Головна

Шкільна бібліотека

Перелік предметів

Англійська мова
Біологія
Географія
Економіка
Інформатика
Історія
Математика
Німецька мова
ОБЖ
Політологія
Право
Природознавство
Психологія і педагогіка
Російська мова
Соціологія
Фізика
Філософія
Французька мова
Українська мова
Хімія

Підручники в PDF


 

Юридичний словник-довідник

Правова держава — держава, підпорядкована праву, в якій дії її органів влади і службових осіб здійснюються на засадах конституційності й законності, а також підконтрольні незалежним судам. Термін П. д. було введено до наукового обігу в Німеччині у XIX ст. (Моль, 1832), але саме поняття виникло набагато раніше. Окремі ідеї П. д. (наприклад, обмеження державної влади законом) є уже в працях Платона й Аристотеля. Однак у своїх базових компонентах це поняття — продукт могутньої течії політичної думки Заходу XVII — XVIII ст. навколо вирішення проблем конституціоналізму (Гоббс, Локк, Руссо, Монтеск'є, Джефферсон, інші «фундатори» СІЛА). Якісно змінилося розуміння держави у XX ст. У первісному значенні нормативний сенс цього поняття протистояв тогочасній поліцейській державі, в якій домінувала майже необмежена дискреційна влада апарату і чиновництва (вони могли перекласти на плечі громадян будь-що, якщо тільки воно було корисним для держави). Головна ідея поліцейської держави — «ціль виправдовує засоби». На противагу цьому П. д. у своїх відносинах з підданими сама мала підпорядковуватися режиму права, а отже, і тим його нормам, які гарантують особистий статус громадян, їхні права і свободи. Втілення у практику країн Заходу цієї концепції забезпечило надійну підпорядкованість діяльності апарату державного управління законові, обмежило «всевладдя» чиновництва у його стосунках з громадянами і поставило ці стосунки під контроль судової влади. Внаслідок цього у суспільній думці склалося досить обмежене уявлення, що держава несе відповідальність лише за зовнішню безпеку громадян, не піклуючись про їхній добробут. Усіх громадян почали розглядати як однаково юридично вільних з формально рівними правами і обов'язками перед державою. Держава не визнавала жодних привілеїв, жодної власної благодійності щодо своїх громадян. Новий етап у розвитку П. д. починається після першої світової війни, коли дедалі більшого визнання набуває необхідність втручання держави в соціально-економічну сферу життя суспільства з метою забезпечення певних життєвих стандартів і прямої державної опіки щодо тих категорій громадян, які реально потребують соціального захисту. Старе поняття набуло якісно нового змісту і було конституційно закріплене у державах Заходу (ФРН, Франція, Італія та ін.) як «соціально правова держава». У цьому своєму значенні поняття П. д. охопило й ті права людини, реалізація яких неможлива без активного втручання з боку держави (право на працю, освіту, соціальне забезпечення та інші так звані позитивні права громадян). На відміну від традиційних громадянських і політичних прав, де завжди виявлялася особиста незаінтересованість громадян в «опіці» з боку держави, в реалізації своїх позитивних основних прав громадянин потрапив у пряму залежність від держави, він заінтересований у державному втручанні. Все це якісно обновило сенс концепції П. д. Однак і на першому, і на другому етапі своєї більш як 200-річної еволюції питання правового обмеження державної влади вирішувалися головним чином у рамках принципу законності. Це породжувало значні теоретичні й практичні труднощі. Якщо дії представників державної адміністрації в стосунках з громадянами реально могли бути обмежені певним законом і це не викликало сумнівів, то як обмежити законом самого законодавця? І чи може він бути юридично обмеженим? Відповідаючи на це запитання, німецькі юристи (Єллінек, Ієрінг, Лабанд та ін.) ще в XIX ст. розробили теорію «самообмеження держави». її провідна ідея — юридичні обмеження держави у відносинах з громадянами можливі не інакше, як в законі й за згодою самої держави. Таке становище, однак, не є логічним, так само воно не є достатнім з точки зору прав людини, адже громадянин і держава з юридичної точки зору поставлені у нерівні умови, особливо для громадянина. Якісний прорив у вирішенні цієї проблеми стався після другої світової війни. Згідно з теорією «конституційної держави» (Макілвен, 1947, Корвін, 1955, Сарторі, 1956) повноваження установчі (конституційні) і повноваження законодавчі (легіслативні) в державі мають бути юридично та інституціонально-розмежовані. Установчі повноваження юридично є необмеженими і здійснюються самим народом у формі установчої влади (конвенту, установчих зборів, конституційної асамблеї тощо). Саме ця влада приймає Конституцію і формує «верховне право» в державі, в свою чергу «верховне право» є юридичним підґрунтям для вирішення будь-яких питань організації і діяльності державної влади (законодавчої, виконавчої, судової). Ці питання для них — проблема дотримання чинного права. Установча влада прийняттям Конституції встановлює для державної влади в її стосунках з громадянином відповідні юридичні обмеження структурного і функціонального характеру. Ці обмеження не потребують попередньої згоди державної влади. Таким чином, у новій концепції захист прав громадян набув принципово нової ознаки — прямого конституційного захисту, а традиційний принцип законності було доповнено принципом конституційності, тобто він здобув свої гарантії в інституті конституційної юрисдикції — судового конституційного контролю. Поняття П. д. набуло якісно нового значення. Отже, поняття «правової держави» означає: 1) піднесення прав і свобод людини і громадянина до рівня прямого конституційного захисту; 2) розмежування законодавчої і виконавчої влади і твердження принципу конституційності в державі і праві; 3) юридично обмежене урядування; 4) судовий конституційний контроль за діями державних структур. Це держава, в якій юридичними засобами реально забезпечено максимальне здійснення, охорона і захист основних прав людини.


НазадЗмістВперед

 

 
© www.SchoolLib.com.ua