Головна

Шкільна бібліотека

Перелік предметів

Англійська мова
Біологія
Географія
Економіка
Інформатика
Історія
Математика
Німецька мова
ОБЖ
Політологія
Право
Природознавство
Психологія і педагогіка
Російська мова
Соціологія
Фізика
Філософія
Французька мова
Українська мова
Хімія

Підручники в PDF


 

Політологія
ГЕОПОЛІТИЧНИЙ ВИМІР СВІТУ

УКРАЇНА В СИСТЕМІ ГЕОПОЛІТИЧНИХ КООРДИНАТ

3. Україна, Європа, Євроатлантика
Європейський вибір України було визначено на етапі формування засад зовнішньої політики держави, він ґрунтувався на її життєво важливих інтересах, історичному прагненні українського народу бути невіддільною частиною єдиної Європи. Цей вибір природно викристалізувався з усієї попередньої історії, менталітету і глибоких демократичних традицій. Уже в 1993 р. перспективною метою української зовнішньої політики було визначено членство України в Європейських Співтовариствах (Європейському Союзі), а також інших загальноєвропейських структурах.

Європейський Союз є одним із потужних світових лідерів XXI ст., своєрідним дороговказом для інших країн світу. П'ятнадцять країн Європи (Австрія, Бельгія, Велика Британія, Греція, Данія, Ірландія, Іспанія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Німеччина, Португалія, Фінляндія, Франція, Швеція) з населенням близько 400 млн. чоловік і ВВП 10 трлн. доларів упевнено й послідовно, хоч і не без перешкод, прямують до економічного й політичного об'єднання та створюють унікальне міждержавне співтовариство з єдиним громадянством, кордоном, грошовою одиницею, внутрішньою й зовнішньою політикою. Ведеться робота над створенням Конституції цього міжнародного співтовариства.

У жовтні 2002 p. конвент зі 105 представників національних урядів і парламентів країн—членів Європейського Союзу оприлюднив проект Конституції Європи. Ним передбачалося: запровадження інституту президентства, посилення присутності Європейського Союзу на світовій арені, можливість виходу тієї чи тієї країни зі складу ЄС за власним бажанням, подвійне громадянство. Конституція мала б діяти впродовж 50 років від часу її ухвалення. Процес ухвалення європейської Конституції відбувався складно. Це засвідчив саміт Євросоюзу у Брюсселі (грудень 2003 p.), на якому через суперечності у підході до принципових положень цього документа (механізм голосування, структура ЄС після прийняття в нього 2004 року десяти нових членів) так і не було схвалено запропонований проект.

Перша Конституція Європейського Союзу підписана 29 жовтня 2004 р. в Римі главами держав і урядів усіх 25 країн. Основний Закон має бути ратифікований парламентами всіх країн Європейського Союзу, остаточний процес ратифікації може завершитися не раніше початку — середини 2006 року.

Після того, як на початку 90-х років Європейський Союз визначив 13 країн, що можуть претендувати на повноправне членство в ньому, зона стабільності, економічного й соціального добробуту наблизилася до українських кордонів. Україна, усвідомлюючи себе невіддільною частиною європейського простору, також задекларувала намір стати повноправним членом ЄС. 14 червня 1994 р. у Люксембурзі була підписана, а 1 березня 1998 р. після ратифікації всіма державами — членами ЄС набула чинності Угода про партнерство і співробітництво між Європейським Союзом та Україною. У грудні 1999 р. Європейська Рада (найвищий орган ЄС) затвердила спільну стратегію Європейського Союзу щодо України. Стратегією, розрахованою на чотири роки, було закладено засади співпраці з державою, яка не є безпосереднім претендентом на вступ до Союзу. Цей програмовий документ хоч і не стверджував, що Україну в недалекому майбутньому запросять стати повноправним членом ЄС, водночас передбачав підтримку процесу демократичних і економічних перетворень у ній, її внутрішньої та зовнішньої політики, правових основ.

Угода про партнерство та співробітництво, спільна стратегія визначили критерії, що їх протягом найближчих 10 15 років має досягти Україна в розвитку, щоб довести свою готовність стати членом ЄС. Ішлося про стабільність інститутів, які гарантують принципи демократії й законності в країні, наявність ринкової економіки, що ефективно функціонує, її конкурентоспроможність, готовність прийняти в повному обсязі законодавче надбання ЄС, тобто правила гри, за якими він функціонує, — а це майже 80 тисяч сторінок про норми європейського права.

Упродовж перших тринадцяти років незалежності України її відносини з Європейським Союзом нагадують радше наміри, а не угоду про входження України до європейського політичного, правового, економічного простору. (Україні не надано статусу асоційованого члена ЄС, до чого наша держава прагнула останніми роками). Для вступу до ЄС самого бажання України чи доброї волі західноєвропейських країн виявилося замало, потрібен цивілізований рівень розвитку економіки, інститутів громадянського суспільства, правової й політичної культури всіх верств.

Україні у відносинах із Європейським Союзом доводиться брати до уваги, що процес розширення ЄС не може штучно форсуватися. Країни Західної Європи йшли цим шляхом майже 50 років. На нинішньому етапі реалізовується вже задекларований раніше проект триступеневого розширення: поповнення ЄС десятьма членами в травні 2004 р. (Польща, Угорщина, Чехія, Словаччина, Словенія, Мальта, Кіпр, Латвія, Естонія, Литва), плюс дві країни до 2007 р. (Болгарія та Румунія), плюс іще одна країна приблизно до 2010 р. (Туреччина). Потім може настати п'яти — семирічний період адаптації здійсненого розширення, і лише після цього стане можливим новий раунд розширення, до якого може потрапити й Україна.

Головна проблема реалізації Україною євро-інтеграційної стратегії поки що лежить не так у кількісних, як у якісних перетвореннях суспільства й економіки загалом. Протягом 90-х років усе ще не зроблено відчутних кроків на шляху встановлення верховенства права, закріплення сталих темпів економічного зростання, подолання корумпованості й органічно пов'язаної з нею тонізації економіки. Це дуже важливо, але ще важливіше реально запобігти новому «раундові» зрощування влади та власності, подолання безконтрольності чиновництва й бюрократизму, які, за всіма ознаками, істотно перевершують колишні параметри адміністративної системи. Саме через це нас бояться пускати до Європи.

На нинішньому етапі ймовірними можуть бути такі два сценарії європейської інтеграції України:
1) укладання асоціативної угоди;
2) реалізація запропонованої ЄС нової зовнішньополітичної концепції «Ширша Європа — сусідство: новий вимір відносин із нашими східними та південними сусідами».

За першим сценарієм, Україна змінить рамки відносин із Євросоюзом завдяки встановленню асоційованих відносин, аналогічних до передбачених свого часу європейськими угодами між ЄС і державами ЦСЄ. Укладання асоційованої угоди не приведе автоматично до членства в ЄС, однак засвідчить реальну перспективу його набуття в недалекому майбутньому.

Другий сценарій передбачає, що Україна поглиблюватиме відносини з ЄС у рамках ново-опрацьованої європейської концепції. У березні 2003 р. Європейська комісія у відповідному посланні затвердила нові засади відносин на найближчі десять років із країнами, які з 1 травня 2004 р. мають із Європейським Союзом спільні кордони, і з тими, членство яких у ЄС наразі не планується. Цей сценарій закріплює наявні рамки відносин, і його реалізація унеможливить протягом наступних років обговорення перспективи членства України в Євросоюзі.

Імовірнішим є другий сценарій, що передбачає закріплення й розвиток досягнутого рівня двосторонніх відносин. Владним структурам належить активізувати свої дії для розвитку цих відносин, що на сьогодні передбачають, з одного боку, входження України до європейського політичного, правового, економічного простору, а з іншого — визначення політики ЄС щодо України, підтримку державами Європи стратегії інтеграції України до ЄС.

Початок XXI ст. поставив Україну перед необхідністю визначитися з низкою проблем. Серед них — здатність підгримувати високу репутацію в Раді Європи, повноправним членом якої вона стала 9 листопада 1995 p., підписавши Європейську конвенцію з прав людини та Статут Ради Європи. Членство України в РЄ надало їй можливість бути безпосередньо залученою до вироблення спільної політики європейських держав, сприяти створенню загальноєвропейської правової та культурної єдності. Крім того, вступ до Ради Європи дав можливість нашій державі використовувати перевірений десятиліттями досвід європейських держав у процесі демократизації суспільства, реформувань правової системи, приведенні національного законодавства у відповідність із міжнародними нормами і стандартами.

Вступ України до Ради Європи засвідчив високу оцінку європейською спільнотою політичних та економічних реформ, здійснених нашою державою за порівняно короткий час. Однак Україні неодноразово доводилося захищати свою репутацію в Раді Європи, відносини з цією міжнародною організацією перебувають у перманентній напрузі. Рада Європи постійно й небезпідставно констатує зволікання з ухваленням законів, порушення демократичних свобод і прав людини в Українській державі.

Відносини України з НАТО визначаються участю в Програмі «Партнерство заради миру» (Індивідуальну програму партнерства України з НАТО було схвалено навесні 1996 p.), Хартією про особливе партнерство, підписаною 9 липня 1997 р. в Мадриді, а також Державною програмою співробітництва України з НАТО до 2004 p., затвердженою Указом Президента України від 27 січня 2001 р. Динаміка цих відносин відчутно знизилася наприкінці 90-х років XX ст. у зв'язку з кризою в Югославії. Те, як НАТО повелася в умовах цієї кризи, наочно показало, що Європа поступилася правовими й етичними нормами на користь застосування сили, бомбардувавши військові та стратегічні об'єкти на території Югославії. Владні структури України, політичні сили всіх напрямів одностайно засудили військові бомбардування югославської території, щоправда, виявивши різні підходи до відносин із альянсом в подальшому.

Нагадаємо, що Північноатлантичним договором, який підписано у Вашингтоні 4 квітня 1949 p., засновано альянс (НАТО), покликаний забезпечити колективну оборону його членів. Державами—членами НАТО є Бельгія, Велика Британія, Греція, Данія, Ісландія, Іспанія, Італія, Канада, Люксембург, Нідерланди, Німеччина, Норвегія, Польща, Португалія, Сполучені Штати Америки, Туреччина, Угорщина, Франція, Чехія.

У міру врегулювання югославської кризи, зменшення її гостроти відносини України з НАТО почали повертатись у попереднє русло, що засвідчили офіційні візити до Києва Генерального секретаря НАТО Джорджа Робертсона в лютому 2000 р. та в липні 2002 p., під час яких вій підтвердив ставлення альянсу до України як до одного з ключових елементів системи безпеки в Європі. Україна виявила прагнення взяти безпосередню участь у реалізації пакту стабільності на Балканах і проекті створення європейських сил швидкого реагування.

Наприкінці травня 2002 р. Рада Національної Безпеки та Оборони України під головуванням Президента держави ухвалила рішення про початок процесу, метою якого є вступ України в НАТО.
На Празькому саміті Північноатлантичного альянсу (листопад 2002 р.) було оголошено про офіційне запрошення семи нових країн — Словенії, Словаччини, Болгарії, Румунії, Литви, Латвії, Естонії до НАТО. В квітні 2004 року ці країни стали повноправними членами Північноатлантичного альянсу. На цьому саміті на засіданні комісії НАТО— Україна прийнято два документи: план дій НАТО—Україна й цільовий двосторонній план дій на 2003 р. Реалізація цих документів виводить відносини України з альянсом на якісно новий рівень. Водночас в Україні склалося інертне, а подеколи негативне ставлення не лише політичних сил, різних владних структур, а й значної частини населення до проголошеного курсу на зближення з НАТО, що ускладнює реалізацію плану. Початок XXI ст. поставив перед державною владою дилему: або узгодити свій стратегічний курс із настроями співвітчизників, або переконати своїх громадян у доцільності поглиблення співпраці з Північноатлантичним альянсом.

Україна послідовно прагне підтримувати тісні відносини зі США як могутньою наддержавою, статус якої визначається її економічною й військовою могутністю, впливом на міжнародні фінансові організації, лідерством у розробці й запровадженні новітніх технологій. Однак налагодити партнерські й довірчі відносини зі США вдалося не одразу. У перші роки незалежності України давалися взнаки певна настороженість Вашингтона в стосунках із Києвом, домінування в українсько-американських відносинах стереотипів минулого, сумніви частини американського істеблішменту щодо здатності України проводити власну, незалежну від будь-кого політику. Такі настрої вдалося подолати лише після того, як Україна на практиці довела, що вона є передбачуваним і послідовним партнером. Значною мірою цьому сприяли конкретні кроки нашої держави у справі ядерного роззброєння. Саме тоді США почали розглядати Україну як важливий чинник безпеки й стабільності у Європі.

Від 1996 р. українсько-американські відносини наближалися до рівня стратегічного партнерства, увага до України в зовнішній політиці США постійно зростала. Це партнерство стало вагомим чинником євроатлантичної стабільності й безпеки, важливим елементом створюваної нової архітектури безпеки в XXI ст. Своєрідним підсумком цього етапу розвитку відносин між нашими державами став візит Президента США Б. Клінтона в Україну 5 червня 2000 р. Уперше в історії двосторонніх відносин президенти України та США підписали спільну заяву, згідно з якою сторони взяли на себе зобов'язання поглиблювати стратегічне партнерство.

Однак у сфері економічних відносин американський капітал виявляв інтерес до українського ринку тільки з міркувань сьогоденної вигоди. Постачання товарів з України до США становить 3,8 відсотка, імпорт — 3,4 відсотка її зовнішньоторговельного обороту. Хоча США й посідають перше місце серед іноземних інвесторів в економіку України, але це значно менше за американські інвестиції в інші країни. Лише в Польщу США вклали близько 6 млрд. дол. І саме США відіграли провідну роль в істотному обмеженні зовнішнього фінансування України. Вкрай потрібні в Україні під час гострої фінансової кризи запозичення було отримано з великим запізненням. Палко схвалили США вихід України з «ядерного клубу»: одним розчерком пера Україну, після певного її опору, викреслили з-поміж ядерних держав світу, в якому, як показує досвід, зокрема й останнього часу, сила є найпереконливішим аргументом.

Об'єктивно Сполучені Штати Америки зацікавлені (й це відповідає їхнім стратегічним інтересам) у тому, щоб Україна розвивалася як демократична країна, увійшла до європейських структур як держава — партнер, зберігала незалежність. З приходом до влади у 2000 р. нового Президента США Джорджа Буша молодшого нова адміністрація США задекларувала намір проводити щодо України прагматичну лінію, яка має залежати від політичної стабілізації й успіху економічних реформ у ній. За словами Кондолізи Райс, радника Президента США з питань національної безпеки, США не розглядають Україну як міст між Росією та Європою, але відзначають особливу роль України як великої європейської сили, а крім того, для європейської стабільності є важливими добрі стосунки України й Росії, враховуючи схожість їхніх доль.

У 2002 р. українсько-американські відносини різко погіршилися. Адміністрація Президента США звинуватила Україну, яка декларувала стратегічне партнерство з ними, в намаганні продати радарні установки «Кольчуга» Іракові, якого США оголосили своїм ворогом. Розслідування щодо можливого постачання в Ірак комплексу «Кольчуга», заяви керівників України з цього приводу Вашингтон не переконали. Марк Галлін, директор відділу Європи, Молдови й Білорусі, пояснив позицію американського уряду так: «Відновлення довіри між США й Україною вимагатиме чимало часу — тут багато що залежить від України, від її готовності до ширшого співробітництва. Ми не вважаємо резонанс, викликаний ситуацією навколо «Кольчуги», кризою широкого спектру українсько-американських відносин. Вони, як і раніше, залишаються важливими для США». Зрештою факт продажу радарної установки Іракові не підтвердився.

Від самого початку незалежного існування Україна орієнтувалася на тісне співробітництво із західноєвропейськими державами, передусім із Німеччиною.
26 грудня 1991 р. Федеративна Республіка Німеччина однією з перших визнала Україну. Дипломатичні відносини між Україною й ФРН встановлено 17 січня 1992 р. Проте на той час Німеччина вирішувала складне завдання — намагалася «прив'язати» до Європи Росію й крізь призму цих відносин, як це робили і США, вона розглядала свої стосунки з Україною. Лише з кінця 1992 р. відносини з Україною стали розглядатись у ФРН як окремий і самостійний напрям зовнішньої політики. У 1993 р. відбувся візит до Києва Федерального канцлера ФРН Гельмута Коля, в ході якого було підписано спільну декларацію про основи відносин між Україною і ФРН, а також низку двосторонніх угод. Для України це стало важливою моральною підтримкою. Адже саме Німеччина як політичний і економічний лідер серед західноєвропейських країн може істотно підтримати Україну в її прагненні до європейської інтеграції. Групою німецьких економістів було розроблено програму «Україна: економічні реформи за 1000 днів», схвалену урядом України. Німеччина висловила намір виділити кошти для компенсації оплати праці тих, хто в роки Другої світової війни примусово працював на її території.

Традиційними стали українсько-німецькі консультації на найвищому рівні. 28—29 травня 1998 р. у Бонні відбулися перші українсько-німецькі міжурядові консультації під головуванням Президента України Л. Кучми та Федерального канцлера Німеччини Г. Коля. Під час консультацій у червні 2000 р. в Лейпцигу в грудні 2001 р. у Києві та в березні 2004 р. в Берліні було обговорено широке коло проблем., зокрема зовнішньополітичного та культурного співробітництва, економічної та фінансової співпраці, перспективи дальшого співробітництва у сфері сільського господарства, екології, ядерної енергетики, військового та військово-технічного співробітництва, боротьби з міжнародним тероризмом і організованою злочинністю. Консультації підтвердили життєздатність і ефективність започаткованої з попереднім урядом ФРН якісно нової форми двосторонніх відносин і засвідчили зростання взаємної довіри та практичну готовність сторін до поглиблення співпраці в різних сферах.

У політичній та економічній сфері перспективним видається співробітництво з країнами «великої сімки» та іншими державами Західної Європи.
Від часу визнання України (31 грудня 1991 р.) та встановлення дипломатичних відносин (10 січня 1992 р.) Велика Британія розглядає Україну як державу, покликану відігравати ключову роль у підтриманні стабільності не лише в регіоні Центральної та Східної Європи, а й на європейському континенті загалом. Плідно розвивається співробітництво у військово-технічній сфері. Співпраця з найвпливовішими британськими компаніями з метою залучення стратегічних британських інвестицій в економіку України й нині залишається пріоритетним напрямом українсько-британського торговельно-економічного співробітництва. Між Україною та Великою Британією укладено 21 угоду та договір про принципи відносин і співробітництво. У липні 1999 р. оформлено правонаступництво України щодо десяти укладених між колишнім СРСР та Великобританією угод про співробітництво в різних сферах.

Італія визнала незалежність України 28 грудня 1991 р. Дипломатичні відносини встановлено 29 січня 1992 р. Оскільки Італія входить до складу «великої сімки» та Європейського Союзу, налагодження тісного співробітництва з нею істотно сприяє зміцненню позицій України на міжнародній арені й, зокрема, в європейському політичному просторі. Процес становлення українсько-італійських відносин характеризується поступовою активізацією двостороннього політичного діалогу, розширенням економічного співробітництва та культурних зв'язків.

Відносинам з Канадою належить пріоритетне місце в зовнішній політиці України, що зумовлюється сучасним політичним та економічним значенням Канади як держави «великої сімки», а також історичними етнокультурними чинниками. Формування засад міждержавних відносин із цією країною почалося ще задовго до проголошення незалежності України, оскільки на території Канади живе значна частина українського етнічного населення. З початку 90-х років підтримка Канадою незалежності України набирає активних форм, а 2 грудня 1991 р. Канада першою із західних держав визнала суверенітет України й заявила про наміри розвивати повноцінні двосторонні відносини на паритетній основі. Дипломатичні відносини між Україною й Канадою встановлено 27 січня 1992 р. Дальший розвиток відносин між Україною і Канадою можна визначити як поступальний. Канада відіграла активну роль у консолідації зусиль міжнародного співтовариства (в рамках «великої сімки»), спрямованих на розв'язання проблем, пов'язаних із ліквідацією наслідків аварії на Чорнобильській АЕС.

Франція визнала незалежність України 27 грудня 1991 p., дипломатичні відносини між обома країнами встановлено 24 січня 1992 р. Для України відносини з Францією — провідною державою Європи й одним із лідерів європейського будівництва — важливий чинник європейської та трансатлантичної інтеграції. Між країнами підписано 36 двосторонніх документів, 26 із них — про співробітництво в економічній, науково-технічній, культурній та військовій галузях.

Японія визнала незалежність України 28 грудня 1991 р. Дипломатичні відносини встановлено 28 січня наступного року. У січні 1993 р. в Києві почало працювати Посольство Японії. Пріоритетним у спектрі двосторонніх відносин є торговельно-економічне співробітництво. Японія включила Україну в національну генеральну систему преференцій, відкрила кредитування японського експорту в Україну. Україні було надано 117 млн. доларів безвідплатної допомоги, а загалом кредитна допомога становила 200 млн. доларів. Японія поряд із фінансовими внесками у фонд об'єкту «Укриття» регулярно організовує програми для українських фахівців із ядерної безпеки та надсилає японських фахівців в Україну. Зі свого боку, наша держава підтримує прагнення Японії стати постійним членом Ради Безпеки ООН.

Важливою складовою зовнішньополітичної діяльності України з перших років її незалежності стала участь у всесвітніх міжнародних організаціях. Зусилля України на цьому напрямі зосереджувалися насамперед на реалізації завдань, що випливали з Конституції держави та програмових зовнішньополітичних документів. Це використання засобів багатосторонньої дипломатії для захисту національних інтересів України, зміцнення гарантій її незалежності й територіальної цілісності, залучення необхідних засобів для здійснення ринкових реформ, стабілізації економіки, прискорення її інтеграції у світову господарську систему.

До відновлення Україною незалежності ООН була чи не єдиною трибуною, з якої український народ міг донести міжнародному співтовариству інформацію про себе. Незважаючи на те, що незалежна Україна стала членом 66 міжнародних організацій, учасницею міжнародних форумів, важливість ролі ООН для неї не зменшилася. Україна мала в ООН активну позицію і зробила істотний внесок у всі сфери її діяльності, зокрема у справу підтримання міжнародного миру та безпеки, врегулювання конфліктів, зміцнення режиму нерозповсюдження ядерної зброї, роззброєння та контролю над озброєнням, економічного та соціального розвитку, поваги до прав і свобод людини, дотримання засадничих норм і принципів міжнародного права. Україна також активно сприяла ліквідації апартеїду та врегулюванню палестинського питання. Розуміючи потребу оновлення створеної понад півстоліття тому організації, її адаптації до проблем сучасності, Україна стала одним із ініціаторів і найактивніших провідників реформування ООН. Підтвердженням авторитету України в цій міжнародній організації стало, зокрема, обрання її представника в 1997 р. Головою 52-ї сесії Генеральної Асамблеї ООН. Україну також було обрано до складу непостійних членів Ради безпеки ООН на 2000—2001 p., що засвідчило зростання її ролі як активного та впливового учасника глобальних і регіональних процесів сучасності, підвищення її політичного авторитету та зміцнення міжнародних позицій. Одне з важливих завдань, що його наша держава ставить перед собою в ООН, — підвищення економічної віддачі від участі України в діяльності організації, розширення й активізація консультативної, технічної та фінансової допомоги з боку органів, фондів, програм, спеціалізованих установ ООН з метою вирішення невідкладних питань економічного розвитку та забезпечення соціального захисту населення, прискорення інтеграції економіки України в європейський і світовий простір.
НазадЗмістВперед

 

 
© www.SchoolLib.com.ua