Головна

Шкільна бібліотека

Перелік предметів

Англійська мова
Біологія
Географія
Економіка
Інформатика
Історія
Математика
Німецька мова
ОБЖ
Політологія
Право
Природознавство
Психологія і педагогіка
Російська мова
Соціологія
Фізика
Філософія
Французька мова
Українська мова
Хімія

Підручники в PDF


 

Історія педагогіки України

Розділ IV

ПЕДАГОГІЧНА ДУМКА В ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ XVIII—XIX ст.

7. Педагогічні ідеї Михайла Драгоманова, Івана Франка, Лесі Українки

Помітний вплив па піднесення культурно-освітнього рівня українців, їхньої національної свідомості через виховання й освіту справили визначні громадські діячі Михайло Драгоманов, Іван Франко, Леся Українка. Свою активну громадянську позицію щодо становлення національної школи, освіти, виховання підростаючих поколінь вони висловили у публіцистичних, педагогічних працях та літературних творах. Були також безпосередньо причетні до учительської діяльності. Виступали виразниками потреб освітян та широких верств населення, які прагнули утвердження національної школи європейського рівня.

Михайло Петрович Драгоманов (1841 — 1895) — видатна особистість в українському культурному житті. Відомий політик і громадський діяч, засновник українознавства у світовій науці, учений європей ського та світового рівня.

Народився Михайло Драгоманов на Полтавщині в небагатій дво рянській родині. Його батько походив з козацької старшини. Він захоплювався збиранням, записом народних пісень та легенд, сам писав вірші. Саме батько прищепив любов до українського фольклору Михайлу та його сестрі Ользі (майбутній письменниці Олені Пчілці, матері Лесі Українки).

Михайло вчився у повітовім училищі в Гадячі, у полтавській гімназії. Вищу освіту здобув у Київському університеті, на історико-філософському факультеті. Під час навчання брав участь у студентських гуртках та рухах.

Педагогічний світогляд Михайла Драгоманова започаткувався в до брозичливому кліматі родини, що був спрямований на виховання у дітей любові до батьківщини, до рідної мови, високих моральних чеснот. Благотворний вплив справили талановиті педагоги О. І. Стронін, К. Й. Полевич, яких він вважав своїми учителями. Просвітницькі ідеї та особиста участь Миколи Пирогова в долі майбутнього вченого, а також власна викладацька практика сприяли виробленню поглядів Михайла Драгоманова па освіту і педагогіку.

У студентські роки він працював у першій в Києві (і в Російській імперії) чоловічій недільній школі, відкритій 1859 року з ініціативи студентів університету та з дозволу Миколи Пирогова. Михайло Драгоманов підтримував ідею створення недільних шкіл як засобу поширення освіти серед народу та політичного просвітництва. Після закриття недільних шкіл безкоштовно працював у Тимчасовій педагогічній школі, яка готувала учителів — українців для роботи у сільських школах. У цей час Михайло Драгоманов взяв також участь у впорядкуванні «Читальника» для слухачів. Та невдовзі адміністрацію школи звинуватили в поширенні ідей «нігілізму» й «українського сепаратизму». Навчальний заклад закрили, як і раніше недільні школи, а Драгоманова, як одного з найактивніших викладачів, узяли під нагляд поліції. Деякий час Михайло Драгоманов викладав географію у Другій київській гімназії.

По закінченні університету його як одного з найбільш підготовлених і перспективних випускників було залишено на посаді приват-доцента. У 1870 р. після захисту магістерської дисертації Михайло Драгоманов обійняв посаду доцента на кафедрі загальної історії. Отримавши дозвіл на трирічний виїзд за кордон, працював у бібліотеках Німеччини, Австрії, Італії, Чехії, підготував низку публіцистичних праць. Після повернення з-за кордону став активним членом Південно-Західної філії Російського Географічного товариства, збирав фольклорний матеріал, видав збірку казок, історичних пісень українського народу. Праці членів цього товариства були з успіхом продемонстровані на археологічному конгресі в Києві 1874 р.

На сторінках «Киевского телеграфа», «Вестника Европы» та інших видань Драгоманов критикував тогочасну освітню політику, виступав за національно-культурну автономію.

Наукова й публіцистична діяльність Михайла Драгоманова, спря мована на відродження української мови, культури, освіти, активна громадянська позиція призвели до звільнення його з посади доцента як неблагонадійного, без права працювати в будь-якому університеті Росії. Щоб уникнути заслання, Михайло Драгоманов змушений був емігрувати назавжди. Спочатку він працював у Львові. Потім перебрався до Женеви, де прожив п'ятнадцять років.

Тут він створив своєрідний осередок політичної еміграції, який був центром української думки за кордоном протягом наступних двадцяти років. Заснував у Женеві вільну українську друкарню (1878 — 1882), видавав наукові праці, журнал «Громада», заборонені царатом твори Т. Шевченка, П. Мирного та ін. Протягом 1889 — 1895 років на запрошення болгарського уряду працював па кафедрі всесвітньої історії у Вищій школі — попередниці нинішнього Софійського університету. Його лекції були надзвичайно популярними серед студентів, а дослідження в галузі болгарського фольклору справили помітний вплив на розвиток болгарської літератури.

Водночас Михайло Драгоманов служив і своїй вітчизні. Його зарубіжні публікації й виступи привертали увагу європейської громадськості до долі України, її народу.

Педагогічні ідеї Михайла Драгоманова визріли й активно будили громадську думку в умовах кризи української школи й освіти, спричиненої імперською політикою Росії.

Проблеми шкільництва посідали значне місце в громадсько-просвітницькій діяльності Михайла Драгоманова. Своїми публікаціями він прагнув впливати на розвиток української національної школи, відновлення навчання рідною мовою, на поліпшення становища народного вчителя.

У своїх численних працях Драгоманов ставив питання підвищення культурного, освітнього рівня народу, виступав проти антидемократичної політики царизму в галузі народної освіти. Михайло Драгоманов одним із перших виступив з критикою Емського указу, намагаючись привернути увагу європейської громадськості до нищення української мови. У Парижі, на Всесвітньому літературному конгресі, який проходив під патронатом Івана Тургенєва, він заявив протест проти ганебної заборони мови цілому народу. Для учасників конгресу Драгоманов підготував і видрукував французькою мовою брошуру «Українська література, заборонена російським урядом», яка мала широкий резонанс у Європі та в світі. У передмові до праці «По вопросу о малорусской литературе» він закликав українців сподіватися лише на власні сили й працювати для свого народу, не зважати на круків, «що каркають безглуздими циркулярами». Адже власна пасивність більше шкодила українцям, ніж царські заборони.

Турбота про відродження української мови була постійною духовною потребою Михайла Драгоманова. Він з болем відзначав, що під тоталітарним тиском Російської імперії український народ усунено від співучасті у творенні європейської і світової цивілізації. Релігійні й державні посадові особи ревно пильнували, щоб у школах не вживалась українська мова як для навчання, так і для богослужіння, щоб не використовувались українські книжки для «первоначального чтения».

Михайло Драгоманов вважав мову живим організмом, який росте й розвивається разом з народом і завдяки йому. Розглядаючи мову як соціальне явище, «що мас найбільше практичної ваги», як «форму народності», «ознаку породи», як спосіб порозуміння між людьми, вчений наполягав на необхідності хоча б елементарну освіту починати рідною мовою.

У статті «Малороссия в её словесности» Михайло Драгоманов аналізує розвиток української мови й літератури з часів Київської Русі і висловлює впевненість у відродженні української мови, бачить її майбутнє в тому, що вона стане мовою літератури й науки. Запорукою цьому є збереження мови в народному середовищі. Він твердо був переконаний, що мова — це шлях творення моральних та естетичних ідеалів, що духовний розвиток людини нерозривно пов'язаний із розвитком її мовних здібностей. Мова встановлює зв'язок між людьми, через мову відбувається духовне єднання націй.

Важливе значення в боротьбі за розвиток і вдосконалення української літературної мови мали питання правопису і граматики. В період гострої полеміки з приводу українського правопису Драгоманов разом з групою філологів та інших культурних діячів під керівництвом П. Житецького долучився до створення фонетичного правопису. Основними ознаками цього правопису є усунення з алфавіту букв «я», «ю», «є», «ї», «щ», які передають два звуки, та вживання замість «й» букви «І». Йотовані звуки передавалися сполученнями ji, jе, jа. М'якість приголосних перед «е», «а», «у» позначалась м'яким знаком: синье, хвильа, коньу. Замість «щ» вживалось «їй» і «ч»: шче, вишче. Через переслідування української мови російським урядом цей правопис в Україні не був оприлюднений. Драгоманов, виїхавши до Женеви, уперше застосував його в збірці «Громада». Відтоді цей правопис дістав назву «драгоманівка». З Женеви «драгоманівка» проникла в Україну через Галичину, де її підтримали однодумці Драгоманова. Цим правописом певний час користувалися Іван Франко, Леся Українка, Василь Стефаник, Ольга Кобилянська. Але через незвичність своєї графіки він не набув широкого вжитку.

Михайло Драгоманов активно обстоював право українського народу на навчання рідною мовою, він наголошував на необхідності створення наукової граматики і словника української мови, закликав повернути українську мову на сторінки газет, журналів, книг, підручників, розробляти українську наукову термінологію.

Своїми публікаціями Михайло Драгоманов привертав увагу до ролі вчителя у вихованні нової людини, якій були б притаманні демократичність, гуманізм і патріотизм, високий рівень національної свідомості і водночас толерантне ставлення до представників інших народів. Достатній професійний рівень вчителів може забезпечити лише ґрунтовна підготовка. Після закінчення педагогічного факультету вчитель повинен подбати про самоосвіту. Михайло Драгоманов надавав вирішального значення особистості вчителя у виховному процесі. Замінити його не можуть ні нові методи навчання, ні книги. Адже, крім знань, він передає дітям частину власної душі. Ефективність освіти й виховання можуть гарантувати лише щирі, доброзичливі взаємини між пе дагогом і учнями. Учні мають слухатися педагога з пошани до нього, а не з примусу, знати, що його вимоги справедливі й спрямовані на добро. Ці вимоги повинні мати ясну й зрозумілу для дитини мету, бути посильними.

Прогресивні громадські діячі та передові педагоги Росії й України активно захищали освіту для народу. За словами Михайла Драгоманова, вся історія шкіл у Росії була битвою царського уряду з наукою та освітою, аби не дати людям навчитися навіть простої азбуки.

Михайло Драгоманов обстоював принципи народності в освіті та вихованні. Школа повинна виховувати дітей в дусі свого народу, знайомити вихованців із його характером, традиціями та ідеалами. Найкраще цього можна досягти завдяки вивченню рідної мови та літератури, граматики, які мають стати основними предметами в народній школі.

У нарисі «Народні ніколи на Україні серед життя і письменства в Росії» (1877) вчений зібрав і конкретизував свої розпорошені по інших виданнях думки щодо виховання та освіти. Великим горем народним називає він брак доброї національної освіти. Бо якби народ був письменний та ще й «освічений наукою», то дав би собі раду. На під ставі неспростовних фактів Драгоманов показує, як царат планомірно нищив українську народну школу. Пани добре розуміли: «хто ж буде за плугом ходити, як всі мужики за книжки сядуть». Про жалюгідне становище народних шкіл свідчить статистика, за якою 1876 р. на мужичу дитину казна витрачала на рік 4 копійки, тоді як на панича припадало 1000 — 867 руб. на рік.

У цій праці йдеться також про досвід створення недільних та народних шкіл для підлітків і дорослих, недовіру до них чиновників, обмеження освітніх програм і переслідування вчителів. Справа, яка могла б принести користь народу, була дуже скоро «тимчасово» прикрита. Та розголос про ці школи змусив уряд зробити вигляд, що він піклується про недільні школи. Результатом «піклування» стало рішення передати їх до рук попів. Земства і навіть мужицькі депутати намагались не допустити цього, бо попівська школа — «тільки нове здирство».

Проте, як слушно пише Михайло Драгоманов, серед голодного й холодного народу не може існувати добра школа поруч із тими людьми й порядками, котрі прагнуть обідрати та задурити народ. Серед таких порядків щирий вчитель або скалічить свою душу, або кине школу. Йому не вижити серед шпигунства попівського, папського, поліцейського.

Школи не мали книжок та наочності, яка б знайомила дітей з рідним краєм, визначними людьми України, давала правдиві наукові знання. Але вже існувала ціла наука, як з найменшого віку треба будити розум, розвивати почуття й мову дитини, зміцнювати в дітей найкращі риси. Щоправда, наперед було відомо, що начальство не допустить у школи книг, створених на наукових засадах. Драгоманов пропонує проект букваря та читанки для українських шкіл: читання починається короткими фразами народною мовою, приказками побутового й морального змісту. Паралельно — приказки й фрази великоруські. Далі — невеличкі оповідання, казки рідною мовою, потім статті, написані літературною мовою, уривки з поезій українською та російською мовами. Фактично це був проект двомовного букваря, за яким рідна мова мала передувати державній.

Михайло Драгоманов не лише практично, а й теоретично обґрунтовує необхідність та засади створення «учебных и читальных книг, при-способленных к украинскому народу», наголошуючи, що навчання треба починати народною мовою. При цьому він посилається на позицію передових педагогів — К. Ушинського, К. Вентцеля, В. Водовозова. Вони розробили найкращі в Росії читанки для народних шкіл, та вважали, що не можна вчити за ними в усіх краях Росії, бо «треба починати з народних, крайових мов».

Незважаючи на урядові заборони щодо навчання дітей українською мовою Михайло Драгоманов підносить значення рідної мови як споконвічне знамено нації, безцінний скарб народу, який не можуть відібрати ні закони, ні циркуляри.

Народу мало однієї грамотності, йому необхідна справжня освіта, інакше він приречений на «моральне дитинство». Тому одним з най головніших завдань українознавства має бути боротьба за національну народну освіту. Саме через освіту можна підносити рівень самосвідомості народу. Вчений визначив основні завдання розбудови національної школи:

• наповнення української школи європейськими, гуманістичними ідеями з пріоритетом загальнолюдських цінностей над національними;

• орієнтація школи на національну самобутність;

• обов'язкова українська мова для початкового навчання українських дітей;

• деполітизація освіти;

• підготовка народних учителів тощо.

Після припинення роботи народних шкіл і після виходу в 1863 р. Валуєвського циркуляру М. П. Драгоманов у 1865 — 1866 рр. опублікував кілька статей на педагогічні теми. Зокрема, «Земство и местный элемент в народном образовании», «О системе народного образования в Юго-Западном крае», «О педагогическом значении малоруского языка». В них, як зазначав Михайло Драгоманов, розглядалась шкільна справа па педагогічному, а не національному ґрунті. Він засуджував переслідування реакціонерами української мови, літератури, обрядів, звичаїв, культури. Розробляв проблеми духовного розвитку української нації, національного компоненту в шкільній освіті, захищав право українського народу розвивати свою мову, літературу, навчати дітей рідною мовою. Він радив створити такі підручники, в яких не було б засилля церковнослов'янщини, а за українськими йшли й російські тексти. Підтримуючи ідею Костянтина Ушинського, Михайло Драгоманов пропонував створювати такі читанки для дітей, в яких би були приклади української пісні, казки, приказки, повісті, вірша.

Статті М. Драгоманова про необхідність введення української мови в школи збуджували громадську думку, показували справжній стан освіти в Україні й водночас викликали різку критику з боку офіційних кіл. Адміністративним порядком російський уряд заборонив друкувати будь-яку педагогічну літературу українською мовою. Та майже всі гімназії подали пропозиції викладати, крім російської, українську мову.

Обстоюючи потребу в українській мові на українських теренах («бесполезно чтение русских сказок украинскими мальчиками»), вчений водночас зауважував, що було б нетактовно віддати перевагу, а то й першість мові українській в школах Росії, де панує державна російська мова. Найкраще було б розробити українсько-російську читанку за ідеєю Г. Фрейліна та К. Ушинського.

З міркувань прискорення культурного розвитку українського народу та прилучення його до світової культури Михайло Драгоманов на полягав на вивченні в школах України російської та іноземних мов. Знання європейських мов зумовило б входження української інтелігенції в прямі стосунки з європейською наукою, письменством, політикою. Молоде покоління не може вважати себе освіченим, доки не знатиме одну — дві європейські мови, щоб читати найнеобхідніші книги, знайомитися з передовою європейською думкою.

Отже, у педагогічних працях Михайло Драгоманов піднімав проблеми розвитку національної школи, прав українського народу на навчання дітей рідною мовою, створення підручників для національних шкіл, на-вчання дітей на основі наукових знань, вивчення іноземних мов.

Ідея народності навчання та виховання обґрунтована ним різнобічно у багатьох творах. Сутність її полягає у звільненні освіти українського народу від станово-класової, національної, матеріальної та мовної дискримінації.

Велике історичне значення діяльності Михайла Драгоманова в тому, що він пропагував західноєвропейські новітні прогресивні ідеї в Україні, прагнув піднесення національної самосвідомості народу, його інтелектуального рівня шляхом поширення знань і освіти. Михайло Драгоманов був також першим, хто привернув увагу європейської спільноти до стану й проблем української освіти.

Своїми творами, ідеями Михайло Драгоманов здійснив перелом у поглядах та світогляді українського суспільства.

Іван Якович Франка (1856 — 1916) — філософ, публіцист, поет, письменник, драматург, літературний критик, етнограф, перекладач, громадський діяч, представник передової педагогічної думки України кінця XIX — початку XX ст.

Народився в сім'ї сільського коваля. Вчився у початковій школі в с. Ясениця-Сильна, потім у нормальній школі та гімназії в Дрогобичі. У 1875 р. вступив на філософський факультет Львівського університету. Через політичні переслідування й матеріальні нестатки змушений був залишити його. В 1891 р. екстерном закінчив Чернівецький університет. 1893 р. у Відні захистив докторську дисертацію. Але у посаді професора Львівського університету йому відмовили.

Ще в дитинстві Іван Франко втратив батьків і зазнав тяжкої сирітської долі. Жорстоке поводження деяких учителів з селянськими дітьми зародило в ньому паростки бунту проти будь-якого насильства. Згодом він описав ці знущання в оповіданні «Отець гуморист». У гімназії Іван Франко зачитувався «Кобзарем» і скоро вивчив його напам'ять.

Захоплювався також творами Марка Вовчка і Панаса Мирного. Вже в гімназії Іван Франко почав збирати народні пісні, писати вірші й прозу. Почав друкуватися в 1874 р. Усього написав більше п'яти тисяч творів. Іван Франко залишив величезну творчу спадщину з питань літературознавства, філософії, політики, економіки, а також понад сто наукових, публіцистичних та художніх творів на теми виховання дітей і молоді. Писав українською, російською, польською, німецькою мовами.

Іван Франко звертався до питань освіти, тому що розумів її роль у формуванні особистості. Австро-Угорська монархія за «Політичним шкільним законом» 1805 р. спрямовувала початкові школи Галичини на виховання доброчесних християн. Вона не прагнула розвивати в дітей селян нахил до вченості, бо їй потрібно було багато робочих рук. Закон ставив завдання виховувати з учнів досвідчених і працьовитих ремісників, які були б покірними підданими австро-угорського монарха. У школах вивчали християнську науку, сільськогосподарську справу, діти мали знати свої обов'язки перед монархом, попом чи начальником, бути морально готовими вірно і по-геройськи, чесно служити у війську і, нарешті, вміти писати, читати, рахувати.

В своїх творах Іван Франко гнівно засуджував соціальну і національну дискримінацію в галузі освіти і виховання, відірваність навчання від життя, догматизм, релігійне одурманювання, муштру та фізичні покарання учнів.

Обстоюючи демократичну школу, Іван Франко часто виступав перед робітниками, селянами і вчителями з критикою реакційної політики в галузі освіти. Для популяризації розробленої ним соціалістичної програми народної освіти і школи Іван Франко видав брошуру «Чого хоче Галицька робітнича громада?», в якій, зокрема, зазначав: «Науку подають в теперішніх школах не для того, щоб образовувати й навчити робітника потрібному і людському знанню, але тільки на те, щоб виховати з нього підданого, щоб виховати в нього покірність теперішнім несправедливім порядкам і утвердити його в темності». У працях «Катехізис економічного соціалізму», «Мислі об еволюції в історії людськості», «Чого вимагаємо» та інших Іван Франко пояснював, що тяжкий стан народної освіти в капіталістичному суспільстві є прямим результатом економічного рабства трудящих і реакційної політики буржуазії та поміщиків, які чинять перешкоди на шляху культурного розвитку народу. Діти трударів не мають змоги здобувати освіту, бо змушені працювати на фабриках і в поміщицьких господарствах.

У ряді творів письменник правдиво змалював тяжке життя підлітків, навів численні факти жорстокої експлуатації дитячої праці в різних галузях капіталістичного виробництва. У статті «Великі діяння пана Бобжинського» йдеться про іншу важливу перешкоду на шляху освіти народних мас — антидемократичність системи виховання. Іван Франко викривав реакційну сутність урядових розпоряджень про обмеження прийому до гімназій дітей селян і робітників, про підвищення платні за навчання в середніх школах («Справа Гауча на російсько-галицькій основі», «Педагогічні невігласи»). Ці розпорядження мали на меті одне — «утруднення доступу в гімназії для дітей бідних». Гнівно писав Іван Франко про поширення реакціонерами теорії «біологічної неповноцінності» трудящих і «лінощів народу». У статті «Освіта народу в Галичині» він підкреслював, що саме уряд боїться поширення знань серед народних мас, бо шляхта помітила: «селянин, однаково поляк він чи українець, як тільки в деякій мірі зрозуміє своє становище, зразу ж стає ворогом поміщицького господарства». Критикуючи політику національної дискримінації українського населення в галузі освіти, письменник показував, як уряд гальмував створення шкіл з українською мовою навчання. Українська була непрестижною, вважалася мовою селян.

З другої половини 70-х років XIX ст. і до кінця своїх днів Іван Франко дуже активно популяризував найкращі твори слов'янських і зарубіжних письменників, перекладаючи на українську багато творів з інших мов. Він збирав і глибоко вивчав народну творчість. За тритомну працю «Студії над українськими народними піснями» Російська академія наук присудила йому премію (посмертно, 1916).

Велику увагу приділяв Іван Франко розвиткові української літературної мови та діалектів. Вважав, що українська літературна мова, яка живиться і розвивається за рахунок народних говорів, повинна бути єдиною. Як вчений дав цінні рекомендації щодо запровадження правопису на фонетичному принципі. У 1892 р. крайова шкільна рада погодилась на впровадження запропонованого Іваном Франком правопису.

Своїми художніми творами і теоретичними працями Іван Франко сприяв удосконаленню й уніфікації української літературної мови. Він дав сучасне тлумачення поняття «науковий термін» і фактично став основоположником науково-публіцистичних стилів української мови. Цим питанням присвячені публікації «Говоримо на вовка — скажімо і за вовка» (1891), «Етимологія і фонетика в южноруській літературі» (1894), «Літературна мова і діалекти» (1907).

Івана Франка цікавили питання етнографії. Він вивчав культуру і побут селян і робітників Галичини. З 1898 р. керував Етнографічною комісією при Науковому товаристві ім. Т. Г. Шевченка і брав участь у редагуванні «Етнографічного збірника», в якому було опубліковано багато його статей з фольклору та етнографії.

Іван Франко писав цікаві праці про українські поселення, житло, сім'ю, одяг, харчування, народне образотворче мистецтво, вірування.

народний театр. Підтримував дружні зв'язки з багатьма російськими, українськими, польськими та іншими вченими — етнографами.

Обстоюючи прагнення трудящих до знань та науки, Іван Франко зазначав, що стара школа зовсім не задовольняла вимог часу, прогресивної педагогіки та самого народу. У статті «Наші народні школи і їх потреби» він підкреслював, що початкові народні школи давали не справжні знання, а лише «хвостики», «обрізки», а іноді й зовсім одне «лушпиння» знань, перетворюючи учнів у машину, що «бубонить регулярно, хоч механічно, задані уроки». Середні школи, за його словами, набивали голови учнів різними, нікому не потрібними «премудростями», серед яких чільне місце відводилось латинській і стародавній грецькій мовам, богослов'ю. Цього не можна виправдати ні з педагогічних, ні з практично-суспільних позицій. Навчання у вищій школі виродилось у щось противне науці, в механічне зазубрювання параграфів, правил та формул.

Критикуючи зміст і методи навчання в сучасних йому школах, Іван Франко зазначав: «Наше виховання та образования чи ж не є се млинок, в котрий кладуть здорових дітей, а виймають покалічених». Він засуджував схоластичні методи навчання, зневажливе ставлення до особистості дитини, знущання над дітьми бідняків, неуцтво вчителів. Водночас вчений добре розумів, що система навчання й виховання може бути докорінно змінена лише після скасування експлуататорського ладу.

Як письменник і громадський діяч І. Франко переймався проблемою вивчення української мови в школі. Брав участь у створенні підруч-ників. У 1892 р. написав статтю, де критикував тодішні підручники за їхню церковну спрямованість, зокрема буквар, що фактично являв собою підручник з релігії. У шкільних читанках зовсім не згадувалося ім'я Тараса Шевченка. Навіть його вірші, які потрапили туди, не були підписані. Не було там ні казок, ні народних загадок чи приказок.

Яскраві картинки з життя тодішньої школи постають у творах Івана Франка на освітянські теми. В оповіданнях «Малий Миром», «Отець гуморист» та інших він показав огидне обличчя вчителів — садистів, які знущалися з беззахисних учнів, нівечили фізичне і духовне здоров'я дітей. В оповіданнях йдеться про труднощі навчання й виховання за відсутності педагогічних методик, без урахування дитячої психології та індивідуальних здібностей дітей. В оповіданні «Олівень» Іван Фран-ко описує муки маленького хлопчика на уроках каліграфії: діти писали переважно гусячими перами, і лише деякі — олівцями. В оповіданні «Малий Мирон» йдеться про проблеми хлопчика, який змалку не може трафаретно мислити. Оповідання «Красне писання» — про антипедагогічну поведінку учителя, який наводив жах на учнів.

Критичні зауваження Івана Франка щодо змісту й методів навчання допомагали тим освітянам, які того прагнули, вдосконалювати свою майстерність шляхом засвоєння прогресивних педагогічних ідей.

І. Франко справедливо критикував навчальні плани, програми, методи навчання в середній школі. Зокрема за прихильність до вивчення старослов'янської мови, староруського письма, давньої літератури. Наполягав на переважному вивченні живої української мови, творів вітчизняних авторів.

Характеризуючи мету і завдання виховання, Іван Франко розвінчував курс уряду на плекання вірнопідданих з вузьким культурним світоглядом. Його ідеал — виховання людини, здатної самовіддано боротися за утвердження справедливих суспільних порядків, переконаної в правоті своєї справи, сповненої любові до трудового народу.

Метою виховання Іван Франко вважав всебічно розвинену особис тість, для якої властиві готовність як до розумової, так і до фізичної праці. Він мріяв про той час, «коли наука і праця зіллються для неї воєдино».

Завдання і зміст виховання й освіти, на його думку, полягають у тому, щоб через школу забезпечити розумовий, фізичний і моральний розвиток дітей, навчити їх самостійно мислити. А це можливе лише в тому разі, якщо навчання проводиться рідною мовою, змалку зрозумілою дитині. Рідна мова сприяє кращому засвоєнню інформації та знань.

Іван Франко боровся за створення шкіл, які були б тісно пов'язані з життям та інтересами народу, поєднували навчання з працею, давали широку освіту, що ґрунтується на матеріалістичному світогляді, використанні всього найкращого, що виробило людство протягом свого існування, й забезпечували всебічний розвиток мислення та інших психічних процесів. Важливим засобом такого виховання дітей є народна творчість і художня література.

На переконання Івана Франка, дитина повинна розвиватися і духовно, й фізично. Він говорив, що дітям треба займатися гімнастикою, ходити в туристичні походи. їм треба розвивати грацію в рухах. Для досягнення успіху в навчально-виховному процесі необхідно поєднувати фізичне і трудове виховання, навчання з працею. Прищеплення працелюбності — одне із завдань морального виховання. В статті «Наука і її становище щодо працюючих класів», опублікованій у робітничій газеті, Іван Франко намітив завдання і визначив зміст розумового виховання. Розумове виховання, на думку вченого, має бути спрямоване на широке коло знань, це систематичне навчання всіма засобами. У цьому плані першочергового значення набувають математично-природничі науки: «астрономія, біологія, географія, а також логіка, психологія, історія — наука про долю народів», мова й література. Завдання розумового виховання — піднесення людини на ту височінь, на якій стоїть наука, вироблення наукового світорозуміння, формування власної думки, світогляду.

У процесі естетичного виховання мають формуватися художні смаки і почуття прекрасного, виявлятися і розвиватися творчі здібності. Роль літератури у естетичному вихованні — першочергова. Вона вчить розрізняти добро і зло, впливає на розум, переконання і почуття. Особлива роль тут поезії, музики.

Іван Франко виступав за свідоме, послідовне й систематичне навчання. Наголошував на необхідності виховання пошани до людини та на вирішальній ролі особистого прикладу вихователя і його переконань.

У педагогічних і публіцистичних працях Іван Франко приділяв велику увагу проблемі вчителя («Наші народні школи і їх потреби», «Емерик Турчинський», «Борис Граб», «Учитель»). Він розповідає про тяжке матеріально-правове становище галицьких учителів, їхню роботу в переповнених класах і непристосованих приміщеннях, необґрунтовані звільнення. З повагою ставиться Іван Франко до народних учителів, які працюють на освітянській ниві за покликанням, високо оці нює їхню роль у культурному розвитку народу. Але трапляються й такі, що хочуть бути вчителем, не маючи нічого спільного з педагогікою. Такий учитель незабаром стає слухняним провідником тих завдань, які ставлять перед ним панівні класи, чиновники і духовенство.

В оповіданні «Борис Граб» та передмові до збірки «Малий Миром» Іван Франко показав справжнього народного вчителя, який всі свої сили і знання віддав народові. Усвідомлюючи вирішальну роль вчителя у вихованні й навчанні дітей, Іван Франко вважав, що вчитель повинен бути добрим, тактовним, розумним, мати високі моральні риси, уміти завоювати довір'я учнів, уникати одноманітності в навчанні, розвивати в учнів самостійність думок і дій, виховувати позитивні моральні риси, повагу до трудящих, любов до праці. Учитель, на його думку, повинен не тільки мати ґрунтовну теоретичну підготовку, а й володіти практичними навичками (столярне, токарне, швацьке ремесло), добре знати сільське господарство. Він порівнював педагогічну майстерність вчителя з мистецтвом майстра художнього слова. Також Іван Франко піднімав питання про поліпшення становища вчителя. Дуже часто україномовних вчителів посилали в польські школи, платили мало, не рахувалися з їхньою особистою думкою. У п'єсі «Вчитель» він показав беззахисність, тяжкий матеріальний стан освітян. Умови життя галицького вчителя були складними. Громада не завжди могла утримувати вчителя. Шляхетська більшість Сейму постійно відхиляла вимоги щодо поліпшення оплати праці вчителів. Іван Франко був учасником вчительського Віча, яке порушувало проблеми працівників ос віти. Зокрема питання дискримінації учителів — українців — їм не давали посад, часто звільняли з роботи, посилали в райони з польським населенням.

Іван Франко доводив необхідність реформування тогочасної системи народної освіти в Західній Україні, протестував проти антиукраїнської освітньої політики австрійського та польського урядів.

Іван Франко був психологом, у його творах багато цікавих спостережень і зауважень щодо виховання дитини в школі і в сім'ї. Дитяча вдача, зазначав він, вразлива і водночас слабка і незміцніла, потребує великої уваги вчителів і батьків.

На думку Івана Франка, особливо велика роль у сімейному вихованні належить матері. У статті «Жінка — мати» він писав, що мати безпосередньо відповідає перед суспільством за виховання дітей; вона по-винна створити всі умови, в яких би діти росли здоровими й одержували правильне моральне виховання. Але не можна покладатися тільки на жінок — матерів, чоловіки — батьки теж повинні дбати про дітей у сім'ї: «Між батьками і дітьми мають бути правильні стосунки». Особливо важливий вплив батьків на дітей у ранньому віці, але мало буде користі, якщо дорослі обмежуватимуться тільки спостереженнями, милуванням пустощами дітей. Батьки повинні наполегливо і мудро формувати моральні засади й норми поведінки, розвивати у дітей прагнення до пізнання природи й життя.

Велику увагу приділяв Іван Франко виховному значенню дитячої літератури. Кожна книжка для дітей повинна бути не тільки цікавою, а й прищеплювати найкращі почуття, виробляти позитивні риси людського характеру. Книжки для дітей, зауважував він, — важливе джерело знань. Іван Франко особисто розробляв різноманітні жанри дитячої літератури і радив добирати для дитячого читання такі книжки, які роз-вивають думку, викликають благородні почуття, мають освітнє і виховне значення. Він написав цікаві й повчальні оповідання та казки для дітей: «Фарбований лис», «Лис Микита», здійснив українську обробку казки «Ріпка». У статті «Жінка — мати» вчений підкреслює, що необхідно керувати дитячим читанням, добирати змістовні і доступні розумінню дитини книги, формулює вимоги до художньої форми дитячих книг: в них повинні бути «уявлення живе і ясне», а спосіб вираження — стислий.

Леся Українка (Косач-Квітка Лариса Петрівна; 1871 — 1913) — полум'яний борець за народну освіту і пропагандист передових педаго гічних ідей. Видатна громадська діячка, талановита поетеса і драматург, прозаїк, перекладач і публіцист, літературний критик, фольклорист. Мати її — українська письменниця Олена Пчілка, сестра М. Драгоманова. Дитячі роки Лесі Українки пройшли в с. Колодяжному, де вона вперше глибоко пізнала життя, побут і звичаї українського села. Вона виховувалась у колі передової української інтелігенції — родин Михайла Старицького, Миколи Лисенка.

Світогляд Лесі формувався під впливом матері і дядька — Михайла Драгоманова. Вона називала його «духовним дядьком». Свій псевдонім Леся Українка дібрала під впливом псевдоніма Михайла Драгоманова — Українець.

Олена Пчілка була патріоткою України. Вся її діяльність спрямована на поширення національної освіти. Вона не захотіла віддавати своїх дітей до російської гімназії, тому всі вони виховувалися й навчалися в сім'ї. У домашніх умовах Леся Українка отримала ґрунтовну освіту і протягом усього життя не припиняла самоосвіти. Володіла десятьма мовами (німецькою, французькою, англійською, італійською, грецькою, латинською, польською, болгарською та іншими). Глибоко знала історію, світову літературу, філософію, добре грала на фортепіано, мала гарний голос, захоплювалася живописом. Перебуваючи на лікуванні в Криму, на Кавказі, в Австрії, Німеччині, Італії, Єгипті, Леся Укра їнка збагачувалася враженнями, вивчала життя людей різних країн.

З Лесею Українкою асоціюється образ ніжний і чистий, рідше — веселий, частіше — в задумі і смутку. Не слід уявляти Лесю Українку, вважає Олесь Гончар, кутою із суцільної криці, такою, що не знала вагань, сумнівів, тяжких хвилин душевного сум'яття і відчаю.

Гуманістичні і демократичні погляди Лесі Українки на національно-патріотичні та інтернаціональні проблеми. В умовах соціального і національного гноблення вона оспівувала красу рідного краю, високі душевні риси співвітчизників, художньо- естетичними засобами обстоювала національну гідність свого народу і його права, зокрема право на національну освіту.

Л. Українка чутливо ставилася до всіх суспільно-педагогічних і культурно-освітніх проблем, що хвилювали тогочасну прогресивну громадськість. І хоча вона не залишила розгорнутого систематизованого викладу своїх педагогічних поглядів, однак у багатьох віршованих творах, публіцистичних статтях, у листах, щоденниках зосереджено чимало цінних ідей. Надзвичайно багато зусиль віддавала Л. Українка боротьбі проти адміністративних утисків української літературної мови. Ще в дитинстві Леся Українка почала розуміти важливість навчання народу рідною мовою. Разом із братом Михайлом у 1884 р. вона здійснила переклад українською мовою «Вечеров на хуторе близ Диканьки» Миколи Гоголя.

Попри офіційні заборонні акти Леся Українка домоглася відкриття українських часописів. З її ініціативи було надіслано міністрові народної освіти записку «Нужды украинской школы», в якій ішлося про необхідність запровадження в народних школах навчання українською мовою. Поетеса розуміла, що національна мова сприяє повноцінному засвоєнню народом його живої історії, культури, формуванню самосвідомості і гідності. Глибокою вірою в краще майбутнє сповнені її поезії, зокрема цикл віршів «Сім струп», «Другові на пам'ять» та ін. У поемах «Давня казка», «Роберт Брюс, король шотландський», «Місячна легенда», в драматичних творах «Одержима», «Касандра» Леся Українка піднімає питання соціального та національного визволення.

Леся Українка дуже рано виступила зі своїми ліричними поезіями. Перший вірш «Ні долі, ні волі у мене нема, зосталася тільки надія одна...» вона написала у дванадцятирічному віці. У ньому йдеться про долю Лесиної тітки — Олени Косач, яка у той час відбувала покарання за участь у революційному русі. В 1892 р. з'явилася перша збірка — «На крилах пісень», сповнена патріотичних, громадянських мотивів. У ліричних поезіях Леся Українка торкалася особистих переживань і переживань цілого народу. Вона гостро критикувала систему народної освіти в царській Росії, де діти трудящих не мали змоги вчитися. У статті «Голос однієї російської ув'язненої», характеризуючи Російську імперію, вона писала, що ця країна нагадує необмежену розмірами Кастилію для тих, хто любить волю, батьківщину і народ. У ній панують «...голод, неосвіченість, злодійство, лицемірство, тиранія без кінця». Ці думки породила тодішня дійсність. Так, у 1897 р. серед сільського населення Волинської губернії, де жила Леся Українка, грамотних було тільки 17,2 %. Початкова освіта перебувала тут у повному занепаді.

Для письменниці освіта слугувала могутньою зброєю, з допомогою якої люди усвідомлюють свої сили, мету і завдання свого життя. «Коли хто хоче жити вільно, але не свавільно, то мусить учитися і думати про те, що таке воля».

Леся Українка написала багато віршів, поем, повістей, оповідань, п'єс, публіцистичних статей, які мають велике пізнавальне й виховне значення. У багатьох творах вона гостро критикувала тих, хто перешкоджав розвитку народної освіти, правильному навчанню й вихованню дітей і молоді, оспівувала щастя людей у вільній країні, гуманні почуття, дружбу. «Коли б я могла, я б віником вимела все сміття в яму, хай там би лежало і не забивало людям голови».

У своїй творчості письменниця порушувала важливі соціальні й педагогічні проблеми. У драматичному творі «В катакомбах» йдеться про соціальну нерівність, висловлюється протест проти експлуатації праці дітей; у творах «Адвокат Мартін», «Грішниця» вона критикувала релігію, церкву і спосіб життя представників духівництва.

В журналі «Народ» за 1895 р. Леся Українка опублікувала нарис «Школа», в якому яскраво описала відсталість церковнопарафіяльних шкіл в Україні, показала злиденне життя народних учителів, які залежали від духівництва та багатіїв. Серед учнів є дуже здібні, талановиті, які б могли продовжити навчання, вони — гордість учительки. Але попові треба лише, аби було кому «бидло пасти». Вона пише про безпідставні заборони використовувати в церковноприходських школах сучасні прогресивні підручники: «Рідне слово» К. Ушинського, книги для читання Й. Паульсона та ін.

Леся Українка гостро критикувала і сучасні їй середні школи, в яких процвітали муштра і зубріння. Це поетеса бачила на прикладі свого брата Михайла, який вчився в Київській класичній гімназії. За словами Лесі Українки, учні гімназії одержували поверхову освіту. Сучасних іноземних мов вони не знали навіть настільки, щоб читати зі словником. Історію вивчали за підручником, який пояснював минуле з позиції «православ'я, самодержавства і народності». їх учили вести беззмістовні словесні дискусії з приводу різних дрібниць, виголошувати пишні промови і водночас вони виявляли безпорадність у найпростіших життєвих справах.

Леся Українка вітала рух протесту учнівської молоді проти ненависної системи муштри, зубріння, проти безправ'я, що панували в середніх школах.

Критикуючи систему виховання і навчання в школах Росії, Леся Українка в той же час підкреслювала, що знання учнів великою мірою залежать від учителя, вихователя. Вона привертала увагу громадськості до долі народних учителів, боролась за поліпшення їхніх суспільних прав і матеріально-побутових умов. Народним учителям вона відводила важливу роль у суспільстві і тому висувала до них високі вимоги. Учитель повинен добре знати свій предмет, орієнтуватися в інших науках, у літературі й мистецтві, вивчати психологію дитини, застосовувати раціональні методи навчання й виховання. «Якщо вчитель... добрий, освічений, то й учні знають те, що потрібно знати...», — зазначала Леся Українка. А в листі учительці А. С. Макаровій, з якою активно листувалась, вона писала: «уже одне те, що в школі людина не лиха, не черства педантка і притім чесна, — єсть уже велика користь для дітей».

Ідеал учителя вона втілила в образі героя — патріота Антея («Оргія»), Він говорив своїм учням, що після закінчення школи треба ще багато вчитися, читати книжки, пробивати собі шлях у науку, ніколи не зазнаватися, не зупинятися на досягнутих успіхах, самовдосконалюватися.

Лариса Петрівна і сама виступала у ролі вчительки. До своїх учнів вона ставилася з надзвичайною любов'ю і увагою. Організовуючи для дітей шевченківські вечори, добивалася серйозного ставлення до участі в них, вчила з дітьми вірші, допомагала старшим дітям складати «виступи про життя Шевченка». Людина з добрим, чутливим серцем, непримиренна до зла, розумний і вдумливий наставник, вона зарекомендувала себе справжнім майстром педагогічної справи.

Леся Українка цікавилася навчально-педагогічною літературою, сама створила підручник «Стародавня історія східних народів», уклала збірник «Дитячі ігри», видала пісні та казки Ковельського, Луцького і Новгород-Волинського повітів Волинської губернії (1902), підготувала збірку «Народні мелодії з голосу Лесі Українки» (видана 1917 — 1918). Підручник «Стародавня історія східних народів» Л. Українка написала в 19 років. За ним вона збиралася навчати свою молодшу сестру Ольгу. У підручнику висвітлено історичний процес творення українського народу. Історія трактується як засіб для усвідомлення процесу розвитку людського суспільства. Леся Українка намагалася показати справжню сутність стародавніх цивілізацій, несправедливий характер походів Дарія, тяжке становище поневолених народів. Усі ці положення авторка викладала просто і доступно, уникаючи безапеляційного тону, намагаючись наштовхнути читача на самостійні роздуми над історичними фактами. З цією метою вона висловлювала сумніви щодо достовірності тих або інших джерел, закликала до зіставлення причин і закономірностей історичних подій. Підручник опубліковано після смерті письменниці в 1918 році без змін і виправлень.

Мету сімейного виховання Леся Українка вбачала у формуванні громадянина — борця. В оповіданні «Помилка» вона пише, що для до сягнення цієї мети треба розвивати природні задатки дитини. Надаючи великого виховного і розвивального значення дитячому читанню, висувала високі вимоги до підготовки книг для дітей як з боку літературного змісту, так і з боку поліграфічного оформлення.

Праця і трудове виховання також привертали увагу Лесі Українки. Сама поетеса була взірцем невтомного працівника. Переборюючи хворобу, вона до останніх днів не переставала працювати, все її життя було невпинною працею і боротьбою. Усвідомлюючи вирішальну роль праці в житті людського суспільства, вона з повагою ставилася до простих трудівників, розповідала у своїх творах про тяжку долю народних мас, про їхню непосильну, каторжну працю. У повістях «Жаль» і «Над морем», в оповіданні «Дружба» Леся Українка показала, що із незаможних сімей, в яких діти брали посильну участь у праці, як правило, виходили чесні, духовно багаті, працелюбні люди, а в багатих сім'ях не дбали про трудове виховання, тому нерідко там виростали гультяї і нікчеми.

В оповіданні «Дружба» і в статті «Нові перспективи і старі тіні» Леся Українка ставить питання про жінку — матір, про необхідність го-тувати її до оборони своїх людських і суспільних прав. Як широкоосвічена людина вона також виступає за освіту дорослих, організацію колективних читань для народу.

Велику увагу приділяла Леся Українка вихованню дітей дошкільного віку. Вона писала високохудожні твори для дітей і про дітей, в яких виявила глибоке знання дитячої психології. Поетеса мріяла про всебічне виховання дітей з народу в умовах нового, справедливого суспільного ладу. Публікувала твори для дітей у журналах «Дзвінок», «Молода Україна». Леся Українка писала поезії для дітей, які тісно пов'язані з природою і в яких перемагає життєрадісний, життєстверджувальний настрій.

Твори Лесі Українки, які увійшли до скарбниці української дитячої літератури, водночас є виховним засобом. Так, у поезії «Вишеньки» вона показує, як нерозсудливих дітей вчить сама природа, яка вимагає витримки й терпіння. В основі сюжету поезії «На зеленому горбочку» — мотив чекання хатинки — дитинки на матір — сонце. Образ матері, як сонце — теплий, ласкавий, жаданий. У поезії «Мамо, іде вже зима» перемагає життєстверджувальний, оптимістичний погляд. У діалозі між матір'ю і сином з'ясовується, як житимуть тварини в холодну зиму. Зразком дітям служить оптимізм маленької пташки, яка не боїться холоду, негоди. Серед творів Лесі Українки є казки. Фантастична форма, вигадка пом'якшує повчальний зміст творів. Головний герой казки «Біда навчить» — легковажний, безтурботний горобчик, якому крук дає пораду: «Розум, молодче, по дорозі не валяється, не так-то легко знайти!., поки біди не знатимеш, то її розуму не матимеш. От тобі моя наука...» На прикладі поневірянь нерозсудливого горобчика діти вчаться дослухатися порад старших, досвідчених людей. «Лелія» опо-відає про хворого хлопчика Павлуся і царицю ельфів — Лелію, яка знайомить його з людьми, з життям. Цікава поетична казка невимушено вчить дітей добру, вмінню спілкуватися.

Важливою педагогічною проблемою вважала Леся Українка брак літератури для дитячого читання. Надто мало було книг українською мовою, майже не перекладались російські твори Тараса Шевченка, Марка Вовчка. На початку 90-х років вона добирає і редагує твори наддніпрянських письменників для журналу «Дзвінок»: «...діти повинні одержувати високохудожні твори на сучасні й історичні теми, які 6 сприяли формуванню їхніх моральних понять, громадянських почуттів, естетичних смаків». Але відчувши протидію громадських діячів, які визначали спрямування «Дзвінка», поетеса відмовилася від участі в журналі.

З метою поширення освіти серед дорослих вона склала каталог, в якому особливе місце відводилось популярним брошурам. У цих брошурах правдиво висвітлено вітчизняну і світову історію, подано істинні уявлення про найважливіші суспільні проблеми.

Спадщина Лесі Українки є цінним внеском у скарбницю української та світової літератури, прогресивної педагогічної думки. її філософські, соціальні й естетичні погляди відіграли велику роль у боротьбі за розвиток національної освіти.


НазадЗмістВперед

 

 
© www.SchoolLib.com.ua