Головна

Шкільна бібліотека

Перелік предметів

Англійська мова
Біологія
Географія
Економіка
Інформатика
Історія
Математика
Німецька мова
ОБЖ
Політологія
Право
Природознавство
Психологія і педагогіка
Російська мова
Соціологія
Фізика
Філософія
Французька мова
Українська мова
Хімія

Підручники в PDF


 

Політологія
ПРИКЛАДНА ПОЛІТОЛОГІЯ

ПОЛІТИЧНА КУЛЬТУРА. ПОЛІТИЧНА ІДЕОЛОГІЯ. ОСНОВНІ ПОЛІТИЧНІ ТЕЧІЇ СУЧАСНОСТІ

1. Зміст і структура поняття «політична культура». Типи політичних культур.
Нові реалії, які постали перед людством на рубежі тисячоліть, важко оцінити однозначно. З одного боку, надзвичайні технічні досягнення, разючі здобутки інформаційної телекомунікаційної революції, з іншого, сплеск агресії у світових війнах, страшний руйнівний потенціал, продемонстрований останнім часом з боку міжнародного тероризму, у міжетнічних конфліктах, нехтування екологічних реалій.

Людство опинилося перед альтернативою: або віднайти спосіб цивілізовано відповісти на виклик часу, або зникнути в глибинах Всесвіту. Отже, майбутнє планети й саме існування на ній життя вирішальною мірою залежить від зрілості масової свідомості й характеру політичної поведінки.

Політична культура (від лат. — cultura, вирощування; виховання, освіта; розвиток) — частина загальної культури, яка формується і виявляється протягом історії народу в політичному житті. Поняття «політична культура» є похідним від понять «політика» (наука й мистецтво управління) та «культура» (сукупність фундаментальних цінностей, створених цивілізацією) і виступає як продукт історичного досвіду суспільства, індикатор його цивілізованості, інструмент узгодження інтересів влади й суспільства.

Жоден політичний режим не може дозволити собі ігнорувати ставлення до нього підвладного населення. А ставлення людей до політики, до владних структур — це і є та реальність, яка стоїть за поняттям «політична культура».

У ширшому розумінні політична культура — це базисні знання про суспільство, які визначають ціннісні орієнтації, політичну поведінку на рівні суспільства, групи, особи. У вужчому розумінні — це культура політичного мислення і політичного спілкування, культура поведінки населення і політиків як суб'єктів політичного процесу.

Структуру політичної культури становлять політичні знання, політична ідеологія та психологія, політичний досвід і традиції, норми, взірці й засоби політичної діяльності.
На думку американсько-канадського політолога Девіда Істона, політична культура — сукупність лише тих вірувань і уявлень, які явно визначають політику. На відміну від політики як сфери безпосередньої дії, політична культура є сферою суспільних уявлень про світ політики й відповідних норм поведінки.

Відомий дослідник політичної культури американський соціолог Деніел Белл слушно зауважив: вчинки людей залежать від того, що вони думають, як відчувають, у що вірять. Політична культура, за Беллом, складається з ідей, припущень, цінностей, переконань, які зумовлюють політичну дію. Вона є фільтром або лінзою, крізь яку політичні актори бачать світ. До речі, Д. Белл вважав себе соціалістом в економіці, лібералом у політиці й консерватором у культурі.

Існують відповідні параметри, які визначають структуру політичної культури. Найважливішим компонентом політичної культури є тип світосприйняття, ті світоглядні засади (соціалістичні, ліберальні, націоналістичні), якими керується більшість членів суспільства. Другий компонент — цінності. Йдеться про поняття добра й зла, справедливості, щастя, які використовують у своїй поведінці соціум, група, людина. До політичної культури належать також політичні й моральні норми, що діють у суспільстві. Серед моральних норм виокремлюють норми — звичаї, переважно неписані, й норми — настанови, визначені директивним шляхом. І норми-звичаї, й норми — настанови відображаються в Основному.

Законі країни. Конституція є трансформаційним засобом політичної культури.
Отже, політична культура — поняття, яке виражає рівень політичної компетенції людини, групи, суспільства та їхню готовність (чи неготовність) діяти відповідно до прийнятих у цьому суспільстві цінностей, принципів і норм.

У кожному суспільстві політична культура виконує відповідні функції. Пізнавальна функція пов'язана з теоретичним осмисленням політичного життя та використанням політичних знань у практичній діяльності політичних партій, владних органів; нормативно-регулювальна виявляється в ідеалах, політичних нормах, традиціях, що утверджують соціальну злагоду в суспільстві; сутність виховної функції — у формуванні особистості на засаді системи цінностей суспільства, які забезпечують реалізацію соціальних і національних інтересів; функція політичної соціалізації полягає у забезпеченні входження людини в політику шляхом засвоєння всіх панівних норм і орієнтирів, цінностей і зразків політичної поведінки.

Отже, політична культура є засобом організації, показником рівня розвитку політичного життя суспільства, а також фактором формування масової політичної свідомості, політичної соціалізації людини.
Типи політичних культур. Найвідомішу класифікацію політичних культур запропонував американський політолог Габріел Алмонд, який визначив чотири типи політичної культури: англо-американську, континентально-європейську, доіндустріальну (авторитарно-патріархальну) і тоталітарну.

Англо-американська політична культура є світською і прагматичною, виступає як зіткнення групових інтересів, кожен з яких має право на існування. Ця культура вирізняється загальнонаціональним консенсусом.
Визначальною тут є та обставина, що не тільки партія, яка перемогла, визнає законність і справедливість правил гри, а й партія, що зазнала поразки, також, хоча саме їй це визнання дається нелегко. Зрештою, політичні перемоги й поразки не є остаточними: слід просто потерпіти до наступних виборів.

Англо-американська політична культура за партійними симпатіями визначається як центристська. Електорат обох провідних партій (республіканської та демократичної) тяжіє до центру, що виключає як правий, так і лівий радикалізм.

Континентально-європейська політична культура має мішаний або перехідний — між традиційним і сучасним суспільством — характер. Водночас зі світським сприйняттям політики як зіткнення групових інтересів тут зберігається розуміння політики як боротьби ідеалів, зіткнення Добра й Зла. Електорат різко поляризується на лівих і правих за очевидної слабкості центру. Кожна партія, що перемогла, прагне здійснити національну історію «спочатку», «переграти» її. Переможена сторона чекає свого часу, щоб примусити історію рухатись у зворотному напрямку.

Останнім часом континентально-європейська культура тяжіє до центризму, принципів плюралізму, готовності захищати права політичної меншості, нагадуючи тим самим англо-американську культуру. Визнання прав та інтересів іншої сторони створює передумови для спадкоємної історії, запобігання її трагічній циклічності.

Авторитарно-патріархальна політична культура визнає головною цінністю сім'ю. Суспільство загалом розглядається як велика родина на чолі з «батьком». Ідеалом цієї культури є «цар — батюшка», його піддані соціально незахищені, захистити їх може тільки їхній володар. Для підданих притаманні як вірність царю, так і прагнення до свободи.

Тоталітарна політична культура провідною категорією вважає спосіб дій людини, що нагадує автомат. Тоталітарна культура прагне зруйнувати традиційні культурно-цивілізаційні цінності, дискредитувати їх.
Ґрунтовну класифікацію історичних типів політичної культури розробив також польський політолог Є. Вятр. Критерієм його типології є зв'язок політичної культури з суспільно-політичними формаціями й відповідними політичними системами. Польський політолог виокремлює такі типи політичної культури: традиційну, що відповідає рабовласницькому та феодальному суспільствам; буржуазно-демократичну як тип капіталістичного суспільства; соціалістичної демократії як тип політичної культури соціалістичного суспільства. Кожний історичний тип політичної культури характеризується певними різновидами й має доповнюватися національними, соціально-класовими й регіональними підходами до аналізу.

Аналізуючи типи політичних культур, слід уникати перебільшення значення будь-якої з них.
Сьогодні всесвітня історія багатьом уявляється як невпинний переможний поступ західної цивілізації, що повсюди демонструє свої переваги. Хоча правда й у тому, що нині, як ніколи, цивілізації й культури Заходу та Сходу активно взаємодіють і впливають одна на одну. Вони спроможні досягти подібних результатів, ідучи до мети різними шляхами й застосовуючи різні методи. Сучасний світ надзвичайно великий і складний, щоб ним можна було управляти з одного центру. Крім того, будь-яка цивілізація, в тому числі й західна, не настільки бездоганна й універсальна у своїх політичних потенціях, щоб бути еталоном для всього світу.
НазадЗмістВперед

 

 
© www.SchoolLib.com.ua