Головна

Шкільна бібліотека

Перелік предметів

Англійська мова
Біологія
Географія
Економіка
Інформатика
Історія
Математика
Німецька мова
ОБЖ
Політологія
Право
Природознавство
Психологія і педагогіка
Російська мова
Соціологія
Фізика
Філософія
Французька мова
Українська мова
Хімія

Підручники в PDF


 

Історія педагогіки України

Розділ ІІІ

НАЦІОНАЛЬНА ОСВІТА УКРАЇНИ В ЕПОХУ ВІДРОДЖЕННЯ

4. Першодруки

Розвиток прогресивних способів видання книг на українських теренах відбувався в руслі загальних тенденцій епохи Відродження XV — XVI ст. і був пов'язаний з поширенням гуманізму. Пробуджені новими гуманістичними ідеями, національні інтелектуальні сили протистояли чужій релігії й державності. Зокрема, такий рух щирився у Польщі, під владою якої опинилась Україна після Люблінської унії. Саме гуманістичний рух у другій половині XVI ст. порятував українську націю. Школа й друкарня стали головними засобами протидії чужоземному впливу на національну мову й культуру в той час, коли місцева шляхта польщилася, а молода козацька верства ще не була в силі очолити національний рух.

Водночас відповідно до інтенсивного в цей період розвитку еконо мічних та культурних зв'язків зростали роль і престиж освіти. Поширення грамотності в суспільстві вже не могли задовольнити рукописні книги, кожна з яких писалась роками і була надто дорогою. Та вони зберігають своє освітнє значення протягом майже 150 років поряд з друкованими, які поступово, але неухильно врешті витіснили їх з ужитку.

У 1452 — 1455 рр. німець Йоганн Гутенберг на винайденому ним друкарському верстаті надрукував одну з найкращих книг того часу — 42-рядкову Біблію. Цим було започатковано книгодрукування в Європі. Можливість тиражувати книгу зробила її дещо дешевшою та доступнішою. Відповідно це сприяло поширенню грамотності у різних верствах суспільства.

Державний статус України зумовив повернення на Батьківщину чи сленних праць Івана Огієнка, що мають історико-освітянське значення. Його книги «Українська культура» та «Історія українського друкарства» використовують як дидактичний матеріал у викладанні курсу «Історія педагогіки України».

У І. Огієнка знаходимо цікаву інформацію про поширення книгодрукування в Європі.

Поширення друкарства у Європі, рік

Майнц

1450

Сицилія

1472

Данія

1482

(И.Гутенберг)

Голландія

1473

Португалія

1484

Венеція

1469

Угорщина

1473

Гамбург

1491

Мілан

1469

Іспанія

1474

Відень

1492

Аугсбург

1470

Флоренція

1477

Тюбінген

1498

Нюрнберг

1470

Лондон

1480

Америка Північна

1638

Париж

1470

Лейпциг

1481

Як зазначає І. Огієнко, через 50 років після винайдення книгодрукування його використовувала уся Європа. Це очевидно засвідчує нагальну потребу в книгах, зокрема богослужбових. Оскільки, крім богослужіння, ці книги використовували і як підручники для навчання у школах від нижчого рівня до вищого, а також для самоосвіти.

Поширення друкарства серед слов'ян, рік

чехи

1478

поляки

кін. XV ст.

росіяни

1564

українці

1491

білоруси

1517

болгари

1641

серби-чорногорці

1493

серби

1553

Наведена добірка свідчить, що першими серед слов'ян друкувати книги почали чехи. Наступними були українці, далі — інші слов'яни.

Перші книги, надруковані кирилицею, рік

українці

1491

білоруси

1517

Москва

1564

(в Кракові)

(Прага)

Львів

1574

Цетинє

1493

Вільно

1525

Острог

1580

Венеція

1493

Белград

1553

Київ

1617

Отже, українці першими почали друкувати книги найпоширенішим серед слов'ян кириличним шрифтом. І. Огієнко наголошував, що з українських друкарень, окрім богослужбових, виходило чимало книг світського змісту. Написані вони були різними мовами — церковнослов'янською, польською, латинською. Цим українське книгодруку вання відрізнялося від московського. У Москві видавали переважно церковні книги. Видання книг зумовлювалось попитом. Так, в українських братських школах вищого типу (Львівська, Острозька, Київська) латина була обов'язковим курсом. її вивчали настільки ґрунтовно, що латиною снудеї писали вірші, виголошували промови, вели диспути.

І. Огієнко також засвідчує першочергове поширення друкарства у західних регіонах України (Львів, Острог). Саме тут виникли перші братські школи, які зростали до рівня тогочасних вищих навчальних закладів Європи. На українських землях, які були у союзі з Московією, книгодрукування виникло пізніше.

Книгодрукування глаголицею було започатковане 1483 р. («Міссал»), ймовірно, у Венеції, на потребу слов'ян, які проживали в Істрії, Хорватії та Далмації на північному узбережжі Адріатичного моря. Мова глаголичних книг старослов'янська. Більшість із них зберігаються у фондах бібліотек Росії, 6 — в Одеській державній науковій бібліотеці, 1-у Львівському музеї українського мистецтва. Це дає підстави припустити, що існувала певна потреба в таких книгах на території України та Росії. Видання відзначаються хорошим рівнем друку та оформлення.

Глаголичні книги (богослужбові та світські) видавалися також у Приморській Хорватії. Усі книги перекладні. У друкарні м. Фіуме (Істрія) вийшли дві книги автора і видавця Кожичича, написані глаголицею. У 60-х роках XVI ст. в Тюбінгені (Південна Німеччина) видано глаголицею і кирилицею ряд книг для поширення лютеранства. Видавець — словенський проповідник Примус Трубар.

Серед книг, виданих глаголицею, чимало букварів. Перший глаголичний буквар видрукувано 1527 р. у Венеції в друкарні Андреа Торесані. Складено його так само, як і всі наступні слов'янські букварі (гла-голичні та кириличні): на початку — азбука та склади, далі — молитви, псалми й інші релігійні тексти, призначені для заучування напам'ять. У книзі 33 гравюри хорошої роботи. На одній з них зображено тогочасне училище. 1561 року в Тюбінгені видано буквар разом з материнським катехізисом. Букварі глаголичним шрифтом друкувались протягом XVII — XVIII ст. у Римі в друкарні Конгрегації поширення віри (1629, 1693, 1736, 1739, 1753, 1788). Зокрема було видано двоазбучний «Буквар» глаголичних та кириличних письмен. Увесь його текст розміщено паралельно: на парних сторінках — глаголичний текст, на не парних — той самий текст кирилицею.

Факт друкування букварів свідчить про те, що слов'яни подекуди користувалися глаголицею й у XVIII столітті і вважали її життєздатною для наступних поколінь. Загалом відомо 60 книг, видрукуваних у Європі глаголицею, і 4000 — видрукуваних кирилицею.

Первістками кириличного друкарства вважаються Октоїх та Часо словець, видані 1491 р. у Кракові Швайпольдтом Фіолем для задоволення потреб у книгах місцевої української громади. Пізніше тут було видано ще Псалтир. Як відомо, за Псалтирем та Часословом вчили дітей читати ще до того, як були створені перші букварі. Тому ці та інші богослужбові книги розглядаються як шкільні підручники. Важливо підкреслити, що тексти видань Ш. Фіоля містять чимало ознак живої української мови, а за поліграфічним виконанням вони не гірші за німецькі. На жаль, незвичний для того часу спосіб поширення книг — друкарство — католицький духовний суд визнав злочином проти віри, і книги Швайпольдта Фіоля було спалено. Та трагічна доля першодруків не могла спинити прогресу.

На світанку друкарства Україна та Білорусія були пов'язані державною належністю до Великого князівства Литовського. У той час культурне життя білоруського й українського народів багато в чому становило єдиний процес. Спільність державної україно-білоруської мови визначила й мову вітчизняних першодруків.

Першим «руським» друкарем вважається білоруський учений Франциск Скоріша (1490 — 1535). У 1512 р. він одержав у Падуї ступінь доктора медицини, а в 1517 заснував слов'янську друкарню у Празі і видав чимало книг стародавньою «руською» книжною мовою, спільною на той час для українців та білорусів, що називали себе «русинами». Залишається таємницею, чому доктор Ф. Скорина почав займатися видавничою справою. Очевидно, що ним керувало бажання принести якомога більше користі своєму народові. Протягом 1517 — 1519 рр. він видав 23 біблійні книги у перекладі на «руську» мову. У передмові до Псалтиря (1517) видавець зазначав, що книга може бути використана дітьми як «початок усякої доброї науки, грамоти», тими, хто хоче вивчити граматику, «по-руськи говорячи, грамоту». В Україні його книгу не лише читали, а й співали псалми з неї «аби ми Псалтырю поючи, чтути і говорячи» . Увівши у текст «руські» слова поруч із церковнослов'янськими, Ф. Скорина пояснив це так: «для людей простих, руськимъ языкомъ, что которое слово знаменуешь».

У передмові до кожної книги він робив певні зауваження щодо її змісту та призначення. Так, у «Біблії руській» зазначав: «зупольне вы ложены руській язык доктором Франциском Скориною з Полоцька, града славного Богу ко чти людям посполитым к науце». З передмови «во всю Библию русского языка» відомо, що готував її не тільки для спасіння душі, а й для «научения седьми наукъ вызволеных». Ф. Скорина радив читати Послання апостола Павла для «логики, она же учить с доводом розознати правду от кривды». Для риторики, музики, арифметики, геометрії й астрономії призначав інші книжки Святого Письма. За Біблією можна було вивчати не лише сім вільних наук, а й закони, якими людям слід керуватися в житті. У передмові до іншої книги своєрідно звертається до патріотичних почуттів читача: звірі, які ходять по пустині, знають свої ями, пташки, які літають у повітрі, знають свої гнізда, бджоли й їм подібні боронять свої вулики, так і люди до того місця, де народилися й виховувалися, мають велику ласку.

Видання Ф. Скорини широко розходилися у слов'янському світі, здобуваючи визнання. їх наслідували не тільки в слов'янських землях, а й у Німеччині. У 1525 р. він оселився у Вільні, де видрукував «Апостол» та «Малу подорожню книжицю». Друкарня Ф. Скорини була першою «руською» друкарнею не лише у Вільно, а на всіх «руських» землях. Її виданнями користувалися слов'яни у різних державах. Зі смертю Ф. Скорини припинилось віденське друкарство аж на півстоліття.

Незважаючи на це, видавнича діяльність Ф. Скорини мала послідовників і справила істотний вплив па розвиток друкарської справи в Україні та Московії. Патріотичні погляди та просвітницьку позицію Ф. Скорини відбивають написані ним передмови до виданих книг.

Зазначимо, що до останнього часу імена Ш. Фіоля та Ф. Скорини не були відомі широкому загалу. Тому важливо сучасному поколінню студентів відкрити ці імена, знайомлячи з історією обраного фаху.

Як уже згадувалося, 1586 р. у Вільні було видано створену Арсенієм Еласонським для потреб Острозької братської школи граматику церковнослов'янської мови, яка називалася «Грамматіка словенська». У ній уперше узагальнено граматичні норми української мови, що сприяло подальшій науковій праці.

У Львівській братській школі Лаврентій Зизаній створив «Грамматіку словенськаго сьвершенного искусства осьми частій слова и иных нуждных». Вона видана у Вільні в 1596 р. Л. Зизаній наслідував шкільну грецьку граматику Мелаихтона, де наступний виклад логічно пов'язаний з попереднім. Граматика Зизанія, й особливо додане до неї «Толкування молитви "Отче наш"», має ясно виражений вплив північного діалекту живої української мови, який вживався в літературі XVI — XVIII ст. Граматика Л. Зизанія була першим систематичним підручником церковнослов'янської мови, призначеним для шкіл. Вона стала джерелом для граматики М. Смотрицького, виданої в 1619 р.

Для навчання початків письма створювали букварі. Найдавнішого з них видав Л. Зизаній у Вільні 1596 р. У ті часи буквар використовувався водночас і як катехізис. Буквар Л. Зизанія «Наукаку читаню і розуменю писма словенскаго» містив азбуку, склади, молитву до Христа з поясненням змісту кожного слова. Наприкінці букваря брат Лаврентія Степан подав «Виклад православної віри» у коротких запитаннях і відповідях. Завершує буквар «Лексис» — збірочка церковнослов'янських слів і виразів з поясненнями розмовною українською мовою (наприклад,баня — лазня, безумен — дурень, бразда — борона, врачевание — лекарство). Подібні словнички існували й раніше, за допомогою аналогів у розмовній мові вони пояснювали малозрозумілі старослов'янські слова. їх і взяв за взірець автор букваря.

Гідним продовжувачем друкарських традицій, започаткованих Ф. Скориною, став шляхтич Василь Тяпинський, один з перших українських гуманістів. Він боляче сприймав занепад рідної освіти і сподівався на щедроти «великих княжат» та заможних панів, які б відновили давню справу вітчизняного письменства. Його передмови з пат ріотичними закликами звучать енергійно, переконливо. «Убога друкарня» В. Тяпинського не знати, де була розміщена, може, мандрувала з місця на місце. Дати видань не зазначено. Він переклав Євангеліє «простою руською мовою». Видрукував цю книгу (не всю) мовою оригіналу, церковнослов'янською, і в перекладі. У передмові до книги він високо оцінює розум, ученість, мудрість і заслуги предків і водночас з жалем відзначає глибокий занепад кращих національних традицій у сучасному йому суспільстві. Місце друкування книги невідоме. Час її видання визначають між 1565 — 1570 рр. До наших днів збереглося 2 примірники цього унікального стародруку.

У своїй друкарні В. Тяпинський видав короткий катехізис для дітей. Відсутність коштів позбавила його можливості завершити друкування Четвероєвангелія.

Наступний етап розвитку вітчизняного книговидання пов'язаний з іменами росіянина Іванни Федорова та білоруса Петра Мстиславця. Рятуючись від релігійних переслідувань за свою друкарську діяльність, вони втекли з Москви і знайшли прихисток у нащадка київських бояр, гетьмана Великого князівства Литовського й віденського каштеляна Григорія Ходкевича, який фінансував заснування друкарні у своєму маєтку в Заблудові.

Тут обидва втікачі в 1568 р. надрукували Євангеліє учительне. В передмові до книги зазначається, що Ходкевич хотів видати книгу доступною простому люду мовою. Але «люде мудрі, учені в тім письмі», і в першу чергу І. Федоров, який не знав народної мови краю, відрадили Г. Ходкевича, щоб не наробити помилок при перекладі. Після видання Євангелія шляхи І.Федорова і П. Мстиславця розійшлися. Федоров на кошти Ходкевича самостійно видрукував «Псалтир» з «Часословом» (1570), а Петро Мстиславець виїхав до Вільни. Там він надрукував напрестольне «Євангеліє» та «Псалтир».

Цей факт свідчить про те, що Мстиславець був фахівцем друкарської справи, як і Федоров. Тому його ім'я має згадуватися серед першодрукарів.

На терені власне України перші друкарні виникли у Львові — осередку політичної, економічної та культурної активності міщанства та в Острозі — маєтку багатого і впливового українського магната. Тогочасному суспільству потрібна була саме друкована книга, яка б могла забезпечити всі храми церковною літературою. Книга була потрібна і для шкіл, і для полеміки з тими, хто заперечував права українців та білорусів на власну державність, релігію та національну самобутність. У Львові І. Федоров відкрив власну друкарню, в якій став не лише друкарем, а й видавцем. 1574 р. він перевидав раніше надрукований у Москві «Апостол», наблизивши його правопис до загальноприйнятого в Україні, та надрукував «Буквар», укладений за принципом рукописних посібників: після літер і складів було вміщено добірку молитов, притч про необхідність навчання, висловів морально-повчального змісту. Видання «Букваря» сприяло освітнім планам міщан, які прагнули підвищити рівень українських національних шкіл.

Більшість друкарів були високоосвіченими людьми. Друкар часто виступав письменником, автором книги, перекладачем, редактором, коректором і «печатним майстром», себто технічним друкарем.

Наприклад, український мовознавець, педагог, видатний гуманіст Памво Беринда (між 1555 — 60 — 1632) водночас був вправним друкарем і гравером. Він уперше в українському друкарстві використав сюжетні ілюстрації. Працював у Стрятинській, Крилоській друкарнях, згодом став головним друкарем і завідувачем Києво-Печерської друкарні.

У 1614 році архімандрит Єлисей Плетенецький викупив у спадкоємця Г. Балабана Стрятинську друкарню, перевіз її до Києва і організував книгодрукування у Києво-Печерській лаврі. Вже 1616 або 1617 р. вийшла перша книга — шкільний «Часословець». Єлисей Плетенецький був родом з Галичини. У Києві він згуртував навколо себе освічених земляків, таких як Захарія Копистенський, Памво Беринда, Тарас Земка, Лаврентій Зизаній, Іван Борецький, Касіян Сакович, Афанасій Кальнофойський та інші. Під захистом і протекцією гетьмана Петра Сагайдачного ця громада патріотів сприяла активному розвою українського гуманістичного руху.

Праця київських гуманістів, як і в Острозі, мала три основні склад-ники: інтелектуальна творчість, школа і друкарня. В період гуманістичного руху важливе місце належало друкарні.

Визначним виданням лаврської друкарні вважається «Анфологіон» (1619), який вирізняється графікою та оздобленням. Керували й працювали в друкарні Памво Беринда і Тарас Земка. Тут вийшла в світ більшість творів, які захищали православну віру, національну культуру, освіту: полемічні, філософські, богословські твори Петра Могили, філологічні — Памва Берипди, історичні — Інокентія Гізеля, географічні — Афанасія Кальнофойського, вірші Касіяна Саковича.

Прерогативу в організації видавничої справи в Україні лаврська друкарня здобула під проводом Петра Могили. Меценат українського мистецтва, письменник і публіцист, Петро Могила залишив 20 творів церковно-теологічного, полемічного, просвітницького, філософського та моралізаторського характеру. Він одним з перших почав видавати книги «руською мовою», тобто книжною українською мовою того часу. Цим підняв престиж і авторитет слов'янських видань. У лаврській друкарні виходили також книги латинською і польською мовами. Архімандрит Петро Могила сприяв створенню друкарень у Молдавії та Волохії. Лаврська друкарня за часів П. Могили була однією з найкращих у Європі.

Українська книга викопувала широку культурну місію, вона відгу кувалася на всі культурні потреби свого часу. Богослужбові, науково-богословські книги покликані були порятувати віру в умовах католицького впливу. Видавали також книги для шкільного вжитку і повчального читання, книги літературного і прикладного змісту.

Шкільними підручниками для братських шкіл були богослужбові книги «Часослов» і «Псалтир». У навчанні використовувались також «Книга о вірі» Копистенського, «Зерцало богословій» Кирила Ставровецького. Крім того, братства перекладали й видавали писання східних патріотів.

Для шкільного вжитку 1600 р. Голубєв написав український катехізис. Подібно до нього Лаврентій Зизаній в 1626 р. підготував великий катехізис тодішньою українською літературною мовою, який 1627 р. було видано у Москві в перекладі на церковнослов'янську мову. В 1627 р. в лаврі було видано дуже цінну для історії української мови книгу — «Лексикон славеноросскій и имен тлькованіе» П. Беринди. У ній поряд з церковнослов'янськими словами й виразами подано «руські.» відповідники, тобто слова живих східнослов'янських мов, утому числі українські. «Лексикон» П. Беринди широко використовувався у школах. 1653 р. був перевиданий. Під його впливом створені й інші словники, зокрема «Синоніма славеноросская», надрукована Житецьким, «Лексикон» румунського ченця Мардарія (1649).

Технічна сторона друкарської справи була на високому для того часу рівні як у великих друкарнях Києва, Львова, Острога, Почаєва, так і в менших — Стрятинській, Заблудівській та інших. Та першість все ж була за Київською лаврською друкарнею.

У третій чверті XVI ст. друкарство твердо осіло на заході української землі. Крім Львова, де діяла друкарня Ставропігійського братства, відомі також друкарні Михайла Сльозки, єпископа Арсенія Желібарського, єпископа Иосифа Мумлинського. Українську книгу друкували у Стрятині, Крилосі, Угорцях, Перемишлі, Острозі, Дермані, Костянти нові, Почаєві, Рахманові, Луцьку, Кременці, Житомирі. На Київщині лише в самому Києві діяло три друкарні, а також були друкарні у Фастові та Бердичеві. На Чернігівській землі найбільшою була друкарня в Чернігові. На Поділлі було сім друкарень.

Вже сама кількість друкарень свідчить про значний розвиток книгодрукування в Україні. Наприклад, Львівська друкарня в 1591— 1622рр. видрукувала 13 книжок, Острозька 1574 — 1595рр. — 18. Київська лаврська друкарня за перші 15 років свого існування видала 40 книг, серед яких переважно монументальні видання по 500 — 1550 сто-рінок. Наприклад, відомий «Требник» митрополита Петра Могили мав 1670 сторінок. На кінець XVIII ст. тут було видрукувано понад 250 книг. Почаївська друкарня з 1730 р. до кінця XVIII ст. випустила 187 книг, Чернігівська за значно коротший строк — більше 50.

Історична доля ставила український народ в умови державного співжиття з його сусідами — Польщею, Австрією, Росією. Державно-правове становище українського народу в Польщі та Австрії не дало українській книжці державної опіки. Друкарська справа урухомлювалась лише самодіяльними зусиллями українського населення. Але при цьому національне друкарство не зазнавало тут зовнішніх перешкод і свобода слова гарантувалася міжнародними трактатами.

Протягом 1574 — 1648 рр. в Україні діяло більш як 20 друкарень, їхня продукція була гострою зброєю в боротьбі проти польсько-като лицької експансії за утвердження слов'янської і власне української самосвідомості. У діяльності цих друкарень певною мірою виявлялася ренесансна спрямованість до секуляризації культури. Зростала кількість книжок, надрукованих українською мовою. Навіть до церковнослов'янських книг богослужбового призначення додавалися післямови та посвяти українською мовою, як прозові, так і віршовані. У них нерідко цитувалися твори античних авторів. Книговидання зміцнювало міжнародні культурні зв'язки. Друкарні поряд зі школами були осередками, в яких гуртувалися діячі науки, літератури, мистецтва, освіти.

Найбільше обмежень мали книги з «Литовського рубежа» та «Черкаської землі» (себто з Литви і України) в сусідній Московській державі.

1628 р. там були видані накази вилучати з церковного вжитку книги «литовскія печати». Про наявність таких книг у приватних осіб службовці зобов'язані були складати реєстри і чекати наказу, що з тими книгами робити. Та попри все книги «литовскія печати» — українські й білоруські — щирилися в Московії. Для своїх потреб тут змушені були передруковувати навіть такі розкольницькі видання, як «Кирилова книга» (1544) та «Книга о вере» (1648).

З другої половини XVII ст., після підписання Переяславської угоди та підпорядкування української церкви московському патріархові, московська влада — духовна й державна — почала проводити нівеляційну політику щодо мови і правопису в церковних і світських виданнях в Україні. Зокрема, указом Петра 1 від 1720 р. на Лівобережжі було заборонено друкувати українською мовою, за винятком книг церковного змісту. Порушників цього указу жорстоко карали. Тому багато цікавих історичних і художніх творів поширювалися у рукописах.

Українські друкарні було взято під нагляд. Хоча у царській грамоті про права української церкви було сказано, що «печатаніє книг невозбранно повельваємо», але на ділі перешкоди в цьому напрямі не забарилися. Друкарня Київської лаври отримала суворий наказ питати патріаршого дозволу на видання книг. Порушення наказу каралося штрафами. Деякі видання було спалено. Наприклад, перший том «Четьї» митрополита Дмитра (Данила) Туптала, написаний українською мовою. Чернігівську друкарню було конфісковано й перевезено до Москви.

Московська держава й Україна у книжковій справі змагалися, по-перше, щодо формального права українських друкарень видавати книжки за легальною традицією, без попередньої цензури їхнього змісту, по-друге, щодо вживання національної мови в українських виданнях.

Для видань, призначених московським читачам, такий спосіб єдино правильний. Але царська цензура зразу ж почала уніфікувати мову на московський зразок і в українських виданнях, що були призначені для вжитку у себе вдома, в Україні. Це вже був політичний акт, спрямований на денаціоналізацію.

Та незважаючи на заборони й обмеження українські видання щирилися на слов'янських землях, потрапляли навіть у слов'янські монастирі далекого Афону. У передмові до однієї з книжок, надрукованих у Київській лаврській друкарні, зазначається: «Любезно пріимьте (цю книжку) Іофетове племя, Россове, и славяне и Македонове; стяжите и (Ті) Болгарове, Сербове и Босняне; облобызайте и Метрове, Іллірікове и Далматове; вьспріимьте и Чехове, Моравлене, Гарватове, и вся широковластная Сарматія вьзлюби и притяжи и, всь православній сію святую любезнь пріьмльте книгу, и вмьсто многоцьинаго ськровища имьите ю».

1769 р. Київська лавра просила дозволу видрукувати українські букварі, бо московських люди не розуміють і не хочуть купувати, але синод не дозволив. Наказано було одібрати назад ті букварі, що вже були на руках, а також збирати по церквах старі українські книжки і міняти їх на московські. Суворо підкреслювалося, щоб у надрукованих в Україні книжках порівняно з московськими «никакой розни и прибавки в слог речей отнюдь не было».

Уся ця боротьба йшла за книги церковного та шкільного вжитку. Зрозуміло, що це були найбільш поширені книги, розраховані па учнів, дорослих читачів, і навіть безграмотних слухачів, яких було чимало серед парафіян. Інші книги взагалі не дозволялося друкувати в Україні.

Перехрещуючись на українському Ґрунті, західні та східні впливи досить сильно позначилися на українському письменстві. Разом з релігійними впливами, започаткованими Візантією, воно відобразило національні риси самобутньої української літератури. Це відбилося в українському науковому письменстві, в підручниках для шкіл, в першій публіцистиці, в літературних творах відомих і невідомих письменників, творах, що наприкінці XVI та початку XVII ст. будили національну свідомість українського народу.

Винайдення книгодрукування Йоганном Гутенбергом та поява кириличного друкарства наприкінці XV ст. створили умови для подальшого поширення грамоти й пожвавлення літературного процесу.

Імена першодрукарів українських видань Швайпольдта Фіоля, Франциска Скорини, Василя Тяпинського, Івана Федорова, Петра Мстиславця та інших відроджуємо як українські освітянські пріоритети. Вони допомагають виховувати гордість за Батьківщину, віру у свої сили, надихають на примноження духовного багатства нації.


НазадЗмістВперед

 

 
© www.SchoolLib.com.ua