Головна

Шкільна бібліотека

Перелік предметів

Англійська мова
Біологія
Географія
Економіка
Інформатика
Історія
Математика
Німецька мова
ОБЖ
Політологія
Право
Природознавство
Психологія і педагогіка
Російська мова
Соціологія
Фізика
Філософія
Французька мова
Українська мова
Хімія

Підручники в PDF


 

Історія педагогіки України

Розділ V

 

ПЕДАГОГІЧНА ДУМКА, ОСВІТА, СТАНОВЛЕННЯ СУСПІЛЬНОГО ДОШКІЛЬНОГО ВИХОВАННЯ В КІНЦІ XIX — НА ПОЧАТКУ XX ст.

1. Стан школи та освіти в кінці XIX — на початку XX ст. в Україні

Наприкінці XIX ст. загострилася суперечність між потребою в освічених і підготовлених до капіталістичного виробництва працівниках та надзвичайно низьким рівнем і відсталістю від сучасних вимог усіх ланок освіти в Російській імперії. Школи України були значно гіршими, ніж в центральних губерніях Росії. Імперська влада, намагаючись утримувати в покорі народи, використовувала для цього й школу. Російськомовне навчання з перших класів породжувало труднощі в опануванні матеріалу україномовними дітьми. Церковна опіка обмежувала навчальні плани та програми, не давала доступу до сучасних наукових знань, підручників, книг.

Школа й освіта цього періоду не могли задовольнити потреб народу й через те, що фактично вони були станово-класовими. Лише в початковій школі навчали безкоштовно. Та діти убогих батьків не могли її відвідувати, оскільки змалку були змушені працювати, щоб заробити на прожиття. Родина не могла забезпечити їх одягом, взуттям, харчами. До-сить висока плата за навчання в середніх (гімназії) і вищих (університети) навчальних закладах була по кишені батькам переважно дворянських дітей.

Численні скарги батьків, педагогів, попечителів навчальних округів змусили царський уряд дещо реформувати шкільну освіту. Зокрема, було створено новий тип середньої школи — восьмикласні комерційні училища з кращою постановкою на вчання. Духівництво готували духовні семінарії та академії. Дітей селян та робітників, дрібних ремісників переважно вчили у школах грамоти, двокласних початкових школах або ж у вищих початкових училищах.

Здобуттю освіти без додаткової підготовки перешкоджала неузгод женість навчальних планів елементарних та середніх шкіл. Загальна освіта мало була пов'язана з професійно-технічною. Лише між чоловічими гімназіями та університетами існувала наступність.

У Росії не було закону про загальну обов'язкову початкову освіту, хоча європейські країни його мали.

В Україні діяло понад 20 типів шкіл. Серед них — державні і приватні, жіночі й чоловічі, конфесійні й світські з різними строками навчан-ня. Багатоманітність типів шкіл не вирішувала питання поліпшення освіти малоімущих верств.

Доступ жінкам до середньої і вищої освіти був обмежений. Вищі навчальні заклади діяли лише в Києві, Харкові, Одесі, Катеринославі. В жіночих середніх навчальних закладах рівень освіти був нижчим, ніж в аналогічних закладах для чоловіків.

Народною освітою керували реакційно налаштовані представники самодержавства та духівництва, вони будь-який свіжий сучасний напрям обмежували указами й циркулярами. Народні вчителі були безправними, вони перебували під постійним поліцейським наглядом, за свою працю отримували мізерну платню. І без того недосконала система освіти зазнавала сильного впливу церкви та русифікаторської імперської політики. Українська мова вважалася «діалектом», «наріччям» російської. Російськомовне навчання української дитини гальмувало її природний розвиток, відривало від рідної культури і водночас неспроможне було залучити її повною мірою в лоно російської мови й культури. На шкідливість такого шляху вказували провідні громадсько-просвітницькі діячі Михайло Драгоманов, Михайло Грушевський, Микола Корф, Костянтин Ушинський, Костянтин Вентцель та інші. Та великодержавна політика царського уряду була вагоміша за освіту.

Навчальна робота в школах здійснювалась на низькому організаційно-методичному рівні. Не було достатньої матеріальної бази. Навчання було книжним, не пов'язаним з життям. Моральне виховання часто зводилось до релігійного. Не надавалось належного значення фізичному й розумовому розвитку дитини. Натомість практикувалося бездумне заучування. Узаконене було фізичне покарання. Випускники малинизький рівень знань навіть з програмних дисциплін — художньої літератури, хімії, фізики, математики. У школах працювали недостат-ньо підготовлені учителі. Більшість із них не мала вищої, а дехто — й середньої освіти.

В кінці 90-х років відкриваються двокласні училища з 5 — 6-річним курсом навчання. Розширюється мережа професійно-технічних шкіл. Все частіше у школах використовуються активні методи навчання — бесіди, розповіді вчителя, екскурсії на природу, на виробництво.

Деякі приватні заклади давали блискучу освіту. Серед них виділялась колегія Павла Галагана, заснована Г. П. Ґалаґаном у пам'ять про сина. Фундатор на свої кошти утримував майже половину колегіантів, даючи змогу здібним бідним дітям здобувати освіту. Добре підготовлені випускники цієї колегії, як правило, вступали до вищих навчальних закладів. Врешті чимало з них стали відомими вченими, академіками. Тому колегію стали називати школою академіків. Колегія мала гуманітарне спрямування. Тут вивчали кілька іноземних мов. Заклад діяв до 1920 р.

На початку XX ст. щириться революційно- демократичний рух учнів, студентів, учителів. Особливо активізується він після подій 9 січня 1905 р. — «кривавої неділі». У зверненні до царя була й вимога «загальної та обов'язкової народної освіти за державний рахунок». На хвилі революційних подій виникають різні спілки учителів, освітянських діячів, молоді, батьків тощо. Ці спілки мали свої програми, статути, згідно з якими й проводили освітню роботу. Більшість з них вимагали реорганізації народної освіти на засадах свободи, демократії, виступали за безплатне обов'язкове навчання, виключення з числа обов'язкових предметів закону божого, за свободу викладання рідною мовою у всіх типах шкіл.

Учнівська молодь брала безпосередню участь у революційному русі 1905 — 1907 рр. і висувала політичні та освітні вимоги. Серед них — зменшення плати за навчання, навчання рідною мовою, урівнювання програм чоловічих і жіночих гімназій, відміна покарань учнів та нагляду поза школою, впровадження наступності в мережі дошкільних закладів.

Революційне піднесення змусило Миколу II піти на деякі поступки. 17 жовтня 1905 р. він підписав конституційний маніфест про політичні свободи. Міністерству народної освіти було дозволено внести деякі зміни в навчальні плани й програми середніх шкіл, відкривати нові школи, збільшити розмір асигнувань на освіту.

За 1905 р. в Україні було відкрито 1357 початкових шкіл, 130 середніх комерційних училищ, 33 жіночі гімназії. Навчальний режим став демократичнішим. У ряді шкіл запроваджується вивчення української мови і викладання нею. З'явились українські підручники — букварі Бориса Грінченка, Тимофія Лубенця, читанки О. Білоусенка (псевдонім Антона Лотоцького) та граматики української мови. Жінкам нада ли право вступу до університетів у ролі «вільних слухачок». Молодь з небагатих верств дістала більше можливості вступати до вищих навчальних закладів, університети одержали деяку автономію. Питання народної освіти широко обговорювались в українській пресі.

Після придушення революції всі здобутки в галузі освіти було зведено нанівець: закривалися школи, бібліотеки, переглядався склад учителів за ознакою благонадійності. Імперський уряд ліквідував авто-номію вищої школи, посилив нагляд за учнями та завантаженням їх навчанням у школі і домашніми завданнями.

Але потреби виробництва вимагали кваліфікованих кадрів. Тому відкриваються нові школи для дорослих. Часткові зрушення принципово не змінили стан народної освіти. На 1 січня 1915 р. 54,3 % українських дітей у віці 8 — 11 років залишались поза школою.

У роки Першої світової війни шкільна справа ще погіршилась. Школи закривають, їхні приміщення віддають під лазарети. Наприклад, у 1915 р. лише в Київському навчальному окрузі було закрито 312 початкових шкіл, у 1917 р. — 27 шкіл. Багато вчителів були мобілізовані до армії або разом з населенням стали біженцями. У школах, що залиши лись, заняття проводились у дві зміни. Знизилась успішність. Навіть у Києві в 1917 р. 35—40 % дітей не відвідували школи.

Активну боротьбу за національну освіту і рідну мову в школах вели осередки української демократичної інтелігенції — «Громади» (Іван Нечуй-Левицький, Михайло Старицький, Микола Лисенко, Петро Косач, Олександр Русов, Іван Стешенко та ін.). «Загальна українська безпартійна демократична організація», створена в 1897 р. у Києві, об'єднувала 18 українських громад в Україні, а також у Петербурзі та Москві. Діяло товариство «Просвіта». Ці громадські організації займались ви-давничою справою, відкриттям книгарень, читалень, бібліотек, музеїв, допомагали свідомим українцям у працевлаштуванні, переконували земства відкривати українські школи, здійснювали освітньо-культурні заходи тощо.

Протягом 1910 — 1914 рр. видавався перший український журнал «Світло». Випускали його патріоти — ентузіасти Г. Шерстюк (фундатор), Софія Русова, Яків Чепіга, В. Прокопович, Борис Грінченко, Стефан Васильченко, Степан Сірополко та ін. Статті журналу будили національну свідомість, піднімали на боротьбу за освіту рідною мовою, висвітлювали теоретичні й методичні питання шкільного, позашкільного й сімейного виховання. Навколо журналу гуртувалось свідоме українське вчительство.

На освітянських з'їздах піднімалося питання навчання дітей українською мовою. І Всеукраїнський з'їзд у справі народної освіти відбувся у Петербурзі (23.12.1913 — 3.01.1914). З'їзд розробив програму ради кальної шкільної реформи, яка передбачала: обов'язкове навчання для представників усіх національностей Росії, без обмежень за національною ознакою; навчання рідною мовою, вивчення рідної мови та літератури як окремого предмета, з третього року навчання — вивчення російської мови; усунення школи від політики, забезпечення національних шкіл учителями, які добре володіють мовою народу, знають його історію, літературу; підготовку вчителів до навчання дітей їхньою рід ною мовою; заснування кафедр мови, літератури, історії окремих національностей при місцевих вищих школах для підготовки вчителів.

Активно виборювали українську школу прогресивні діячі Галичини. Товариство «Просвіта», Наукове товариство ім. Шевченка, Руське педагогічне товариство («Рідна школа») дбали про наукову роботу, заснування шкіл, підтримували видання книжок і часописів, навчання і виховання рідною мовою тощо.

На основі гуртків, що з 1910 р. почали виникати у школах Галичини, створюються юнацькі спортивні організації «Сокіл», «Січ», «Пласт», які ставлять за мету відродження нації, патріотичне виховання підростаючих поколінь. Такі організації об'єднують тисячі юнаків.

Українське студентство австрійських університетів висунуло вимогу відкрити український університет, але домоглося лише часткової українізації Львівського університету. Перед Першою світовою війною українська освіта в Галичині все ж досягла певних успіхів — мали 6 українських державних гімназій, 2510 народних шкіл, які відвідувало 440000 дітей. До того ж були ще й громадські гімназії та школи Педагогічного товариства.

Та ці здобутки були втрачені під час окупації Східної Галичини російськими військами. Припинено видання українських часописів, закрито книгарні, заборонено українські товариства. Почалися арешти й висилка українських діячів, нищення архівних та бібліотечних надбань. Натомість відкриваються російські школи, а для цього організовується відповідне навчання вчителів, видаються спеціальні російські підручники для галицьких шкіл.


НазадЗмістВперед

 

 
© www.SchoolLib.com.ua