Головна

Шкільна бібліотека

Перелік предметів

Англійська мова
Біологія
Географія
Економіка
Інформатика
Історія
Математика
Німецька мова
ОБЖ
Політологія
Право
Природознавство
Психологія і педагогіка
Російська мова
Соціологія
Фізика
Філософія
Французька мова
Українська мова
Хімія

Підручники в PDF


 

Історія педагогіки України

Розділ ІІІ

НАЦІОНАЛЬНА ОСВІТА УКРАЇНИ В ЕПОХУ ВІДРОДЖЕННЯ

5. Києво-Могилянська академія

На початку XVII ст. в розвитку українського суспільства виникло протиріччя між тогочасною системою виховання, і насамперед освітою молодого покоління, і потребами суспільно-політичного життя. Прагнення нашого народу до самостійності, неможливість більше терпіти утиски з боку Польщі, Литви спонукали до вирішення проблеми. Для цього суспільству потрібні були високоосвічені люди з широким світоглядом, здатні аналізувати явища суспільно-політичного життя і передбачати майбутнє українського народу. Щоб такі люди з'явилися на українських теренах, національна освіта мала набути більш світського характеру, ніж релігійного. Саме в поширенні освіти, науки, ідей добра і справедливості просвітники вбачали шлях до економічного й правового становлення справедливого, самостійного суспільства. Ідея залежності суспільного розвитку від поширення освіти поступово завойовувала визнання. Її обстоювали вчені, культурні й суспільні діячі України — Герасим Смотрицький, Дем'ян Наливайко, Захарія Копистенський, Памво Беринда та інші.

У збірці «Про виховання чад» (1608) читаємо, що освіченість не тільки впливає на формування особистості, тобто з людини людину робить, а й визначає її місце в суспільстві, забезпечує процвітання самого суспільства.

Так визріває думка про суспільне значення освіти, а звідси й про необхідність розвитку національної школи, яка б відповідала вимогам часу. Особливої ваги вона набула у зв'язку із загрозою національному життю України через покатоличення й спольщення народу. Все це стало передумовою виникнення Києво-Могилянської академії — першого у Східній Європі вищого навчального закладу, визначного культурного й освітнього центру в Україні.

Культурне піднесення в Україні XVI — початку XVII ст. пов'язане з появою братств — православних організацій міського населення, заснованих на демократичних засадах. При братствах діяли школи та друкарні. Саме з їхньою допомогою просвітницькі ідеї поширювались по всій Україні.

В одному з документів київських братчиків зазначалось, що вони об'єднались, аби дбати про «розраду і утвердження в благочесті руського роду синів східного православ'я і захист від іновірних «шляхом» подавання наук учтивих і виховання дітей народу християнського».

Із братської школи зростала і майбутня гордість нації — Києво-Могилянська академія.

15 жовтня 1615р. урочисто, при численних свідках, Галшка Гулевичівна вписала в «київські міські книги» свій фондум-дарчу. Вона передавала свою спадкову землю у Києві, в самому центрі Подолу, у власність братства: «...намонастир і на школу дітям, як шляхетським, так і міщанським». Про те, що її вчинок був продуманий і заздалегідь під готовлений, свідчать такі слова дарчої: «І аби моя фундація скуток свій брана, то зараз в той двір і на його землю духовних і світських православних... також школу впровадила». Київська братська школа призначалась для дітей з різних верств населення і не лише для киян, що й підкреслювала Галшка Гулевичівна: «...всім правовірним і благочестивим християнам народу руського в повітах воєводств Київського, Волинського й Брацлавського, етапам духовним і світським і якого б не було іншого звання й стану». Цей принцип як один з найголовніших залишився незмінним і завжди був на першому місці серед численних статей шкільних статутів, а згодом і в інструкціях Київської академії.

Тож 15 жовтня 1615 р. вважають днем заснування Київської брат ської школи, безпосередньої попередниці Києво-Могилянського колегіуму, академії.

Згідно з текстом дарчої Ісайя Копинський увів дітей до нової школи. Він був членом лаврського гурту, ігуменом монастиря, старшим братчиком, знаною, освіченою людиною, письменником, філософом. Його книга «Алфавіт духовний» пройнята вірою в людину, її розум, що є «початком і причиною всьому благому». У ній автор закликає зректися бездумного життя, пропагує ідеї рівності, свободи, духовності.

В організації школи взяли участь й інші члени лаврського гуртка — Захарія Копистенський, Тарасій Земка, Памво Беринда та голова літературно-видавничого гуртка Києво-Печерської лаври Єлисей Плетенецький, який «пізнанню різних діалектів, розумінню письма божественного зичив і про дидаскалів вправних старався». Безумовно, вплив цих учених, педагогів, істориків мав велике значення. Саме вони будували школу за прикладом європейських навчальних закладів. Завдяки їм згодом у Києві сформувався важливий центр культури європейського Сходу, що дало підставу Михайлу Грушевському назвати Києво-Могилянську академію другою українською академією з часів Ярослава Мудрого.

Гетьман Сагайдачний — братчик Київського братства — майже всі свої кошти заповів Київській, а також Львівській та Луцькій братським школам: «на науку і виховання бакалаврів учених ... дітям християнським ... за чим би наука тривати мала на вічні часи».

Як писав 1621 р. Мелетій Смотрицький, «...православні роблять усе можливе для розвитку освіти..., школи, для навчання дітей грецької, слов'янської, руської та польської мов».

За підтримки освітянської і духовної інтелігенції, а також національно-свідомого міщанства й козацтва Київська братська школа швидко міцніла і набирала ваги в суспільстві. Зрештою її визнав польський сейм, що й було затверджено 1629 р. грамотою короля Польщі Сігізмунда III. Вона стала мостом, по якому із Західної Європи до України, а згодом і до Росії пішов потік прогресивних видатних ідей і праць світових просвітників, політичних діячів.

Цьому сприяло поєднання традиційного візантійсько-слов'янського напряму шкільної освіти з латинсько-польським, який передбачав прилучення до європейських класичних мов. У Київській школі вивчали слов'янську, руську, книжну українську, грецьку, латинську, польську мови.

Мови вивчали у чотирьох нижчих класах (фара, інфіма, граматика, синтаксима). Тут також опановували початки арифметики, геометрії, музики. У вищих класах вивчали поетику, риторику, філософію й астрономію.

Високими були вимоги до викладачів. Крім європейської університетської освіти та самовідданості своїй справі, викладач згідно зі шкіль ним статутом «... мусив бути... благочестивим, розсудливим, смиренно мудренним, лагідним, витриманим, не п'яницею, не блудником, не злословом, не заздрісним, не сміхотвором, не чародійником, не базікою, не посібником ересей. Турботливо навчати дітей корисним наукам... і у всьому являти собою взірець благих справ».

У Київській школі викладали Ісайя Копинський, Захарія Копистенський, Іван (Іов) Борецький, Касіян Саковичта багато інших. Більшість з них уже мала досвід педагогічної роботи та написання підручників і наукових праць.

Першим ректором був Іван Борецький (р. н. невід. — 1631). Навчався в Острозькій школі та Краківській академії. Здобув класичну на той час освіту. Викладав грецьку мову у Львівській братській школі. Був представником прогресивного напряму в галузі освіти й педагогічної думки. Він вважав, що саме освіта визначає місце людини в сус-пільстві й спроможна змінити саме суспільство, сприяти його розвитку. Освіта й виховання, за Іваном Борецьким, мають бути цілеспрямованими. Молоді необхідно прищеплювати почуття гідності, прагнення виборювати право жити вільно на своїй землі. Праці Івана Борецького, зокрема «Протестація» (1621), пройняті любов'ю до рідної землі, до знедоленого народу. Йому належить одне з найпочесніших місць серед громадських діячів, яким завдячує Україна тієї доби збереженням і розвитком національної освіти, виховання, культури, захистом православ'я, консолідацією української нації.

Наступним ректором школи і її викладачем був Мелетій Смотрицький (1575 — 1633). Він навчався в Острозькій школі та Віденській академії. Слухав лекції у Вроцлавському, Лейпцизькому протестантських університетах. Отримав блискучу гуманітарну освіту і ступінь доктора медицини. В період викладання в Київській школі Мелетій Смотрицький завершив роботу над «Грамматикою славенскою правильное синтагма» (1619), яка до початку XIX ст. була основним підручником церковнослов'янської мови. А встановлені в ній правила орфографії та пунктуації зберігають чинність у сучасній українській літературній мові.

«Граматика» Мелетія Смотрицького справила вплив на розвиток граматичної думки в Сербії, Болгарії, Румунії. Вона була відома і в неслов'янських країнах Європи у перекладі латинською, що свідчить про її загальноєвропейське визнання.

Помітний слід в історії Київської братської школи залишили також наступні її ректори — Касіян Сакович та Хома Євлевич.

Касіян Сакович (1578 — 1647) освіту здобув у Краківській і Замойській академіях. Гарний знавець мов, блискучий оратор, за переконаннями просвітитель, він пов'язав свою діяльність з культурно-освітнім рухом братств. У 1621—24 рр. Касіян Сакович працював у Київській братській школі, викладав риторику. Саме в цей час найповніше розкрилися його різнобічні здібності.

Касіян Сакович написав і видав дві книги з філософії: «Аристотелеві проблеми, або Питання про природу людини» (1620) і «Трактат про душу» (1625). Побудовані вони у формі запитань, відповідей і звернень: «а ти спитаєш», «а ти відповіси», «завчи»... Тобто призначалися для студентів. Ці праці засвідчують обізнаність автора з творами філософів, як античних, гак і сучасних. Викладання філософії вимагало висо-коосвічених викладачів і добре підготовлених учнів, тобто було можливе у школах підвищеного типу, якою й була Київська братська школа.

Протягом 1628 — 31 рр. ректором Київської братської школи був Хома Євлевич. Освіту він здобув у Краківському університеті. Його діяльність і життя підпорядковувались принципу: нести в народ знання, будити його до активного життя. Про світогляд і переконання Хоми Євлевича дещо дізнаємося з його поеми «Лабіринт» (1625). У книзі він закликає молодь пізнавати світ, переконує, що допоможе їй у цьому. Мудрість, освіченість він цінує понад усе. Завдяки їй людина пізнає, «як іде світ з початку самого, як не було раніше взагалі нічого, як міниться місяць, чом сонце тьмяніє, чом зір в небі нічному без ліку зоріє, звідки люди і звіри?... Чом знає орач пору ріллю управляти, хліб сіяти чи сад новий справувати?»

Кожен викладач у школі був неповторною особистістю, фахівцем найвищого ступеня. Такі викладачі справді давали молоді «поживу для ума». Крім того, тут виховували учнів у дусі взаємоповаги, вчили шанувати свій народ, його мову, традиції, віру, з гідністю й мужньо протистояти польсько-католицькій експансії. Вчителів зобов'язували постійно нагадувати учням про їхні обов'язки перед Богом, батьками, наставниками, суспільством. Це були прогресивні, демократичні на той час вимоги й принципи.

Другою гілкою майбутньої Києво-Могилянської академії стала Київська лаврська школа, яку 1631 р. відкрив Петро Могили (1596 — 1646).

Початкову освіту Петро Могила здобув у Львівській братській школі, навчався у ряді західноєвропейських університетів. У 1628 р. став архімандритом Києво-Печерської лаври, а через 5 років — митрополитом київським. У просвітницькій роботі обстоював латинський напрям, що виходив з традицій Ренесансу і гуманізму. Виступав за пере орієнтацію освіти на латинь як мову загальноєвропейської культури.

Вій бачив Україну вільною й рівною в колі європейських держав. Тож лаврська школа виникла як вищий заклад європейського рівня. За здалегідь Петро Могила подбав про здібних і вчених помічників, освічених наставників молоді. Це свідчить про його далекоглядність і рішучість у втіленні своїх намірів.

«Вбачаючи велику втрату для людських душ від не вченості духовництва й ненавчення молоді і бажаючи при благословенні Божому і власній моїй волі запобігти цьому, а також повернути тих, що відвернулися від православ'я, — маю намір фундувати школи з тим, щоб молодь у справжній побожності, звичаях добрих і науках вільних вивчена була», — задекларовано в угоді Петра Могили із запрошеними на посади вчителів Ісайєю Трохимовичем-Козловським та Сильвестром Косовим.

Київська лаврська школа за обсягом і структурою предметів була подібна до західноєвропейських колегіумів. Про це свідчить панегірик «Євхаристеріон, або вдячність, вручений учнями Петру Могилі» з нагоди Великодня 1632 р. У ньому оспівуються усі сім вільних наук — «корені умілості»: граматика «учить слів і вимови», риторика «учить слів і вимови», діалектика «учить розумного в речах пізнавання»,

арифметика «учить лічби», геометрія «учить землі розміреная», «учить співам» музика, астрономія «учить рухів небесних», а також теологія, яка «учить божих речей». Обсяг предметів на ті часи великий і мав прогресивний світський характер.

Молоді здібні викладачі забезпечували високий рівень навчання. Філософію викладав ректор Трохимович-Козловський, риторику й поетику — префект Сильвестр Косов (з 1647 р. — митрополит київський). Вихованець Київської братської школи Антон Пацевський викладав поетику.

У школі були класи нижчі — граматичні й вищі, де вивчали поетику, риторику, філософію. Усього у школі навчалося близько 100 учнів.

Лаврська школа проіснувала недовго. Вже 1632 р. відбулося її об'єднання з Київською братською школою.

Це об'єднання підтримало і козацтво. В «листі військовому» від 12 березня 1632 р. гетьман І. Петражицький від імені усього війська обіцяв школі «...твердо захищати від всяких неприятелів, перешкод, міцно боронити, заступати й за них до самої смерті стояти».

Об'єднана школа почала діяти з 1 вересня 1632 р. на території і в приміщенні братської школи на Подолі як Києво-Могилянській колегіум. Київське братство визнало Петра Могилу фундатором колегіуму і погодилося підпорядковуватися йому як покровителеві. Побудований на зразок відповідних західноєвропейських навчальних закладів вищого типу, Києво-Могилянській колегіум ґрунтувався водночас на глибокій повазі до вітчизняної історії, мови, культури й традицій, на демократичних засадах всестановості. Він виконував завдання як освітнього й культурного центру, так і виховного, сприяючи формуванню національної свідомості, гордості за свій рід, походження, усвідомлення необхідності захищати й виборювати своє право бути вільними і рівними серед інших народів. Києво-Могилянській колегіум, за словами Івана Франка, побудований був «стати забралом православ'я і південно-руської національності, користуючись тією ж зброєю, якою вівся на них наступ з боку ворога — наукою й просвітництвом».

Польський уряд, діючи в інтересах католицької церкви та її навчальних закладів, забороняв викладати в Київському колегіумі ті предмети, вивчення яких вважалося винятковим правом вищих навчальних закладів, і забороняв викладання латинською мовою.

Та, незважаючи на всі перешкоди, колегіум під орудою Петра Могили успішно розвивався як вищий навчальний заклад. Він зберіг національні освітні традиції, не перетворився на закритий заклад для привілейованих, не став вузькоконфесійним за змістом навчання.

Навчальний процес і організаційна структура в Києво-Могилянському колегіумі були подібні до європейських вищих навчальних закладів. На чолі колегіуму стояв ректор. Його першим помічником був префект, який відповідав за навчальний процес — якість виховання, виконання програм, успішність і поведінку студентів. За вчинки студентів за межами колегіуму відповідали суперінтендант з учителів і його помічники зі студентів. Викладачі молодших класів іменувалися дидаскалами, магістрами або просто учителями, викладачі старших класів — професорами. У молодших класах навчалися учні, у старших, починаючи з поетики, — спудеї (студенти).

Як і тогочасні європейські університети, Києво-Могилянській колегіум мав у своєму підпорядкуванні школи, які працювали за його програмами. Зокрема, у Вінниці (з 1634), Кременці (з 1636).

Як і в братській школі, у Київському колегіумі мали право навчати дітей усіх верств населення України, Білорусії, Росії, а також Сербії, Польщі, Болгарії.

Кожен, хто бажав навчати свого сина у колегіумі, повинен був привести його туди на три дні. Протягом цього часу дитина придивлялася. Якщо сподобалось — батьки чи опікуни зверталися до ректора із свід-ками, платили чотири гроші й записували її до великого шкільного реєстру.

Курс навчання в Києво-Могилянському колегіумі тривав 12 років і складався з 8 класів. Перший клас — фара (підготовчий), в якому учнів готували до вступу в граматичні класи. Вони опановували латинську мову, якою велося викладання в академії. Далі три граматичні класи — інфіма, граматика, синтаксима. В них вивчали церковнослов'янську, українську книжну, давньогрецьку, латинську та польську мови.

На уроках учні робили усні й письмові переклади з латинської, грецької на церковнослов'янську і польську. Перекладали римських поетів Вергілія і Горація, ораторські промови Цицерона, вчили напам'ять фрагменти з них, спілкувалися між собою латинською мовою. Підручником з латинської мови була граматика Еммануїла Альвора. Церковнослов'янська мова викладалася за граматикою Мелетія Смотрицького та «Лексиконом» Памва Беринди. Високий рівень викладання цього предмета привернув увагу видатного діяча православної церкви єрусалимського патріарха Паїсія, який назвав колегіум «... вищою школою слов'янської мови».

Почесне місце в навчальному курсі граматичних класів посідала українська книжна мова. Вона суттєво відрізнялася від живої української мови, поступалася їй у красі, не мала барвистості й гнучкості. Проте знання її давало змогу учням підтримувати зв'язок з українським письменством — читати, писати вірші, панегірики.

Велика увага приділялась вивченню давньогрецької мови. Саме за вдяки цьому в XVII ст. тут змогли виховати таких знавців еллінської культури, як Єпіфаній Славинецький і Арсеній Сатановський. Від середини XVII ст. учні отримали можливість користуватися друкованими посібниками з класичної римської літератури, а також творами мис лителів і письменників християнської доби. У граматичних класах також викладали геометрію, арифметику, польську мову і нотний спів.

Другий етап тривав 8 років: у класі поетики — один рік; риторики — один рік; філософії — два роки, у класі богослов'я — чотири роки.

Навчання поетики передбачало студіювання теорії віршування, стилів і жанрів класичної та середньовічної поезії. Спудеї вчилися складати вірші, суворо дотримуючись канонів версифікації. Вивчали давньогрецьку й римську міфології, читали історичні й етнографічні твори.

У класі риторики опановували мистецтво красномовства, складання промов, засвоювали прийоми написання панегіричних і судових листів. Охочі мали право слухати лекції з церковного красномовства. На уроках риторики та поетики вчилися складати вірші українською та латинською мовами, вправлялися у проголошенні різноманітних промов. З ініціативи викладачів спудеї слухали лекції з географії та історії, що сприяло розширенню їхнього світогляду.

Тривалий час риторику вивчали за рукописними підручниками. Кожен професор мав свій власний курс лекцій і вимагав користуватися «його книгою». В середині XVII ст. з'явився перший друкований підручник з риторики Іоанникія Галятовського «Наука, или Способ сложения казання».

Курс філософії складався з логіки, фізики й метафізики і ґрунтувався на канонізованій філософській системі Аристотеля. Під час лекцій спудеї знайомилися з такими поняттями, як простір, час, загальний початок усіх речей, закони загального руху. Значне місце посідали космогонія, метеорологія.

Професори колегіуму намагалися подолати схоластичні й геологічні догми, що певною мірою вплинуло на зародження й розвиток української філософської думки (Інокентій Гізель, Стефан Яворський, Григорій Сковорода).

Заключним етапом навчання в колегіумі був курс богослов'я, який тривав 4 роки. Читався цей курс за системою середньовічного богослова Хоми Аквінського. Спудеї знайомилися з особливостями різних теологічних течій, аналізували ті чи інші релігійні праці щодо відпо відності їх християнським першоджерелам. Спудеї, яких приваблювала світська служба, могли відмовитися від вивчення богословських наук і закінчували навчання курсом філософії.

Особливу увагу надавали художньому і музичному вихованню учнів. У класі «рисувальних наук» знайомили з технікою та прийомами малювання, вчили малювати «штрихом і фарбами». Музична освіта передбачала вивчення теорії музики, опанування гри на музичних ін-струментах, хорового співу. Хор і оркестр Києво- Могилянського колегіуму були відомі за межами України.

Учні нижчих класів повинні були щоденно звітувати про виконання уроку аудиторам (їх призначав учитель з числа однокласників). Вони з'ясовували рівень підготовки до уроку і доповідали вчителеві. Вчителі знайомили учнів з новим матеріалом, давали їм завдання для самостійної роботи. Чинна система звіту учнів один одному сприяла прагненню здобути похвалу та розвитку самокритичності.

Кожної суботи, приймаючи звіт, вчителі з'ясовували, чи засвоїли учні поданий матеріал. У суботу ж відбувалися тілесні покарання за провини. Кожних чотири місяці спудеї складали іспити з пройденого матеріалу. Під час іспитів професори визначали рівень обізнаності учня з тієї чи іншої науки. Робили висновки про перехід спудея до наступного класу.

У класах філософії і богослов'я не було іспитів. Рівень засвоєння матеріалу визначався в диспутах. Професор висловлював свої думки стосовно розглянутого протягом тижня матеріалу, вислуховував аргументи спудеїв і з цього дізнавався, як вони його засвоїли. Наприкінці року учні цих класів виступали публічно. На диспути запрошували мешканців Києва, які з великою увагою стежили за розгортанням промови. Це були свого роду звіти викладачів перед братчиками за витрачені на навчання кошти. Крім диспутів, спудеї класів філософії і богослов'я виправлялися в складанні церковних повчань.

Латинською викладалися всі науки, латинською учні писали всі твори. Латинською зобов'язані були спілкуватися між собою спудеї і професори. Другою за значенням була церковнослов'янська. Нею спілкувалися під час уроків поезії, складали вірші.

Учні, чиї батьки могли платити за житло, жили на квартирах непо далік від колегіуму, решта — в бурсі при колегіумі.

Фінансування Києво-Могиляиського колегіуму частково забезпечували церква та братство, але не завжди цих коштів вистачало, тому періодично навчальний заклад зазнавав матеріальної скрути. Що ж стосується рівня викладання, то він протягом XVII ст. був найвищим і відповідав рівню вищого навчального закладу гуманітарного спрямування. Це пізніше формально було визнано в царських грамотах 1694 та 1701 рр. Відтоді Києво-Могилянський колегіум іменувався академією.

Доля і життя вихованців Києво-Могилянської академії підтвердили її високий статус.

Одним з випускників і викладачів академії був Михайло Козачинський, талановитий український письменник. Як один із найкращих викладачів він був запрошений до Сербії для організації там шкільної освіти. У створеній ним школі у місті Карловці працював префектом і вчителем. Тут він як автор став засновником сербської національної драми. Через 4 роки Михайло Козачинський повернувся до академії, де працював професором, а згодом і префектом.

У 1642 — 1650 рр. в Києво-Могилянській академії навчався Симеон Полоцький — майбутній педагог, драматург, перекладач, державний діяч. 1664 р. він був запрошений до Москви, щоб навчати царських дітей Федора, Олексія, Софію, а пізніше й царевича Петра. Симеон був людиною високої освіти. Йому належить проект створення Слов'яно-греко-латинської академії в Москві — першого загальноосвітнього навчального закладу Росії. Сталося це на 50 років пізніше створення Києво- Могилянської академії.

Видатний педагог, професор Києво-Могилянської академії Стефан Яворський 1700 р. був призначений екзархом і «блюстителем» патріаршого престолу в Москві. Він брав участь у реформуванні Слов'яно-греко-латинської академії, обіймаючи там посаду проректора. Навчально-виховну роботу Московської академії намагався будувати на зразок Київської. Високим його авторитет був і в наукових колах.

Зауважимо, що з двадцяти членів — фундаторів Російської академії наук дванадцять були вчені з України.

Церковний і громадський діяч, оратор, поет, драматург, теоретик літератури Феофан Прокопович також був спудеєм, а згодом і ректором Києво-Могилянської академії. Тут він вів курси фізики, арифметики, геометрії. Феофана Прокоповича, як і його попередника, запросили до Москви й призначили віце-президентом синоду. Він став радником Петра І з питань освіти, науки й культури. Феофан Прокопович ставив питання про відкриття мережі духовних і народних шкіл. Він започаткував у своєму домі школу для сиріт «усякого звання», яких потім влаштовував до академічної гімназії. Його буквар «Первое учение отрокам» витримав 12 видань протягом перших п'яти років. Збереглися свідчення того, що саме він сказав юнакові Михайлу Ломоносову: «Не бійся нічого... я твій захисник...» Як відомо, Михайло Ломоносов також вивчав бібліотеку Києво-Могилянської академії.

У 1701 р. на вимогу Петра І до Москви виїхали шість викладачів Київської академії, а потім цей «ритуал» став щорічним. Усього на по сади професорів та вихователів було направлено близько ста осіб. Слов'яно-греко-латинська академія мала 21 ректора, 18 з них були київськими вихованцями.

Григорій Сковорода — найсамобутніший випускник академії. Його називали «українським Сократом». Передусім його цікавило те, як людина може стати по-справжньому щасливою. На думку Григорія Сковороди, для цього треба було пізнати самого себе. Крім того, людина мала робити в житті саме те, чому вона природно відповідала. Григорій Сковорода набув великої популярності серед простого народу, багато його висловлювань увійшло до народних пісень і дум.

Це імена лише деяких видатних випускників, які своєю діяльністю прислужилися Україні й уславили академію.

Києво-Могилянська академія була й залишається символом української культури, української духовності. Тільки народ з давніми національними і культурними традиціями міг створити першу вищу школу східного слов'янства, яка майже 200 років виконувала роль освітнього, наукового й мистецького центру, осередку духовності українського народу й Східної Європи. Києво-Могилянська академія справді була Альма-Матер української освіти. Вона заклала основи наступного інтелектуального й культурного життя другої половини XVIII — XIX ст.

Створена волею народу, академія увібрала в себе народний дух, живила і зміцнювала його, сприяла розвитку нації. Тисячі вихованців академії несли світоч науки по всій Україні й у найвіддаленіші куточки Росії — аж до Архангельська і Холмогор, Іркутська і Тобольська.

Академія продовжувала формувати українську мову, поезію і літературу, творила невмируще мистецтво українського бароко, божественну й зрозумілу народу музику. В Києво-Могилянській академії виз рівала ідея народно-визвольної боротьби, закладалися засади козацько-гетьманської держави. Академія живила національну свідомість і національне буття народу, не дозволяла йому зневіритися й розчинити-ся під впливом держав — метрополій.

Освітня й суспільна думка України ґрунтується на вітчизняних традиціях, започаткованих в часи Київської держави. В Києво-Могилянській академії це проявилося у демократичних засадах її організації, у всестановості, виборності професорів, підвищеній увазі до національних мов, у виробленні основ власної історіографії, переосмисленні світових філософських концепцій.

Становлення Академії як вищої школи, як культурного і виховного закладу супроводжувалося боротьбою православ'я й католицизму в Україні. Історична доба, в яку визрівали передумови створення вищої школи, справила значний вплив на зміст і характер навчання й виховання в академії. Утиски й несправедливість щодо православних, занепад культури закликали до протидії освіченістю, а не войовничістю чи нетерпимістю. Українці прагнули до тісного зв'язку власного розвитку із загальноєвропейським історичним процесом. Це проявилося у сприйнятті Україною ідей гуманізму і

Реформації, ранньої просвітницької думки, а також в організаційній побудові вищої школи.

Хроніка становлення і відродження Києво- Могилянської академії

15 жовтня 1615р. — Галшка Гулевичівна відписала свою садибу в Києві на Подолі місцевому братству для заснування монастиря, шпиталю та школи для дітей усіх станів.

1632 р. — митрополит Київський і Галицький Петро Могила створив Києво-братську колегію.

1694 і 1701 рр. — Києво-Могилянській колегії офіційно надано юридичні права і титул академії.

1817 р. — указом Катерини II закрито Києво-Могилянську академію і відкрито на її території Духовну семінарію.

1819 р. — Духовну семінарію реорганізовано в Духовну академію.

1920 р. — приміщення Духовної академії передано штабу Дніп ровської військової флотилії.

1967 р. — на території Києво-Могилянської академії відкрито Вище військово-морське політичне училище.

23 — 24 серпня 1992 р. — офіційно відкрито незалежний міжнародний Університет «Києво-Могилянська академія».

Університет готує фахівців відповідно до загальносвітових стандартів. Він вважається продовжувачем славних справ і традицій першого вищого навчального закладу України й усього слов'янського світу Києво-Могилянської академії.

Діяльність університету ґрунтується на високих принципах гуманізму, просвітництва, регулюється міжнародним правом, чинним законодавством України, а також власним статутом.


НазадЗмістВперед

 

 
© www.SchoolLib.com.ua