Головна

Шкільна бібліотека

Перелік предметів

Англійська мова
Біологія
Географія
Економіка
Інформатика
Історія
Математика
Німецька мова
ОБЖ
Політологія
Право
Природознавство
Психологія і педагогіка
Російська мова
Соціологія
Фізика
Філософія
Французька мова
Українська мова
Хімія

Підручники в PDF


 

Політологія
РОЗВИТОК ПОЛІТИЧНОЇ НАУКИ ВІД НАЙДАВНІШИХ ЧАСІВ ДО СЬОГОДЕННЯ

РОЗВИТОК ПОЛІТИЧНОЇ ДУМКИ В УКРАЇНІ: ІСТОРІЯ І СУЧАСНІСТЬ

2. Ідеї політичного й національного відродження України наприкінці XVI — на початку XVII ст.
В історії суспільно-політичного життя в Україні період наприкінці XVI — на початку XVII ст. характеризувався ідейно-політичним рухом за визволення українського народу проти польських магнатів.

За тогочасних історичних умов польсько-шляхетського панування в Україні українці не мали власної державності, влада на їхніх землях належала польському королю, була ворожою та чужою українському народові. Серед літературних пам'яток того часу вирізняється «Апокрисис» (від грецького — відповідь) Христофора Філалета — людини світської, дрібного шляхтича. Його твір перейнятий ідеями соціального договору та природних прав, обмеження влади монарха законом, визначення прав і свобод підданих, згідно з вимогами права Божого й природного. За Філалетом, влада монарха не поширюється на душу людини й не є абсолютною щодо «тіла», тобто в земних справах. Основою справедливих відносин між монархом і підданими має бути договір, відповідно до якого піддані присягаються королю виконувати свої обов'язки, а король присягається підданим діяти згідно із законом, поважати їхні права та свободи. Дотримання монархом закону, повага до прав і свобод підданих є джерелом сили й могутності держави. Ідеї «Апокрисиса» спрямовувалися проти соціального й релігійного гноблення українського народу як польсько-шляхетськими, так і власними магнатами.

Визначне місце в розвитку суспільно-політичної думки в Україні наприкінці XVI — на початку XVII ст. посідає Іван Вишенський (1545—1620) — мислитель, гуманіст, український письменник, високоосвічена людина свого часу. Народився він у містечку Судова Вишня (Львівщина), жив у Луцьку, а потім понад 40 років у Греції. Серед його творів найвідоміший — «Обличеніє діавола миродержца».

Іван Вишенський висунув концепцію соборності правління християнською церквою, засновану на ідеї рівності всіх людей, суть якої полягає в тому, щоб жити «соборно, один одного справляючи, а не одному над усіма володіти». Усі церкви рівні між собою, будують свої відносини й управляються соборно, а верховним владикою над ними є лише Христос. Мислитель відкидав як безпідставну теорію абсолютного централізму, централізм духовної та світської влади Папи Римського. У контексті концепції соборності І. Вишенський піддав критиці й світську владу, далеку від ідеалу раннього християнства. Бог дав владу, вважав І. Вишенський, не для того, щоб чинити сваволю, насильство, а для того, щоб утверджувати закон, справедливість. Оскільки володарі залежні від Бога, то вони не можуть бути абсолютними можновладцями й діяти незалежно від волі Божої. Навпаки, вони повинні виконувати цю волю, спрямовувати на це працю. І. Вишенський звернув увагу на роль правосуддя в житті суспільства: суд має охороняти закон і справедливість, утверджувати й захищати громадянські права і свободи.

Вагомий внесок у формування світосприйняття, розуміння та осмислення суспільного життя зробила Києво-Могилянська академія — перший вищий навчальний заклад і видатний просвітницький та культурний центр України. Сама Академія виникла через багато років після смерті П. Могили на основі Києво-Могилянської колегії, створеної 1632 року шляхом об'єднання школи Києво-Печерської Лаври та школи Київського братства. Митрополит Київський і Галицький Петро Могила обстоював ідею верховенства влади православної церкви, силу якої за польсько-шляхетського панування можна було протиставити польському королеві. Він домігся від уніатів передання Софійського собору та Видубицького монастиря православній церкві. Звергаючи свій погляд до православної Росії, П. Могила вважав, що ідеальний володар — це сильний православний цар, який повинен бути вірний православ'ю, вірі в Бога, від якого отримав владу й перед яким відповідає за свої вчинки. Виходячи з того, що в Росії верховенство церкви ніколи не було реальним, П. Могила рекомендував цареві звертатися до мудрих духовних радників, а церкві відводив роль радника, а не верховного правителя.

Погляди П. Могили на співвідношення церкви й держави по-різному сприймали й розвивали пізніші діячі Києво-Могилянської Академії, зокрема Семен (Стефан) Яворський (1658—1722), письменник, філософ, церковно-політичний діяч. Підтримуючи державницькі реформи Петра 1 щодо розвитку армії, флоту, економіки, освіти, С. Яворський був незадоволений церковною реформою, захищав інтереси церкви, її владу в духовному житті суспільства, виступав проти підпорядкування церковних справ світській владі. Церковні справи — компетенція церкви, світські — царської влади. Зрештою С. Яворський обстоював думку про те, що церква підноситься над державою й повинна маги не лише церковну, а й світську владу.

Проблемам держави й абсолютної монархії, співвідношенню світської та церковної влади відведено значне місце у творчості Феофана Прокоповича (1681 — 1736). Спочатку він навчався в академії, а потім у Європі — в Римі, Лейпцигу, Єні. З 1705 року викладав у Києво-Могилянській академії, а в 1710 році став її ректором. У 1716 році на виклик Петра І виїхав до Петербурга й фактично очолив російську православну церкву, ставши однією з наближених до царя осіб. Філософ, учений, письменник, поліглот, професор і ректор Києво-Могилянської Академії, сподвижник Петра 1 в його реформаторській діяльності освіти й церкви, Ф. Прокопович, крім філософії, зосереджував увагу на теорії держави й права. Йому належить створення теорії освіченого абсолютизму, суть якої полягала в підпорядкуванні церкви державі. Абсолютний монарх як верховний носій державної влади ставився над усіма громадянськими законами, всі його дії, спрямовані на загальнонародну користь, виправдовувалися. Верховним носієм державної влади міг бути лише освічений володар — «філософ на троні».

Освіта й розвиток науки розглядалися як підстава історичного процесу, сила держави й опора добробуту. Тільки освічена монархія може забезпечити розвиток науки, мистецтва, ремесел, мануфактур. Теорія абсолютизму тісно пов'язувалася з тогочасною соціально-політичною боротьбою за владу й майнові інтереси світської аристократії та церковної ієрархії. І позиції Ф. Прокоповича в цій боротьбі були цілком протилежні думкам С. Яворського, що був його найнепримиреннішим антагоністом, але близькі до ідеї П. Могили. Ф. Прокопович обґрунтував ідею підпорядкування духовної влади світській, церкви — державі, виступав проти зверхності та автономії влади церкви над державою. Тут зіткнулися концепції теорії держави і права, пов'язані з різними панівними силами тогочасної Росії.

Отже, в політичній думці України XVI—XVII ст. усталилися популярні в ті часи в Західній Європі ідеї суспільного договору, природного права, конституціоналізму, зокрема вчення про освічений абсолютизм, поширюване діячами Києво-Могилянської академії.

Після смерті Петра І Феофан Прокопович практично не мав впливу на російських правителів. Проте до Києва не повернувся. Помер у 1736 році в Новгороді, де обіймав архієпископську кафедру.
НазадЗмістВперед

 

 
© www.SchoolLib.com.ua