Головна

Шкільна бібліотека

Перелік предметів

Англійська мова
Біологія
Географія
Економіка
Інформатика
Історія
Математика
Німецька мова
ОБЖ
Політологія
Право
Природознавство
Психологія і педагогіка
Російська мова
Соціологія
Фізика
Філософія
Французька мова
Українська мова
Хімія

Підручники в PDF


 

Політологія
ПОРІВНЯЛЬНА ПОЛІТОЛОГІЯ

ПОРІВНЯЛЬНА ПОЛІТОЛОГІЯ: ВИНИКНЕННЯ, РОЗВИТОК, КОНЦЕПТУАЛЬНІ ЗАСАДИ

5. Зацікавлені групи
Проблема зацікавлених груп є однією з найдавніших в історії політичної думки. Було помічено, що всі без винятку уряди піддаються впливу з боку груп осіб, які дбають про власну мету. Оцінювалося це по-різному.

Родоначальником теорії зацікавлених груп вважається американський учений Арнольд Бентлі. Його книга «Процес правління. Вивчення суспільних тисків» вийшла друком у 1908 р. Протягом 20 років вона залишалася майже непоміченою. І лише в 30-х роках ця книга та проблема зацікавлених груп стали одним із головних об'єктів уваги політичної науки.

Американський президент Вудро Вільсон зазначав, що уряд США — це всиновлена дитина особливих інтересів. Йому не дозволяють мати власну волю. Джеймс Медісон — один із авторів Конституції США — стверджував, що зацікавлені групи — це один із найважливіших елементів демократичного процесу, вони не тільки не підривають представницького ладу, але допомагають йому ефективніше впоратися зі своїми завданнями. Захисником такого підходу до зацікавлених груп був і Джон Кеннеді.

Класифікація зацікавлених груп. Зацікавлені групи — це групи осіб, які прагнуть впливати на процес ухвалення рішень із тих чи тих питань, але не прагнуть встановити цілковитий політичний контроль над державою. Інакше кажучи, зацікавлені групи домагаються впливу на людей влади, але не постачають людей владі, принаймні офіційно. Цим вони відрізняються від політичних партій, для яких захоплення й утримання влади є головним завданням.

Є різні підходи до класифікації зацікавлених груп. Так, Жан Блондел вирізняє два «чисті типи» зацікавлених груп: а) общинні, які належать до відповідної общини, і б) «асоціативні» групи, що створюються для впливу на розв'язання відповідної проблеми. Реальні зацікавлені групи розміщуються між двома «чистими типами».

1. Групи «за звичаєм». У країнах третього світу політики використовують владу для надання родичам і друзям прибуткових місць, привілеїв. В індустріально розвинених країнах роль цих груп порівняно невелика, за винятком хіба що католицької церкви, яка впливає на різноманітні аспекти повсякденного життя віруючих від політичних пристрастей до суто інтимної сфери. Католицька церква створює залежні від неї зацікавлені групи: клерикальні профспілки й навіть католицькі партії. Ватикан у разі необхідності може чинити могутній тиск на такі країни, як Італія, Ірландія, Польща.

2. Інституційні групи. Це — внутрішньо-бюрократичні, внутрішньо-армійські, внутрішньопартійні клани, які виступають посередниками між державою та суспільством. Найхарактерніший приклад — групи військових і військово-промислового комплексу всередині владно-державного апарату.

3. Групи «захисту» й «підтримки». Групи «захисту» — щ профспілки, підприємницькі асоціації. Групи «підтримки» прагнуть досягти визначеної, суворо обмеженої мети. Це екологічні рухи, антивоєнні організації, ліги «за» й «проти» абортів, антипорнографічні спілки.

Канали й джерела впливу. Насамперед, це безпосередній тиск на державні інститути, формування для цього сприятливого соціального клімату. Часто зацікавлені групи мають безпосереднє представництво у владній еліті, але в такому разі змушені маскувати свої інтереси. Ще один канал має назву «зв'язки з елітою» й полягає в тому, аби бути у добрих стосунках із представниками владних органів, політичними партіями. Сила зацікавлених груп різко зростає за наявності зв'язків із засобами масової інформації. Джерелом впливу таких груп є: легітимність груп, наявність санкцій, які можна використати для тиску на урядові структури, доступні для груп політичні ресурси й фінансові можливості, зокрема й для підкупу можновладців. Американський політолог Джозеф Лапаломбара наводить слова, якими називають хабарі в різних країнах: в Азії — «бакшиш» в Італії — «ла бустарелла» (маленький конверт), Африці — «поштовх», Індії — «швидкі гроші», Єгипті — «чашечка чаю», Росії — «взятка».

Зацікавлені групи й ліберальна демократія. У XX ст. у рамках сучасної політичної науки сформулювалася теза про сумісність групових тисків на владу із самою системою ліберальної демократії за одночасного застереження щодо абсолютизації такого тиску. Констатується, що, по-перше, політика, спрямована лише на задоволення запитів зацікавлених груп, економічно неефективна; по-друге, можливості окремих зацікавлених груп є нерівні; по-третє, зацікавлені групи не сприяють проведенню активної соціальної політики.

Найсерйозніший виклик для ліберальної демократії чимало дослідників убачають у так званому корпоративізмі. Термін запозичено з політичного лексикону італійського фашизму: саме так Муссоліні та його прибічники називали лад, який хотіли створити у своїй імперії. Держава — це система корпорацій, кожній з яких надається монополія на представництво певної групи суспільства. Натомість корпорації (профспілки, молодіжні, жіночі організації тощо) мають контролювати своїх членів і забезпечувати їхню лояльність до режиму.

У сучасних індустріальних країнах активно обговорювалася проблема негативного впливу корпоративізму. Політологи дійшли висновку, що в одних суспільствах корпоративізм може бути злом, в інших — благом. В індустріально розвинених країнах періоди корпоративізму збігаються з періодом «вільного підприємництва».

Вплив зацікавлених груп на політику залежить іще й від того, який режим існує в країні. Ліберальна демократія надає їм широке поле легальної діяльності. Авторитарні режими змушують зацікавлені групи маскувати свою справжню мету й використовувати незаконні засоби для її досягнення. Зацікавлені групи — це невіддільна частина політичного життя будь-якого суспільства, і мрія про їх повне усунення є утопією.
НазадЗмістВперед

 

 
© www.SchoolLib.com.ua