Головна

Шкільна бібліотека

Перелік предметів

Англійська мова
Біологія
Географія
Економіка
Інформатика
Історія
Математика
Німецька мова
ОБЖ
Політологія
Право
Природознавство
Психологія і педагогіка
Російська мова
Соціологія
Фізика
Філософія
Французька мова
Українська мова
Хімія

Підручники в PDF


 

Історія педагогіки України

Розділ VI

ОСВІТА Й ДОШКІЛЬНЕ ВИХОВАННЯ В УКРАЇНІ ЗА РАДЯНСЬКИХ ЧАСІВ

4. Освіта й виховання в роки Другої світової війни та у повоєнні роки

Друга світова війна була тяжким випробуванням для всіх народів СРСР, які об'єднали свої зусилля у визвольній боротьбі проти фа шистської Німеччини та її союзників. У 1941 р. німецько-фашистським загарбникам вдалося захопити значну частину території України. Її природні багатства вабили завойовників, які мали певний план: частину населення винищити, інших як безкоштовну робочу силу вивезти до Німеччини, а родючі українські чорноземи поділити між переможцями.

З початком війни частина населення та матеріальних цінностей, державні установи, у тому числі й установи народної освіти, були ева куйовані, а на окупованій території розпочалася підпільна та партизанська війна із загарбниками.

Підготовка до нового 1941/42 навчального року надзвичайно ускладнювалась. З працівників народної освіти було створено оперативну групу, яка керувала евакуацією дітей, вихованців дошкільних будинків, навчальних педагогічних закладів. Київський і Харківський університети евакуювали до м. Кизил-Орда, Казахської PCP, де на їх базі було створено тимчасовий об'єднаний український державний університет. Одеський державний університет та Одеський педагогічний інститут переїхали до Байрам-Алі Туркменської PCP, Харківський педінститут іноземних мов — до Саратовської області. На кінець 1941/42 навчального року вчителів готували два університети, чотири вчительські інститути. У зв'язку з війною Всесоюзний комітет у справах вищої школи запровадив навчальні плани із скороченими строками навчання — 3,5 року в університеті і 3 роки в педагогічних інститутах. Випустили вони близько 2000 вчителів.

Український науково-дослідний інститут педагогіки було переведено з Києва до Харкова, де він деякий час проводив свою роботу, зокрема видав разом з управлінням шкіл Наркомосу УРСР інструктивно-методичний лист «Організація навчально-виховної роботи в школах України у 1941—1942 навчальному році».

Евакуйовані у східні райони СРСР учителі, працівники органів народної освіти, науковці працювали на виробництві, в школах, ВНЗ, наукових установах. Багато вчителів, учнів старших класів та студентів зі зброєю в руках стали на захист Батьківщини. Вони вступали до лав Червоної Армії, партизанських загонів, підпільних груп та організацій. Дівчата будували оборонні укріплення, працювали медсестрами. Багато студентів та викладачів не повернулося з війни.

Під час евакуації вдалося вивезти дещо зі шкільного обладнання. Україна з допомогою союзних республік уживала заходів, щоб поновити роботу шкіл, забезпечити їх кадрами. У нових умовах багато дітей, евакуйованих з України, продовжили своє навчання у школах РРФСР, Грузії, Туркменістану, Казахстану, Вірменії, Узбекистану, Таджикистану. Школи, які виїхали зі своїми педагогічними колективами, проводили навчання українською мовою. Народні комісаріати освіти союз-них республік видали накази про створення необхідних умов для їхньої роботи. Українські газети для вчителів продовжували виходити в Москві. Вони систематично інформували про життя і роботу вчителів та учнів, евакуйованих з України. Доходили ці газети і на окуповані території.

Восени 1941 р. в тяжких умовах окупації навчання у школах почалося тільки в деяких районах Чернігівської, Сумської, Донецької областей, які контролювалися партизанськими загонами. В оточених містах Одесі та Севастополі заняття нерідко проходили у бомбосховищах. Там же діти дитячих садків перебували більшу частину часу.

У роки війни ускладнилась робота в галузі дошкільного виховання. Багато дитячих садків було зруйновано. При евакуйованих підприємствах засновувались нові дошкільні заклади, в яких широкого застосування набули цілодобові групи. Виникли нові типи установ — дошкільні інтернати та дитячі будинки для дітей, які втратили батьків.

Фашистська політика винищення народу України передбачала не лише фізичну розправу, а й духовне зубожіння. Останнє саме й здійснювалось через освіту.

Німецько-фашистські окупанти заподіяли великої шкоди народній освіті. Вони знищили багато дітей, молодих вчителів, працівників органів народної освіти, учених. Тисячі вчителів та учнів загнали на каторгу до Німеччини. Зруйнували і напівзруйнували 18156 шкільних приміщень, 444 дитячі будинки, 267 дитячих садків, 500 бібліотек з 19-мільйонним книжковим фондом, більшість навчальних корпусів і гуртожитків навчальних педагогічних закладів. Окупанти намагалися знищити українську культурну спадщину — книги Тараса Шевченка, Лесі Українки, Івана Франка. Вони забороняли читати твори видатних письменників і поетів України, насаджували свою програму навчання, за якою українці мали право лише на елементарну грамоту. Плани знищення системи освіти посідали особливе місце у фашистській програмі поневолення народу України. Перед нападом па СРСР гітлерівці планували таку шкільну політику: «Для ненімецького населення Східної Європи не повинно бути вищих шкіл. Для них досить чотирирічної народної школи. Метою навчання в цій народній школі мали бути проста лічба, щонайбільше до 500, вміння розписатися, переконання, що божа заповідь полягає в тому, щоб коритися німцям, бути чесним, старанним і слухняним» (З листа Гіммлера, 28.05.1940 р.). До початкової школи записували дітей шести — семи років. З перших класів їм намагалися прищепити пошану до окупантів. Складалися відповідні тексти для читання та диктанти, подекуди підручники. Використовували й підручники радянських часів, вилучаючи з них ідеологічний зміст.

Німецько- фашистські окупанти створювали так звані народні школи, метою яких було онімечення українського населення. Доступ до середньої освіти був обмежений. В окупованому Києві німці відкрили «Український науково-методичний інститут шкільної освіти», видавали педагогічний журнал «Українська школа». Було відкрито кілька учительських семінарій для підготовки вірнопідданих вермахту педагогічних кадрів.

На початку окупації продовжували існувати семикласні школи, зок рема на Станіславщині, з українською мовою навчання. Навчальний план і відповідно випускне свідоцтво передбачали оцінки передусім за поведінку, а також із таких предметів, як релігія, німецька мова, українська мова, наука про рідний край, історія, географія, природа, лічба, геометрія, малювання, практичні заняття, спів, руханка, жіночі роботи. Учителя утримувала громада.

Створювались подекуди й дитячі садки, оскільки матері змушені були працювати, щоб утримувати родину, яка залишилась без годувальника.

В умовах воєнного стану освітянські заклади не мали сталого фінансування, програм та підручників, тому працювали нерегулярно, або занепадали. Бракувало вчительських кадрів. Представників інтелігенції часто заарештовували як заложників у відповідь на партизанські напади на німецьких вояків.

Чимало дітей осиротіло й знайшло родину у військових чи партизанських загонах. Там вони проходили сувору школу військових буд нів, ризикували життям. У тих районах України, які контролювалися партизанами, школи працювали за радянськими програмами. На окупованих територіях діяли підпільні організації. Іноді це були молодіжні організації, які складалися зі старшокласників. Найвідоміша з них — краснодонська «Молода гвардія».

Постійні заняття з дітьми проводились у містах, які перебували в облозі, — у Севастополі та Одесі. Воєнна розруха позначилась і на не окупованих територіях. Адже саме вони несли економічний тягар ведення війни. У прифронтовій зоні та в тилу велика кількість шкіл була переобладнана під госпіталі, казарми, військово-призовні пункти. Для навчання бракувало шкільних приміщень, вчителів. У зв'язку з цим було застосовано комплекс заходів організаційного характеру: тривалість уроку скорочено до 30 — 40 хвилин, перерви — до 5 хвилин. Значна кількість шкіл працювала в три зміни.

Навіть у складних умовах війни не припинялась науково-дослідницька робота в галузі педагогіки. Увага приділялася вдосконаленню змісту освіти. З огляду на ситуацію до навчальних предметів було введено військово-оборонні теми, посилено патріотичну спрямованість при вивченні історії та літератури. Велике значення мало запровадження п'ятибальної системи оцінювання знань.

За спеціальною постановою при школах почали відкриватися навчально-виробничі майстерні, учні збирали металобрухт, лікарські трави. Великого поширення набув тимурівський рух.

У роки війни сотні тисяч дітей втратили батьків, їм потрібно було забезпечити нормальні умови життя, виховання та навчання. 1942 р. Рада Народних Комісарів (РНК) СРСР прийняла постанову «Про заходи по боротьбі з безпритульністю серед дітей», згідно з якою було створено мережу дитячих будинків. Здійснювались заходи щодо працевлаштування старших підлітків. Підтримуваний державою, поширився рух усиновлення дітей — сиріт; працювали численні інтернати, групи з продовженим днем. З метою охорони та зміцнення здоров'я дітей було відкрито дитячі їдальні, піонерські табори та дитячі майданчики.

У 1943 році прийнято постанову про створення санаторних дитячих садків, у яких діти з ослабленим здоров'ям забезпечувались необхід ним харчуванням та постійним медичним доглядом. Тут діти перебували цілодобово протягом 3 — 6 місяців. Навіть у часи розрухи дітей забезпечували посиленим харчуванням і постійною медичною допомогою. Педагогічна робота в цих установах проводилася з урахуванням стану здоров'я дітей.

На території України, визволеній від німецьких загарбників у 1943 — 1944 pp., почалася відбудова народного господарства та відродження культури, в тому числі й народної освіти та шкіл. 28 вересня 1943 р. вийшла постанова РНК У PCP «Про відновлення роботи шкіл УРСР у 1943/44 навчальному році на території, визволеній від німецьких окупантів».

З 1943 р. було поновлено роботу шкіл у багатьох регіонах України. Відділи народної освіти вживали необхідних заходів, щоб усі діти шкільного віку навчалися в школах. 31 грудня 1943 р. видано постанову «Про організаційний облік дітей і підлітків віком від 7 до 15 років і про порядок контролю за виконанням закону про загальне обов'язкове навчання».

У вересні — жовтні 1943 року почалося навчання у школах Лівобережної України, а згодом — на території Правобережної України й у західних регіонах. У 1943/44 навчальному році працювали 12302 школи, в яких навчалося 1770 тис. учнів, у 1944/45 р. — 26458 шкіл на 4641,6 тис. учнів, а також 732 школи робітничої і сільської молоді. У серпні 1943 р. прийнято «Правила для учнів», якими регламентувалися їхні обов'язки і норми поведінки у школі.

Для охоплення загальною освітою підлітків, зайнятих на виробництві, в 1943 р. було прийнято постанову про створення вечірніх шкіл для робітничої, а в 1944 р. — для сільської молоді. Цей тип шкіл ще багато років після війни допомагав здобувати освіту. Продовжують працювати започатковані у роки війни суворовські та нахімовські училища.

Дуже важливе значення мала прийнята в грудні 1943 року постанова про введення загального обов'язкового навчання дітей з 7-річного віку, що ліквідувало розрив між дошкільними установами і початковою школою.

Підвищення ефективності навчальної роботи гальмувала нестача вчителів — адже з початку війни більшість учителів — чоловіків була мо білізована на фронт, частина працівників освіти воювала в партизанських загонах України.

Для поліпшення забезпечення шкіл педагогічними кадрами було здійснено низку заходів, зокрема прийнято спеціальне рішення про розвиток системи заочної педагогічної освіти, створювались коротко-термінові курси підготовки й перепідготовки вчителів. У звільнених районах вчителів у першу чергу забезпечували житлом.

Надалі в міру звільнення окупованих територій і відновлення роботи шкіл ще гострішою стає потреба в педагогічних кадрах. У 1944/45 навчальному році налічувалось 154812 вчителів. Це майже удвоє менше, ніж до війни.

Водночас у цей період в Україні вже працювали 6 університетів, 20 педагогічних та 18 учительських інститутів, 77 педагогічних училищ.

Наприкінці 1943 р. в Харкові, а потім у Києві поновили роботу Український науково-дослідний інститут педагогіки (УНДІП), обласні інститути вдосконалення вчителів.

Республіканські й обласні наради працівників органів народної освіти, проведені в 1944/45 навчальному році, обговорювали завдання відбудови шкіл у республіці. Це було першочерговим питанням Народного комісаріату УРСР, яким у той період керував Павло Тичина.

Школи працювали за навчальним планом 1940 — 1941 рр. В них велика увага приділялась військовій підготовці учнів п'ятих — сьомих класів і допризовній військовій підготовці учнів восьмих — десятих класів. Програми з усіх навчальних предметів були тими самими, але більш розширеними з історії, української літератури. З метою усунення недоліків в організації навчального процесу та посилення відповідальності вчителів та учнів за якість знань РНК СРСР прийняла постанову від 21 червня 1944 р. «Про заходи щодо покращення якості навчання у школі».

Зароки війни значно змінилась демографічна ситуація. Зменшилась народжуваність дітей, багато їх загинуло. В 1944 р. вийшов указ Президії Верховної Ради СРСР «Про збільшення державної допомоги вагітним жінкам, багатодітним та одиноким матерям». Для останніх вартість перебування дитини в дитячому садку становила 50 % від загальної платні. Дітей одиноких матерів зараховували до дитячих садків поза чергою.

Розвитку й поліпшенню дошкільного виховання сприяла постанова РНК СРСР «Про заходи по розширенню мережі дитячих установ і поліпшенню медичного й побутового обслуговування жінок і дітей», прийнята в 1944 р.

Завдяки виконанню згаданих документів на місцях та комплексу державних заходів число дошкільних установ перевищило довоєнний рівень. Педагогічна робота в них спрямовувалась на фізичний розвиток дітей, на виховання в них почуття патріотизму й інтернаціоналізму.

В 1947 р. Народний комісаріат освіти УРСР затвердив новий «Статут дитячого садка». Цей документ разом із прийнятим у 1945 р. «Керівництвом для вихователя дитячого садка» сприяв поліпшенню організації, змісту й методики роботи дитячого садка на нових теоре тичних засадах.

Відповідно до постанови Раднаркому СРСР, ще у жовтні 1943 р. в Москві було створено Академію педагогічних наук РРФСР, яка об'єднала кілька науково-дослідних інститутів і велику кількість науково-педагогічних кадрів. Інститути АПН опрацьовували проблеми теорії та історії педагогіки, шкільної гігієни, методики викладання окремих навчальних предметів, дошкільної педагогіки. В умовах уніфікації освіти теоретичні й методичні розробки вчених були визначальними для створення навчальних планів, програм, підручників, посібників, за якими навчали й виховували дітей та молодь у всіх радянських респуб-ліках.

Незважаючи на великі труднощі воєнного часу, в центральній педагогічній пресі (журнали «Советская педагогика» та «Дошкольное воспитание») публікувалися статті на теми виховання, що спрямовувало діяльність практичних працівників усіх радянських республік.

Проводилась також певна робота з вивчення й узагальнення досвіду найкращих шкіл і вчителів.

Війна багато в чому поруйнувала систему освіти. Коштів, які держава виділяла на її відродження, було замало. Тому головним завданням народної освіти того часу було створення елементарних умов для навчання й виховання дітей, відбудова дитячих садків, шкіл, навчальних педагогічних закладів.

Незважаючи па труднощі повоєнного періоду, система народної освіти в Україні відбудовувалась і розвивалась.

У 1949 р. в СРСР було запроваджено загальну обов'язкову семирічну освіту. Це забезпечувалося значним збільшенням кількості шкіл, транспортом для організованого підвезення дітей до навчальних закладів, створенням пришкільних інтернатів.

Перехід до обов'язкової восьмирічної освіти відбувся в 1958 р., а з 1961 — розпочався перехід до обов'язкової середньої освіти.

У 1972 р. ЦК КПРС та РМ СРСР прийняли постанову «Про завершення переходу до загальної середньої освіти молоді та подальший розвиток загальноосвітньої школи».

У середині 50-х років було відмінено роздільне навчання хлопчиків і дівчаток, почалася організація груп з продовженим днем, відмінено плату за навчання в старших класах, технікумах, вищих навчальних закладах.

Для дітей — інвалідів, сиріт, дітей одиноких матерів у 1956 р. було створено новий тип навчального закладу — школу — інтернат. Велику увагу в ньому приділяли політехнічному навчанню.

Важливим завданням у повоєнні роки було охоплення всіх дітей дошкільного віку (за бажанням батьків) дошкільними закладами. З 1940 по 1958 р. кількість дошкільних закладів зросла з 46031 до 63534.

З 1949 р. спеціальним указом платню за утримання дітей в дошкільних закладах для деяких категорій громадян було зменшено на 50 %. Водночас вживалися заходи щодо поліпшення соціального й матеріального етапу жінок.

Протягом 40-х — 50-х років розробляються теоретичні та методичні питання дошкільної педагогіки, поліпшилась професійна підготовка вихователів. Виходять нові видання «Керівництва для вихователя дитячого садка». Посилюється співробітництво дошкільних закладів з родиною.

З 1953 р. навчально-виховна робота планується за віковими групами: молодша (3 — 4 роки), середня (5 років), старша (6 років). Друкується значна кількість посібників, підручників з дошкільної педагогіки. Досить глибоко в цей час розроблялось питання гри, розвитку мови, трудового виховання, психологічних аспектів навчання й розвитку дошкільників.

Науковими дослідженнями та практикою було доведено, що діти з перших днів життя потребують виховання, а не лише догляду й обслуговування. Міністерство охорони здоров'я, якому були підпорядковані ясла, забезпечувало охорону життя й здоров'я дітей до 3-х років. Новий тип дошкільного закладу — ясла — садок, його призначення й завдання Рада Міністрів СРСР визначила в постанові «Про заходи щодо подальшого розвитку дитячих дошкільних установ, поліпшення виховання та медичного обслуговування дітей дошкільного віку» (1959), згідно з якою ясла та дитячі садки об'єднувались у єдиний дошкільний заклад. Об'єднання ясел з дитячим садком зумовило їх підпорядкування Міністерству освіти України з 1959 р. Дітей стали виховувати сестри — виховательки, обізнані не лише з медичним доглядом, а й з навчально-виховною роботою з малятами. В Україні розгорнулося будівництво для ясел — садків приміщень за новими типовими проектами.

Новий тип дошкільного закладу забезпечував виховання дитини від народження до 7-ми років. Для цього вперше була розроблена єдина програма виховання дітей переддошкільного і дошкільного віку, яка визначила зміст наступності у вихованні.

З метою перебудови системи освіти Верховна Рада СРСР 24 грудня 1958 р. прийняла закон «Про зміцнення зв'язку школи з життям та про подальший розвиток системи народної освіти в СРСР». Головним у перебудові було поєднання навчання з виробничою працею. Законом впроваджувалася загальна обов'язкова восьмирічна освіта, яка будувалась на поєднанні вивчення основ наук, політехнічного навчання і трудового виховання, залучення школярів до доступних їм форм суспільно корисної праці.

Проте ідея поєднання навчання й професійної підготовки в умовах масової школи не завжди виправдовувала себе.

Після 8-річної школи встановлювались такі основні типи навчальних закладів повної середньої освіти: середні загальноосвітні школи, школи робітничої і сільської молоді (вечірні, змінні), технікуми та інші спеціальні професійні середні заклади.

Розглянуті вище заходи сприяли розвитку системи освіти у повоєнні роки.


НазадЗмістВперед

 

 
© www.SchoolLib.com.ua