Головна

Шкільна бібліотека

Перелік предметів

Англійська мова
Біологія
Географія
Економіка
Інформатика
Історія
Математика
Німецька мова
ОБЖ
Політологія
Право
Природознавство
Психологія і педагогіка
Російська мова
Соціологія
Фізика
Філософія
Французька мова
Українська мова
Хімія

Підручники в PDF


 

Історія педагогіки України

Розділ V

 

ПЕДАГОГІЧНА ДУМКА, ОСВІТА, СТАНОВЛЕННЯ СУСПІЛЬНОГО ДОШКІЛЬНОГО ВИХОВАННЯ В КІНЦІ XIX — НА ПОЧАТКУ XX ст.

8. Розвиток освіти, дошкільного виховання і культури в Українській Народній Республіці

Третій період української державності на початку XX ст. уможливили національне відродження та зародження новітньої політичної думки на межі XIX і XX століть. Події Першої світової війни, ослаблення окупаційної влади і, нарешті, розвал Російської імперії через внутрішнє потрясіння соціального порядку та політичне й національне піднесення поневолених народів полегшували становлення Української держави.

З революційної ситуації в Росії скористалась Україна, яка, крім соціальних, на перший план поставила національно-політичні вимоги. За час визвольних змагань 1917 — 1919 рр. в Україні змінилося три уряди: Центральної Ради (17 березня 1917 р. — 28 квітня 1918 р.); Гетьманщини (29 квітня 1918р.— 14грудня 1918 р.); Директорії (26 грудня 1918р.— 2 лютого 1919 р.).

17 березня 1917 року у Києві зібралися представники різних політичних партій, культурних, професійних установ та товариств, громадськість і створили Українську Центральну Раду (УЦР) — спершу як всеукраїнську загально-громадську репрезентацію і координаційний центр. Українська Центральна Рада обрала головою Михайла Грушевського, який повернувся до Києва із заслання.

Основні напрями своєї діяльності в галузі розвитку культури Центральна Рада визначила у Відозві до українського народу від 22 березня 1917 р. та у резолюції Українського національного конгресу (квітень 1917 р.). У цих документах першочерговими ставилися питання відродження української мови, створення національних освітніх закладів, збільшення кількості українських газет, журналів, випуск художньої та навчальної літератури, розвиток бібліотечної справи, науки, музичного, театрального та образотворчого мистецтв тощо. Адже відлучення протягом тривалого часу українського народу від рідної мови та позбавлення його можливості отримувати національну освіту призвело до того, що на початку 1917 р. з 35 мли. українців більш як 75 % не вміли читати, решта ж, що належала переважно до багатих верств населення, навчалася російською, польською, німецькою та іншими мовами.

Враховуючи таке становище, керівництво Центральної Ради, зокрема голова шкільної комісії (з червня 1917 р. — Генеральний секретар з народної освіти) Іван Стешенко, вживали заходів для створення українських шкіл, підготовки відповідних учительських кадрів, поступової українізації вищих навчальних закладів, організації вивчення рідної мови на етнічній території України і в прилеглих до неї губерніях, де компактно проживало українське населення, ліквідації неписьменності серед дорослих, формування національної інтелігенції тощо.

З метою ефективнішого проведення культурно-освітньої роботи з ініціативи голови Центральної Ради Михайла Грушевського в квітні 1917 р. в Києві було проведено перший, а в серпні 1917 р. — другий Всеукраїнські учительські з'їзди, які виробили програму перебудови системи освіти в Україні.

Нова школа мала стати демократичною і українізованою. Для цього на початковому етапі реформи системи освіти пропонувалося ліквідувати багатоступеневість та створити єдину початкову школу, в якій підростаюче покоління всіх станів суспільства мало б змогу безкоштовно здобувати обов'язкову початкову освіту з наступним її продовженням у середніх, середніх спеціальних та вищих навчальних закладах. Українська мова повинна вивчатися з першого класу, а російська як державна та інші мови — з третього. Необхідною умовою реалізації цих планів було налагодження видання підручників та іншої літератури українською мовою для всієї мережі освітніх закладів.

Новій школі надавалася ключова роль у вихованні в молоді нахилу до творчості, мистецтва, розумової і фізичної праці, формуванні національної свідомості шляхом набуття знань з вітчизняної історії, природознавства, краєзнавства, етнографії.

Складовою частиною побудови нової школи делегати з'їздів вважали створення мережі навчальних закладів для підготовки та перепідготовки вчителів і ліквідації неписьменності серед дорослого населення. Для цього пропонувалося відкрити кафедри, курси української мови у педінститутах, нові гуманітарні ВНЗ і педучилища, створити Педагогічну академію та Українську Академію наук, заснувати педагогічний журнал, реорганізувати наявні й відкрити нові публічні гуманітарні бібліотеки. Крім того, на з'їздах було порушене питання про повернення з-за кордону та різних регіонів Росії архівних документів і матеріа-льних цінностей, пов'язаних з історією українського народу, та створення Національного архівного фонду України.

Таким чином, перші учительські форуми виробили програму культурно-освітніх перетворень. Складність полягала в тому, що для реалізації програми, по-перше, необхідні були кошти, яких Центральній Раді бра-кувало; по-друге, на виконання її основних пунктів відводилося мало часу, а саме: весна — літо 1917 р. До того ж уже з весни 1917 р. процесу культурно-національного відродження українського народу чинили опір різні шовіністично налаштовані політичні партії, течії та громадські організації як на території України, так і у Тимчасовому уряді.

Незважаючи на ці труднощі, вже в квітні — червні 1917 р. питання про створення нової національної школи і активізацію культурно-освітньої роботи обговорювалося на повітових і губернських з'їздах вчителів та працівників культури, на з'їздах робітничих, селянських та солдатських депутатів, на зібраннях різних громадських організацій, їхні учасники в цілому схвалили курс першого українського уряду на духовне відродження українського народу, розробили практичні заходи щодо проведення культурно-освітньої роботи на місцях серед дітей та дорослого населення.

Вирішуючи проблему фінансування нових українських шкіл, Центральна Рада виділила певні кошти з національного фонду, який формувався за рахунок добровільних внесків громадян на території України та за її межами. Це дало змогу вже навесні 1917р. відкрити першу, а влітку цього ж року — другу та третю українські гімназії у Києві.

Протягом травня — липня 1917 р. в Україні тривав процес перебудови російських шкіл на україномовні та заснування нових навчальних закладів. За цей час лише у великих промислових містах та губернських центрах (Полтава, Харків, Чернігів, Херсон та ін.) відкрили двері 40 українських гімназій. Сотні початкових і середніх шкіл було створено в інших містах та селах України. У Києві з 60 шкіл (у них навчання проводилося російською, єврейською, польською та німецькою мовами) 15 перейшли на українську мову викладання.

Українізація школи значно активізувалася після оголошення Центральною Радою Першого та Другого універсалів (червень — липень 1917 р.), створення Генерального секретарства народної освіти та прийняття V сесією Центральної Ради постанови про організацію Всеукраїнської шкільної ради і надання їй функцій координатора перебудови всієї системи освіти. За цією ж постановою при губернських та повітових шкільних округах, які були підпорядковані Тимчасовому урядові і проводили великодержавну політику, утворювалися комісаріати Центральної Ради. На них покладався контроль за виконанням рішень про створення національної школи.

Після Жовтневого перевороту й оголошення Третім універсалом про створення Української Народної Республіки у складі Російської Республіки Центральна Рада спільно з Генеральним секретарством освіти прийняли закон, згідно з яким округи були ліквідовані, а управління школою передавалося губернським і повітовим комісаріатам. До складу комісаріату входили четверо українців і троє представників національних меншин. Вони не тільки спільно вирішували питання українізації школи, а й проводили значну роботу з культурно-освітнього розвитку національних меншин України. Наприкінці 1917 р. Генераль ному секретарству освіти були підпорядковані всі школи, гімназії, технічні й комерційні професійні училища, інші навчальні заклади, розташовані на території УНР.

Для успішного реформування школи країні не вистачало вчителів, а у багатьох регіонах їх не було зовсім. Для вирішення цього питання ще навесні 1917 р. у губернських і повітових центрах, інших містах України почали відкриватися спеціальні курси. Пізніше до цієї справи були залучені українські гімназії, кафедри педагогічних інститутів і університетів, новостворена Педагогічна академія, товариство «Просвіта» тощо. Влітку 1917 р. Генеральний секретар народної освіти Іван Стешенко звернувся до Тимчасового уряду Росії і Верховного головнокомандувача Південно-Західного фронту генерала Брусилова з проханням демобілізувати вчителів з України. У відповідь на це звернення Брусилов до осені 1917 р. достроково звільнив з діючої армії близько 13 тис. педагогів. Учительські кадри поповнювалися також за рахунок українців, які відгукнулись на заклик Центральної Ради і поверталися з різних районів Росії.

Вжиті заходи дали змогу вже в 1917/1918 навчальному році розгорнути широку українізацію початкових шкіл, яких тоді налічувалося близько 5400. В них працювало 62000 вчителів. Крім того, було створено понад 100 українських гімназій, педагогічні, технічні, медичні училища, агрономічні школи, розширено мережу курсів для ліквідації неписьменності серед дорослого населення.

Значну роботу проводили Центральна Рада та Генеральне секретарство народної освіти щодо організації національної вищої освіти та зміцнення її матеріальної бази. Так, улітку 1917 р. у Києві було засновано перший український народний університет. У ньому функціонували історико-філологічний, природознавчо-математичний, юридичний факультети та підготовчі курси. Необхідність відкриття цього університету була зумовлена тим, що в існуючому Київському університеті практично не було українських філологів або спеціалістів, які б вільно володіли українською мовою. Викладання тут велося переважно російською, єврейською, польською, німецькою мовами, й університетські викладачі чинили опір українізації та відродженню національної культури. До речі, в новому університеті навчалася молодь з усієї України, у тому числі з районів, які тоді входили до складу Австро-Угорської імперії (Галичина, Буковина, Закарпаття). Крім Київського українського народного університету, подібні навчальні заклади було відкрито в Миколаєві, Харкові, Одесі, а також розроблено проекти і виділено асигнування на створення національних університетів в Умані та Кам'янці-Подільському.

Паралельно із заснуванням нових гуманітарних вищих навчальних закладів у діючих педінститутах було створено два самостійні історико-філологічні факультети, кафедри української мови у Харківському й Одеському університетах, чотири кафедри українознавства (мови, літератури, історії, права) у Київському університеті ім. св. Володимира.

Значну увагу Генеральне секретарство народної освіти приділило становленню технічної науки. Зокрема, влітку і восени 1917 р. ним вживаються заходи, спрямовані па зміцнення матеріальної бази ВНЗ цього профілю. Наприклад, лише Київському політехнічному інституту було виділено 149000 крб. У 1917 р. в Києві відкрився ще один технічний ВНЗ. Центральна Рада заснувала Вищу економічну раду, на яку було покладено функції підготовки для республіки економістів, фінансистів, організаторів торгівлі тощо.

Розв'язуючи питання підвищення духовного рівня українського народу, уряд водночас не випускав із поля зору проблему розвитку культури, мови, здобуття освіти представниками інших націй і народностей, які проживали на території України. Це їхнє право гарантувалося відповідними статтями універсалів Центральної Ради, а також законом УНР про національно-територіальну автономію національних меншин України (січень 1918 р.), який, за визначенням секретаря з єврейських справ УНР М. Зільберфарба, був значно прогресивнішим, ніж закони Великої французької революції, що гарантували права людини. Втілюючи в життя акти і закони Центральної Ради щодо національних меншин, Рада Народних Міністрів УНР надавала матеріальну до-помогу російським, єврейським, польським, німецьким навчальним закладам. Наприклад, для підготовки педагогів для єврейських шкіл у Києві було засновано учительську семінарію, виділено для неї при-міщення, матеріальну допомогу (15000 крб.), запрошено досвідчених викладачів.

Незважаючи на складне економічне становище республіки, Центральна Рада тісно пов'язувала процес будівництва нової національної школи з вирішенням питання про соціальну захищеність учителів. Цьому сприяло обрання до складу Центральної Ради п'яти педагогів. За рішенням Генерального секретарства народної освіти учителі та викладачі ВНЗ у разі перекваліфікації, крім основної зарплати, одержували матеріальну допомогу (100 крб. на місяць). Взимку 1917 р. у зв'язку із підвищенням цін на продукти всім педагогам було видано одноразову допомогу. Працівників системи освіти в основному за рахунок держави забезпечували житлом і паливом.

Дбаючи про охорону здоров'я вчителів та викладачів ВНЗ, про підвищення їхньої професійної майстерності, Центральна Рада разом з Міністерством освіти УНР на початку 1918 р. розробила закон, згідно з яким тижневе навантаження на педагога становило 12 годин, а місячна зарплата — 600 крб. У разі перевиконання норми навантаження зар плата збільшувалась удвічі. Педагогам заборонялося мати більш як 24 години навантаження на тиждень. Проте втілити цей закон у життя Центральній Раді не вдалось, оскільки наприкінці квітня 1918 р. в результаті державного перевороту влада перейшла до гетьмана П. Скоропадського. Але сама ідея, закладена у цьому законі, є актуальною й сьогодні.

Помітний вплив на розвиток культури й освіти широких верств населення справили товариства «Просвіти». Ці організації у Наддніпрянській та Східній Україні з'явилися під час революції 1905—1907 рр., але після її поразки практично припинили своє існування. Новий етап їхньої діяльності розпочався лише після Лютневої буржуазно-демократичної революції 1917 р. Як правило, ініціаторами відродження «Просвіт» були українська інтелігенція та політичні діячі, зокрема Михайло Грушевський, Дмитро Дорошенко, Сергій Єфремов, Володимир Винниченко, Борис Грінченко, Степан Васильченко, Павло Тичина, Олександр Олесь та ін.

Організаційну і фінансову допомогу в налагодженні роботи «Просвіт» надавали Центральна Рада, Генеральне секретарство, місцеві ради, земства. Протягом квітня — червня 1917 р. практично в усіх великих містах України, губернських і повітових центрах, багатьох селах та військових частинах відбулися установчі з'їзди або збори «Просвіт». Рішення цих зібрань сприяли утворенню нових просвітницьких осередків, активізації їхньої культурно-освітньої роботи, особливо після Всеукраїнського з'їзду товариства (червень 1917 р.), який висунув перед місцевими організаціями такі завдання:

1582 прискорити створення при просвітніх осередках бібліотек, читалень, клубів;

1583 надавати всебічну допомогу в організації українських початкових шкіл для дітей і курсів з ліквідації неписьменності для дорослого населення;

1584 організувати підвищення освітнього рівня військовослужбовців з частин, розквартированих на території України, україномовного населення, що живе за межами етнічних кордонів республіки.

Крім того, з'їзд затвердив структуру товариств «Просвіти», керівні центри яких перебували у губерніях (філіали — у повітах, осередки — безпосередньо у містах і селах). Губернські центри «Просвіти» підпорядковувалися Генеральному секретарству народної освіти. Особливо активно працювала «Просвіта» в Полтавській губернії. Протягом весни — літа 1917 р. у містах і селах Полтавщини було створено 250 осередків, кожний з яких об'єднував від 50 до 100 осіб. Досить ефективно діяла Миргородська повітова «Просвіта», яка мала 25 осередків і налічувала 2272 особи. На культурно-освітню роботу цього товариства земське зібрання виділило 21 тис. крб. На ці кошти було закуплено 5483 томи навчальної й художньої літератури для 16 нових бібліотек та поповнення книжкових фондів раніше створених читалень.

Великий обсяг культурно-освітньої роботи виконувала Київська гу бернська «Просвіта» та її філіали. До її керівного органу входили письменники і громадські діячі, наприклад Борис Грінченко, а також студенти, викладачі, професори київських ВНЗ та гімназій. При Київській «Просвіті» діяли бібліотека, агітаційна, лекційна, видовищна та теат ральна комісії. Вона сприяла виданню творів Тараса Шевченка, Михайла Драгоманова, Сергія Єфремова, Михайла Грушевського та інших авторів, створила мережу курсів з ліквідації неписьменності серед робітників, допомагала педагогічним колективам міста проводити українізацію шкіл, налагоджувала роботу аматорських театрів тощо.

Осередки «Просвіти» знайомили трудящих з рішеннями Українського національного конгресу, універсалами Центральної Ради, інфор мували про хід і наслідки Першої світової війни, про революційні події.

Влітку 1917 р. усі видавництва і друкарні України («Сіячі», «Шлях», «Слово», «Череповський», «Вернигора» та ін.) випустили масовими накладами сотні найменувань навчально-методичної, художньої, історичної, технічної літератури українською мовою.

Поряд з навчальною літературою друкувалися твори українських класиків — Тараса Шевченка, Івана Котляревського, Лесі Українки, Петра Гулака- Артемовського, Івана Нечуя-Левицького, Архипа Тесленка, Михайла Коцюбинського, Івана Франка, Василя Стефаника, Павла Грабовського та ін.

Побачили світ збірки молодих українських поетів Олександра Олеся, Микити Шаповалова, прозові твори Бориса Грінченка. Публікувались також твори Максима Рильського, Івана Огієнка, Павла Тичини, Івана Липи, Михайла Грушевського та інших відомих і маловідомих поетів і прозаїків України.

Певну увагу Центральна Рада приділяла виданню суспільно-політичної та історичної літератури. Протягом 1917 р. побачили світ кілька сотень брошур, написаних О. Білоусенком, Борисом Грінченком, Михайлом Грушевським, Іваном Огієнком, Сергієм Єфремовим, Модестом Левицьким, Софією Русовою, Є. Чикаленком та ін. У них порушувалися актуальні питання здійснюваних соціально-економічних реформ, розвитку національно-визвольного руху, державного будівництва та інші проблеми суспільного життя України.

Серед історичної літератури переважали праці Михайла Грушевського. Масовими накладами виходили його «Ілюстрована історія України», «Коротка історія України», «Всесвітня історія в короткому огляді (XIII — XVI ст.)», «З політичного життя старої України (період з XIII по XVIII ст.)», «Про старі часи на Україні», «Звідки пішло українство», «Про українську мову», «Якої ми хочемо автономії» та ін.

Різні проблеми минулого висвітлювалися також у розвідках В. Пічети, Б. Грінченка, М. Комара, В. Антоновича, С. Єфремова.

Друкувалися біографічні та мемуаристичні дослідження про Михайла Драгоманова, Тараса Шевченка, Михайла Коцюбинського, Івана Франка, гетьманів України Богдана Хмельницького, Пилипа Орлика, Івана Мазепу та ін.

Заслуговує на увагу досвід Генерального секретарства з використання у культурно-виховній роботі, особливо в школах, передових на той час досягнень науки і техніки, зокрема синематографів. З цією ме-тою спеціальна комісія зібрала чимало синематографічних апаратів і передала їх у користування школам, гімназіям, ВНЗ, а також розробила програму створення навчальних фільмів. За сприяння цієї самої комісії культурно-освітні заклади почали активніше використовувати кінофільми у своїй діяльності.

Національно-культурне відродження Українська Центральна Рада тісно пов'язувала також з поступовою українізацією державно-адміністративного апарату. Цей процес розпочався після обнародування Другого універсалу.

18 лютого 1918 р. Мала Рада в Коростені затвердила герб УНР, в основу якого покладено графічний знак — тризуб Київської держави часів Володимира Великого, а в березні цього ж року УЦР надала українській мові статус державної.

Опікуючись підвищенням освітнього рівня населення, Центральна Рада не випускала з поля зору й інші напрями культурної роботи, зокрема відродження театрального й музичного мистецтв. У квітні 1917 р. було створено комітет з організації Українського національного театру. Його очолили Володимир Винниченко, Михайло Старицький, Ми хайло Грушевський.

У той час під керівництвом Генерального секретарства народної освіти була заснована Українська драматична школа для робітників Києва, а в повітових центрах — театральні гуртки. Надавалася допомога раніше створеним театральним групам і театрам. Поряд з цим Генеральне секретарство створило першу в Україні вищу театральну школу для підготовки професійних артистів, режисерів, спеціалістів з організації театральної справи. На початку 1918 р. Рада Народних Міністрів УНР асигнувала на розвиток матеріальної бази театрів 210 тис. крб. і звільнила їх від сплати податків.

При Генеральному секретарстві народної освіти діяли також під відділи української пісні та народної музики й музичної освіти. Вони взяли активну участь у створенні Українського національного хору, диригентом якого став Кирило Стеценко, відкритті у Києві курсів з підготовки співаків хору, школи нотної грамоти, трьох загальноосвітніх музичних шкіл та подібних закладів в інших містах і селах України.

Влітку 1917 р. комітет розгорнув енергійну діяльність, спрямовану на реконструкцію існуючих і створення нових музеїв. Налагоджуючи музейну справу у всеукраїнському масштабі, комітет організував у Києві курси з підготовки спеціалістів для музеїв та архівознавців.

Наприкінці 1917 р. комітет відкрив при Академії мистецтв Українську національну картинну галерею. Її основою стали картини, передані з особистих колекцій і закуплені на виставках та аукціонах.

За рішенням Центральної Ради члени комітету провели в Петрограді обстеження музеїв і склали перелік художніх та історичних пам'яток, в тому числі пов'язаних з історією козацтва XVI — XVIII ст., які належали українському народу. За цим переліком козацькі клейноди та інші українські національні реліквії наприкінці 1917 р. були підготовлені до повернення в Україну. Але розпочалася громадянська війна, і вони безслідно зникли.

У січні 1918 р. спільним рішенням міністерств освіти та земельних справ УНР було створено комісію з охорони пам'яток природи. Вона поставила питання про захист навколишнього середовища і природних багатств України від нещадної експлуатації у процесі виробничої діяльності людини. З проблем екології видавалися брошури, читалися цикли лекцій.

На цю добу припадає розвиток суспільного дошкільного виховання. Перші дитсадки в Україні були започатковані наприкінці XIX ст. з ініціативи й на кошти приватних осіб та педагогічних товариств. Спроби прогресивної педагогічної громадськості домогтися від царського уряду введення дитячих садків до системи державної освіти та державного фінансування успіху не мали.

Дитсадки в Україні, як і всі інші навчально- виховні заклади, були російськомовними, далекими від української культури, духовного життя українського народу за змістом виховання і навчання.

У складі створеного Центральною Радою ще в серпні 1917 р. Генерального секретарства народної освіти (з 8 січня 1918р. — Міністерство народної освіти) був відділ позашкільної освіти і дошкільного виховання. Суспільне дошкільне виховання фактично увійшло до державної системи освіти, що мало велике значення для його розвитку в подальші роки.

Очолила цей відділ Софія Русова, відома українська громадська діячка, педагог. Ще в 1871 році вона разом зі своєю сестрою відкрила один з перших в Україні приватних дитячих садків. Софія Русова була серед провідних викладачів Фребелівського педагогічного інституту, де з 191 1 року читала курс дошкільної педагогіки. Всі заходи, здійснені в ці роки в Україні для поширення суспільного дошкільного виховання і підготовки для нього педагогічних кадрів, пов'язані з її ім'ям.

Софія Русова всіляко підтримувала Генерального секретаря освіти Івана Стешенка, який з усією рішучістю втілював гасло — «українізація народної освіти, всіх шкіл, всіх освітніх організацій». Цю лінію Софія Русова проводила і в дошкільному вихованні. У найкоротший тер-мін вона розробила концепцію українського національного дитячого садка, яку виклала потім у праці «Дошкільне виховання» (1918 р.). Ця концепція у своїй основі була глибоко гуманістичною, демократич-ною і співзвучною напрямам прогресивної вітчизняної та зарубіжної педагогічної думки.

Завдяки зусиллям Софії Русової здійснювалася послідовна політика у галузі суспільного дошкільного виховання. Як зазначалося у зверненні відділу від 11 жовтня 1917 р. до Генерального секретаря освіти, головне його завдання — організація дошкільного семінарію для поширення цієї справи по всій Україні і підготовки «діячів дошкільного виховання». Семінарій замислювався як науково-методичний центр, де б консультували дошкільних працівників і пропагували ідеї суспільного виховання. До роботи в семінарію залучали досвідчених фахівців.

Відділ (департамент) з позашкільної та дошкільної освіти і дошкільного виховання на нараді в січні 1918 р. вніс пропозицію «підняти питання про загальне обов'язкове дошкільне виховання дітей і провести це законодавчим порядком», що фактично і було зроблено. У підготовленому проекті офіційного документа «Регламент дитячих садків» зазначалося, що «всі діти від трьох літ мають ходити до дитячого садка або захистку», які мають бути «скрізь безплатні і організовуватись на кошти земського і міського самоврядування». Тобто планувалося, що суспільне дошкільне виховання стане обов'язковим і безплатним, і на досягнення цієї мети мають спрямовуватися зусилля департаменту.

Проект «Регламенту дитячих садків» був надрукований у збірці «Організаційні поради в справі позашкільної і дошкільної освіти» поряд з іншими матеріалами, зокрема, з планом улаштування дитячих садків і літніх майданчиків. Ці матеріали становили важливі вказівки щодо організації садків та інших форм суспільного догляду дітей дошкільного віку.

Розвиткові справи мало сприяти запровадження відділів дошкільного виховання у складі завідувачів відділів та інструкторів.

Ще одним кроком в оформленні суспільного дошкільного виховання як рівноправної ланки в системі народної освіти стала ухвала на початку 1919 р. Радою Міністрів УНР Закону «Про надання прав державної служби співробітникам позашкільної освіти і дошкільного виховання». За ним різні категорії дошкільних працівників (завідувачі відділів, інструктори різних рівнів, керівники дошкільних закладів) прирівнювалися до відповідних категорій працівників початкової, середньої і вищої школи. Для кожної категорії визначався освітній ценз.

Цей закон був прийнятий на прохання департаменту позашкільної освіти і дошкільного виховання, який, обґрунтовуючи своє подання, зазначив, що серед учителів середніх і початкових шкіл є чимало охо чих піти у дошкільне виховання, але їх стримує відсутність пільг, якими користуються вчителі державної служби. Отже, урядова ухвала мала сприяти залученню до роботи з дошкільнятами нових людей.

Керівники департаменту вирішальну роль у створенні українського національного дошкільного виховання відводили педагогічним кадрам. Проте, як згадувала Софія Русова, «для організації українських дитячих садків ніде не можна було знайти керівниць — українок». Тому значна увага у ці роки приділялася підготовці саме цих кадрів для суспільного дошкільного виховання.

Продовжував функціонувати відкритий 1907 р. в Києві Фребелівський педагогічний інститут. У квітні 1917 р. при ньому були організовані курси з підготовки фахівців для роботи в українських і єврейських яслах, дитячих садках, притулках. Восени 1917 р. в Інституті поряд з російськими відкрилося й українське відділення, яке очолила Софія Русова. У книзі «Мої спомини» вона писала: «...Одною з перших моїх акцій було українізувати Фребелівський інститут». Софію Русову обрали товаришем (заступником) директора. Інститут готував свідомі українські кадри для українського за духом, формою і змістом дитячого садка.

Був українізований і другий навчальний заклад, що готував праців ників для дошкільних закладів — школа нянь-фребелічок Київського товариства народних дитячих садків. Збори товариства у квітні 1917р. ухвалили перебудувати роботу школи, спрямувавши її на підготовку педагогічного персоналу для українських дитячих садків. Запроваджувалось викладання української мови, загальної і дитячої української літератури, а також історії та географії. До речі, збори вирішили не українізувати садки, відкриті раніше, оскільки половина дітей у них були «великоросами», а паралельно з ними створювати нові українські дитячі заклади.

Серед заходів, спрямованих на забезпечення підготовки національних педагогічних кадрів, у цей період особливе місце посідали спеціальні курси, що працювали у квітні — травні 1918 р. На їхніх випускників (50 осіб) покладалися великі надії у справі відкриття перших україн-ських національних дитячих садків. До програми навчання, крім традиційних тем, які ознайомлювали слухачів з основами теорії і методики дошкільного виховання й особливостями дітей дошкільного віку, увійшла й тема «Українознавство». Обсяг матеріалу був незначний і обмежувався знаннями, необхідними майбутнім вихователям для роботи з дітьми. Заняття на курсах проводили відомі фахівці з дошкільного виховання: Софія Русова, Є. Толмачевська, Василь Зеньківський.

Оскільки Фребелівський педагогічний інститут, залишаючись єдиним вищим педагогічним навчальним закладом в Україні з підготовки кваліфікованих дошкільних працівників, не міг повністю задовольнити зрослу потребу в них, Софія Русова звернулася до міністра народної освіти з пропозицією ввести до навчальних програм учительських інститутів і педагогічних курсів дисципліни з дошкільного виховання. Міністр схвалив її ініціативу й дав розпорядження готувати відповідний законопроект.

Після проголошення УНР народи, які населяли Україну, дістали змогу вільно розвивати свою культуру, освіту. Значних успіхів у створенні національних дитячих садків досягла єврейська педагогічна громадськість. Софія Русова писала: «...коли український уряд дав євреям повну волю національної освіти, найкращі дитячі садки, які мені довелося бачити і в Києві, і в Кам'янці, були єврейські». Функціонували окремі курси з підготовки дошкільних працівників для єврейських садків, єврейська група діяла і на вищезгаданих курсах при Фребелівському інституті.

Отже, нетривалий у часі період існування УНР ознаменувався значними успіхами в розвитку суспільного дошкільного виховання: воно увійшло у державну освітню систему, було здійснено низку заходів для його подальшого поширення, розроблено теоретичні засади створення українського національного дитячого садка.

У роки УНР було закладено основи нової національної школи, роз-ширилася мережа навчальних закладів, розпочалася українізація системи освіти та державних установ, налагодився випуск української періодичної преси, збільшився випуск книжок, відроджувалися теа-тральне мистецтво, музейна справа. Проте ця робота проводилася в складних політичних і соціально-економічних умовах, і тому не всі заходи Центральної Ради щодо культурного будівництва були втілені в життя.

Доба Гетьманату тривала сім з половиною місяців.

Незважаючи на складну політичну й соціальну обстановку, культура й освітянська справа розвивалися.

Керувало справою Міністерство народної освіти та мистецтв в особі міністрів Миколи Василенка, Петра Стебницького, Володимира Науменка, стикаючись весь час з опозицією в своїй праці. Початкові школи легко переходили на українську мову навчання, якщо були забезпечені відповідними вчителями. Тому велику увагу звертали на організацію навчання української мови в учительських семінаріях.

Складніше було з українізацією середніх шкіл. Не можна забувати, що міська людність переважно складалася з росіян, представників інших національних меншин та зрусифікованих українців. Батьківські комітети в середніх школах, як і переважна більшість педагогів, вороже ставились до українізації. Тому, щоб уникати конфліктів, гетьманське міністерство освіти вважало за доцільне відкривати нові українські гімназії, ніж українізувати російські. Наприкінці гетьманської доби в Україні було близько 150 українських гімназій. У гімназіях з російською мовою навчання як обов'язковий предмет було введено українську мову, історію та географію України, історію української літератури.

6 жовтня 1918 р. урочисто було відкрито в Києві перший Державний Український університет, а 22 жовтня — другий Український університет у Кам'янці — Подільському.

Тоді ж «Просвіта» та земство заснували в Полтаві Історико-філологічний факультет.

За Гетьманату також засновано Державний український архів, у якому мали бути зосереджені документи історії України, перевезені з архівів Москви і Петрограда, Національну галерею мистецтва. Український історичний музей, Українську національну бібліотеку.

Наприкінці гетьманської доби в цій бібліотеці було вже понад 1 000 000 книжок, серед них багато унікальних видань, стародруків. За кількістю та якістю книжок Національна бібліотека могла конкурувати з найкращими бібліотеками Європи.

Поміж науковими закладами перше місце належало національній Академії наук. Потреба в ній була закономірною. Наприкінці XIX ст. українським науковим осередком в значній мірі стало Львівське товариство ім. Т. Шевченка під проводом Михайла Грушевського, яке було реформоване в Наукове товариство. Засноване 1901 р. в Києві Українське наукове товариство не встигло широко розгорнути свою роботу, бо війна 1914 р. знищила всі українські установи. За гетьмана Павла Скоропадського було засновано Українську Академію наук. Її урочисте відкриття відбулося 24 листопада 1918 р. Вона мала три відділи: історико-філологічний, фізико — математичний та соціально-економічний.

До досягнень у галузі культури за гетьманської доби треба ще додати заснування Українського театру драми та опери, Української державної капели під проводом Олександра Кошиця та Державного симфонічного оркестру під проводом О. Горілого.

1918 рік, за словами Дмитра Дорошенка, надовго може бути незрівнянним, недосяжним за кількістю видань і накладів. За цей час проведено українізацію шкіл усіх ступенів. Створено мережу українських книгарень. Відкрито чимало українських видавництв. Пожвавлюється робота з дітьми. Зокрема свята ялинки набувають національного спрямування. їх часто влаштовують на благодійні кошти або під час свята збирають пожертви для дітей — сиріт, сімей загиблих воїнів тощо.

За Директорії згуртовані біля міністерств українські кадри продовжують працювати. Вжито заходів до заснування українських ліцеїв. У перші два місяці Директорії видано кілька законів про права й поліпшення матеріального становища вчителів. При Міністерстві народної освіти продовжує діяти департамент дошкільного виховання, очолюваний Софією Русовою.

Міністри Міністерства народної освіти Петро Холодний та Іван Огієнко продовжували українізацію тогочасної школи.

Петро Холодний уклав законопроект про єдину національну школу від нижчого до вищого рівня для усіх дітей, незалежно від соціального та матеріального становища їхніх батьків. Проект єдиної школи в Україні було затверджено на законодавчому рівні. Надрукований у Кам'янці на Поділлі, він вибірково використовувався навіть більшовиками, оскільки інших програм не було.

Іван Огієнко сформулював концепцію розбудови освітньої системи України. її головною складовою була націоналізація школи як єдиної, знеросійщеної. Конкретним кроком до реалізації концепції був його наказ про «Правила українського правопису», складені Правописною Комісією (її створив і очолив Іван Огієнко) «для вжитку по всій Україні». Чимало було зроблено для забезпечення шкіл національно-освіченими учителями, з організації видавничої справи.

Але Директорія проіснувала лише кілька місяців. За цей час була остаточно знищена самостійна держава, яка відчайдушно намагалася протистояти зовнішнім і внутрішнім ворогам у нерівній боротьбі.

Складною і суперечливою була суспільна ситуація часів УНР. Період Центральної Ради був проблемним. Проте політичним діячам вдалося провести Україну від автономії до самостійності та обстоювати права України за кордоном. Проголошувалися демократичні принципи: свобода слова, книгодрукування, віросповідання. Важливі заходи вживалися щодо українізації навчальних закладів, було проведено учительські з'їзди. Дбали про ліквідацію неписьменності, підготовку педагогічних кадрів. Вирішували питання про соціальну захищеність вчителів.

Організовувалися товариства «Просвіти», розвивалася видавнича справа, розв'язувалася проблема українізації державно-адміністративного апарату, засновувалися театральні гуртки.

Створювались національні дитячі садки, дошкільне виховання увійшло в державну освітню систему, були розроблені теоретичні засади організації українського національного дитячого садка.

Важливою історичною особою був Михайло Грушевський. Як президент УНР він проводив значні політичні і культурні реформи. Написав понад 200 праць з історії України, української літератури, статей про українську мову; зробив внесок у реорганізацію шкільної освіти; прислужився українському національному відродженню.

Складним був період Гетьманщини: недовіра до уряду, боротьба з більшовиками та опозицією, повстання. Проте саме в цей час була продовжена справа українізації освіти, створювалися нові гімназії, відкрито університет, засновано Академію наук, Державний архів. Здійснювалися реформи в галузі фінансів, судової справи, в політичному та економічному, культурному та релігійному житті.

Період Директорії був найменш тривалим і найскладнішим. Це був час політичного протистояння. Та уряд робив реальні кроки в справі українізації освіти, школи, співпраці з національно свідомими учителями.

Започатковане в роки УНР національне відродження в освіті тривало і в першому десятиріччі радянської влади.


НазадЗмістВперед

 

 
© www.SchoolLib.com.ua