Головна

Шкільна бібліотека

Перелік предметів

Англійська мова
Біологія
Географія
Економіка
Інформатика
Історія
Математика
Німецька мова
ОБЖ
Політологія
Право
Природознавство
Психологія і педагогіка
Російська мова
Соціологія
Фізика
Філософія
Французька мова
Українська мова
Хімія

Підручники в PDF


 

Японія у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст.

Після «революції Мейдзі» 1867–1868 рр. правляча еліта Японії здійснила модернізацію економіки й суспільно-політичного життя країни на зразок західних держав, але з опорою на національну традицію (на той час найбільш популярним стало гасло «західна техніка — японський дух»). Широке запозичення західного науково-технічного і виробничого досвіду дозволило у вельми стислі строки створити потужний капіталістичний індустріальний сектор.

Значну роль в економічному житті відігравала держава, яка активно запроваджувала ринкові відносини, створювала підґрунтя національної індустрії й багатовартісну інфраструктуру, необхідну для прискореного промислового розвитку країни. Це дозволило Японії вже на кінець ХIХ століття перетворитися на капіталістичну країну, що динамічно розвивалася. За обсягом промислового виробництва, який за 1900–1913 рр. збільшився на 181 %, вона перегнала Італію і наблизилась до Франції.

За сприяння і під контролем держави відбувалося формування об’єднань монополістичного типу. Характерно, що чимало японських монополій утворилися зі старих купецьких і торгово-лихварських домів, які виникли ще за доби феодалізму. На початку ХХ століття за підтримки уряду відбулася структурна перебудова торгово-фінансових родинних компаній (Міцуї, Міцубісі), які поступово трансформувалися в найбільші концерни.

У 1905–1907 рр. у країні завершується промислова революція, але, як і раніше, важливу роль в економіці країни відіграє дрібна промисловість. Японська буржуазія широко використовувала такі форми докапіталістичної експлуатації, як кабальні контракти з робітниками, систему примусових гуртожитків, що нагадували в’язниці, тощо. Злиденність і безземелля японського селянства забезпечували приплив на підприємства дешевої робочої сили. Унаслідок цього рівень життя робітників у Японії був набагато нижчим, ніж в інших капіталістичних країнах, і наближувався до рівня життя в колоніях.

Незважаючи на те, що японське суспільство перейняло політичний досвід Заходу, воно зберегло традиційні стосунки. Ідеологічним підґрунтям були релігія сінто, яка мала статус державної релігії, а також культ вшанування імператора як «живого Бога». Взаємодія цих та інших елементів традиційної японської культури з політичними інститутами, запозиченими на Заході (конституція, парламент тощо), надала політичному ладу Японії унікального характеру.

Відповідно до прийнятої у 1889 р. конституції культ імператора — теократичного монарха і носія вищої влади — співіснував з виборними органами влади. Розподілу влад фактично не відбулося: виконавча влада домінувала над законодавчою (самодержавний імператор стояв над усіма й вершив усе), а судова влада підпорядковувалась виконавчій. Отже, конституція лише формально наближувала Японію до «цивілізованого світу», а фактично вона закріпила норми традиційного суспільства, тільки переклала їх сучасною юридичною мовою.

Система формування правлячої еліти була кланово-олігархічною. Значний вплив мали військові, що часто обіймали вищі урядові посади. З 27 прем’єр-міністрів, що перебували при владі з 1900 до серпня 1945 р., 14 були генералами або адміралами. Політичні партії, що виникли на рубежі ХIХ–ХХ століть, на той час ще не відігравали значної ролі в суспільному житті.

 

 
© www.SchoolLib.com.ua