Головна

Шкільна бібліотека

Перелік предметів

Англійська мова
Біологія
Географія
Економіка
Інформатика
Історія
Математика
Німецька мова
ОБЖ
Політологія
Право
Природознавство
Психологія і педагогіка
Російська мова
Соціологія
Фізика
Філософія
Французька мова
Українська мова
Хімія

Підручники в PDF


 

Політологія
ПОРІВНЯЛЬНА ПОЛІТОЛОГІЯ

ТРАНСФОРМАЦІЯ ПОЛІТИЧНИХ СИСТЕМ У КРАЇНАХ СНД І БАЛТІЇ

2. Перша модель — російська
Російська Федерація (територія — 17,1 млн. кв. км; населення — 145,5 млн. чол.) прагне залишитися євразійською державою, якою свого часу була Золота Орда й традиції якої Російська імперія успадкувала. Звідси намагання владних структур Росії не тільки тримати в покорі автономії й республіки, розміщені на її території, а й зберегти вплив у республіках колишнього Радянського Союзу. Про це свідчить, зокрема, виданий у вересні 1995 р. указ Президента Росії, в якому завдання щодо країн СНД визначено потребою «зміцнення Росії як провідної сили формування нової системи міждержавних політичних і економічних відносин па території постсоюзного простору». Автори доповіді «СНД: початок чи кінець історії?», визначаючи стратегію найефективнішої організації пострадянського простору, називають дві можливості: або пострадянський простір захоплюють центри сили, що виникають за допомогою Заходу для стримання Росії, або ж перемагає лінія на рішуче втягування Росії в процес державо-будівництва в колишніх радянських республіках, щоб, використовуючи всі економічні, військові, етнічні та інші важелі впливу, не допустити консолідації державної влади навколо сил з антиросійською й антиінтеграційною спрямованістю.

Нині можна вважати завершеним утвердження Конституції в Росії. 21 вересня — 4 жовтня 1993 року відбулися події, що почалися з неконституційного указу Б.Єльцина про розпуск Верховної Ради та з'їзду народних депутатів Росії й закінчилися збройним штурмом приміщення, в якому засідали депутати. Нову Конституцію Російської Федерації прийнято на загальноросійському референдумі 12 грудня 1993 р. Прийнято в складній політичній та економічній ситуації.

Згідно з Конституцією Російської Федерації Росія є президентсько-парламентською республікою. Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади є багатонаціональний народ Росії. Російська Федерація — світська держава. Державна влада в Росії здійснюється на засаді поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Росія виступає як федеративна держава. Визначено механізм відносин суб'єктів Російської Федерації з федеральними органами влади.

Федеральні Збори — парламент Російської Федерації — є представницьким і законодавчим органом. Федеральні збори складаються з двох палат — Ради Федерації та Державної Думи, які приймають постанови з питань, віднесених до їхнього відання Конституцією. До Ради Федерації входять по два представники від кожного суб'єкта Російської Федерації: по одному від представницького й виконавчого органів державної влади — загалом 178 членів Ради. Державна Дума налічує 450 депутатів, що обираються на чотири роки й працюють на професійній основі. Рада Федерації й Державна Дума засідають окремо, а спільними засідання є лише тоді, коли заслуховуються послання Президента, висновок Конституційного Суду, виступи керівників іноземних держав.

Останні вибори до Державної Думи Росії (грудень 2003 р.) принесли перемогу пропрезидентським політичним партіям. «Единая Россия», Ліберально-демократична партія Росії, «Родина» мають у Державній Думі понад 50 відсотків мандатів. Удвоє менше отримали голосів виборців комуністи. Не пройшли в законодавчий орган ліберальні партії «Яблоко» і «Союз правых сил».

Президент Росії обирається її громадянами на чотири роки. Як глава держави Президент представляє Росію всередині країни й у міжнародних відносинах. Президент призначає за згодою Державної Думи голову уряду Росії та на його пропозицію призначає і звільняє з посади заступників голови уряду, федеральних міністрів. Важливо підкреслити, що хоча Президент Росії не має де-юре повноважень голови виконавчої влади, де-факто його повноваження значно ширші, ніж у більшості президентів демократичних країн, де за ними закріплено статус глави держави й глави виконавчої влади. За формального збереження поділу функцій влади, влада президента як глави держави або вбирає в себе частину важливих функцій інших гілок влади, або дає змогу нейтралізувати небажані тенденції в структурах законодавчої, виконавчої та судової влад. Російський політолог П. Волобуєв зауважує, що за формою Росії даровано президентську республіку. Фактично вона отримала напівмонархію, а точніше імперське президентство. Відкинуто геть фундаментальний принцип поділу влади. Президент зосередив у своїх руках усю повноту законодавчої, виконавчої та фактично й судової влади, володіючи одноосібно монополією на визначення головних напрямів внутрішньої та зовнішньої політики. Обсяг повноважень глави держави такий, що він виступає не просто провідною ланкою політичної системи, а стоїть немовби над нею, його залежність від інших її ланок зведено до мінімуму.

У березні 2000 року Президентом Російської Федерації замість Бориса Єльцина обрано Володимира Путіна. Перед новообраним Президентом Росії постали завдання, які потребували нагального розв'язання: посилення влади центральних органів і обмеження повноважень регіонів, створення жорсткої вертикалі виконавчої влади й на цій основі — консолідація політичної влади загалом, визначення ключових параметрів внутрішньої й активізація зовнішньої політики держави.

Президент оголосив пріоритетами своєї внутрішньої політики встановлення «диктатури закону», відновлення «вертикалі влади» та створення «сильної держави».
Політична система Російської Федерації реформувалася в рамках чинної Конституції. Йшлося про те, щоб:

- обмежити політичну суб'єктність (необмежену незалежність) керівників регіонів, збільшити їхню підконтрольність й залежність від центру;
- ліквідувати політичну суб'єктність «олігархів», що контролюють провідні загальнонаціональні засоби масової інформації;

послабити протиборство з комуністичною опозицією, відмовившись від антикомунізму й перейти - до гри на всьому політичному полі;
- консолідувати базу підтримки в Державній Думі, сформувати достатньо стійку проурядову парламентську більшість.

Чотирирічний період президентства Володимира Путіна небезпідставно вважається успішним. Від самого початку новообраний Президент зрозумів, що всевладність губернаторів та ігнорування ними центральних органів влади створює небезпеку для цілісності Росії. Глава держави особливу увагу приділив зміцненню вертикалі виконавчої влади. Змінено порядок формування Ради Федерації — місце керівників регіонів у Верхній палаті посіли представники регіональних влад (виконавчої й законодавчої). Засновано сім федеральних округів на чолі з представниками Президента. Утворені федеральні округи збігаються з військовими округами країни, а п'ять із семи повноважних представників — колишні військові або працівники спецслужб. На обмеження влади суб'єктів федерації спрямовано податкову реформу. Її здійснення скоротило частку податків, що збиралися на території суб'єктів федерації й залишались у їхньому розпорядженні, з 49 до 41 відсотка, та зменшило кількість регіонів — донорів із 15 до 7. Отже, йдеться про посилення контролю над суб'єктами федерації шляхом посилення їхньої фінансово-економічної залежності від центру.

У результаті Володимир Путін відновив вертикаль органів федеральної влади, змусив всесильних за Бориса Єльцина губернаторів суворо дотримуватися правових норм, ліквідував суперечності між Конституцією РФ і законодавчими актами суб'єктів федерації.

Одне з найсуттєвіших досягнень президентства В. Путіна — економічне піднесення. Проте до останнього часу економічне зростання визначається цінами на нафту. Створення диверсифікованої економіки — нагальне завдання найближчих років. За цей час удалося накопичити значні валютні резерви. За останніми даними, вони перевищують 80 мільярдів доларів — рекордний показник для Росії. Економічне піднесення позитивно позначилося на рівні життя громадян. Регулярно виплачується зарплата, підвищується її рівень, хоча, може, й не так швидко, як хотілося б.

Що стосується зовнішньої політики, то й у цій сфері досягнуто чимало. На час приходу В. Путіна до влади Росія була в напружених стосунках із багатьма державами. Можна було навіть говорити про політичну ізоляцію країни. Вихід із цієї ситуації було знайдено. Налагоджується співробітництво з країнами Європейського Союзу. Франція й Німеччина нерідко стають щодо важливих міжнародних проблем на позицію, яка подібна до російської. Вдалося подолати серйозну кризу в російсько-американських стосунках. Росія й США після трагічних подій 11 вересня 2001 року стали союзниками в боротьбі з міжнародним тероризмом. У Росії й США є чимало розходжень, зокрема щодо іракської проблеми. Проте головне в роки президентства В. Путіна зроблено: Москва й Вашингтон навчилися вести конструктивний діалог, розуміти одне одного.

За чотири роки Путіну вдалося зробити багато, хоча, можливо, і не все із задуманого.
Вибори до Державної Думи Росії (грудень 2003 р.) показали, що, зміцнивши свої позиції в Думі, російський Президент став єдиною реальною силою в Росії. Саме він визначає і визначатиме магістральні напрями внутрішньої та зовнішньої політики Російської Федерації.

14 березня 2004 року відбулися вибори Президента Російської Федерації. Явка виборців становила 64,3 відсотка. Нинішній Президент здобув підтримку 71,2 відсотка виборців, або майже 49 млн. осіб. За ним ішов кандидат від комуністів Микола Харитонов, за якого проголосувало 13,7 відсотка виборців, 4 відсотки чи й менше отримали інші претенденти.

Директор Міжнародного інституту гуманітарно-політичних досліджень В'ячеслав Ігрунов зазначив, що вибори в Росії віддзеркалюють стан російського суспільства: Путін отримав рівно стільки голосів, скільки й повинен був отримати. Що стосується інших кандидатів, то вони також отримали ту підтримку, на яку заслуговують. І далі: «До моменту приходу до влади Путіна народ стужився за стабільністю, дуже багато було ностальгії за минулим, небажання втратити досягнуті зміни. Він дуже добре вписався в очікування громадян. За Путіна зростає благополуччя громадян. Він чудовий політик, який зумів «осідлати» суспільну думку і зберегти популярність».

Соціологічні дослідження підтверджують цю тезу. Близько 70 відсотків опитаних вважають, що Росії потрібна сильна особистість, яка зуміє навести лад у країні. Революційні роки (1917—1924) позитивно оцінюють 6,4 відсотка, епоху Сталіна — 7,9 відсотка, хрущовську відлигу (початок 60-х pp.) — 10,4 відсотка, період «застою» (70-і — початок 80-х pp.) — 17,0 відсотка, роки горбачовської перебудови (1985—1990 pp.) — 4 відсотки, роки Єльцинських реформ (від 1991 р. й до виходу у відставку) — 3,2 відсотка. Згідно з соціологічними дослідженнями 75 відсотків вважають, що в історичній перспективі епоха Єльцина дала Росії більше поганого, ніж доброго (останні роки його управління, позначені наростанням хаосу, розвалу й анархії, породили в російському суспільстві втому й апатію), і що порядок для Росії важливіший, ніж демократія. Єдиний період російської історії, яким пишаються 54 відсотки опитаних, це епоха Петра 1 (XVIII ст.).

Триста років тому Петро І заснував Санкт-Петербург — місто, в якому народився Володимир Путін. Сьогодні прихильники Президента жартують, що обидві пі людини з команди «пітерських».
Виконавчу владу в Російській Федерації здійснює уряд Російської Федерації. Уряд Росії розробляє та представляє Державній Думі федеральний бюджет, подає звіт щодо його виконання, забезпечує проведення єдиної фінансової, кредитної та грошової політики, управляє федеральною власністю, здійснює заходи щодо забезпечення оборони країни, державної безпеки, реалізації зовнішньої політики Російської Федерації, а також здійснює інші повноваження, покладені на нього Конституцією Російської Федерації, федеральними законами, указами Президента Російської Федерації.

За три тижні до президентських виборів уряд, який протягом чотирьох років очолював Михайло Касьянов, було відправлено у відставку. Сам прем'єр-міністр назвав що відставку «нелогічною». Володимир Путін у момент відставки М. Касьянова стверджував, що він прагне визначити фігуру, разом із якою йтиме на президентські вибори. Експерти називають кілька причин відставки прем'єр-міністра. Це і зв'язок з великим бізнесом і опальними олігархами, це й те, що він не зміг налагодити безперебійні поставки енергоресурсів на Захід, це й газовий конфлікт із Білоруссю. Проте визначальною причиною найімовірніше було інше. Зміна уряду — це був «засіб подолання опору регіональних еліт. Насправді підтримка владою на місцях ініціатив Путіна не була однозначною, і частина з них робила ставку на прем'єра в разі, якщо занижена явка стане на заваді Путіну вдруге виграти вибори. Проте різка зміна правил у розпал гри перешкодила перерости таким настроям в упевненість».

Очолив уряд Михайло Фрадков, який свого часу працював заступником міністра зовнішньоекономічних відносин, директором федеральної служби податкової поліції, а перед призначенням — повноважним представником Російської Федерації при європейських співтовариствах у Брюсселі в ранзі міністра. Уряд затвердили в складі 17 міністрів замість колишніх 30.

Система органів державної влади на регіональному рівні в Росії визначається суб'єктами Федерації (їх 89) самостійно, відповідно до основ конституційного ладу Росії та загальних принципів організації представницьких і виконавчих органів державної влади, визначених федеральним законом.

Місцеве самоврядування в Росії, згідно з Конституцією, забезпечує самостійне вирішення населенням питань місцевого значення, володіння, використання й розпорядження муніципальною власністю. Воно здійснюється в міських, сільських поселеннях і на інших територіях з урахуванням історичних та інших місцевих традицій. Структура органів місцевого самоврядування визначається населенням самостійно. Бюджети більшості цих органів є дотаційними. Відповідно до поправки, прийнятої Державною Думою до Закону «Про загальні принципи організації місцевого самоврядування в Російській Федерації», Президент і глави виконавчої влади суб'єктів федерації отримали право за відповідних обстав звільняти з посади глав законодавчих органів місцевого управління. У результаті місцеве самоврядування так і не стало самостійною ланкою політичної системи Росії.

Правосудця в Росії здійснюється тільки судом за допомогою конституційного, адміністративного й кримінального судочинства. Судці незалежні й підпорядковуються тільки Конституції й федеральному закону. У Конституції Російської Федерації детально розроблено механізм взаємодії різних гілок судової влади, чітко визначено роль Конституційного суду. Конституційний суд Російської Федерації вирішує справи щодо їх відповідності Конституції Росії, федеральним законам, нормативним актам вищих органів державної влади, конституціям республік, договорам між органами державної влади Російської Федерації й органами державної влади її суб'єктів. Конституційний суд Російської Федерації складається з 19 суддів.

Формально Російська держава є правовою. Фактично ж право виступає інструментом політики, яка подається як така, що формально не суперечить закону. Ініційована Президентом Росії реформа судової системи залишить найімовірніше імітаційно-правовий режим.

Однією із складних, якщо не найскладнішою, є проблема владних відносин — створення механізму стримань і противаг між парламентом і Президентом. Федеральні збори Російської Федерації можуть усунути з поста Президента на підставі висунутого обвинувачення. З цією метою в Конституції Росії ретельно відпрацьовано правову підставу його відставки. Президент Російської Федерації може бути усунений з поста Радою Федерації лише на підставі висунутого Державною Думою обвинувачення в державній зраді або скоєнні іншого тяжкого злочину, підтвердженого висновками Верховного суду про наявність у діях Президента ознак злочину і Конституційного суду про дотримання встановленого порядку висунення обвинувачення. Рішення про усунення Президента від влади мають прийматися двома третинами голосів від загальної кількості депутатів кожної з палат.

Згідно з Конституцією Росії, Державна Дума може прийняти рішення про вотум недовіри урядові або окремим його членам, що веде до усунення їх від виконання службових обов'язків. Президент Росії може усунути уряд або його окремих членів у випадках, передбачених законом. Державна Дума може розпускатися Президентом Росії після триразового відхилення кандидатур голови уряду або коли нижня палата протягом трьох місяців повторно висловлює недовіру уряду.

Отже, політична система Росії реформується, як уже говорилося, в рамках чинної Конституції. Оновлена конструкція влади ще більше зміцнила роль інституту президентства як ядра політичної системи. Сучасний політичний російський режим можна кваліфікувати як бюрократично-авторитарний, за якого інтереси глави держави й адміністративного апарату врівноважуються в інститутах напівдекоративної парламентської демократії й у ході виборчих кампаній. Загальновідомо, що демократія неможлива без ефективних і водночас уважних до потреб громадян і контрольних інститутів адміністративно-політичного керівництва. Ось чому зусилля В. Путіна на відновлення керованості державою, створення системи дійових виконавчих органів влади в умовах загострення боротьби з тероризмом можуть сприяти розвитку повноцінної демократії, якщо вироблення, прийняття й реалізація ними рішень адекватно відповідатимуть інтересам населення.

Формування політичних партій, які складуть реальну партійну систему, хай навіть на нинішньому етапі переважно президентську, створює ще одну інституційну передумову демократії.
Президент Росії вбачає в громадських силах не тільки одне з джерел спільного розвитку країни, відповідну противагу елітам і бюрократії, а й плюралістичного партнера «сильної держави». Виступаючи в листопаді 2001 р. на громадянському форумі, В. Путін стверджував: «Держава — це завжди більше, ніж влада. І про неї судять не тільки за політичними успіхами й розвитком економіки. Але, напевно, не в останню, а може, в першу чергу про неї судять за рівнем особистої свободи, за тим, наскільки впливове в тій чи тій державі саме громадянське суспільство».

Після оголошення результатів президентських виборів В. Путін заявив: «Ми зміцнюватимемо багатопартійну систему. Ми зміцнюватимемо громадянське суспільство, робитимемо все для того, щоб забезпечити свободу засобів масової інформації. Нині перед Росією стоять суто практичні завдання — активізувати економічне зростання, побороти бідність, стати сильним конкурентом у світовій економіці, відновити провідні позиції у світовій політиці.

Можливо, найбільш обнадійливими для долі демократії в Росії є зусилля Президента, хай і не завжди послідовні, створити, нарешті, правову державу з верховенством закону, а не волі правителів і олігархів. Путін прагнутиме відбудувати міцну державу й може мати успіх у цьому. Як навчив досвід Росії, слабка держава може становити загрозу для свободи. Сильна держава є необхідною для функціонування ринкової економіки, якій необхідна сила, що встановлює правила гри. Здійснивши перехід від грабіжницького до законного капіталізму, Путін може стати автором економічного відродження.

Щодо близького зарубіжжя, то, як вважають експерти, тривалий час політика Росії щодо нього буде переважно імперською. В історичному плані це зумовлено тим, що Росія протягом останніх трьох сторіч боролася за розширення своєї території. З середини минулого століття (до продажу Аляски) Росії належала п'ята частина земної суші, потім — шоста, а після розпаду Радянського Союзу (до речі, третина населення країни та більшість її політиків вважає сам розпад трагічною помилкою, яку слід виправити) — лише сьома. Отже, імперські поривання досі залишаються міцними. Це важливо усвідомити як у Росії, так і за її межами, щоб стримувати ці імпульси, які навряд чи згаснуть самі по собі.
НазадЗмістВперед

 

 
© www.SchoolLib.com.ua