Головна

Шкільна бібліотека

Перелік предметів

Англійська мова
Біологія
Географія
Економіка
Інформатика
Історія
Математика
Німецька мова
ОБЖ
Політологія
Право
Природознавство
Психологія і педагогіка
Російська мова
Соціологія
Фізика
Філософія
Французька мова
Українська мова
Хімія

Підручники в PDF


 

Політологія
РОЗВИТОК ПОЛІТИЧНОЇ НАУКИ ВІД НАЙДАВНІШИХ ЧАСІВ ДО СЬОГОДЕННЯ

ІСТОРІЯ ПОЛІТИЧНОЇ ДУМКИ: ЗАХІДНА ТА РОСІЙСЬКА ТРАДИЦІЇ

3. Політична думка раннього етапу Нового Часу
Систему поглядів на державу та суспільство раннього етапу Нового Часу періоду Відродження, який припадає на XIV—XVI сторіччя, можна назвати громадянською концепцією. Її точкою відліку був індивід — громадянин. Увага переважно зосереджувалася на питанні про походження й заснування держави, а держава розглядалась як унікальна незалежна організація, необхідна для захисту й безпеки людей.

У розвитку політичної думки епохи Ренесансу найвищим досягненням вважається політична доктрина Нікколо Макіавеллі (1469 1527).
Італія була поділена між п'ятьма державами: Королівством Неаполь на півдні, Міланським графством на північному заході, Венеціанською аристократичною республікою на північному сході, Флорентійською республікою та Папською державок) в центрі країни.

Макіавеллі народився у зубожілій аристократичній сім'ї у Флоренції. Його батько був юристом з незначними доходами. Нікколо не мав змоги вчитися в університеті, але постійно й цілеспрямовано займаючись самоосвітою, замолоду опанував основи юридичних і комерційних наук. У двадцять дев'ять років він став секретарем Ради Десятої Флорентійської республіки, пізніше — послом у кількох західноєвропейських державах. Після падіння республіки в 1512 році за підозрою у причетності до змови його ув'язнено, а пізніше заслано до сільського маєтку. Відтоді починається період його плідної літературної та наукової діяльності.

У знаних працях «Державець» і «Міркування» мислитель створив концепцію людини, головним стимулом поведінки якої він вважає інтерес, що виявляється насамперед у бажанні зберегти своє майно, прагненні набути нову власність. Люди швидше змиряться із втратою свободи, влади, вибачать кривдникові смерть батька, ніж втрату майна, вважає Макіавеллі з огляду на незмінну для всіх часів людську природу, якій, на його думку, притаманні агресивність, владолюбство, ненависть, нестриманість у потребах і бажаннях. Такі негативні природні якості людини й необхідність їх насильницького приборкання й покликали до життя державу.

За Макіавеллі, доля — всемогутня, і кожен, хто приходить у це життя, рано чи пізно відчує її силу. Доля схожа на одну з бурхливих річок, які завдають своїми повенями великої шкоди жителям. Однак стихії можна й протистояти, споруджуючи загорожі та греблі.

Релігію Макіавеллі розглядав як явище суспільного життя. Суспільство без релігії немислиме, оскільки завдяки їй забезпечується духовна єдність народу. Проте Макіавеллі вважав, що християнство для цієї ролі непридатне і звертався до релігій давніх, що наділяли божественністю людей, овіяних земною славою, наприклад, полководців і правителів держави. Мислитель наголошував, що християнська релігія вбачає найвище щастя у смиренності, приниженості людини, нехтуванні земним, тоді як для античної релігії, навпаки, найбільшим благом є душевна велич, тілесна міць і все те, що робить людину незламною.

Політика, вважав Макіавеллі, має свою мету й закони, не залежні не лише від релігії, а й від моралі. Головним критерієм політичної діяльності, мета якої — зміцнення держави, є користь і успіх у здійсненні поставлених завдань. Політичний результат має досягатися будь-якими засобами, аж до обману й відвертого примусу.

Таку позицію Макіавеллі було зумовлено історичними обставинами. Тогочасна Італія була поділена на кілька князівств, які ворогували між собою, до того ж зазнавали утисків з боку іноземних завойовників. Бувши флорентійцем і патріотом Італії, мислитель палко бажав її об'єднання в міцну державу. А це, на його думку, міг зробити сильний можновладець, розумний політик, який застосовує на практиці всі засоби політичної боротьби й досягає успіху.

Вирізняючи дві форми держави — монархію і республіку і відзначаючи необхідність монархії у перехідний період, Макіавеллі, проте, надавав перевагу республіці. Якщо державну республіку вже засновано, то утвердитися вона може тільки тоді, коли її народ буде допущено до участі в управлінні, а правитель виконуватиме свої звичайні державні обов'язки відповідно до закону з належною повагою до власності, до прав своїх підлеглих. Деспотичне насильство — могутні політичні ліки, необхідні для корумпованих держав і за надзвичайних обставин у будь-якій державі. Але все-таки це отрута її уживати її треба обачно.

Ідеал державного устрою — сильна, жорстко централізована республіка, де владарюють представники народу, молоті буржуазії та виборний голова держави, який, враховуючи негативні від природи схильності людини, має бути «лисом, щоб бачити змій, і левом, щоб нищити ворогів». Мета, якої прагнув досягти Макіавеллі, була шляхетна, однак він не добирав засобів, ігнорував мораль, засадою політики проголосив цинічний принцип: «Мета виправдовує засоби». Така політика дістала назву макіавеллізму.

В історію політичної думки Н. Макіавеллі ввійшов як засновник політичної теорії раннього етапу Нового Часу: він відокремив науку про політику в самостійну галузь.
Подальшого розвитку громадянське трактування політики здобуло в працях англійського мислителя Томаса Гоббса (1588 — 1679). Гоббс народився у місті Мамзбері в сім'ї парафіяльного священика. Закінчив Оксфордський університет. На формування світогляду Гоббса значно вплинули ідеї Ф. Бекона, П. Гассенді, Р. Декарта. Виправдовуючи реставрацію монархії в Англії, Гоббс як прибічник монархії вважав, що це найкраща форма влади, що влада короля не походить від Бога, а є результат суспільного договору.

У додержавному суспільстві, як про це писав Гоббс у німім «Левіафан, або Матерія, форма і влада держави церковної і громадянської», був хаос, велася війна всіх проти всіх. Люди шукали миру й знайшли його в суспільному договорі, погодившись при цьому передати свої права монархові й підкоритися йому в обмін на закон. Гоббс упевнений, що держава — це й є суспільство, а суспільство — це й є держава, вони стоять понад людиною. Гоббс дійшов висновку, що суверенна влада в суспільстві необхідна для того, аби позбавити його членів хаосу й насильства. В обмін на виконання обов'язків і підкорення громадянин отримує безпеку й захист. Обґрунтовуючи державний устрій, Т. Гоббс вважав можливими лише три форми його існування: монархію, демократію й аристократію. Оптимальною формою правління є абсолютна монархія, обмежена обов'язками правителя забезпечувати захист і добробут усіх членів суспільства. Влада суверена — монарха — не підлягає жодному контролю: він стоїть понад законом. Воля монарха — найвищий закон, йому необхідно підкорятися. Суверен сам видає та скасовує закони, оголошує війну чи укладає мир, призначає всіх посадових осіб тощо. Його прерогативи неподільні й нікому не передаються. Поділ влади призводить до руйнування держави, оскільки розділені частини влади взаємно знищують одна одну. Верховна влада — абсолютна, але не тотальна: вона не втручається в особисті справи громадян, зокрема в їхню економічну діяльність.

Відомого англійського філософа Джона Локка (1632—1704) вважають родоначальником лібералізму, він уперше чітко виокремив такі поняття, як особа, суспільство, держава, поставивши особу на перше місце. Людину від народження наділено природними правами, які ніхто не може в неї відібрати. Це, зокрема, право на життя, свободу та власність. Приватна власність є природним правом людини і позитивно впливає на неї, адже, по-перше, дає змогу людині забезпечити себе та свою сім'ю всім необхідним, а по-друге, сприяє формуванню індивідуальності.

Як і Гоббс, Локк вважав, що державі передував природний стан, у якому не було «війни всіх проти всіх», проте люди час від часу завдавали шкоди одне одному. Як розумні істоти люди дійшли висновку щодо необхідності мати орган, який здійснював би правосуддя. Проте, якщо Гоббс ставив короля над особою й державою, то Локк узалежнював державу від суспільства, а суспільство — від особи. Саме такий підхід згодом покладено в основу політичної доктрини лібералізму: держава діє тільки з метою захисту прав особи. Локк виступав за розділення законодавчої, виконавчої й федеративної влади. За Локком, законодавча влада належить лише загальнонаціональному представницькому органові — парламенту. Виконавча влада належить королю, який керує впровадженням законів у життя, призначає міністрів, суддів та інших посадових осіб. Король і кабінет міністрів здійснюють також союзну, або федеративну владу: відають питаннями війни, миру та зносин з іншими державами. Найважливіша — законодавча влада, яка визначає політику держави. Виконавча влада покликана виконувати рішення парламенту.

Найдосконалішою формою держави є не абсолютна, а конституційна монархія.
• Отже, Дж. Локк обстоював буржуазно-конституційну монархію та поділ влади, був одним із засновників лібералізму, прихильником парламентсько-монархічної держави.

• Французький просвітитель Шарль-Луї Монтеск'є (1689 — 1775) відомий в історії політичної думки своєю працею (Про дух законів), завдяки якій він став однією з найвідоміших політичних постатей не тільки Франції, а й світу.

Монтеск'є виокремив три справедливі (правильні) форми держави — демократію, аристократію й монархію — та одну несправедливу (неправильну) — деспотію. Саме в конституційній монархії втілено поділ влади на законодавчу, виконавчу та судову. Монтеск'є вважав, що оптимальна форма влади — це уряд, сформований на засаді принципу поділу гілок влади, між якими підтримується своєрідна рівновага, яка, на його думку, дає змогу краще зберегти свободу й поліпшити добробут.

Англійські та французькі мислителі справили величезний вплив на американських просвітителів, чимало з яких стали ідейними натхненниками першої американської революції 1775—1783 pp. і батьками — засновниками Сполучених Штатів Америки. Завдяки тому, що на той час у Європі вже було добре помітні недоліки унітарної незалежної держави, батьки — засновники Сполучених Штатів Америки послідовніше розробляли проблеми політичної рівності й демократії.

За американською традицією, творцем другої й останньої Конституції США (ухваленої 1787 р.) вважається Джеймс Медісон (1751 — 1836). Одним із провідних політико — теоретичних видань, що справили вплив на розвиток усієї подальшої політичної й державно-правової думки США, був часопис «Федераліст», де публікувалися статті О. Гамільтона та Дж. Медісона. «Федераліст» є найважливішою пам'яткою американської політичної думки.

Дж. Медісон і О. Гамільтон були видатними теоретиками республіканізму. Суть їхньої концепції: народ — єдине джерело політичної влади, а вибори — відмітна риса республіканського правління. Проте за такої форми правління представники фракції більшості в парламенті можуть діяти в інтересах народу, а можуть і зрадити його. Щоб не допустити цього, Медісон і Гамільтон запровадили принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу й судову (про необхідність якого вони дізналися від Монтеск'є) і створили механізм стримувань і противаг, згідно з яким усі три гілки влади є відносно рівні: «Поділ влади + принцип обмежень і противаг = свобода». Цей механізм і досі діє в політичній системі США.
НазадЗмістВперед

 

 
© www.SchoolLib.com.ua