Головна

Шкільна бібліотека

Перелік предметів

Англійська мова
Біологія
Географія
Економіка
Інформатика
Історія
Математика
Німецька мова
ОБЖ
Політологія
Право
Природознавство
Психологія і педагогіка
Російська мова
Соціологія
Фізика
Філософія
Французька мова
Українська мова
Хімія

Підручники в PDF


 

Політологія
ПРИКЛАДНА ПОЛІТОЛОГІЯ

ПОЛІТИЧНА КУЛЬТУРА. ПОЛІТИЧНА ІДЕОЛОГІЯ. ОСНОВНІ ПОЛІТИЧНІ ТЕЧІЇ СУЧАСНОСТІ

4. Лібералізм і консерватизм як політико—ідеологічні доктрини
Лібералізм (від лат. liberalis — вільний) — це політична та ідеологічна течія, що об'єднує прихильників парламентського устрою, вільного підприємництва й демократичних свобод.

Історично виникнення класичного лібералізму пов'язане з появою нових для феодального суспільства груп власників. Ідеологія раннього лібералізму (витоки лібералізму сягають епохи буржуазних революцій XVIІ—XVIII ст.) мала прогресивне значення, адже в ній сформульовано провідні принципи нового суспільного ладу, який змінив феодалізм. Прихильники лібералізму вимагали від парламенту обмеження прав монарха, скасування привілеїв дворянства й духовенства, встановлення конституційного ладу й доступу представників третього стану (купці, підприємці, управлінці) до управління державою. Це, на їхню думку, забезпечує основні політичні права громадян: право особи на приватну власність, демократію, зокрема свободу слова, друку, віросповідань, проведення зібрань тощо.

Вважається, що лібералізм — це не ідеологічна догма, а «проект суспільства», який може бути адаптований до місцевих, історичних, національних і культурних умов. Відносини між людиною і державою повинні мати договірний характер. Вплив держави конституційно обмежений, вона не повинна втручатися в економічне життя суспільства. Лібералізм ґрунтується на положенні, що світ підпорядковано законам, які нам не підвладні, тому природним принципом поведінки людини має бути здоровий глузд, зважені дії.

Ідеологами раннього лібералізму на Заході були Джон Локк, Шарль-Луї Монтеск'є, у XIX ст., коли лібералізм став популярним, — Іммануїл Кант, Г. Гегель, Томас Джефферсон, Джеймс Медісон, у Росії — Михайло Сперанський, в Україні — Михайло Драгоманов.

Для М. Драгоманова, зокрема, саме людина є основою соціального устрою, найвищою цінністю, гарантією прав якої може бути лише вільна, самоврядна асоціація (громада, а не держава). Громадянське суспільство, за Драгомановим, еволюціонує від первісного роду й племені до політичної общини, стрижневим завданням якої є забезпечення прав людини і громадянина, недоторканність для «поліції без судової ухвали» особи й помешкання, «недоторканність тіла для ганебних покарань і смертної кари».

Неолібералізм як різновид традиційної ліберальної ідеології сформувався на етапі трансформації буржуазного суспільства від вільного підприємництва до державно-монополістичного регулювання економіки. В цей час формуються принципово нові уявлення про функції і роль держави. Місце ліберальної теорії «держави нічного сторожа» посідає ідея «держави добробуту», допускається втручання держави в економіку з метою створення сприятливих умов для конкуренції, контролю за соціальними витратами.

Практичне втілення неолібералізм дістав у політиці «нового курсу» Президента США Франкліна Рузвельта, який обстоював необхідність державного регулювання в економіці, консенсусу між тими, хто управляє, й тими, ким управляють; участі мас у прийнятті управлінських рішень. Теоретиками неолібералізму вважаються американські політологи Дж. Гелбрейт — автор теорії конвергенції двох суспільно-політичних систем і Д. Белл, який обґрунтував доктрину постіндустріального, або інформаційного, суспільства.

Однією з класичних течій політичної ідеології є консерватизм (від латинського conservare — зберігати, охороняти). Консерватизм виник як реакція феодально-аристократичної еліти на Французьку буржуазну революцію кінця XVIII ст., як апологія феодальних цінностей і дворянських привілеїв.

Прихильники консерватизму (до речі, цей термін уперше використав французький письменник Ф. Шатобріан) виступили за пріоритет наступності перед новаціями, за визнання непорушності природного стану речей, моральних принципів, що є засадами сім'ї, релігії та власності. Консерватизм виявляється у двох основних формах: як апологія традиційних порядків і як ностальгія за втраченим соціальним статусом. Незважаючи на різні форми, ця течія має такі основні риси: визнання недосконалості людської природи та обмежених можливостей людського розуму; орієнтація на загальний морально-релігійний порядок; переконання у нерівності людей від природи; шанобливе ставлення до Конституції як до порядку, даного Богом; упевненість у необхідності панування закону й законослухняності як форми індивідуальної свободи тощо. Збереження минулого (традицій, стабільності, авторитету, ладу в суспільстві, свободи й відповідальності) здатне зняти всі нинішні напруження, а тому має розглядатись як моральний обов'язок щодо майбутніх поколінь.

В Україні ідеї консерватизму обстоював В. Липинський, який доводив необхідність для України саме монархічного ладу, обґрунтовував його правомірність. Політичним ідеалом для України є спадкова монархія на чолі з гетьманом, у якому втілюється українська національна ідея. Цю ідею, на думку В. Липинського, започатковано державницькою діяльністю Богдана Хмельницького.

Неоконсерватизм формується як сучасна політична течія, що пристосовує традиційні цінності консерватизму до реалій постіндустріального суспільства і обстоює: у політичній сфері посилення елітарних тенденцій в управлінні державою, зміцнення законності й порядку; в економічній сфері — звільнення приватного капіталу від надмірного державного втручання; у соціальній сфері — економічний реалізм, скорочення соціальних витрат. Неоконсерватизм синтезував не лише досягнення традиційного консерватизму, а й гуманістичні уявлення лібералізму, соціалізму, інших соціально-політичних учень. Сучасні неоконсерватори шукають середній шлях між деструктивністю неприборканої ринкової стихії та неефективною державною регламентацією всіх сфер суспільного життя.

Знання сутності й провідних рис неоконсерватизму дає можливість краще зрозуміти європейський і світовий політичні процеси, проаналізувати деякі загально-цивілізаційні закономірності розвитку сучасного суспільства та напрями доконечних структурних змін у ньому.
НазадЗмістВперед

 

 
© www.SchoolLib.com.ua