Головна

Шкільна бібліотека

Перелік предметів

Англійська мова
Біологія
Географія
Економіка
Інформатика
Історія
Математика
Німецька мова
ОБЖ
Політологія
Право
Природознавство
Психологія і педагогіка
Російська мова
Соціологія
Фізика
Філософія
Французька мова
Українська мова
Хімія

Підручники в PDF


 

Історія педагогіки України

Розділ V

 

ПЕДАГОГІЧНА ДУМКА, ОСВІТА, СТАНОВЛЕННЯ СУСПІЛЬНОГО ДОШКІЛЬНОГО ВИХОВАННЯ В КІНЦІ XIX — НА ПОЧАТКУ XX ст.

3. Розвиток дошкільного виховання у Галичині

Ідеї щодо виховання маленьких дітей з'явилися в Галичині одночасно з розвитком суспільного дошкільного виховання у західноєвропейських країнах. З першою відомою пропозицією щодо створення українських дошкільних закладів виступив селянин Іван Залужний із Кам'янки Волинської на засіданні Головної руської ради, ще в 1848 р. Але тоді ця пропозиція не була підтримана.

На той час на українських теренах уже розвиваються польські та німецькі благодійні товариства, які разом з церквою, приватними особами засновують сади ангелів, переддошкілля, дошкілля, захоронки (польською — материнки), ясла (польською — ловці), фребелівські огородці для дітей із заможних родин. Сирітські дитячі заклади опіку-вали звичайно черниці. Дещо пізніше, в 60 — 80-х роках XIX ст., польська громадськість починає пропагувати ідею створення дошкільних закладів для дітей, чиї батьки працюють. В установах для малолітніх вбачають засіб утвердження польської мови, культури. Внаслідок такої політики уже в 1888 р. в Галичині налічується 25 захоронок та фребелівських дитячих садків. Мережа дошкільних закладів та контингент дітей в них зростають і в 1892 р. функціонує вже 61 такий заклад. З них два у Львові.

Створені для польських дітей садки та притулки, виховували відповідно в польському патріотичному дусі й українських дітей, яких залучали туди чимало. Запроваджене в цих закладах навчання за фребелівською системою не змінювало ситуацію. Українська мова, національні звичаї, обряди нашого народу зневажалися. Уже з раннього віку діти підпадали під денаціоналізацінний вплив. Така сама політика проводилась і в галузі шкільної освіти. Галицька інтелігенція, сільські общини, виступаючи за навчання дітей українською мовою, першим кроком у вирішенні цього питання вважають відкриття національних дошкільних закладів і початкових шкіл.

Австрійські конструктивні реформи 1848, 1869 — 1872 рр. спрямували діяльність державних органів шкільництва на поширення в усіх регіонах Австро-Угорської імперії суспільного дошкільного виховання, яке активно розвивалось тоді у Західній Європі.

Демократичні процеси в галицькому суспільстві передусім стосува лися культурно-освітньої діяльності та емансипації жіноцтва і протистояли денаціоналізації підростаючого покоління.

Соціально-економічні капіталістичні перетворення призвели до по всюдного втягнення жінок у виробництво, що посилило бездоглядність дітей. Водночас все відчутнішою стає потреба в освіті й культурі на тлі неписьменності корінного українського населення. З огляду на освітню неспроможність сім'ї виникає необхідність організації суспільної підготовки дітей до школи.

Зиновія Ногачевська виділяє п'ять принципово важливих періодів розвитку національного дошкільного виховання у Галичині.

Перший період (1869 — 1890). На тлі зростання політичної активності інтенсивно формуються передумови виникнення українських до шкільних закладів. У цей час виникають і активно діють товариство «Просвіта», Наукове товариство імені Шевченка, «Руське товариство педагогічне». Чимало навчальних книг видано зусиллями цих громадських організацій. Серед них щорічний народний календар, букварі та підручники. Статут товариства «Просвіта» передбачав заснування бурс, захоронок і огородців для малих дітей. Дещо пізніше товариство видає «Вказівки, як засновувати захоронки для дітей у переддошкільному віці». В 70—80-ті роки державними документами вперше визначаються організаційні й правові засади суспільного дошкільного виховання (закон від 14 травня 1869 р. про устрій шкільництва, розпо рядження Міністерства освіти і релігійних віросповідань Австро-Угорщини від 22 червня 1872 р. про заснування на всіх етнічних територіях Габсбурзької монархії різних типів дошкільних закладів (захоронок, фребелівських дитячих садків, ясел) та вищого органу керівництва освітньо-виховними справами в Галичині — крайової шкільної ради від 25 лютого 1871 р. про відкриття учительських семінарій і підготовку на їхній базі педагогічних працівників для дошкільних інституцій).

Втім публікації культурно-освітніх діячів цього періоду орієнтують українців Галичини на родинне виховання малят. Провідні видання «Правда», «Дім і школа», «Газета школьна», «Школьна часопись», висвітлюючи мету, завдання й способи виховання дошкільнят, посилюють увагу родин до цієї справи. Акцентування принципу гуманізму й народності, природовідповідності й культуровідповідності знаходило відгук у тих родинах, які зберегли рідну мову й народні традиції.

Ідеї суспільного виховання в цей період іще не сприймалися українцями Галичини. До того ж засилля в державних освітніх органах польських чиновників гальмувало розвиток українських дошкільних закладів.

Другий період (1891 — 1900). Під впливом демократичних процесів в суспільстві розгорнувся жіночий рух, який півстоліття пробуджував національну свідомість українців.

Вирішення проблеми освіти жінок, участі їх у громадському житті поставило на порядок денний і питання про організацію установ суспільної опіки та виховання дошкільнят. Розвиток українського дошкілля здійснюється зусиллями галицьких освічених жінок. Очолила жіночий рух за національне дошкільне виховання в Галичині Наталя Кобринська, яка вперше порушила цю проблему на жіночому вічі в Стрию (1891). Біля витоків теорії та практики суспільного дошкільного виховання стояли також Костянтина Малицька та Іванна Блажкевич. їхня спільна діяльність започаткувала національне дошкільне виховання в Галичині. Воно мало виконувати соціальні й виховні функції — дати змогу жінці — трудівниці поліпшити свій матеріальний стан та оберігати її дитину від негативних моральних і фізичних впливів, спрямовувати духовний розвиток юної особистості. Стрийщина стала колискою національного дошкільного виховання. Як писав альманах «Жіноча доля» (1937), «Стрий дав почин для уладжування дитячих садків по селах, які стають взірцем для цілого краю...»

Щодо поняття «українська охоронка». Як уже зазначалося, в 40-ві роки XIX ст. в Галичині з'явились перші польські дошкільні заклади, які ополячували українських дітей і забезпечували природний перехід їх до польської школи. Українська охоронка мала подвійне завдання: по-перше, оберігати рідну мову дитини, дати їй національне виховання; по-друге, доглядати й виховувати дітей, яким матері не могли забезпечити достатньої уваги через зайнятість на виробництві та низький освітній рівень. Це стосувалось передусім сільськогосподарських регіонів Галичини, оскільки в них проживала переважна більшість українського населення. Руське товариство розглядало дошкільні заклади як важливі чинники розбудови української народної школи.

Першу українську охоронку заснував 1892 р. на власні кошти Кирило Силецький в с. Жужелі Сокальського повіту при Домі сестер-служебниць непорочної діви Марії греко-руського обряду. Охоронки мали на меті забезпечити догляд за дітьми та вберегти їх від денаціоналізаційних впливів. Зусиллями галицького духівництва організовувалися й утримувалися сезонні дошкільні заклади для дітей селян.

Ідеєю національного дошкільного виховання в Галичині зацікави-лось чимало освічених українців. Попри труднощі, перешкоди, нерозуміння її поступово, але неухильно втілювали в життя Марія Білецька, Ніна Селезінкова, Сібілла Рудницька, Роман Шухевич, Уляна Крав-ченко, Валерія Кацовська, Марія Грушевська, Євгенія Ярошинська, Лев Ясінчук, Петро Біланюк, Роман Савицький, Костянтина Малицька, Іванна Блажкевич, Олена Кисілевська, Бланка Баранова, Оксана Суховерська, Ольга — Олександра Дучемінська та ін.

Створюється товариство «Охоронка», яке в 1893 р. публікує свій статут у першому випуску збірника «Наша доля», підготовленому Наталею Кобринською. Це був перший документ такого роду в Україні. Товариство, яке мало єдину мету — створення охоронок — могло цілеспрямованими зусиллями зробити значно більше, ніж інші товариства, в котрих охоронки були не першочерговим питанням. Діяльність товариства популяризується і в наступних випусках «Нашої долі» (1895, 1896).

1900 р. на з'їзді жінок у Львові за ініціативою Наталі Кобринської та Марії Грушевської було засноване і зареєстроване органами державної влади товариство «Руська охоронка» (з 1901 р. його назва — «Українська захоронка»). Взявши за основу статут, опублікований у першому випуску «Нашої долі», товариство затверджує його в 1900 р. і отримує можливість «закладати по цілій Галичині охоронки для дітей, що не ходять до школи.., наглядати й дбати про їх умисловий розвій та давати відповідні віку знання».

Уже в цих перших матеріалах охоронка розглядається як майбутня форма соціального виховання, призначена для збереження й розвитку рідної мови, освіти сільського населення. Як зазначалося в статуті, мета товариства — створювати охоронки для малих дітей, батьки яких неспроможні наглядати за ними та дбати про їхній розвиток. Організація охоронок передбачалась на основі благодійних внесків та коштів, зароблених товариством.

Третій період (1901 — 1918). Посилився революційно-визвольний рух. Освітні проблеми стають першорядними серед національних справ. Це сприяє появі світських дошкільних закладів, які систематично працюють за виховною програмою. Започатковуються теоретико-методичні та організаційні засади їхньої роботи.

Перші загальні збори товариства «Руська охоронка», які відбулися 1901 р. у Львові, обирають головою організації Марію Грушевську. Збори виробили програму організації українського дошкілля, яку підтримала громадськість, та план створення охоронок. Були визначені конкретні населені пункти для створення дошкільних закладів та джерела інформації (посібники), на підставі яких можна було б організувати змістовну роботу в охоронках, а також з'ясовувались можливі звертання про спонсорську допомогу для створення курсів з підготовки виховательок.

Протягом 1902 — 1903 рр. зусиллями цього товариства відкрито два дитячі садки у Львові. Це сталося більш ніж через десять років після першого виступу з цього питання Наталі Кобринської. Перші львівські охоронки були організовані за системою Фрідріха Фребеля на добровільні пожертви, кошти від продажу лотерей та проведення аукціонів. Охоронки працювали з 9-ї до 15-ї години. Відвідували їх діти З — 5 років з бідних родин. Тут дітей доглядали, годували гарячими стравами, іноді давали безплатно одяг. З ними займалися іграми (забавами), співами, бесідами, навчали лічби, вчили вірші, влаштовували вистави чи концерти. Використовували в роботі вишивки, малюнки, образки. На свято ялинки діти отримували ласощі та деякий теплий одяг. Виховували дітей в патріотичному дусі й готували їх до школи. Учительки малих дітей мали бути відповідно підготовлені.

Не всі батьки розуміли значення української охоронки для розвитку дитини. Часто обирали польську, розташовану ближче до домівки чи задля того, щоб дитина опанувала польську, а не українську мову. До того ж місцева влада часто відмовляла в оренді приміщення під українську охоронку, звільняла виховательок, які не знали польської мови, тощо. Вимагали навчання польських молитов. Утримання охоронки обходилось у 300 крон щомісячно, та годі було сподіватися на матеріальну допомогу уряду.

Поступово визначаються напрями роботи охоронок. Вимоги до відкриття цих закладів надзвичайно скромні, але продумані: досить принаймні однієї світлої, чистої, сухої кімнати з кухнею, бажано з подвір'ям чи садком для ігор; лави, шафи, інші меблі мають відповідати зросту дітей; бажано, щоб вчительки мали семінарську чи фребелівську підготовку або принаймні були інтелігентні й розумні.

Після Марії Грушевської товариством «Руська охоронка» керувала Валерія Кацовська. Віддаючись усім серцем дітворі, вона сприяла популяризації дошкільних закладів серед міщан. Невдовзі за головуванням Сібілли Рудницької відкрито третю охоронку.

Матері відчували тепло і доброзичливе ставлення до дітей в українських охоронках. А діти залюбки вчили рідною мовою молитви, пісні, колядки. Слово, сказане рідною мовою, дитина розуміла і сприймала набагато краще, ніж польською. Діти з цих охоронок записувались уже до українських шкіл, яких було навіть у Львові лише дві. Інші збе рігали національну свідомість і в польських школах.

Завдяки змістовній, самовідданій праці своїх колективів охоронки поступово переконують громадськість у власній доцільності. Жіночі товариства відкривають у кількох районах Галичини новий тип дитячої установи — сільські дитячі садки. Охоронки поступово приваблюють до себе й інтелігентні сім'ї, які починають віддавати сюди своїх дітей, щоб підготувати їх до школи. Змістовна робота охоронок дає від-чутні результати. Люди цікавляться, чим живуть українські дошкільні заклади, як там плекають майбутнє нації. Про них стає відомо й за кордоном. Напередодні Першої світової війни діяло вже 23 дошкільних за-клади. Створені з метою збереження української мови та культури на противагу польським та німецьким дитячим садкам, охоронки стають осередками розвитку дитини й національного виховання. Ставиться питання про відкриття цих закладів при школах. Все це зумовило й спеціальну підготовку товариством «Руська охоронка» виховательок для дитячих садків — «провідниць». їх готували на дворічних курсах при Фребелівському інституті (в українському відділенні) на зразок державного навчання. Випускниці були інтелігентними, ідейними учительками. Лекції їм читав Орест Левицький. Практичні заняття проходили в дитячих садках. Створювались практичні курси для перепідготовки безробітних учительок на провідниць.

«Союз українок» влаштував пополудневі, або вечірні, курси для підготовки садівниць з 30—40-денним строком навчання. Курсистки проходили практику в дитячих садках.

Вимоги до садівниць: «бути доброю бесідницею й організаторкою, добре знати й любити село, розуміти його психологію, відчувати його болі. Вона повинна мати ще добрий характер, національну свідомість і трудолюбивість, бути рішучою і енергійною, а при цьому лагідною до дітей».

Формувалася вітчизняна програма роботи з дітьми, схожа на про граму Софії Русової. Вона передбачала рухливі ігри, забави і співанки, читання віршів і казок, легеньких історичних оповідань, які в основному публікувало спеціальне видавництво «Світ дитини». А також навчання молитов, письма і лічби, плетення, малювання. Розвивали дітей у бесідах, розмовах.

Засновувати дитячі садки мали право «Союз українок», товариства «Просвіта», «Рідна школа». Врешті визначили типи дошкільних установ: ясла, захисти (притулки), дитячі садки, захоронки. Були ще притулки для малих дітей сиріт чи з бідних сімей та для покинутих матерями немовлят чи немовлят, матері яких неспроможні виховувати своїх дітей. До дитячих садків, на відміну від захоронок, збирали дітей на кілька передполуденних годин. У Польщі їх називали «парками Йордана» від імені професора Генріха Йордана, який пропагував організацію на галицькому ґрунті таких садків. У Кракові він подарував під заснування дитячих садків землю.

Діяльність львівського товариства «Руська охоронка» привернула до проблем дошкілля увагу громадсько-культурних, господарських, релігійних організацій Східної Галичини. Питання суспільного дошкільного виховання висвітлювали часописи «Діло», «Учитель», «Мета».

У роки Першої світової війни (1914 — 1918) припинили діяльність більшість громадських національних організацій, шкіл, бурс, семінарій, суспільно-політичних та педагогічних видань. Проте вдвічі зросла кількість дошкільних закладів, започаткованих «Українською захоронкою». Водночас зросла мережа закладів опіки, організованих релігійними об'єднаннями. Виникли сирітські захистки, які діяли під патронатом сестер-служебниць. Відомий громадський діяч митрополит Шептицький купив гарну лісову місцевість «Посіч» коло Богородчан для розміщення «сиротинця», в якому опікувалися не лише сиротами, а й дітьми з малозабезпечених родин. Тут були діти дошкільного та шкільного віку.

Однак незважаючи на поступальний розвиток дошкільної справи дошкільні заклади ще не стали складовою неофіційної системи національного шкільництва, яка поступово утверджувалась на Західноукраїнських землях.

Четвертий період (1919 — 1931). Остаточно визначилися провідні культурно-освітні організації Західної України. Значну роль у розвитку дошкільної справи відігравали громадські організації — товариство «Просвіта», Українське педагогічне товариство (з 1926 р. — УПТ «Рідна школа»), Крайове товариство охорони дітей і опіки над молоддю, «Союз українок». Крім уже відомих типів дитячих закладів, товариства відкривають дитячі клуби «Дитяче коло», «Клуб початкової праці». В них проводились заняття за інтересами дітей: читання, малювання, фізичні вправи, розповіді, праця; організовувались мандрівки, екскурсії. Керували клубами фахівці. Товариства активно пропагували дошкільні заклади, утверджували їх місце і роль у загально-педагогічній національній справі, відшукували шляхи розміщення мережі, зміц-нення матеріальної бази захоронок і дитячих садків.

Товариства були єдиними організаторами дошкільних установ у Галичині, тому дошкільне виховання на громадських засадах розвивалося досить повільно. В 1923 — 1924 рр. українські захоронки переходять у підпорядкування Українського педагогічного товариства «Рідна школа», в якому була створена комісія дошкільного виховання. Такі самі комісії утворюються у повітових об'єднаннях педагогів і розгортають роботу по всьому краю як організатори дошкільних закладів, пропагандисти ідей виховання малих дітей.

На першому жіночому з'їзді, який відбувся 1921 р. у Львові, було проголошене одне з актуальних питань «Союзу українок»: щоб жінки і жіночі організації взяли під опіку справу дошкільного виховання. Жіночий рух істотно вплинув на світогляд жіноцтва, його роль та призначення в суспільстві, на усвідомлення важливості природної функції жінки бути матір'ю та вихователькою підростаючого покоління. Дошкільні заклади розглядають як складову цілісної системи виховання.

Теорія та практика дошкільного виховання розвиваються на національних засадах та загальнолюдських цінностях. Важливий внесок у становлення національної системи дошкільного виховання зробили праці Костянтини Малицької, Іванни Блажкевич, Ніни Селезінкової, Олени Кисілевської та інших громадських і культурно-освітніх діячів 20-х років XX ст. У 1927 р. було урочисто відзначене 25- річчя заснування першого світського постійного дошкільного закладу у Львові.

Врешті в кінці 20-х — на початку 30-х років XX ст. дошкільне виховання набуває статусу вихідної ланки неофіційної системи національного шкільництва.

П'ятий період (1932—1939). Українське дошкільне виховання зміцніло й набуло популярності, стало досить вагомим чинником національного відродження. Тому адміністративна влада та офіційні органи освіти намагаються підпорядкувати українське дошкілля загальнодержавному шовіністичному курсу реформування освіти в Польщі. Цьому протистоїть прогресивна громадськість краю. Зусиллями патріотично налаштованих педагогів, громадських діячів формується неофіційна система суспільного дошкільного виховання на українських засадах. Вона була важливим складником громадсько-педагогічного руху Галичини.

Визначаються такі основні типи українських закладів для малих дітей: постійнодіючі захоронки («дошкілля», «переддошкілля») і «світлиці» та сезонні дитячі садки й «півоселі». Утверджуються концептуальні основи їхньої діяльності та організаційні форми підготовки національних дошкільних кадрів — виховниць (учительок) захоронок і провідниць (садівниць) дитячих садків.

Від 1930 р. все більше поширюється ідея дитячих садків, повільно, але неухильно зростає їх мережа. В 1935 р. налічувалось 402 українських дитячих садка, але більшість із них були літніми — діяли протягом 2 — 2,5 місяців. У 1937 році у 768 дитячих садках перебувало 30000 дітей. Захоронки, світлиці працювали протягом усього року. Під час свят діти демонстрували свої досягнення в навчанні перед батьками. Вони співали, водили хороводи, танцювали, виконували ритмічні вправи, показували спортивні забави, фольклорні дійства. Все це нагадувало козацьку добу та інші періоди історії українського народу.

Суть боротьби за душу української дитини висловила український посол до Варшавського сейму Мілена Рудницька у своїй промові 27 лютого 1932 р.: «Можете нам відібрати землю, можете нам кнеблювати уста, можете до часу відносити нам побіди в тих ділянках, в яких рішає фізична сила. Але душі української дитини нам не відберете: цю боротьбу за душу української дитини програєте».

1933 р. при товаристві «Українська захоронка» створюється окремий комітет для організації «півосель» — літніх закладів виховання і відпочинку дітей дошкільного віку з числа міської бідноти. Українські видання того часу дали їм високу оцінку, зокрема тримісячник «Шлях виховання і навчання» за 1934 р. назвав українські захоронки поважним чинником національного життя.

На Українському жіночому конгресі у Станіславі (1934) ставилося завдання піднести національну свідомість кожної жінки, її громадську гідність, зрівняти її в правах з чоловіками.

Доводилось переконувати родини у доцільності дитячих садків як важливого засобу виховання, коли душа дитини починає щойно буди тися до життя і вчитися сприймати його розумом, коли дитина входить у вік, в якому потребує особливого піклування, щоб розвиватися фізично й духовно, щоб стати колись чесним та свідомим громадянином своєї нації.

Учасники конгресу уточнили мету дошкілля — фізичне та психічне виховання. Дошкілля не ґрунтується на систематичній науці. Але методи проведення занять, дитячі ігри та забави, що відповідають вікові, зацікавленість дитини найближчим оточенням сприяють збагаченню знаннями. Завдяки своїм методам дошкілля розбудовує та нормує інтерес дитини до найближчого оточення.

Треба дбати, щоб садок відвідували всі діти, навіть найбідніші. Для таких треба знизити оплату або й звільнити від неї. Адже «діти — найбільший скарб народу».

Перша педагогічна виставка, що відбулася 1938 р., була присвячена 36-річчю українського дошкільництва в краї. Там були представлені і матеріали дошкільних закладів товариства «Українська захоронка». З березня 1938 р. це товариство започаткувало видання першого на західноукраїнських землях щомісячного фахового журналу «Українське дошкілля». Але товариство не зуміло поширити свою діяльність на всі регіони Галичини через постійний тиск з боку влади, заборону рідного слова і рідної школи, нерозуміння або не сприйняття ідеї національних дошкільних закладів неосвіченою матір'ю — галичанкою.

Однак існуючі захоронки несли українській дитині та українській родині в цілому знання про рідний край, формували національну свідомість, високий патріотичний дух, кращі моральні риси.

Товариство «Рідна школа» підготувало і видало низку навчальних книг та підручників для шкіл і дошкільних закладів. Цей період харак теризується також інтенсивною розробкою теорії та методики дошкільного виховання.

Попри всі труднощі роботи на громадських засадах та недержавний статус українського дошкілля, за розглянутий час зроблено чимало для його розвитку: розширено мережу дошкільних закладів, створено теоретико-методичні та організаційні основи для їхньої діяльності, визна-чено систему підготовки кадрів для закладів дошкільного виховання.

Педагогічні основи виховної роботи перших дошкільних закладів вироблялися під впливом західноукраїнської теорії та практики сус-пільного виховання, яка переважно ввібрала доробок Фрідріха Фребеля, Марії Монтессорі, Овіда Декролі й використовувала їхні положення про мету дошкільного виховання. Водночас реалізувався доробок і надбання національного досвіду родинного виховання, яке ґрунтувалося на українській етнопедагогіці та моральних засадах християнства.

Теоретичною й методичною базою служили також освітньо-виховні ідеали, погляди й культурно-просвітницька діяльність Михайла Грушевського, Івана Франка, Олександра Духновича, Наталі Кобринської, Костянтини Малицької, Омеляна Партицького, Григорія Врецьони, Івана Негребицького, Івана Петришина та інших прогресивних діячів.

Наталя Кобринська 1851—1920) — засновниця жіночого руху в Галичині, активна учасниця громадського й літературного життя, організатор жіночих періодичних видань. Поставила перед австрійським парламентом вимогу про право жінок навчатися в університетах, про відкриття української жіночої гімназії. Середня і вища освіта дали б можливість жінкам брати активну участь у громадському житті, грамотно виховувати дітей, здійснюючи своє природне покликання. Першоосновою виховання дитини є сім'я, освіта і педагогічна культура батьків. Наталя Кобринська намагається поліпшити стан виховання дітей у родинах шляхом створення низки періодичних видань — жіночих альманахів «Перший вінок» (1887), «Наша доля» (1893) (усього вийшло три книги), видання серії «Жіноча бібліотека», альманаху «Жіноча доля». В жінці — матері Кобринська вбачала першу освічену виховательку дитини. Жінка, яка має освіту, володіє рідною мовою, шанує свій народ, зуміє виховати у дітей любов до рідного краю, народних звичаїв, української мови. Освіта розвине природні педагогічні здібності, які проявляються в кожної жінки в період материнства.

У числі перших Наталя Кобринська виступила з ідеєю суспільного виховання українських дітей, яке вона вважала загальнонаціональною справою. Активний організатор жіночого руху, вона зібрала українок на перше жіноче віче 1-го вересня 1891 р. в м. Стрию. Серед інших злободенних проблем жіноцтва Наталя Кобринська ставить питання про створення громадських українських дошкільних закладів. Саме вона на жіночому вічі виступила з ідеєю «охоронок» («захоронок») та «фребелівських огородців» {дитячих садків). Ідею Наталі Кобринської палко підтримує передове жіноцтво.

Міркування Наталі Кобринської та її сподвижниць викладені у проекті «Статуту товариства «Охоронка» (1893) та «Відозві до руського жіноцтва в справі охоронок» (1896). У цих документах визначені організаційно-правові та педагогічні засади діяльності суспільних дитячих установ. Вони отримують назву «охоронки». Справу організації охоронок Наталя Кобринська покладала на інтелігентних жінок, свідомих українок.

Н. Кобринська правильно розрахувала, шукаючи підтримки й розуміння саме серед жінок. Та від пропозиції, сприйнятої з розумінням, до появи перших суспільних дошкільних закладів на Галичині минуло десятиріччя наполегливої праці, просвітницьких заходів, переконування української інтелігенції у необхідності цієї справи.

Аркадій Животко (1890—1948) — громадсько-політичний діяч, педагог, публіцист. У 1917—1918 рр. член Української Центральної Ради від Вороніжчини. Викладав у Українському високому педагогіч ному інституті ім. Драгоманова у Празі. Статті з питань освіти і, зокрема, дошкільного виховання друкував у збірці «Промінь». Писав також вірші й п'єси для дітей.

Активно працював у галузі дошкільного виховання з 1918 р. Організовував дитячі клуби і садки, національні за мовою та змістом роботи. Ці заклади були спрямовані на забезпечення всебічного розвитку особистості дитини. Тут опікувались дітьми у віці від 4-х до 9-ти років.

Ідею дитячого садка Аркадій Животко обґрунтовував інтересами національної освіти, потребами народу, його світоглядом. Тільки освічений народ може створити школу для своїх дітей. Він визначає такі типи дошкільних закладів: притулок для немовлят, або ясла (для дітей від народження до 3 — 4 років); дитячий садок (для дітей 3 — 7 ро ків); захоронка, денна й добова; дитячий майданчик; дитяча колонія. Захоронки (захистки, притулки) денного перебування, були розраховані на дітей з бідних сімей, яким не могли забезпечити належного виховання вдома. Цілодобові захоронки доглядали й виховували дітей — сиріт. Улітку ці заклади краще було утримувати в селі у формі дитячої колонії. На літній час відкривали й майданчики.

Вибір типу установи, за Аркадієм Животком, залежить від її при значення, матеріальних умов та намірів заінтересованої в тому людини. Для кожного типу установ Аркадій Животко визначає мету, завдання, пропонує зразки планів роботи протягом року. Педагогічна робота має будуватися, по-перше, з урахуванням конкретних умов існування даної установи, по-друге — з урахуванням сезонних особливостей. Разом з тим Аркадій Животко вважає, що кожен педагог має самостійно і творчо обирати, ставити й вирішувати педагогічні завдання. Пропонуючи певну програму роботи, автор не визначає її поділу для певних вікових груп дітей. Це має вирішувати сам вихователь, орієнтуючись на вікові можливості й особливості дітей. Через усі праці Аркадія Животка проходить ідея демократизації роботи педагога.

Основою розвитку й виховання дитини він вважає чуттєві сприймання. Тому, на його переконання, за допомогою спеціальних вправ з дитинства слід розвивати аналізатори. Адже саме вони є засобом пізнання дійсності. Аркадій Животко підкреслює надзвичайно важливу особливість дитини дошкільного віку — активність. Задовольнити її може різноманітна діяльність: гра, праця, навчання. Він зауважує чимало спільного між дитячою грою та працею, тому висуває певні вимоги до дитячої іграшки («забавки»). Передусім вона повинна відповідати інтересам, віку дитини, бути простою та привабливою.

Чимале значення Аркадій Животко надавав праці, підкреслював її розвивальний вплив на дітей. Серед видів праці він виділяє працю для задоволення потреби у грі. Діти залюбки виготовляють вироби з глини, дерева, інших природних матеріалів. Практичне значення мають господарська та ручна праця, що становлять безумовно органічну частину трудового життя сімей вихованців і не можуть бути для них обтяжливими. Так, поряд з матір'ю дитина може навчатись шити чи вишивати.

Матеріалом для гри, праці, виготовлення іграшок служить перед усім, те, що є під рукою — природний та штучний матеріал у залишках. Робота з ним надзвичайно розвиває сприймання, творчість дитини, задовольняє її активність. До праці Аркадій Животко відносив і малювання, надавав йому надзвичайно важливого значення у вихованні відчуття прекрасного.

Вивчати рідну мову Аркадій Животко пропонував на матеріалі української літератури, фольклору, народних звичаїв, традицій, національних свят тощо. Це сприятиме не лише свідомому опануванню науки читання, а й прилученню дитини до спадщини свого народу та засвоєнню мудрих житейських настанов, закладених у ній. У праці «Дошкільне виховання» (1926) Аркадій Животко узагальнив матеріали лекцій, читаних протягом 1923 — 1924 рр. в Українському високому пе дагогічному інституті ім. М. П. Драгоманова у Празі.

Аналіз праць відомих педагогів Ф. Фребеля, У. Джемса та ін., а також власний досвід роботи в галузі освіти, і зокрема дошкільного виховання, дає Аркадію Животку наукові підстави твердити, що виховання дітей — це справа народу, отже педагогіка мусить бути національною за своїм змістом.

Концепція дошкільного виховання, обґрунтована Аркадієм Животком у його працях, багатогранна. Вона містить загально-педагогічні положення і водночас має національне спрямування. Її значення в період становлення і розвитку дошкільного виховання важко переоцінити. Ідеї, теоретичні педагогічні положення Аркадія Животка актуальні й сьогодні, в час відродження національного дошкільного виховання.

«Українське дошкілля» (1936) — це один із перших підручників для провідниць (виховательок), виданий товариством «Рідна школа» у Львові. Він базується на вихідних положеннях концепції національного дитячого садка Софії Русової. Його автори — відомі на той час діячі освіти — Лев Ясінчук, Іванна Блажкевич, Ніна Селезінкова, Петро Білашок та ін.

У розділі «Дитячий садок» Лев Ясінчук з суспільно-історичних позицій обґрунтовує потребу в дошкільних закладах.

Петро Біланюк у розділі «Виховання дитини» розглядає вікові періоди розвитку та зміни в інтересах і світорозумінні дитини; визначає методи виховання відповідно до особливостей раннього й дошкільного дитинства.

Підручник містить розділ «Гігієна в дитячому садку», підготовле ний лікарем — гігієністом О. Фелес. Тут йдеться про гігієну дітей, про дотримання санітарних вимог до приміщення, обладнання, організації харчування, про надання першої медичної допомоги.

У розділі «Методи занять у дитячому садку» Я. Кузьмів та М. Козловська розвивають ідею планових організаційних форм, методів, прийомів, засобів навчання з орієнтацією на самостійну творчу активність дітей. Кожне заняття підпорядковане загальній виховній меті, має своє місце серед інших занять протягом дня, місяця, року, відповідає віку дітей, природі, порі року, сучасним подіям, явищам. До щоденних занять включені молитви. Навчально-виховний процес передбачав також заняття, які виробляли у дітей повсякденну культуру, розвивали рухи. Це роботи зрізними матеріалами, різні види вправ з розвитку мови, виховні ігри. Йшлося, очевидно, не тільки про авторські знахідки, а й про узагальнений світовий досвід. Тому багато що з них збереглося й донині.

Розділ «Пісня і забава», підготовлений Г. Терлецьким, містить му зичний репертуар, зокрема чимало народних пісень, та методичні рекомендації для його вивчення.

У розділі Августина Домбровського «Дитяча розвага» подано мате-ріал для гутірки (розмови), праці, виховання любові до рідного краю, до матері.

Дитячі розваги автор передусім розглядає як виховний захід. Широко використовуючи фольклорне дійство, він сподівається прилучити дітей до народної спадщини. Багато матеріалу можна використати у колі сім'ї. Дитячі розваги спрямовані на розвиток мови, духовності дитини. В підручнику є також практичні поради щодо підготовки дитячого садка. Цінним є список тогочасної методичної літератури, а також збірка пісень. Цей підручник відіграв суттєву роль у підготовці національних кадрів. Нині він є цікавою і повчальною сторінкою в розвитку педагогічної думки.

Проблеми національного виховання на всіх рівнях освіти підніма-лися на Першому українському педагогічному конгресі у м. Львові в 1935 році. В його роботі відображені ідеї низки праць, зокрема Ярослава Кузьміва «Напрямки національного виховання», Івана Стешенка «Про українську національну школу», В. Паговського «Українознавство у вихованні молоді» та ін.

Йшлося про школу, національну за змістом і формою: про навчання рідною мовою, поглиблене знайомство з рідним краєм, історією, географією, про виховання на основі національних свят, народних традицій, звичаїв та обрядів. Ставилось питання, щоб всі дитячі садки, захоронки, світлиці були україномовними. Школи, як і дошкілля, мають бути пройняті національним духом заради любові до свого народу, а не заради ворожнечі до сусідів.

Юліан Дзерович (1871 — 1943) — галицький педагог, освітньо-культурний діяч, викладач Львівського університету, діяльний член численних товариств, зокрема «Рідної школи», «Просвіти», Учительської громади. Писав на педагогічні й релігійні теми.

У своїй фундаментальній праці «Педагогіка» (Львів, 1937) з релігійно-демократичних позицій висвітлює питання національного виховання дітей дошкільного віку. Педагогіку він розглядає у єдності та зв'язку з іншими науками, зокрема, з етикою, психологією, філософією, естетикою, історією педагогіки, а також релігією та філософією. Юліан Дзерович — людина релігійна, тому його погляди на виховання часто пов'язані з біблійними постулатами, християнською мораллю.

Його розуміння процесів, мети і завдань виховання є надзвичайно сучасним. Високо підносить він роль виховательки. Вважає, що вона має знати закони дитячої душі. Вихователька має бути високоморальною, освіченою людиною, вона повинна любити дітей. Приклад її особистого життя має служити взірцем. До професійних рис Юліан Дзерович відносить педагогічний хист і особисті якості вихователя: чуйність, терплячість, лагідність, працелюбність, любов та повагу до вихованців, патріотичні почуття і релігійність.

Мета виховання — сформувати індивідуальність, здатну принести користь суспільству. Мета досягається за допомогою конкретних засобів: приклад, слово, наказ, нагляд, прохання, догана, погроза, кара. Вихователь, знаючи душу дитини, сам обирає потрібні засоби.

При цьому він повинен знати, що вік від народження до 5 років — це період інтенсивного розвитку. Тому треба задовольняти потребу дитини в діяльності, щоб закріпити звичку до дії. Від 5 до 7 років — пере хідний період: інтереси дитини змінюються і вихователь має їй допомогти, зорієнтувати на корисні справи.

Підкреслюючи роль прикладу у формуванні особистості, автор особливо наголошував на його значенні в період з 7 до 11 років, коли відбувається інтенсивний психічний розвиток; 11 — 14 років — вік впертості, перехідний; 14 — 17 — час дозрівання; 17 — 21 рік — період гармонізації, людина стає зрілою.

Юліан Дзерович дає поради щодо використання релігійності в родинному та суспільному вихованні: навчання релігії, молитви, сповідь, Свято причастя, участь у Службі Божій, дотримання посту, культ героїв святості. Релігії він надає важливого значення у формуванні особистості, оскільки християнське вчення вважає критерієм моральності.

Сьогодні, коли в усьому світі школа, освіта відокремлені від церкви, можна критично оцінювати педагогічну спадщину Юліана Дзеровича. Але в цілому його педагогічний доробок являє собою оригінальну й цікаву сторінку в історії педагогіки.

Отже, українське дошкілля в Галичині розвивалося в загальноєвропейських традиціях суспільного виховання малих дітей і водночас мало свої національні особливості. Воно зуміло протистояти державному шовіністичному тиску. Шлях його розвитку, зміст і напрями роботи принципово відрізнялись від дошкільного виховання на території України, яка перебувала у складі Російської імперії.


НазадЗмістВперед

 

 
© www.SchoolLib.com.ua