Головна

Шкільна бібліотека

Перелік предметів

Англійська мова
Біологія
Географія
Економіка
Інформатика
Історія
Математика
Німецька мова
ОБЖ
Політологія
Право
Природознавство
Психологія і педагогіка
Російська мова
Соціологія
Фізика
Філософія
Французька мова
Українська мова
Хімія

Підручники в PDF


 

Політологія
ПОЛІТИЧНА СИСТЕМА СУСПІЛЬСТВА

ПОНЯТТЯ ПОЛІТИЧНОЇ СИСТЕМИ СУСПІЛЬСТВА

2. Політична система й середовище
Політична система залежить від середовища, в якому вона функціонує й розвивається. Ідеться про способи реалізації влади, сукупність прийомів, засобів і методів, за допомогою яких вона здійснюється.

Політична історія людства переконливо свідчить: домінантною тенденцією розвитку цивілізації є поступова демократизація суспільного життя. Цей процес відбувається суперечливо, з «припливами» й «відпливами», але все-таки в напрямі від тоталітаризму через авторитаризм до демократії, до становлення правової держави й громадянського суспільства.

Політичний режим. Це поняття є об'єктом тривалих дискусій у політології. Звернімося до визначення цієї категорії: політичний режим — це сукупність засобів і методів, за допомогою яких панівний клас (або група класів) здійснює своє економічне й політичне владарювання, свою владу в суспільстві. І ще: політичний режим є середовище й умови політичного життя суспільства, інакше кажучи, відповідний політичний клімат, що існує в суспільстві на даному етапі історичного розвитку.

В основу класифікації політичних режимів, яку подають сучасні політологи, покладено принцип поділу влади, багатопартійність, наявність легальної опозиції, принципи взаємин громадянського суспільства з державою. Діяльність державного апарату та партійної системи, яка відповідає певним критеріям, ототожнюється з демократичним режимом, а якщо не відповідає їм — з тоталітарним у його різноманітних модифікаціях.

Тоталітарний режим. Термін «тоталітаризм» походить від латинських слів «totalitas» — повнота, цілісність і «totalis» — увесь, цілий, повний. Поняття «тоталітаризм» було запроваджене в 20-х роках XX ст. італійцями Дж. Амендолоні й П. Табеті для характеристики режиму Муссоліні.

Теорія тоталітаризму сягає стародавніх часів, але в струнку систему вибудовується в 40—50-х роках минулого століття. Перші теоретичні дослідження з проблем тоталітаризму — праці Ф. Хайєка «Шлях до рабства» (1944) і X. Арендт «Джерела тоталітаризму» (1951), а також спільна праця К. Фрідріха й 3. Бжезинського «Тоталітарна диктатура й демократія» (1956).

Тоталітаризм — це певний тип політичної й суспільної системи, певний політичний режим. Існує два узагальнені визначення цього суспільного устрою. Згідно з першим, тоталітаризм — це політичний спосіб організації влади над суспільством і особою, який характеризується всеосяжним контролем влади над ними, підпорядкуванням усієї політичної системи колективній меті й офіційній ідеології. За другим, тоталітарний режим — це державно-політичний устрій суспільства, основою якого є сильна особистість (особиста диктатура), з повним (тоталітарним) контролем держави над усіма сферами життя суспільства. Тоталітаризм — найвитонченіша форма авторитаризму. Для нього характерні: контроль однієї політичної організації — партії — держави над політикою, економікою, соціальною, духовною сферами суспільства. На чолі цієї політичної організації стоїть одно осібний харизматичний (тобто такий, що володіє гіпнотичним впливом на оточення), нікому не підзвітний лідер. За тоталітарного режиму здійснюється пряме політичне реформування економіки. Головним інститутом партії — держави є політична поліція з її практикою масових репресій.

Історичний досвід переконує, що тоталітарний режим виникає в умовах, коли перед країною постають завдання, для розв'язання яких необхідні надзвичайні мобілізація і концентрація зусиль усього населення, яке підтримує цей режим і виявляє готовність на певні жертви. Саме так було і в Італії в 20-х роках минулого століття, коли країна опинилась у складній соціально-політичній ситуації, і в Німеччині, коли після поразки в Першій світовій війні у країні виникла глибока економічна криза. У такому самому стані (бути чи не бути) перебував наприкінці 20-х — на початку 30-х років і Радянський Союз.

Одним із різновидів тоталітарного режиму є фашизм (від лат. fascio — пучок, в'язанка, об'єднання). Головне ідейне гасло — корпоративна єдність нації на засаді спільності крові, раси. Уперше фашизм було встановлено в Італії 1922 р. Режим Б. Муссоліні прагнув відродити велич Римської імперії, сформувати ментальні підвалини нових імперських амбіцій, встановити тверду державну владу, яка організувала б усе суспільство для здійснення історичної мети національного відродження. Опорою фашизму є державна партія, яка наділяє уряд необмеженою владою. До цього різновиду тоталітарного режиму можна віднести військово-фашистський режим генерала Франко в Іспанії.

Іншим різновидом тоталітарного режиму є націонал-соціалізм, який виник у Німеччині в 1933 р. Йому властиві всі риси тоталітарного режиму. Націонал-соціалізм споріднений із фашизмом. Центральне місце в концепції націонал-соціалізму відведене нації, національній і расовій зверхності. Головна мета — завоювання інших народів, світове панування.

Інший різновид тоталітарного режиму — військово-бюрократичний комуністичний режим, для якого характерні: єдина партія на чолі з харизматичним вождем; офіційна ідеологія; монополія держави на засоби масової інформації; мілітаризація суспільства; особлива система насильства й терору; жорстко централізована система управління економікою. Це — радянський режим за часів И. Сталіна, режим Мао Цзедуна в Китаї, Пол Пога в Кампучії.

Свого часу велася гостра дискусія, не завершена й донині, про тотожність тоталітарних режимів Італії, Німеччини та Радянського Союзу. Німецький історик Е. Нольтке вважає, що комунізм і нацизм як політичні течії по суті однакові й відрізняються лише нюансами.

Серед низки монографічних досліджень привертає увагу книга англійського дослідника Алана Буллока «Гітлер і Сталін: життя і влада. Порівняльний життєпис» (1998), у якій автор паралельно розглядає життя Гітлера й Сталіна на тлі подій у світі. Дві тоталітарні системи мали багато й спільного, й відмінного, хоча зрештою їм судилося зійтись у смертельній сутичці.

Французький історик Франсуа Фюре в книзі «Минуле однієї ілюзії» стверджує, що більшовизм і фашизм виникли один за одним, породжували й наслідували один одного, боролись один з одним, але спочатку вони народилися в однакових умовах: в умовах війни; вони — породження однієї історії. Й далі зазначає, що більшовизм і фашизм, як суто політичні пристрасті, здобули своє втілення в неординарних особах... Виключімо з історії особу Леніна, і не буде Жовтня 1917. Заберімо Муссоліні — й повоєнна Італія піде іншим курсом. Гітлер, керуючись згубним бажанням автономії, почав утілювати в життя програму «Майн кампф». Те саме можна сказати й про четвертого диктатора, Сталіна, без якого не було б «соціалізму в окремо взятій країні», а отже, й сталінізму.

Утім правда полягає й у тому, що завдання, які постали перед державами, методи їх реалізації були різними, різними були й ідеології. У О.Зинов’єва читаємо: «Хоч би як прагнули антикомуністи ототожнити комунізм із націонал-соціалізмом гітлерівської Німеччини, світ поставився до цього без особливого захоплення. Надто вже брутальною тут є фальсифікація реальної історії».

Як відомо, фашистські режими в Італії та Німеччині виходили з необхідності реформувати й, зрештою, зміцнити владу монополістичної буржуазії, яка підтримувала ці режими. Нацизм своїм приходом до влади завдячував монополістичному капіталові, головною соціальною базою фашизму була дрібна буржуазія. Фашистська ідеологія ґрунтувалася на спотвореній інтерпретації філософії життя, зокрема ніцшеанської ідеї надлюдини, поставленій на службу расизму й геноциду, культові привілейованої нації, якій треба принести в жертву всі інші нації. Цими засадничими принципами визначалась і внутрішня (соціальна демагогія, масові репресії, концентраційні табори), і зовнішня (знищення та обернення в рабство всього людства заради процвітання однієї нації) політика.

У Радянському Союзі ставилося завдання утвердити суспільний лад на основі ліквідації приватної власності на засоби виробництва і звільнення трудящих від гніту капіталу. Провідними принципами комуністичної ідеології були рівність, колективізм, соціальна справедливість, інтернаціоналізм. Цими принципами визначалась політика і внутрішня (побудова безкласового суспільства, ліквідація відмінностей між містом і селом, розумовою і фізичною працею), і зовнішня (перемога світової революції). В країні було проведено грандіозну індустріалізацію, високого рівня досягли наука, освіта, культура, задовольнялись елементарні життєві потреби значної більшості людей. Держава розгромила фашизм. Проте здійснювалося все це протягом тривалого періоду розвитку суспільства методами, які набрали брутального характеру. Капіталістичні форми відчуження було замінено на нові, праця так і не стала першою життєвою потребою, а залишилася засобом для існування, до небезпечного абсурду з трагічними наслідками масових репресій було доведено ідею класової боротьби.

Отже, слід диференційовано підходити до характеристики тоталітарного суспільного ладу в Радянському Союзі протягом усього його існування. Звичайно, час воєнного комунізму, весь сталінський період можна характеризувати як тоталітарний. Період, коли при владі був М. Хрущов, доперебудовний устрій радше можна визначити як авторитарний режим. Як стверджував професор Каліфорнійського університету Р. Андерсон, напівприлюдне засудження Хрущовим репресій проти його соратників — комуністів стало кульмінаційним пунктом процесу демонтажу поліційної держави в державі, який почався 1953 року... Андерсон також зауважував, що погляд на радянське суспільство як на тоталітарне викликає надмірну готовність принести в жертву чимало з його досягнень.

У згадуваній книзі А. Буллок пише: «Ні у Гітлера, ні у Сталіна не було наступника. Але кожен залишив по собі спадщину: один — спадщину поразки, другий — спадщину перемоги, що, разом узяте, важким тягарем лягло на плечі Європи в наступному десятилітті».

Авторитарний режим (синонім — авторитаризм) — державно-політичний устрій суспільства, основою якого є сильна особиста диктатура. Як правило, авторитарний режим виникає тоді, коли на порядок денний висуваються проблеми модернізації економіки, прискорення темпів розвитку країни. За таких умов політичні права й свободи громадян, діяльність громадсько-політичних об'єднань та опозиції обмежені. Законодавча влада фактично підкорюється виконавчій, зосередженій у руках глави держави. Поєднуються централізовано — планові й ринкові засади в розвитку економіки. За авторитаризму владна еліта, як правило, неоднорідна й спирається на політичні сили, зацікавлені в збереженні авторитарної влади.

Авторитарний режим має ознаки, властиві лише йому: носієм влади є одна людина або група людей; режим спирається на силу або, за необхідності, може продемонструвати її наявність; монополізує владу й політику, опозиція існує умовно; авторитаризм обмежено втручається в економіку; кадри призначаються згори, при цьому переважають особисті симпатії й відданість вождеві. Авторитаризм є перехідним від тоталітаризму до демократії й має ряд відмінностей. По-перше, визначнішою є мета в перебудові суспільного ладу. По-друге, залишається прагнення хоча б формально зберегти демократичні атрибути влади — парламент, партії, опозицію. По-третє, всіма повноваженнями наділяється держава як надкласовий верховний арбітр. По-четверте, обирається тактика вибіркового терору, скерованого на залякування опозиції.

За відповідних умов авторитарний режим може вивести суспільство з економічної кризи, створити умови для розвитку демократії й формування правової держави та громадянського суспільства. Інтерес до авторитарних форм влади значно зріс наприкінці 80-х — початку 90-х років минулого століття у зв'язку зі зруйнуванням тоталітарного режиму в Радянському Союзі, країнах Центральної та Східної Європи. У більшості з цих держав, насамперед на пострадянському просторі, спостерігається прагнення до авторитарних підходів правління.

На противагу тоталітаризму й авторитаризму, демократичний режим — це такий державно-політичний лад, за якого в суспільстві управлінські функції виходять із засадничого принципу — народ є єдиним джерелом влади. Звідси, як наслідок, безпосередня й представницька демократії. Представницькі органи державної влади та місцевого самоврядування обираються населенням шляхом загальних, рівних, прямих виборів за таємного голосування. Функціонує багатопартійна система, а також офіційна опозиція, яка конкурує зі своїми політичними суперниками й відтак сприяє вирішенню нагальних соціально-економічних проблем. Адже найцінніше в демократії — це можливість вільної конкуренції, зіставлення різних поглядів і програм.

Своє специфічне обґрунтування концепція представницької демократії отримала в теорії елітарної демократії. Відповідно до неї політична влада належить не всьому народові, а його меншості — політичній еліті, що править формально від імені народу, не здатного, на думку прибічників цієї теорії, до управління. Будь-яке управління передбачає поділ на тих, хто керує, і тих, ким керують, тобто владарювання небагатьох над багатьма. Водночас маси повинні мати право періодичного, переважно електорального, контролю за складом політичної влади.

Слід зауважити, що останнім часом долається ідеологічний підхід у дослідженні проблеми політичної еліти, коли вона розглядалася не інакше, як у негативно-критичному сенсі. Опубліковано низку фундаментальних праць, у яких феномен політичної еліти розглядається в його цілісності й системності як відповідна політологічна категорія.

Політична система демократичного режиму характеризується чіткою визначеністю функцій законодавчої, виконавчої, судової влади. Парламентові належить виключне право видавати загальнодержавні закони; виконавчій владі — законодавчої, бюджетної, кадрової ініціативи; суду — право визначати відповідність законів Конституції держави, а діяльності громадян — ухваленим законам. Вибори лідерів па всіх рівнях політичного життя здійснюються лише на альтернативних засадах. І що найважливіше: ефективно діє механізм контролю електорату над владними структурами.

У реальному житті демократичні режими не бувають однотипними. Так, в історії відомі ліберально-демократичні режими, роль держави в яких зводиться до захисту прав, свобод, власності громадян; консервативні, які спираються не стільки на Конституцію, скільки на політичні традиції; охлократичні, які спираються на владу натовпу, владу мітингової демократії.

Наявність демократичного режиму — необхідна передумова формування правової держави як системи органів та інститутів, що гарантують і забезпечують нормальне функціонування громадянського суспільства.
НазадЗмістВперед

 

 
© www.SchoolLib.com.ua