Головна

Шкільна бібліотека

Перелік предметів

Англійська мова
Біологія
Географія
Економіка
Інформатика
Історія
Математика
Німецька мова
ОБЖ
Політологія
Право
Природознавство
Психологія і педагогіка
Російська мова
Соціологія
Фізика
Філософія
Французька мова
Українська мова
Хімія

Підручники в PDF


 

Політологія
РОЗВИТОК ПОЛІТИЧНОЇ НАУКИ ВІД НАЙДАВНІШИХ ЧАСІВ ДО СЬОГОДЕННЯ

ПОЛІТОЛОГІЯ ЯК НАУКА. ОСНОВНІ ПАРАДИГМИ ПОЛІТОЛОГІЇ

5. Поняття парадигми.
Головні парадигматичні підходи
Упродовж століть у дослідженні форм державного правління, взаємовідносин між елітою та пересічними громадянами, діяльності структур та інститутів влади, а також інших явищ політичного життя вчені обґрунтовували свої спостереження й висновки тими чи тими загальними уявленнями про сутність і природу політики, застосовуючи при цьому відповідні принципи розуміння політики і спрямовуючи ним її дослідження.

У 20 роках XX ст. американський історик науки та філософії Т. Кун увів поняття «парадигма» (у перекладі з грецької — приклад, взірець), наголошуючи на теоретичних конструкціях суспільної науки загалом. На думку вченого, парадигма характеризує своєрідну логічну модель побудови та розв'язання пізнавальної проблеми.

Зауважимо, що фундаментальне значення для політичної науки мають лише ті парадигми, які пояснюють саму сутність і природу політики, інтерпретують її засадничі джерела розвитку, визначають межу й масштаб її існування, сприяючи тим самим всебічному описові цієї сфери суспільного життя.

Фундаментальний характер політичних парадигм виявляється й у тому, що відповідні підходи до розуміння природи політики є концептуальним підґрунтям не лише суто теоретичних, а й прикладних досліджень, тобто для використання теоретичних висновків і положень у розв'язанні конкретних прикладних проблем.

З висот сьогодення можна бачити, як протягом століть використовувалися теоретичні підходи, робилися спроби пояснити політику через дії надприродних, природних, соціальних і власне політичних чинників. Відповідно до цього можна назвати теологічні, натуралістичні, соціальні та раціонально-критичні парадигматичні підходи.

Теологічна й натуралістична парадигми. Теологічна парадигма пройшла у своєму розвитку принаймні два етапи. До Середньовіччя панувала ідея надприродного пояснення походження влади, яка заперечувала значення людського начала і й визнавала лише божественне джерело влади.

Починаючи з праць Фоми Аквінського (1226—1274), поступово утверджується інша інтерпретація теологічної парадигми. Фома Аквінський виходив із того, що існує три елементи влади: принцип (Бог), спосіб (правитель) та існування (народ). Перший дається Богом, а другий і третій — похідні від колективного людського права, від народу. Отже, божественне право дає владу не одній людині, а багатьом, і тому, наприклад, повстання народу проти тирана, який не дбає про благо підданих, не слід розглядати як заколот. Тут влада виступала як комбінація невидимого управління й людських зусиль. Божественний промисел, а також інтереси й воля людської спільноти утворювали простір політики та влади.

Проте й при цьому могутність влади виходила від Бога, роль і призначення людини, насамперед правителів, полягали в тому, щоб точно й всебічно відображати у своїй поведінці накреслення Всевишнього.
Тоталітарні режими, як свідчить історія, дуже точно скопіювали логіку політичних взаємовідносин людей і влади, запропонованих середньовічним філософом. Адже більшості людей було відмовлено в розумінні вищих накреслень божества. Влада через те мала в собі якусь вічну таємницю, розгадати яку могли тільки посередники між народом і Богом.

Такі режими, як відомо, не могли функціонувати без утвердження суворої ієрархічності політичних та ідеологічних систем, визнання вищих авторитетів, яким «довірено» тлумачити й пропагувати серед народу недоступні для непосвячених великі ідеї існуючого політичного устрою.

Натуралістична парадигма прагне пояснити природу політики, виходячи з домінантного значення факторів, які виражають пріоритетний вплив зовнішнього стосовно суспільства середовища або характеристик самої людини. Йдеться про різні гілки всередині натуралістичної парадигми.

Якщо головні детермінанти, що визначають формування й розвиток політичного життя, розглядають територіальні, фізико — кліматичні та інші аналогічні явища, то можна говорити про наявність географічної парадигми. Ідеї про вплив географічного середовища на політику висловлювали Гіппократ, Платон, Аристотель. Проте засновником доктрини, яка пояснювала природу політики, дію географічних чинників впливом клімату на поведінку людини, вважається французький мислитель Жан Боден (XVI ст.). Так, учений стверджував, що народи областей із помірним кліматом сильніші й менш хитрі, ніж народи Півдня, які розумніші й не такі дужі, як народи Півночі, й більше здатні до управління державою. Сформульовані Боденом уявлення про фатальний зв'язок суспільства із середовищем були розвинуті наступними мислителями й оформились у відносно самостійний науковий напрям у політичній науці — політичну географію. За цією теорією політичні процеси неодмінно залишалися величиною, залежною від географічного середовища загалом або окремих його частин. Англійський дослідник А. Тойнбі стверджував, що всі стимули до розвитку "цивілізацій" зростають пропорційно ворожості середовища. Політичне мистецтво, що полягає у змаганні з цими силами, і є специфічною відповіддю на «виклики» середовища.

Взірцевим варіантом географічної парадигми є геополітика — теорія, яка вивчає залежність конкретних політичних дій держав від географічних чинників. Наприклад, причини та характер воєн за вихід до морів чи розширення територій, особливості політики нейтралітету малих держав тощо. У наш час геополітичні методи політичного регулювання здатні серйозно впливати на розв'язання панівними режимами й зовнішньополітичних, і внутрішньополітичних проблем, зокрема конфліктів між центром і периферією, питань адміністративно-державної автономії національних меншин. Хоча вплив природного середовища на політику не слід абсолютизувати.

Концепції, які пояснюють природу політичного життя за допомогою біологічних понять і використовують для доведення цього дані біології й анатомії, формують рамки біологічної парадигми. На сьогодні — це теорія, яка ґрунтується на синтезі фізіології, генетики, біології, екології та еволюціоністської філософії. Прихильники біологічної парадигми вважають, що тільки примат інстинктивних, генетичних особливостей людей може бути достатньою підставою для функціонування політичної сфери. Отже, на політичні процеси визначальний вплив мають стать, вік, темперамент людини.

Прихильники психологізаторської парадигми, визначаючи природу політики, як вихідний чинник розглядають психічні властивості людини, її підсвідомі інстинктивно-рефлекторні риси та механізми поведінки. Отже, й сьогодні альфою та омегою цієї парадигми є зведення всіх політичних явищ до проявів психічних властивостей людини.

Натуралістична парадигма визнана вченими — політологами особливо при вирішенні завдань прикладного характеру. Хоч у неї є опоненти в особі прибічників інших парадигматичних підходів.
Соціальна й раціонально-критична парадигми. Соціальна парадигма об'єднує групу дуже різнорідних теорій.

Як відомо, в марксизмі детермінантою природи й походження політики є економічні відносини. За такого парадигматичного підходу політична надбудова цілком залежала від дій панівних у сфері матеріального виробництва тенденцій і виступала як засіб реалізації класових завдань. За такої ситуації ігнорувалася суб'єктивність та індивідуальність людини як носія політичних відносин.

Окрім марксистської парадигми значно розповсюджена правова концепція. Саме право розглядається прихильниками цієї парадигми як системотворча сфера суспільства, що забезпечує рівноправність інститутів, контроль за їхньою діяльністю, збалансовує активність еліти й електорату. Право, а не політика має формувати владну волю суспільства. Конституція як основна форма вищого права і є таким механізмом, який містить засади, що зумовлюють зміст усіх політичних процесів. Різновидом соціальної парадигми можна назвати й теоретичні спроби пояснити походження політики культурними, релігійними або етико — нормативними факторами.

Розглядаючи особу як джерело та ядро політичного житія, антропологічна парадигма робить акцент на визнанні незмінності природи людини, наявності у структурі особи певного інваріанта — сукупності рис, що не змінюються з плином часу, — зумовленості соціальних, у тому числі й політичних, дій соціально-культурними характеристиками.

Такий підхід до інтерпретації відносин суспільства й особи розглядає політику як сферу реалізації не соціальних інтересів, а самої людини. Оскільки людина самостійно вибирає конкретну мету та засоби її досягнення, то й політика набуває ознак ризикованості, внутрішньої альтернативності. Виходячи з того, що в політиці слід керуватися лише власними реальними інтересами, загальний інтерес, який викристалізовується у процесі взаємодії людей, має бути сумарним, збалансованим підсумком усіх індивідуальних інтересів.

Договірний характер загально-групового інтересу зумовлює також перевагу консенсусу як головного методу досягнення політичних результатів. Люди завжди мають можливість скоригувати, вдосконалити своє рішення, а то й змінити вибір.

Перенесення акцентів у політичних дослідженнях на вивчення особливостей політичного менталітету суспільства, його культурних традицій дає можливість осягнути первинні, тобто внутрішні, суто особисті мотиви, почуття, переживання, які визначають дії людини в політичному житті. Це сприяє ширшому застосуванню культурно-антропологічних методів у процесі вивчення функцій еліт і лідерів, особливостей електорального вибору.

Прагматичніші підходи до розуміння природи політики демонструє раціонально-критична парадигма, суть якої полягає у спробі пояснити природу політичної взаємодії людей не зовнішніми, а внутрішніми чинниками. Найвиразніше внутрішні джерела існування й розвитку політики простежуються на парадигмах конфлікту й консенсусу.

Ідея внутрішньої суперечливості, конфліктності політичного життя була визнана у XIX ст. Сучасна політологія також виходить із того, що конфлікт віддзеркалює глибинну сутність і суспільства загалом, і політичного життя зокрема. Наявність політичних конфліктів тлумачиться як джерело саморуху й еволюції політичних організмів. Конфлікти не мають антагоністичного характеру. Непримиренні суперечності між класами, про які писав К. Маркс, були характерні, на думку сучасних учених, лише для його часу. Нинішнє століття не створює ситуацій, де б приватна власність виступала підґрунтям запеклого протиборства громадян. Проте відомі й протилежні, не менш переконливі приклади.

Такий підхід до місця конфліктів у політичному житті спонукає до їх постійного виявлення й урегулювання. Це не лише гарантія послідовного розвитку суспільства, а й застереження його від прихованих джерел напруги й підривання балансу соціальних і політичних сил.

При розгляді парадигми конфлікту слід враховувати таке. Якщо на теоретичному рівні, в рамках парадигми, ставляться питання щодо джерел політичних конфліктів, розв'язуються проблеми їх типологізації в тих чи тих політичних системах, виявлення їх значення в інтеграції та дезінтеграції останніх, то на прикладному рівні на перший план виступають проблеми визначення фаз і етапів розв'язання і врегулювання конкретних конфліктних ситуацій, а також проблеми управління конфліктною поведінкою суб'єктів, відпрацювання технології розв'язання конфліктів, зниження рівня конфронтації в тій чи тій державі. Широке залучення конфліктології до розв'язання теоретичних і практичних проблем політики переконливо свідчить, що така методологія відкриває дійсні джерела формування та розвитку цієї сфери суспільного життя.

Інший теоретичний напрям визначив консенсус як концептуальний підхід в інтерпретації політики. Наявність конфліктів і суперечностей у політичному житті не заперечується, а вважається другорядним явищем у розумінні суті соціальної та політичної життєдіяльності.

Революції, гостре політичне протиборство розглядаються як аномалії політичного життя. Політика має ставити перепони конфліктам і кризам, підтримувати стан «соціальної солідарності» (Дюркгейм). Отже, гуманізм та історичний оптимізм, упевненість у можливості людини запобігти руйнуванню влади і суспільства — лейтмотив парадигми консенсусу.

На прикладному рівні консенсус розглядається як відповідний ступінь порозуміння між конкретними політичними силами, досягнутого ними у конкретних спірних питаннях. Це визначає відносність консенсусу, його змінність, яка залежить від змісту конфлікту, характеру переговорів, статусу політичних суб'єктів. Але й у цьому разі відкидається насильство, революціонізм, нехтування моральних принципів політичних дій.

Підвищення політичної значущості консенсусу ґрунтується насамперед на подоланні розколу суспільства на антагоністичні класи, зростанні соціальної ролі середніх верств. Єдність ціннісних соціально-культурних орієнтирів широких соціальних верств віддзеркалює реалії лише окремих високорозвинених західних держав. У політичному житті значної групи країн зіткнення політичних ідей, програм, позицій несе в собі протиборство фундаментальних цінностей і орієнтирів, віддаючи перевагу нерідко полярним напрямам в еволюції політики.
НазадЗмістВперед

 

 
© www.SchoolLib.com.ua