних установ та вищих навчальних закладів. Уперше за кілька століть перебування в складі імперської Росії, а потім СРСР ці установи приймають самостійні рішення й доку-менти, планують і проводять науково-дослідну та навчальну роботу з орієнтацією на державні та національні інтереси України. Це визначає зміст теоретичних і прикладних досліджень у галузі освіти, зміст і напрями роботи у ВНЗ, школі та дошкільному закладі.

Взятий у роки перебудови курс на демократизацію стає визначальним для організації освіти й виховання в Україні після проголошення її незалежності. Принципові зміни в освітянську справу України цих років внесли закони про освіту, про мову, концепції дошкільного виховання, загальноосвітньої та вищої школи, оригінальні навчальні програ-ми, підручники, посібники.

Найважливіший освітянський документ — Закон України «Про освіту», прийнятий у 1991 р., зі змінами та доповненнями, внесеними в 1994 і 1996 роках. У цьому законі освіту проголошено пріоритетною сферою соціально-економічного, духовного й культурного розвитку суспільства.Визначено мету, завдання, принципи освіти. Освіта передбачає всебічний розвиток особистості, яка вважається найвищою цінністю суспільства. В час демократичних змін постає завдання виховувати громадян, здатних до свідомого суспільного вибору, розвинених інтелектуально, культурно, висококваліфікованих.

Основними принципами освіти в Україні є:

• доступність для кожного громадянина усіх державних освітніх послуг;

• рівність умов для реалізації здібностей, таланту, всебічного розвитку кожної людини;

• гуманізм, демократизм, пріоритетність загальнолюдських духовних цінностей;

• зв'язок із світовою та національною історією, культурою, традиціями, з освітою інших країн;

• незалежність освіти від політичних партій, громадських і релігійних організацій;

• науковий, світський характер освіти;

• інтеграція з наукою і виробництвом;

• гнучкість, безперервність, єдність і наступність системи освіти;

• поєднання державного управління і громадського самоврядування.

Структурні компоненти освіти: дошкільна, загальна середня, поза-шкільна, професійно-технічна, вища, післядипломна освіта, аспірантура, докторантура, самоосвіта.

Законом «Про освіту» визначено права та обов'язки учасників навчально-виховного процесу. Так, вихованці, учні, студенти, курсанти, стажисти, аспіранти, докторанти мають право на вибір профілю, форми, програм навчання, доступ до інформації, навчально-виробничої бази тощо. Вони зобов'язані дотримуватись законодавства, статуту навчального закладу, моральних та етичних норм. Викладачі мають право на педагогічну діяльність, підвищення кваліфікації, на захист професійної честі, гідності, вибір форм, методів і засобів навчання. Водночас вони зобов'язані забезпечити опанування учнями навчального матеріалу, виховувати їх на культурно-історичних національних цінностях, відповідно до морально-етичних норм. Держава забезпечує педагогічним працівникам належні умови для професійної діяльності, правовий і соціальний захист. На батьків покладено відповідальність за розвиток дитини та виписано її права.

Закон містить статті, якими регламентовано умови міжнародного співробітництва. Це саме на часі, адже Україна стає відкритою для світу і прагне налагодити творчу співпрацю в усіх ланках системи освіти.

З 1 січня 1990 р. введено в дію Закон УРСР «Про мови в Українській PCP» (1989), яким визначається життєздатність та суспільна цінність усіх національних мов і всім громадянам країни гарантуються національно-культурні та мовні права. Українська мова розглядається як один з вирішальних аспектів національної самобутності українського народу, їй надано статус державної і забезпечується всебічний розвиток та функціонування в усіх сферах суспільного життя. Створюються також необхідні умови для розвитку й використання мов інших національностей. Визнається вільний вибір мови навчання дітей як не від'ємне право громадян. Мова етнічної меншини, що проживає компактно, наділяється правом паралельного вживання і функціонування поряд з українською мовою.

Основні положення Закону знайшли відображення в Конституції України. Закон певною мірою розширив поле суспільного функціонування української мови як державної, зокрема у сферах дошкільної, шкільної та вищої освіти.

Важливим кроком до забезпечення змістовної роботи школи було затвердження колегією Міністерства освіти України «Концепції середньої загальноосвітньої школи України» (12.09.1991). В преамбулі концепції піддано критиці школу й освіту, які дістались у спадщину незалежній Україні від радянських часів. Зокрема йдеться про:

• проголошення загальної середньої освіти без врахування можливостей її здійснення в країні;

• нівелювання особистості учня, відчуження учня від школи, учителя від учня, і як наслідок — погіршення якості навчальної під-готовки та падіння престижу знань;

• жорстку централізацію змісту, організації, технологій освіти, що призвела до відчуження школи від суспільства і національної культури, до втрати національних традицій, дискредитації рідної мови, культури, історії народу;

• занедбаність сільської школи, ліквідацію малокомплектних шкіл, брак висококваліфікованих учителів на селі.

Для забезпечення докорінних змін у школі концепцією визначено основні підходи до відновлення культуротворчої функції школи, від родження її на гуманістичних і демократичних засадах відповідно до національних і загальнолюдських цінностей.

Вихідні положення концепції:

• суверенність народної освіти України;• поєднання в освіті національної, інтернаціональної, загальнолюдської культур;

• забезпечення знань на рівні світових стандартів;

• незалежність освітньо-виховного процесу від ідеологічних догм, політичних, релігійних та інших впливів;

• право школи на вибір форм і методів навчально-виховного процесу;

• орієнтація на розвиток індивідуальності;

• управління освітою на засадах органічного поєднання державних потреб та громадських пріоритетів, відмова від командно-адміністративних методів;

• оптимізація оплати праці педагогів з урахуванням результативності їхньої діяльності.

Організований Міністерством освіти України колектив управлінців, науковців, практиків розробив Державну національну програму «Освіта» («Україна XXI століття») (1994). Проект Програми попередньо обговорювався на Всеукраїнському з'їзді працівників освіти (1992). Згідно з рекомендаціями з'їзду й широкої освітянської громадськості його було ретельно доопрацьовано. Так реалізовувались на практиці демократичні перетворення в Україні.

Програма накреслила перспективи розвитку галузі. Згідно з нею в Україні створено безперервну систему навчання й виховання — від початкового до найвищого освітнього рівня, формування інтелектуального й духовного потенціалу нації.

Стратегічними завданнями визначено: відродження й розбудову національної системи освіти, виведення її на світовий рівень; створення поряд з державними недержавних форм навчально-виховних закладів; багатоваріантну інвестиційну політику.

Національне виховання розглядається як органічний компонент освіти. Воно ґрунтується на принципах гуманізму, демократизму, єдності сім'ї і школи, наступності й спадковості поколінь.

Окремий розділ програми присвячений дошкільному вихованню. Воно розглядається як вихідна ланка в системі безперервної освіти, становлення й розвитку особистості (рис. 1).

Проголошення незалежності Української держави відновило забуту з 30-х років самостійність у розробці державних документів, розбудові системи народної освіти. Окрім названих вище актів, які принципово змінили курс розвитку освіти, з'являється низка авторських і альтернативних оригінальних концепцій, програм.

Рис. 1. Дошкільне виховання в Державній національній програмі «Освіта» («Україна XXI століття») (За Л. В. Лохвицькою)

Творчо працюють як науковці, гак і практики. Обладнуються наро-дознавчі кімнати, світлиці у школах і дошкільних закладах. У них зосереджується народознавчий та історичний матеріал, створюється середовище, в якому діти опиняються вперше і яке допомагає їм долучитись до культурної спадщини народу.

Подоланню девальвації національних цінностей допомагають дослідження Мирослава Стельмаховича, присвячені питанням

народної педагогіки, етнодидактики, українознавства, історії української педагогіки, теорії національного виховання: «Українська родинна педагогіка» (1996), «Українське родинознавство» (1994), «Українська народна педагогіка» (1997), «Теорія і практика українського національного виховання» (1996), «Навчальним закладам нового типу — українську педагогічну науку» (1998), «Незалежній Україні — автентичну українську педагогіку» (1998).

Для сприяння розвитку педагогічної науки відповідно до потреб освіти і свідомої громадськості 4 березня 1992 р. засновано Академію педагогічних наук України як найвищу галузеву наукову установу. Рішенням загальних зборів у АНН створено три відділення: теорії та історії педагогіки; дидактики, методики та інформаційних технологій в освіті; психології, вікової фізіології та дефектології. Основним завданням педагогічної науки є методологічне, теоретичне й методичне забезпечення докорінного оновлення системи освіти, орієнтоване на перспективи соціально-економічного розвитку України як суверенної держави.

Серед найважливіших завдань науковців постало:

• визначення основоположних принципів системи безперервної освіти, державних стандартів на всіх її рівнях, структури і основних параметрів змісту освіти;

• обґрунтування необхідності формування у дітей і молоді національної самосвідомості, громадянськості, прищеплення почуття патріотизму, національної ідентичності, гордості, гуманізму.

Держава дбає про фундаментальні дослідження АПН і фінансує їх із держбюджету. Серед них: створення теорії формування цілісної особистості, розвиток теорії виховання, орієнтованої на особистість, яка розвивається в полікультурному демократичному середовищі; опрацювання концепцій змісту освіти і процесу навчання для різних типів навчальних закладів; гармонізація циклів навчальних предметів, гуманізація та гуманітаризація освіти; обґрунтування прогресивних і дієвих технологій педагогічної діяльності.

Розглянуті організаційні, концептуальні, змістові, наукові напрями реформування освіти зумовили принципові позитивні зрушення в навчальних закладах усіх її рівнів: від дошкілля до вищої школи. Проте оскільки становлення національної системи освіти відбувалося на тлі істотних змін у духовному й економічному просторі суспільства, вплив людського фактора потребував переосмислення й уточнення світоглядної позиції учителів.

Економіка, заснована на планових засадах і жорстких міжреспуб-ліканських зв'язках у межах СРСР, на час переходу до ринкових від носин опинилась у стані стагнації. Різке зменшення надходжень до державного бюджету спричинило недостатнє фінансування освіти, що, зокрема, негативно позначилось на оплаті праці педагогічних працівників.

Отже, наприкінці XX ст. стан освіти визначали два основні чинники: перехідний період розвитку українського суспільства і системна криза в ньому. Перехідний період зумовив творення нових форм, методів і засобів навчання. Системна криза (соціальна, і особливо фінансова) гальмувала розвиток нововведень у освітній справі.

Залишковий принцип фінансування та нестабільність асигнувань на розвиток освіти призвели до звуження мережі навчальних закладів, вивільнення педагогів, значної заборгованості із виплати зарплатні.

Лише протягом 1998 р. кількість загальноосвітніх шкіл в Україні зменшилась на 140, професійно-технічних училищ — на 150. Реформування загальної середньої освіти відповідно до Закону України «Про загальну середню освіту» (1999) передбачає реалізацію принципів гуманізації та демократизації, методологічну пере-орієнтацію процесу навчання на розвиток особистості учня, формування його основних компетентностей.

Законом визначені типи загальноосвітніх та інших навчальних за кладів системи загальної середньої освіти.

До загальноосвітніх навчальних закладів належать:

• середня загальноосвітня школа — загальноосвітній навчальний закладі — ІІІ ступенів (1 ступінь — початкова школа, II ступінь — основна школа, III ступінь — старша школа, як правило, з профільним спрямуванням навчання);

• спеціалізована школа (школа — інтернат) — загальноосвітній навчальний заклад І — III ступенів з поглибленим вивченням окремих предметів та курсів;

• гімназія — загальноосвітній навчальний заклад II — III ступенів з поглибленим вивченням окремих предметів згідно з профілем;

• ліцей — загальноосвітній навчальний заклад III ступеня з профільним навчанням і допрофесійною підготовкою;

• колегіум — загальноосвітній навчальний заклад III ступеня філологічно-філософського та (або) культурно-естетичного профілів;

• загальноосвітня школа — інтернат — загальноосвітній навчальний заклад з частковим або повним утриманням за рахунок держави дітей, які потребують соціальної допомоги;

• спеціальна загальноосвітня школа (школа — інтернат) — загально-освітній навчальний заклад для дітей, які потребують корекції фізичного та (або)розумового розвитку;

• загальноосвітня санаторна школа (школа — інтернат) — загальноосвітній навчальний заклад І — III ступенів з відповідним профілем для дітей, які потребують тривалого лікування;

• школа соціальної реабілітації — загальноосвітній навчальний заклад для дітей, які потребують особливих умов виховання (ство-рюється окремо для хлопців і дівчат);

• вечірня (змінна) школа — загальноосвітній навчальний заклад II — III ступенів для громадян, які не мають можливості навчатися у школах з денною формою навчання.

Школи кожного з трьох ступенів можуть функціонувати разом або самостійно.Інші навчальні заклади системи загальної середньої освіти:

• позашкільний навчально-виховний заклад — навчальний заклад для виховання дітей та задоволення їхніх потреб у додатковій освіті за інтересами (науковими, технічними, художньо-естетичними, спортивними тощо);

• міжшкільний навчально-виробничий комбінат — навчальний заклад для забезпечення потреб учнів загальноосвітніх навчальних закладів у профорієнтаційній, допрофесійній, професійній підготовці;

• професійно-технічний навчальний заклад — навчальний заклад для забезпечення потреб громадян у професійно-технічній і повній загальній середній освіті;

• вищий навчальний заклад І—II рівнів акредитації — навчальний заклад для задоволення потреб громадян за освітньо-кваліфікаційними рівнями молодшого спеціаліста і бакалавра з одночасним завершенням здобуття повної загальної середньої освіти.

Загальноосвітні навчальні заклади можуть створювати у своєму складі класи (групи) з вечірньою (заочною) формою навчання, класи (групи) з поглибленим вивченням окремих предметів.

Загальноосвітні навчальні заклади незалежно від підпорядкування, типів і форм власності можуть мати у своєму складі інтернати з частковим або повним утриманням учнів (вихованців) за рахунок власника.

Загальноосвітні навчальні заклади можуть створювати навчально-виховні комплекси у складі навчальних закладів різних типів і рівнів акредитації для задоволення допрофесійних і професійних запитів громадян, а також навчально- виховні об'єднання з дошкільними та позашкільними навчальними закладами для задоволення освітніх і культурно-освітніх потреб.

Перелік спеціальних загальноосвітніх шкіл (шкіл — інтернатів) ви значає Міністерство освіти України за погодженням з Міністерством охорони здоров'я України. Положення про загальноосвітні навчальні заклади затверджуються Кабінетом Міністрів України.

Загальноосвітній навчальний заклад на основі Положення розробляє статут, який затверджується власником (для державних та комунальних загальноосвітніх навчальних закладів — відповідним органом управління освітою) і реєструється місцевим органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування. Зміни в мережі шкільної освіти країни на рубежі XX і XXI століть характеризує рис. 2.

У цілому в країні кількість шкіл зменшилася, і зокрема істотно, в таких областях, як Полтавська, Донецька, Волинська. Водночас зросла мережа шкіл у м. Києві, Львівській, Рівненській областях.

Всупереч ст. 53 Конституції України етапом на 2002 рік більше 100 тис. дітей шкільного віку не ходили до школи. Кількість тих, хто не продовжив навчання у 10 — 11 класах, різко зросла. Тільки 70 — 75 % учнів після 9 класу здобувають повну середню освіту.

Разом з тим в Україні з'являється і щириться мережа нових типів шкіл — ліцеїв, гімназій, колегіумів. Попит на ці навчальні заклади з поглибленим вивченням окремих предметів зростає. Вони розраховані на індивідуальні нахили, здібності та потужний навчальний потенціал учнів, які хочуть вчитись. Частина освітніх послуг у закладах з поглибленим вивченням окремих навчальних дисциплін платні. Проте батьки свідомо інвестують освіту й майбутнє своєї дитини, задовольняючи її потреби та реалізуючи її можливості.

Дані про охоплення дітей та учнівської молоді позашкільною освітою вміщено на рис. 4.

В Україні розроблено низку документів щодо соціального захисту різних груп населення. Наприклад, «Декларацію про загальні засади державної молодіжної політики» (1992), укази президента України «Про Програму роботи з обдарованою молоддю на 2001—2005 рр.» та «Про додаткові заходи щодо вдосконалення соціальної роботи з дітьми, молоддю та сім'ями» (2001).

Міністерство освіти і науки України разом з органами влади на місцях вживають заходів щодо запобігання дитячій бездоглядності, поліпшення умов життя дітей з особливими потребами у навчально-виховних закладах інтернатного й санаторно-лікувального типів.

Розпочато роботу з соціалізації та навчання дітей — сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування. Доцільно використо-вуються результати досліджень Миколи Ніжинського, Бориса Кобзаря, Андрія Бондаря щодо організації роботи шкіл — інтернатів, будинків для сиріт тощо.

Як видно контингент дітей — сиріт має тенденцію до збільшення. Усиновлення таких дітей могло б зменшити кількість тих, ким опікується держава. Та недосконалість законодавства не дає змоги іноземним громадянам усиновити дітей. А більшість українських громадян не може взяти дитину на утримання в сім'ю через скрутний еконо мічний стан. Проблему частково вирішує новий тип дитячого закладу — будинок сімейного типу.

Важливою є проблема малокомплектних шкіл, яких у кожній області, переважно у сільській місцевості, чимало. Наприклад, у 2004 р. лише на Дніпропетровщині їх було 128. Клас у такій школі іноді складається з п'яти учнів двох — трьох вікових груп. З різних причин ці школи дуже часто закриваються.

Ці та повнокомплектні сільські школи мають стати перш за все школами здоров'я та якісної освіти. Для цього треба спеціально готувати вчителів.

Необхідною опорою для сільських шкіл є реальне втілення в життя програми «Шкільний автобус». Адже станом на 2002 р. 247 тис. учнів сільських шкіл мешкали за межами пішохідної доступності до школи, що спричиняло проблеми відвідування.

За роки незалежності в країні сталися відчутні позитивні зрушення в утвердженні української мови як державної (рис. 8, 9). Станом на 2002 р. майже 4,6 млн. учнів загальноосвітніх навчальних закладів здобувають середню освіту українською мовою.

Розвиваються й функціонують мови національних меншин. Українські школярі мають змогу навчатися, крім української та російської, ще й угорською, румунською, молдавською, польською, кримськотатарською та іншими мовами. З 2002 р. досліджується практика вивчення іноземної мови з другого класу.

В Україні — єдиній з пострадянських держав — створено власну систему національних підручників та досить потужну видавничу базу. Підручниковий фонд постійно вдосконалюється й поповнюється.

Рисунок 10 засвідчує поступове зростання обсягів навчальної літератури, попри істотну нерівномірність і навіть спади у окремі роки. Дуже повільно, але неухильно знижується вартість цих видань.Проте за рахунок державного фінансування школа не спроможна забезпечити учнів підручниками, тому їхні батьки змушені купувати навчальну літературу за власні кошти.

З 1995 р. через відсутність фінансування майже не видавалась на вчально-методична література, серія художніх книг «Шкільна бібліотека». Невирішеними на законодавчому рівні лишились питання про надання пільг українському книгодрукуванню, внаслідок чого школи забезпечені підручниками лише на 2/3 від потреби. Навіть такі освітянські періодичні видання, як газета «Освіта України», є не в усіх школах. А, наприклад, журнали «Українська мова і література», «Історія» та інші доступні лише кожному п'ятому навчальному закладу. Питання придбання та передплати методичної і навчальної літератури часто покладається на батьків, що іноді викликає їхнє справедливе обурення.

Сучасний навчальний заклад неможливий без комп'ютерів та підмикання до мережі Інтернет, але оснащеність шкіл інформаційними технологіями недостатня (рис. 12). Державна програма комп'ютеризації сільських шкіл виконана не повністю. Лише кожна п'ята школа має комп'ютер. Доступ до мережі Інтернет мають 3,5 % міських і 1,5 % сільських шкіл. Загалом станом на 2002 р. сучасними технічними засобами школи забезпечені на 10 — 15 %. У деяких областях, зокрема в Запорізькій, та в м. Києві значну кількість комп'ютерної техніки для шкіл придбано за рахунок місцевих бюджетів.

Очевидна потреба у державній системі виробництва і забезпечення освітніх закладів технічними засобами навчання. Цей напрям розгля дається як інноваційний.

Проблема підвищення рівня освіти тісно пов'язана з її ключовою фігурою — вчителем. Однак протягом останнього десятиріччя професія учителя, освітянина в країні втрачає престиж.

Так, у 1998 р. скорочено 7,5 тис. педагогічних працівників дошкільних закладів, 34,5 тис. вчителів загальноосвітніх шкіл. У 1999 р. вивільнено 18,9 тис. вчителів. Водночас навчальні заклади Автономної Республіки Крим, Харківської, Одеської областей недоукомплектовані викладачами української мови та літератури, іноземної мови, інформатики, особливо у сільській місцевості.

Вчителі, які працюють, отримують мізерну зарплату. Доведені до зубожіння, вони змушені вдаватися до страйків. Так, на кінець 1998/1999 навчального року страйкували 4,2 тис. вчителів зі 165 шкіл. Внаслідок цього не навчалося понад 60 тис. учнів.

За розрахунками фахівців, заробітна плата вчителя у 2002 р. мала становити не менше 1100 грн.

Комітет Верховної Ради з питань науки і освіти вніс до законопроекту про Державний бюджет України на 2003 р. пропозиції щодо реального підвищення заробітної плати освітянам — не менше ніж у півтора раза, та оплати комунальних послуг сільським вчителям. Та в проекті Держбюджету України зарплатня вчителя виводилася з урахуванням соціально- економічного стану країни й, відповідно, в 2001/2002 навчальному році становила 170 грн. Дані показують неухильне зростання зарплати вчителів. За Конституцією України, вона мала бути прирівняна до середньої зарплатні у промисловому виробництві, але, співвідношення зарплат не на користь освітян. Аби поліпшити свій матеріальний стан, вчителі змушені шукати приробіток: сільські — на сільгоспроботах, міські — в репетиторстві, а то й поза професією.

Гострою і невирішеною залишається житлова проблема вчительства. Місцеві органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування ставлять перед Верховною Радою України питання про перегляд нормативів вартості навчання і встановлення їх на рівні 1000 грн. на рік на одного учня школи та 1500 грн. на рік на одну дитину дошкільного віку. У вартість навчання входять заробітна плата, витрати на перепідготовку педагогічних кадрів, утримання приміщень, на навчальний процес тощо.

Мізерна заробітна плата, постійна заборгованість із її виплати, недоступність системи охорони здоров'я, відсутність житла, проблема дістатися до роботи, інформаційна і культурно-методична ізоляція, життєва необхідність вдаватися до інших видів діяльності, у тому числі й комерційної — такі основні причини плинності педагогічних кадрів (особливо в сільській місцевості) та зниження їхнього професійного рівня.

Особливо гострою є проблема кадрів у малокомплектних сільських школах. Для забезпечення малокомплектних шкіл кваліфікованими кадрами МОН України розробило і впроваджує в системі післядипломної освіти перелік поєднаних спеціальностей і спеціалізації, що істотно розширює кваліфікацію педагогічних працівників та можливості їх працевлаштування.

У роки незалежності вперше в Україні започатковано психологічну службу та соціальну роботу.

Відродження української нації потребує вирішення соціально-психологічних проблем дитинства, які виникають в умовах сучасного сус-пільства.

Важлива роль у психологічній службі покладається на практичного психолога та соціального працівника. Спираючись на свої професійні знання про вікові закономірності психічного розвитку, діяльності і по-ведінки людини, залежність їх від особливостей взаємин дітей з дорослими та ровесниками, психолог забезпечує можливості для індивідуального підходу до дитини в навчальному закладі, визначає причини відхилень у розвитку та шляхи психолого-педагогічної корекції.

Діяльність психолога чи соціального працівника в навчальному закладі має бути спрямована на забезпечення повноцінного психічного розвитку, на діагностику інтелектуальних та особистісних особливостей дітей, на профілактику й усунення причин порушень у їхній поведінці і розвитку в цілому.

У розв'язанні проблем психолог і соціальний працівник повинні ви ходити насамперед з інтересів дитини, сприяти всебічному і гармонійному її розвитку. їхня робота передбачає профілактику, діагностику, психокорекцію, соціальну реабілітацію.

Профілактична робота визначається необхідністю своєчасно запобігати можливим порушенням в інтелектуальному й споживчо-мотиваційному розвитку. З цією метою психолог веде роботу з адаптації дітей у дитячому садку і школі, дає рекомендації вихователям і батькам в адаптаційний період, здійснює обстеження кожної дитини, аналізує хід її розвитку. Узагальнюючи інформацію, одержану з різних джерел (спостереження за дитиною, бесіди з нею, психологічні експериментальні обстеження, бесіди з батьками, вивчення документації, продуктів діяльності дитини), психолог і соціальний працівник коре-гують діяльність дитини.

Діагностична робота передбачає поглиблене психолого-педагогічне вивчення дітей протягом перебування у навчальному закладі: систематичне обстеження дітей для прогнозування їхнього психічного розвитку, визначення відповідності його віковим нормативам; діагноз психологічних чи соціальних причин порушень в інтелектуальному розвитку дітей, у поведінці, спілкуванні, оволодінні необхідними соціальними вміннями і навичками з метою здійснення індивідуального підходу до кожної дитини в процесі виховання.

Психокорекційна робота передбачає активний вплив психолога на процес формування індивідуальності дитини, усунення відхилень у психічному й соціальному розвитку дитини на основі створення оптимальних можливостей і умов у межах норми за принципами єдності діагностики і прогнозу корекції розвитку.

Гуманізація і демократизація практичної педагогіки передбачає ін-дивідуальний підхід до дитини, що ґрунтується па глибокому розумінні її психологічних особливостей, на вивченні її інтересів, на створенні умов для виявлення справжньої творчої активності кожної дитини, по-ліпшення її навчання, соціалізації, життєдіяльності.

Відзначаючи деякі позитивні сторони радянської системи освіти, науковці, вчителі наголошують на необхідності принципових змін, які б відповідали переходу суспільства до ринкових відносин, інтеграції України у світову спільноту й сприяли вільному оволодінню сучасними інформаційними технологіями.

З 1997 по 2002 р. Верховною Радою прийнято понад 300 документів з питань освіти, в тому числі 5 законів прямої дії. Видано понад 200 указів президента, 150 урядових постанов, розроблено близько 300 інструкцій. Та проблеми у сфері освіти залишаються. Вони недостатньо вирішуються як на державному, так і на місцевому рівні.

Зокрема, проблеми освіти порушувались на парламентських слуханнях у Верховній Раді України 16 жовтня 2002 р. «Про виконання законодавства щодо розвитку загальної середньої освіти в Україні». Голова Комітету Верховної Ради України з питань освіти і науки С. Ніколаєнко наголосив, що, незважаючи на підвищення загального рівня освіти й виховання молоді, наявні ознаки освітянської кризи:• мізерне фінансування сфери освіти — близько 4 % ВВП. Усупереч статті 61 Закону «Про освіту», за якою фінансування освіти має становити не менше як 10 % національного доходу, а наукових досліджень — не менше як 3—5%;

• застаріла матеріально-технічна база, зростання кількості аварійних навчальних закладів;

• брак навчальних програм, підручників, посібників, технічних засобів навчання;

• засилля в засобах масової інформації бездуховності, некомпе тентності;

• зневага до професії вчителя;

• нестача педагогічних працівників у школах;

• відсутність єдності у діях гілок влади щодо вирішення проблем освіти;

• недостатня участь громадськості, суспільства, батьків у житті школи.

І це у гой час, коли уряди економічно розвинутих країн збільшують витрати на освіту. У зв'язку з цим постає необхідність поліпшення законодавчої бази в галузі освіти та налагодження неухильного виконання державних настанов усією владною вертикаллю.

Водночас попри всі негаразди були спроби пошуку нового сенсу та форм педагогічної діяльності на постмодерністських засадах. Вони передбачають розвиток особистості в різних спільнотах, відхід від замкнутості в певному, чітко окресленому, освітньому просторі. Це готує людину до свідомого вибору.

Пропозиції освітніх послуг в Україні дають можливість батькам та учням обирати форму навчання державну чи приватну. Звичайно, цей вибір зумовлений і матеріальними статками. Проте він дає змогу поза межами державної квоти вступити до ВНЗ сотням здібних молодих людей і здобути бажану професію.

Як зазначає академік АПН України Олександра Савченко, з 2000 р. відбуваються зміни в системі початкової освіти. Одна з них — утвердження варіативної освіти. За умови сталих стандартів варіативна освіта реалізується на рівні навчально-методичного забезпечення, у підручниках та інших навчальних матеріалах. Та до неї ще важливо підготувати вчителів, які вміють аналізувати та добирати підручники, методичне оснащення педагогічного процесу.

Важливі зміни відбулися в системі оцінювання. Вчителі мають оби рати або поєднувати безбальне, бальне, змістове оцінювання знань та умінь учнів. Змістове оцінювання — це процес, а бальне концентрується на кінцевих результатах. Тому в практиці йде пошук позитиву і виявлення недоліків кожного з означених видів оцінювання.

Вічна проблема уроку знову стає актуальною. Виробляється тенденція до максимального заповнення уроку. Організаційна та інформаційна діяльність учителя спрямовується на поєднання з самостійною діяльністю дітей, підтримку тих, котрі потребують особливої уваги з огляду на властивий кожному стиль діяльності -— тактильний, візуальний чи абстрактний.

Концепція 12-річної середньої загальноосвітньої школи проголошує розвивальну, культуротворчу домінанту, виховання відповідальної особистості, здатної до самоосвіти і саморозвитку, котра вміє застосовувати набуті знання і навички для творчого розв'язання проблем, критично мислити, опрацьовувати різноманітну інформацію; особистості, яка прагне й може змінити на краще своє життя, життя своєї родини, Батьківщини.

Перед освітянами постало завдання навчати й виховувати, аби шко лярі по закінченні школи були готові до життєвого вибору, могли протистояти стресам, марновірству, труднощам сучасного, відкритого для світу українського суспільства. Вже з дитинства вони вислуховують різні твердження, вчаться аналізувати й оцінювати думки та ідеї дорослих і однолітків, самостійно приймати рішення. Такі уміння вимагають певної практики і спрямування у щоденному житті.

Учитель має допомагати учням осмислювати прочитане, виявляти самостійність у питаннях самоосвіти, розуміти логіку аргументів, вчитися уважно слухати співрозмовника, впевнено вести дискусії та приймати виважені рішення. Зусилля вчителя спрямовуються на демократизацію освіти шляхом змін у методиці викладання навчальних дисци плін.

Щоб захопити учнів навчанням, їх залучають до діалогів у вирішенні поставлених завдань, до обміну думками. їхні ідеї та переконання уважно розглядають та аналізують разом з однокласниками. У процесі розгляду ідей з різних позицій, порівняння їх з іншими ідеями в учнів поступово виробляється критичне мислення. Метод роботи в парах та групах навчає бути відповідальними, рахуватися з думкою товаришів, працювати як злагоджена команда, яка може вирішувати важливі навчальні завдання. Дітям доводиться самим вести пошук, розглядати питання, які можуть змінити ставлення до природи, друзів, до суспільних явищ, подій. Уся відповідальність за рішення чи результат належить учням, які співпрацюють у групах. Оскільки вони відповідають за виконання роботи, то самі й мусять допомагати слабшим завершити завдання. Учні мають право на помилку, на її виправлення і знаходження правильного рішення. Такий метод навчання допомагає зрозуміти, що навчитися чогось можна лише тоді, коли сам це зробиш. До того ж такий шлях задовольняє властиву дітям активність, дає їй розумний вихід.

Сучасному суспільству конче потрібні люди, котрі вміють працювати в команді, сміливо висловлюють свої думки, ясно розуміють і вирішують проблеми, що постали перед ними.

Найнадійнішими є знання й уміння, набуті через власний досвід. Коли ти сам пережив або зробив щось, то матимеш усвідомлені уміння й навіть позицію. Тут спрацьовує принцип: «Як щось почую, то забуду. Як щось побачу, то запам'ятаю. Як щось зроблю практично, то зрозумію». Вчитель має своєчасно заохочувати учнів, щоб вони не заспокоїлися доти, доки завдання не буде виконане, й виконане па досить високому рівні.

Здобувати знання самому в дискусіях, пошуках, у виправленні власних помилок — це захопливо й ефективно. На таких уроках учні віддають навчанню максимум інтелектуальних зусиль.

Підходи до оцінювання навчальних результатів школярів, здобутих у такий спосіб, повинні бути відповідними. Оцінювання має ґрунтуватися на позитивному принципі, що передусім передбачає врахування рівня досягнень учня, а не його невдач.

Визначення рівня навчальних досягнень учнів є особливо важливим з огляду на те, що навчальна діяльність у кінцевому підсумку повинна не просто дати людині суму знань, умінь та навичок, а сформувати її компетентність як загальну здатність, що базується на знаннях, досвіді, цінностях, здібностях, набутих завдяки навчанню. Отже, поняття компетентності не зводиться тільки до знань і навичок, а стосується складних умінь і якостей особистості.

Основними групами компетентностей, яких потребує сучасне життя, є: соціальні, полікультурні, комунікативні, інформаційні, саморозвитку та самоосвіти.

Компетентності як інтегрований результат навчальної діяльності учнів формуються передусім на основі опанування багатокомпонентного змісту загальної освіти за допомогою відповідних педагогічних технологій.

Виявлення рівня навчальних досягнень учнів відбувається в процесі контролю, який забезпечує зворотний зв'язок між учителем та учнями. Структурними компонентами контролю є виявлення, перевірка та оцінювання навчальних досягнень учнів. Результати контролю у формі оцінних суджень та висновків чи балів учитель заносить до класних журналів, щоденників, зошитів.

Критерії оцінювання навчальних досягнень учнів: якість знань, рівень сформованості вмінь та оволодіння досвідом творчої діяльності, рівень самостійності учня під час виконання завдань тощо.

Зазначені критерії дали змогу виділити чотири інтегровані рівні навчальних досягнень учнів: початковий, середній, достатній, високий.

Таблиця. Загальні критерії оцінювання навчальних досягнень учнів

Рівень навчальних досягнень

Бал

Загальні критерії оцінюваний навчальних досягнень учнів

 

1 —

1(2-)

Може розрізняти об'єкт вивчення

 

початковий

2(2)

Може розрізняти об'єкт вивчення і відтворювати деякі його елементи

 

3(2+)

Відтворює менше як половину навчального матеріалу. 3 допомогою вчителя виконує елементарні завдання

 

II —

середній

4(3-)

Знає близько половини навчального матеріалу, здатний відтворити його відповідно до тексту підручника або пояснення вчителя, повторити за зразком певну операцію, дію

 

5(3)

Розуміє основний навчальний матеріал, здатний з помилками й неточностями дати означення понять, сформулювати правило

 

6(3+)

Виявляє знання і розуміння основних положень навчального матеріалу. Відповідь його правильна, але недостатньо осмислена. 3 допомогою вчителя здатний аналізувати, порівнювати, узагальнювати й робити висновки. Вміє застосовувати знання при розв'язуванні завдань за зразком

 

Рівень навчальних досягнень

Бал

Загальні критерії оцінюваний навчальних досягнень учнів

ІІІ —

достатній

7(4-)

Правильно, логічно відтворює навчальний матеріал, розуміє основоположні теорії та факти, вміє наводити окремі власні приклади на підтвердження певних думок, застосовує вивчений матеріал у стандартних ситуаціях, частково контролює власні навчальні дії

8(4)

Знання є достатньо повними, учень вільно застосовує вивчений матеріал у стандартних ситуаціях, уміє аналізувати, встановлювати найсуттєвіші зв'язки й залежності між явищами і фактами, робити висновки, загалом контролює власну діяльність. Відповідь його повна, логічна, обгрунтована, але з деякими неточ ностями

9(4+)

Вільно володіє вивченим матеріалом, застосовує знання в трохи змінених ситуаціях, уміє аналізувати й систематизувати інформацію, використовує загальновідомі докази у власній аргументації

IV - високий

10(5—)

Володіє глибокими й міцними знаннями, здатний використовувати їх у нестандартних ситуаціях. Самостійно визначає окремі цілі власної навчальної діяльності, критично оцінює окремі нові факти, явища й ідеї

11(5)

Володіє узагальненими знаннями з предмета, аргументовано використовує їх у нестандартних ситуаціях, уміє знаходити джерело інформації й аналізувати її, ставити й розв'язувати проблеми. Визначає програму особистої пізнавальної діяльності. Самостійно оцінює різноманітні життєві явища й факти, виявляючи осо бисту позицію щодо них

12(5+)

Має системні, дієві знання, виявляє неординарні творчі здібності в навчальній діяльності, вміє ставити й розв'язувати проблеми, самостійно здобувати й використовувати інформацію, виявляє власне ставлення до неї. Розвиває свої обдарування і нахили

Особистісно-орієнтоване навчання фактично здійснюється в рамках прийнятих державних вимог, обов'язкових для всіх.

Вихідним положенням концепції особистісно-орієнтованого виховання, за академіком АПН України Іваном Бехом, є ідея самоцінності особистості, її духовної незалежності. Мета — формування людини якособистості, творця самої себе і навколишніх умов, розвиток її духовних вартостей.

В основу концепції покладено такі засади:

• свобода, відповідальність, справедливість, творчість, співпраця;

• дитяча самодіяльність, її активний характер;

• вільна творча продуктивна діяльність як базис виховання;

• розвиток творчої індивідуальності;

• виховна полісистемність.

Визначальним для особистісно-орієнтованого виховання є соціокультурний діалог «педагог — дитина», що ґрунтується на розумінні дитини, прийнятті її такою, якою вона є.


НазадЗмістВперед

 

 
© www.SchoolLib.com.ua