Головна

Шкільна бібліотека

Перелік предметів

Англійська мова
Біологія
Географія
Економіка
Інформатика
Історія
Математика
Німецька мова
ОБЖ
Політологія
Право
Природознавство
Психологія і педагогіка
Російська мова
Соціологія
Фізика
Філософія
Французька мова
Українська мова
Хімія

Підручники в PDF


 

Історія педагогіки України

Розділ VI

ОСВІТА Й ДОШКІЛЬНЕ ВИХОВАННЯ В УКРАЇНІ ЗА РАДЯНСЬКИХ ЧАСІВ

2. Дошкільне виховання, школа, освіта в Україні у драматичні 30-ті роки

Дошкільне виховання, школа в радянській Україні протягом 30-х років розвивалися в загальнодержавному руслі, відповідно до прийнятої II Всесоюзною партійною нарадою (квітень 1930) постанови про запровадження в Радянському Союзі єдиної системи народної освіти (початкова, семирічна, середня школа). Основною метою системи було виховання у молодого покоління комуністичних переконань, формування патріотичних та інтернаціональних почуттів.

У 30-ті роки авторитарна педагогіка витісняє залишки вільного виховання. На розвиток педагогічної науки і практики чиниться партійний тиск. Від шкільного навчання і виховання передусім вимагається, щоб вони були класовими, відповідали курсу комуністичної партії більшовиків. Орієнтація навчання на програмно-предметну систему залишає поза увагою особистість учня, його потреби та інтереси. Запроваджуються безальтернативні навчальні плани, програми, підручники. Виховання здійснюється в колективі, через колектив і для колективу, самобутність дитини, її індивідуальність не враховуються.

Для розвитку трудового виховання і політехнічного навчання учнів велике значення мав І Всеукраїнський з'їзд з питань політехнічного навчання (Харків, 1930). На ньому було обговорено шляхи і форми політехнізації школи та відповідні завдання науково-дослідних педагогічних установ.

У 1932 р. була затверджена єдина для всієї країни структура загальноосвітньої трудової школи: початкова (1 — 4 класи), неповна середня (1 — 7 класи) і середня (1 — 10 класи). Вдосконалювався шкільний навчально-виховний процес. Так, у 1935 р. був запроваджений єдиний день початку (1 вересня) та закінчення (окремо для кожного типу шкіл) навчального року; визначалися кількість уроків для кожного з десяти класів, тривалість уроку (45 хвилин), порядок прийому до школи, переведення до наступних класів та складання іспитів. Основною формою викладання в загальноосвітній школі знову став урок. Замість комплексної системи навчання повсюдно запроваджувалася предметна. Одночасно проводилася робота щодо поліпшення навчальних програм та викладання провідних шкільних дисциплін, удосконалення підручників, хрестоматій тощо.

У 30-ті роки завершується охоплення всіх дітей початковим навчан ням. Так, у 1932/1933 навчальному році кількість дітей у республіці віком від восьми до десяти років, які не відвідували початкової школи, становила 2 %, а 95 % випускників початкової школи продовжували навчання у п'ятому класі, що давало змогу взяти курс на введення за гальнообов'язкової семирічної освіти.

Для довідки. За даними міністра освіти Володимира Затонського (втретє на цій посаді в 1933—1937), загальне початкове навчання запроваджене в Італії 1877 р., в Англії — 1880 р., у Франції — 1882 р., в Америці — 1900 р. (у деяких штатах США — 1918 р.). У царській Росії до 1917 р. загального початкового навчання не було. До революції лише 28 % населення Лівобережної України і 10—15 % Правобережної було письменним.

Кількість шкіл у 1932/1933 навчальному році порівняно з 1925/1926 зросла з 17,6 тис. до 21,6 тис., а кількість учнів у них — з 2,1 млн. до 4,5 млн., а в 1937/1938 навчальному році відповідно становила 22,5 тис. шкіл і 5,4 млн. учнів.

У 1932/1933 навчальному році в республіці працювало 126 тис. учи телів, а в 1937/1938 — 181 тис. Кількість середніх шкіл зросла протягом цих років з 261 до 2531, а число учнів у них — у 5,7 раза.

Напередодні Другої світової війни система обов'язкової семирічної освіти в містах України загалом сформувалася, створивши цим передумови для здійснення загальної середньої освіти в містах і завершення семирічної та розширення середньої освіти на селі.

Не всі тогочасні новації були вдалими. Наприклад, на початку 30-х років навчання у школах проводилось здебільшого за так званою комплексною системою та методами проектів. Урок же як основна форма організації шкільної навчально-виховної роботи витіснявся. Втім були прихильники обох технологій організації навчання.

Серед наукових праць, які мали принципове значення для розвитку вітчизняної педагогіки, дослідження Павла Блонського. Основним завданням школи вчений вважав вироблення у дітей бажання й уміння набувати знання протягом усього життя. Він високо цінував активні методи навчання (досліди, самостійні спостереження, екскурсії тощо). Учителю відводив роль керівника дитини у її самостійній роботі.

Керівник центральної експериментально-дослідної лабораторії Наркомосу Станіслав Шацький обґрунтував роль діяльності у вихованні дитини, запропонував форми поєднання інтелектуальної, фізичної, трудової діяльності. Сьогодні діяльність є основою виховання й навчання. Станіслав Шацький висунув ідею раціоналізації та оптимізації процесу навчання. Він радив будувати навчальний процес так, щоб усі учні працювали на уроці активно й самостійно, і враховувати не лише результат, а й процес навчання, оскільки саме в ньому учень набуває вміння працювати. Він розробив схему розвитку дослідницьких навичок у дітей. Нині за сутністю їй відповідає структура проблемного навчання, яке високо оцінене сучасною педагогікою.

У 1929 р. виходить підручник професора Полтавського інституту народної освіти Григорія Ващенка «Загальні методи навчання», призначений для підготовки вчителів. У ньому автор висвітлив проблеми дидактики, соціального виховання. Проаналізувавши все найкраще з педагогічних надбань минулого, Григорій Ващенко створив власну класифікацію методів навчання та виховання.

Згодом, у 1933 р., частково і через підручник «Загальні методи навчання», Григорія Ващенка було звинувачено «у буржуазно-націоналістичному ухилі» і звільнено з посади та виключено зі спілки працівників освіти і секції наукових працівників.

У 1930/1931 навчальному році в УСРР діяло 19 199 шкіл, в яких навчалося 3 708 100 учнів усіх національностей і народностей, що проживали в республіці. Школи з українською мовою навчання становили 85 %.

У початковій школі 1930 р. рідною мовою навчалося: українців — 97,4 %, росіян — 81,2 %, євреїв — 53 %, поляків — 52,4 %, німців — 89,3 %, молдаван — 63,3 %, греків — 26 %, болгар — 84,9 %. Проте за даними В. П. Кравець, у співвідношенні до чисельності відповідного населення, українців училося менше, ніж росіян чи євреїв. О. Полоцький, аналізуючи ці дані, пише: «...кількість охоплення дітей нацменів зросла, але охоплення рідною мовою недостатнє. Загальне обов'язкове навчання є обов'язкове й загальне, значить ми мусимо забезпечити ним усі національності і згідно з національною політикою забезпечити на рідній мові».

Українською мовою видавалась і комуністична література для того, щоб краще сприймалась населенням.

Поліпшився соціальний склад учнів: понад 95 % становили діти робітників, селян — бідняків і середняків, радянських службовців, інтелігенції, червоноармійців. У школах навчалось 45 % дівчат.

Але на ділі школа була класовою. Непролетарських дітей приймали до загальноосвітньої школи у другу чергу. А до технікумів чи ВНЗ важко було вступити дітям інтелігенції, а тим паче духівництва. Більшови-цька влада, встановлюючи закон про обов'язкове загальне навчання, сама порушувала його на користь правлячого класу — пролетаріату. Здавалося б справедливе рішення щодо освіти дітей бідноти й селянст-ва позбавляло інших дітей їхніх законних прав як громадян України.

Велика увага приділялася забезпеченню шкіл педагогічними кадрами. У 1930/1931 навчальному році в школі працювало 103854 учителів. Із них 25 % мали середню і вищу педагогічну освіту і понад 50 % — загальну середню освіту. Учителів для шкіл України готували вищі педа гогічні курси, педагогічні технікуми та інститути народної освіти, в яких щороку навчалося понад 15000 студентів.

Значних успіхів було досягнуто в ліквідації неграмотності серед населення. В 1930 р. у школах і лікнепах України навчалося 1,6 млн. осіб, які, крім загальної освіти, набували й початкових технічних або сільськогосподарських знань.

Втім станом на 1939 р. в Україні залишалося 15 % дорослих, які не вміли читати. З другої половини 30-х років змінилися форми навчання дорослих. Для них була розширена мережа вечірніх шкіл.

З 1933 р. посилюється наступ на курс національного відродження. В телеграмі Сталіна Центральному комітетові комуністичної партії України (1933) йдеться про припинення українізації. Російська мова, згідно з партійними та урядовими документами, набуває статусу державної мови та мови інтернаціонального і патріотичного єднання народів СРСР. У 1938 році Рада народних комісарів (РНК) і ЦК ВКП (б) ви дали постанову «Про обов'язкове вивчення російської мови в школах національних республік і областей».

У 30-ті роки ставиться завдання створити суспільне дошкільне виховання. Багато робиться для підвищення якості його роботи. Воно має будуватися на засадах комуністичного виховання в боротьбі з «буржуазною» спадщиною, вербалізмом, схоластичністю й традиціоналізмом. Такі настанови з'являються в журналі «За комуністичне виховання дошкільника» з 1931р., а також в окремих брошурах комісара народної освіти Миколи Скрипника — «Про завдання народного виховання» (1932), «Основні питання виховання в дошкільних установах» (1933). Перша з них була настільною книгою кожного працівника дошкільних установ.

Колективізація і масове залучення жінок до виробничої діяльності зумовили розвиток суспільного дошкільного виховання. Основними типами суспільних закладів для дітей дошкільного віку у 30-ті роки були дитячий садок і дитячий осередок.

Організована по всьому Радянському Союзу культурно-побутова агітаційна робота, так званий дошкільний похід (1930 р.), сприяла збільшенню контингенту дітей та розширенню мережі дитячих установ:

!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!

Рік

Кількість дітей у дитячому садку

Кількість дітей на літньому майданчику

1929

21 000

47 000

1930

210 000

160 000

1931

210 000

531 000

1932

1 500 000

1 700 000

Наприкінці 20-х — на початку 30-х років в Україні у місцях компактного проживання представників інших національностей діяли національні дитячі садки.

Так, у 1931 році у Києві працювали ассірійський, татарський, вірменський, грецький, китайський, польський, німецький, чеський дитячі садки, які відвідувало від 25 до 70 дітей.

У всіх цих дитячих садках, крім китайського, виховання здійснювалося рідною мовою. Зміна партійного курсу щодо національного питання, яка відбулася в 30-ті роки, позначилася як на теорії, так і на практиці усієї системи освіти, і в тому числі дошкільного виховання. Як і школи, дитячі садки почали проводити відповідну мовну політику. Так, було чимало дитячих садків, де більшість дітей розмовляла українською чи іншою національною мовою, а педагогічна робота проводилась російською. Виховний процес спрямовувався на формування в дітей патріотичних та інтернаціональних почуттів.

Органи народної освіти проводили роз'яснювальну роботу серед вихователів та батьків. Вихователі організовували зустрічі та свята українських, єврейських, польських та інших дитячих садків.

Дошкільні установи і школи ставали осередками комуністичного виховання. Національні свята поступилися місцем революційним. Свята дошкільнят часто проводилися на виробництві за участі батьків та піонерів. Усім дитячим садком чи групою дітей водили на демонстрації, для дошкільнят влаштовували спеціальні збори, де вихователь пояснював міжнародні події.

Така надмірна ідеологізація виховання вихолощувала народну педагогіку, культуру. Підміна національного виховання інтернаціональним врешті призвела до перетворення нації в безлике населення.

Основним науковим осередком визначення й розробки проблем дошкільного виховання була дошкільна секція Українського науково-дослідного інституту педагогіки в складі А. Гендрихівської (завідувачка), С. Литвинова, О. Дорошенко, К. Меркулової, Є. Сухенко, Ц. Каган, П. Волобуєва. Науковці розробляли теоретичні, історичні, методологічні, організаційні, кадрові проблеми в галузі дошкільного виховання. Щорічно проводили Всеукраїнські конференції, наради для практиків, на яких обговорювалися зміст, форми, методи навчання, питання підготовки кадрів та підвищення кваліфікації, організації роботи за новими програмами.

У 30-х роках плідно функціонував у Харкові науково-методичний журнал «За комуністичне виховання дошкільника». На його сторінках ішлося про підвищення ролі дошкільного виховання в соціалістичному будівництві. Журнал оперативно знайомив працівників дошкільних закладів з політичними подіями в СРСР та в УСРР і давав настанови, як їх враховувати у роботі дитячих садків. На сторінках журналу постійно повідомлялось про документи НКО, про республіканські та всесоюзні наради, дискусії з питань дошкільного виховання, про видання методичної і художньої літератури тощо. Систематично дру кувалися програми для дитячих садків з їх критичним аналізом та оцінкою.

Різні аспекти дошкільного виховання висвітлювали в журналі С. Моложавий, Є. Моложава, Р. Ліберфаб, Т. Губенко, А. Гольдіна, Є. Сухенко, С. Абрамсон, С. Литвинов, М. Григор'єв. Журнал публікував статті і російських науковців, зокрема Ю. Аркіна (фізична культура), Р. Жуковської (праця), Ф. Блехер (навчання грамоти) та ін.

1930 — 1931 роки характеризуються право-лівацьким ухилом, що полягав у перенесенні в дошкілля методів і форм роботи зі школи, втраті специфіки педагогічного процесу в дитячому садку.

У книзі «Практика дошкільної роботи» (упорядники А. Гендрихівська, П. Волобуєв) автори виступають як прихильники Харківської школи української педагогіки на чолі з її фундатором Іваном Соколянським. До цієї школи належали Олександр Залужний, Олександр Попов та інші. Представники Харківської школи обстоювали свій напрям у педагогіці, протиставляючи його єдиній системі освіти в Україні. Вони висунули теорію відмирання школи, пропагували комплексний підхід замість програм та метод проектів, виступали за ліквідацію підручників (Скуратівський, Григор'єв, Флякс), розвивали теорію формування біологічних рефлексів. Харківська школа знайшла послідовників у дошкільній педагогіці, які насаджували теорію ланцюгової методики, методи вироблення умовних рефлексів, відкидали гру як виховний засіб. Усе це спричинило критику й самокритику дошкільної секції УНДІПу, теорії та практики роботи школи.

У 30-ті роки було проголошено курс на централізацію, директивне планування науково-дослідних робіт, уніфікацію навчальних планів, програм. Українська наука зазнає тяжкого удару. В партійних постановах вона визнана «буржуазно-націоналістичною», «контрреволюційною», що зумовило масові репресії науковців.

На дискусійній сесії УНДІПу 15 — 20 лютого 1931 р. зазнала поразки українська самобутня педагогіка, яку оцінили як «механістично-правоопортуністичну». У сфері освіти роботу науковців і практичних працівників спрямовує постанова ЦК ВКІ І (б) (1931) «Про початкову і середню школу» — цільова програма дій комуністичного виховання.

Завідуюча дошкільним сектором УНДІПу Антоніма Гендрихівська в оглядовій статті про розвиток дошкільного виховання в Україні за піс ляреволюційні роки змушена була критично розглядати науковий доробок керованого нею колективу. Вона засуджує праці зарубіжних теоретиків дошкільного виховання, спадщину Софії Русової та її послідовників, зокрема Ольги Дорошенко. В цілому позитивно оцінивши книгу цієї послідовниці С. Русової «Дитячий садок», Гендрихівська все ж визнає її виявом націоналізму, виступом класового ворога. Вона в той час ще наважується протиставляти українську дошкільну теорію російській і слідом за іншими засуджує й книгу Єлизавети Тихеєвої «Дошкільна справа» та «тихеєвщину».

На Всеукраїнській нараді 1932 р. було схвалено «Програму та внутрішній розпорядок дитячого садка» як етапний документ пролетарської системи виховання. Для цієї програми характерні перевантаження суспільно-політичними знаннями, перенесення зі школи предметно-урочної системи, вербальні методи навчання, нехтування грою та іграшкою, перебільшення ролі середовища порівняно з роллю педагога у вихованні дітей.

З посиленням політики централізації в СРСР створюються нові, уніфіковані програма та внутрішній розпорядок дитячого садка (1935). Вони принципово різняться від попередніх. В них на життєвих прикладах визначені завдання виховання позитивного ставлення до соціалістичного будівництва, піднесено роль гри, праці, мови, природи, фізичного виховання. Планування роботи так само, як і в школі, передбачалось за темами (комплексами). На педагогічні помилки нової програми вказувалось у 1936 й 1937 рр. у зв'язку з Постановою ЦК ВКП(б) від 4.07.1936 р. «Про педагогічні перекручення в системі Наркомосу», в якій викривалася анти науковість, буржуазна суть, шкідливість педології. З метою утвердження «наукового єдиномислія», підпорядкування педагогічної науки політиці педологію, її творців і прихильників звинуватили у недооцінці ленінської, сталінської, марксистської спадщини, у некритичному наслідуванні буржуазних ідей, саботуванні керівних директив, у шкідливих для дітей наукових висновках та реко-мендаціях. Знищення педології припинило на тривалий час вивчення вікових та індивідуальних особливостей дітей.

У 30-ті роки видано низку документів щодо створення іграшки для комуністичного виховання, політехнізації та колективізації дитини. Серед них постанова колегії Народного комісаріату освіти (НКО) «Про ідеологічне керівництво дитячою іграшкою» (1931). У 1932 р. відбулася Всеукраїнська нарада виробників іграшок, па якій ішлося про нову радянську іграшку. Інформуючи про цю нараду, журнал «За комуністичне виховання дошкільника» зазначав: «тільки один прихильник ляльки, старої індивідуальної іграшки, намагався довести, що всі, крім нього, помиляються: дитині, дівчинці, мовляв, лялька потрібна, інакше ми не матимемо кадрів виховательок, не матимемо гарної матері».

Для спрямовування та контролю виробництва іграшки створюється Всеукраїнська Рада в справах іграшки. В подальші роки ці питання обговорюються на численних нарадах. Отже, в педагогічному процесі відновлюються гра та іграшка і водночас продовжується боротьба з «лівацькими» теоріями та настановами щодо іграшки.

У виховному процесі використовується переважно науково-методична література з московських видавництв. Серед посібників прикладного характеру, створених українськими науковцями, попит мали «Робота дошкільного закладу восени і взимку. Молодша група» (за редакцією А. Гендрихівської), серія бібліотеки «На допомогу вихователям — колгоспницям» (Шейко М. «Рухливі іграшки для дітей до шкільного віку», Коган Л. «Пісня та гра на літньому майдані в колгоспі» та «Які іграшки можна зробити з дітьми і для дітей» та ін.).

Тривало розпочате в 20-х роках вилучення казки з педагогічного процесу. У виступах, публікаціях компартійні керівники, а за ними й окремі фахівці доводили шкідливість казки. Наприклад, Іван Соколянський у статтях «Гра, казка і романтика в роботі з дітьми», «Ми проти казки» (1930) обґрунтовував неспроможність казки у вихованні дітей, гру розглядав як педагогічне безсилля.

Надія Крупська рішуче засудила казку і фантастичну літературу минулих років, а також сучасні твори таких дитячих письменників, як, на приклад, Корній Чуковський. Водночас з висоти своєї посади й статусу вона давала настанови щодо створення дитячих книжок. Вони мали бути ідеологічно витриманими і показувати соціалістичне будівництво та будівника соціалізму. Крупська висловлювалась за створення політехнічної книжки навіть для наймолодших.

Такі настанови мали відповідні наслідки. Перша Всеросійська кон ференція в справах дитячої літератури (лютий 1931) кваліфікувала Корнія Чуковського як буржуазного письменника за його «нелепиці». Матеріали конференції передрукував український журнал для ознайомлення дошкільних працівників.

У 30-ті роки дитяча книга переживає третій етап, який характеризу-ється значним зменшенням загальної кількості назв і накладу, а також зменшенням видань для національних меншин в Україні.

Періодична преса також переживає якісно новий етап. Видання газет і журналів стає справою політичного значення. Преса перетворюється у масовий засіб русифікації.

З 1932 — 1933 рр. була остаточно припинена українізація в школі та дошкіллі, хоча українська мова й залишилась. Починається ідейне цькування українських письменників та культурних діячів. Багато з них розчарувались чи не витримали й покінчили життя самогубством.

Коли радянська влада в Україні зміцніла, в 1934 р. столицю з Харкова було перенесено до Києва. Це був рік судилищ над прогресивними фахівцями різних галузей. Серед засланих у концтабори на Соловках і розстріляних був український прозаїк Григорій Епік. Свою тугу за Україною, улюбленою родиною і малолітнім сином він висловив у своєрідній педагогічній спадщині — «Роменковій абетці з Соловків», укладеній для сина (1936). Абетка побудована за цікавим педагогічним принципом — поєднання в малюнках предметів названих і неназваних. Таке поєднання призначалось для збудження дитячої уяви, для спонукання до активного сприйняття не лише літер, а й багатьох понять. Завдяки соловецькій абетці син Епіка дуже швидко навчився читати.

Репресії проти діячів культури, науки, освіти за спробу відстояти національну культуру, школу стали жахливою пересторогою для всіх, хто вірив у ідеї ленінської національної політики та їх практичну реа лізацію. Сталінська теорія «злиття націй» довершила справу. Наступні покоління мислили лише про інтернаціональне. Та й саме поняття національного було підмінене «націоналістичним» що як ганебний ярлик навішувалось тому, хто згадував про національну історію чи наважувався розмовляти українською мовою в російському оточенні.

Втім існували окремі національні ансамблі, які покликані були не стільки зберігати національну культуру, як доводити ідею єднання народів СРСР.

Розширення мережі шкіл, створення дошкільних закладів вимагало кадрів, які б здійснювали політику більшовицької партії. На початку 30-х років практика підготовки фахівців дошкільного виховання в Україні докорінно змінилася, що було зумовлено двома факторами: розвитком суспільного виховання і реорганізацією педагогічної освіти. Підготовка фахівців дошкільного виховання покладалась на до шкільні відділення 45-ти педагогічних технікумів і дошкільні факультети 4-х педагогічних інститутів. Спеціальні курси для підготовки працівників дошкільного виховання були організовані майже в кожному районі. Протягом 1931 — 1933 рр. практикувалося інструктування працівників дошкільних закладів за допомогою радіомовлення.

Особлива увага приділялась організації суспільного дошкільного виховання у сільській місцевості, де активно здійснювалась колекти візація. Основними формами роботи тут були сезонні дитячі садки, ясла, літні майданчики. Фахові курси працювали у лютому — березні, щоб підготувати вихователів до роботи в дитячих садках до початку чергового сезону сільськогосподарських робіт. Програма навчання передба-чала ознайомлення курсанток з організацією дитячих майданчиків і садків, їх обладнанням, режимом дня, правилами догляду за дітьми, а також зі змістом і методами роботи з ними влітку. Направляли на курси колгоспниць і робітниць із загальноосвітнім рівнем початкової школи.

У другій половині 30-х років відбулися значні якісні зміни у проведенні курсової підготовки, поліпшено навчально-матеріальну базу, методичне оснащення. Педагогічні факультети продовжували працювати у Київському, Харківському та інших інститутах народної освіти (ІНО). Навчальні плани дошкільних відділень складалися з трьох розділів: соціально-економічного, загальноосвітнього і педагогічного. Основне місце займало вивчення методик.

На зміну педагогам попередніх десятиліть приходять мові кадри, виховані на комуністичній ідеології та пристосованій до неї історії України. Вони вже не знають спадщини Софії Русової. Вони виховуються на промовах Надії Крупської і готові здійснювати її настанови щодо виховання наступних поколінь, свято вірять у побудову комунізму.


НазадЗмістВперед

 

 
© www.SchoolLib.com.ua