Головна

Шкільна бібліотека

Перелік предметів

Англійська мова
Біологія
Географія
Економіка
Інформатика
Історія
Математика
Німецька мова
ОБЖ
Політологія
Право
Природознавство
Психологія і педагогіка
Російська мова
Соціологія
Фізика
Філософія
Французька мова
Українська мова
Хімія

Підручники в PDF


 

Юридичний словник-довідник

Закони про тимчасовий державний устрій України — закони, які виконували роль тимчасової Конституції Української держави з 29.IV. по 14.ХІІ.1918. Формально ухвалені власноручно гетьманом П. Скоропадським і головою уряду, якого насправді ще не було, а фактично написані під диктовку окупаційної влади. Визначали компетенцію гетьмана, Ради міністрів, Генерального суду, церкви, права і обов'язки громадян та законодавчу процедуру. Гетьман ставав верховним правителем Української держави (без його санкції жоден закон не набирав сили), призначав отамана Ради міністрів, формував і скасовував Кабінет міністрів у повному складі, призначав і звільняв інших вищих посадових осіб, керував закордонними Справами, ставав верховним воєводою армії і флоту, оголошував ту чи іншу територію на воєнному, облоговому або виключному стані, відав помилуванням засуджених, податковою політикою тощо. Рада міністрів і члени уряду наділялися правом і обов'язком координувати діяльність окремих відомств і відповідали перед гетьманом за загальний стан державного управління, за власні вказівки, а за порушення підлягали цивільній і карній відповідальності. Генеральний суд проголошувався вищим охоронним і захисним органом і водночас вищим судом України у справах судових та адміністративних. На нього покладалися також обов'язки опублікування законів. Голова Генерального суду, як і всі інші генеральні судді, призначався гетьманом. У спеціальному розділі «Права і обов'язки українських козаків і громадян» насамперед наголошувалося не на правах, а на обов'язках населення захищати режим, сплачувати податки і мито та відбувати інші повинності. Далі у документі проголошувалося: 1) право на недоторканість особи («ніхто не може підлягати переслідуванню за злочинні вчинки тільки як в черзі, законом визначеній; ніхто не може бути затриманий під стражею, крім як у випадках, законом визначених; ніхто не може бути судимий і покарання, крім як за злочинні вчинки, передбачені існуючими в час їх здійснення законами»); 2) право на недоторканість житла («оселя кожного недоторкана. Робити обшукання й виїмку у будинку без згоди його господаря можливо не інакше, як у випадках і порядку, законом визначених»); 3) право на вільне обрання місця мешкання і працю («придбати і відчужувати майно і без заборони виїзжати за кордон Української держави»); 4) право на зібрання («українські козаки і громадяни мають право робити зібрання в межах, не шкідливих законам, мирно і без зброї»); 5) свободу слова і друку («кожний може в межах, установлених законом, висловлювати і писати свої думки, а рівно розповсюджувати їх шляхом друку або іншими засобами»); 6) право на об'єднання у громадські організації («українські козаки і громадяни мають право гуртувати громадян у спілки в межах, не противних законам»); 7) свободу віросповідання («всі мешканці на території України користуються кожний повсемісно свобідним відправленням їх віри і богослужінням по обряду оної»). Однак «первенствуючою в Українській державі» визнавалася православна християнська віра. Ці закони були обов'язковими для всіх українських громадян і чужоземців, які перебували на території України. Усі вони мали бути опубліковані і до обнародування не набували чинності. Незнання закону не позбавляло винного від відповідальності за порушення його. Проекти законів розроблялися у міністерствах, обговорювались і схвалювалися на засіданнях Ради міністрів, а потім передавалися гетьману на затвердження. Право офіційного тлумачення законів надавалося членам уряду, але таке тлумачення підлягало попередньому схваленню Кабінетом міністрів. У грудні 1918 р. 3. п. т. д. у. У. були скасовані Директорією.


НазадЗмістВперед

 

 
© www.SchoolLib.com.ua