Головна

Шкільна бібліотека

Перелік предметів

Англійська мова
Біологія
Географія
Економіка
Інформатика
Історія
Математика
Німецька мова
ОБЖ
Політологія
Право
Природознавство
Психологія і педагогіка
Російська мова
Соціологія
Фізика
Філософія
Французька мова
Українська мова
Хімія

Підручники в PDF


 

Політологія
РОЗВИТОК ПОЛІТИЧНОЇ НАУКИ ВІД НАЙДАВНІШИХ ЧАСІВ ДО СЬОГОДЕННЯ

ІСТОРІЯ ПОЛІТИЧНОЇ ДУМКИ: ЗАХІДНА ТА РОСІЙСЬКА ТРАДИЦІЇ

5. Російська політична думка
Джерелом російської політичної думки є ідеологія Київської Русі. Майже до XVIII століття російська політична думка еволюціонувала у формі богословських доктрин. Визначними її пам'ятками є «Повість про Флорентійський і обор» Симеона Суздальського, де стверджується божественне походження царської влади, незалежність російської церкви від Папи Римського, закладається підґрунтя політичної теорії щодо Москви як «третього Риму». Дальше обґрунтування цієї теорії знаходимо в псковського ченця Філофея, що розглядає політичну історію людства як історію трьох світових царств: перший Рим упав, бо не досяг православної віри, другий Рим — столицю Римської імперії було перенесено тоді до Константинополя — упав (у 1453 р. Константинополь (Царгород) завоювали турки-османи), бо зрадив православ'я, третій Рим — це Москва як «вселенська монархія», всесвітній політичний і церковний центр — єдиний і наймогутніший захисник православ'я, «богоспасенний град», населений «богообраним народом», останнє світове царство, з падінням якого настане кінець світу.

Значний внесок у розробку проблем політичної історії Росії зробив В. Татіщев (1686—1750) — палкий прихильник теорії природних прав і свобод людини, які треба «загнуздати для її ж користі», наклавши «узду природну» (влада батька в сім'ї, монарха в державі), або «узду похідну, договірну» (влада поміщика над кріпаком, пана — над слугою).

До скарбниці російської політичної думки увійшли й ідеї монархів. Політичну доктрину абсолютизму, яку обстоював Петро 1, викладено у вченні Феофана Прокоповича. Погляди Івана Грозного щодо суверенної й самодержавної царської влади, зверхності держави над церквою, цілковитого підпорядкування боярства владі монарха, права царя безоглядно розпоряджатися не лише привілеями та вільностями підданих, а й їхнім життям та смертю, викладено ним особисто в листах до державних і політичних діячів того часу, зокрема до князя Андрія Курбського. Катерина II також упроваджувала ідею політичного деспотизму освіченого монарха, але робила це гнучкіше: декларуючи ліберальні ідеї (загального блага народу), називаючи Сенат «вмістилищем законів», проповідуючи рівність громадян перед законами, водночас розширювала дворянські привілеї й посилювала закріпачення селян, перетворюючи їх на майже безправних істот.

Вершиною російської політичної думки XVIII ст. справедливо визнано творчість О. Радіщева (1749—1802), який започаткував теорію російського конституціоналізму, а точніше — його революційно-демократичний народницький напрям. У «Подорожі з Петербурга до Москви», «Проекті Цивільного уложення» О. Радищев висловив ідеї щодо насильницького повалення самодержавства, встановлення демократичного федеративно-республіканського устрою з усевладдям народу, скасування кріпацтва, торжества справжньої свободи, рівності громадян перед законом, поваги до бідних, ненависті до багатих, ставлення до експлуатації як злочину, «звірячого звичаю». У фразі О. Радіщева: «Я озирнувся навколо себе — душа моя стражданнями людства вражена стала» — суть мотиву політичної концепції видатного російського письменника. О. Радіщев створив політичну доктрину національної рівності, рішуче заперечував расові теорії, агресивні війни.

Фундатором ліберально-демократичного напряму російського конституціоналізму став М. Сперанський (1772— 1839). Гасло ліберального конституціоналізму в першій чверті XIX ст. підхопили масонські організації російського та українського дворянства, що пізніше стали відомі як декабристи, політичні програми яких базувалися на проектах конституції Росії. Ідейними натхненниками декабристів виступили П. Пестель (1793—1826) в Україні та М. Муравйов (1795—1843) у Петербурзі. Уряд учинив криваву розправу з декабристами.

Ліворадикальну народницьку течію російської політичної думки, започатковану О. Радіщевим у XIX ст., репрезентували О. Герцен (1812-1870), М. Огарьов (1813-1877), В. Бєлінський (1811-1848), М. Чернишевський (1828-1889), М. Добролюбов (1836-1861), Д. Писарєв (1840-1868).

Революціонери — демократи викривали сваволю самодержавства, захищали права та свободи людини, передусім селянства, закликали до революції задля скасування кріпосного права, висунули теорію «російського патріархального соціалізму», обстоювали заснування федерації на чолі з Думою, критикували західну «конституційно-міщанську громадянськість», протиставляли їй суспільство, де «не буде багатих, не буде бідних, ні царів, ні підданих, але будуть брати, будуть люди», розглядали російське самодержавство як азіатський деспотизм, змальовували утопічні картини вільного життя повноправних людей.

Саме тоді в Росії поширюється політична течія, гаслом якої стало цілковите визволення людей від будь-якої влади, відкидалась ідея держави взагалі як апарату насильства над індивідом. Ідеться про погляди одного із засновників світового анархізму Михайла Бакуніна (1814—1876) та наступника його справи Петра Кропоткіна (1842—1921). Батьки анархізму пропонували замість держави створити взірцеве громадянське суспільство — федеративну вільну організацію з асоціацій громадських угруповань, волостей, областей і народів, де не на словах, а на практиці реалізовуються принципи самоврядування та загальної рівності. Анархізм користувався помітним авторитетом серед ідеологів селянства — народників.
НазадЗмістВперед

 

 
© www.SchoolLib.com.ua