Головна

Шкільна бібліотека

Перелік предметів

Англійська мова
Біологія
Географія
Економіка
Інформатика
Історія
Математика
Німецька мова
ОБЖ
Політологія
Право
Природознавство
Психологія і педагогіка
Російська мова
Соціологія
Фізика
Філософія
Французька мова
Українська мова
Хімія

Підручники в PDF


 

19. Суспільно-політичний рух у 70–90-х роках ХІХ ст.

В Емському указі Олександра II (1876 р.) заборонялося ввезення в Україну будь-яких книг і брошур на «малоросійському наріччі», українських п’єс і пісень, які потрібно було перекладати на російську мову. Заборонялося використання української мови в початкових школах, судах і державних установах. Зі шкільних бібліотек вилучалися книги, написані українською мовою, учителів-українофілів заміняли на росіян. Перейменовувалися географічні назви: Малоросійська губернія була поділена на Чернігівську та Полтавську, а Слобідсько-Українська стала називатися Харківською.

Зростання національного гнітувело до активізації українського національно-визвольного руху.

Активізація українського національного руху

У Західній Україні діяло три напрямки українського національно-визвольного руху.

Революційні демократи, що відстоювали інтереси селянства, мали нечисленні революційні гуртки у Львові, Станіславі, Перемишлі, Дрогобичі, Тернополі й Дублянах. Найбільш значною була група І. Франка та М. Павлика у Львові, яка працювала в журналі «Друг», потім у журналі «Громадський друг», а згодом у газеті «Праця», на сторінках яких і поза ними критикувала феодальний і національний гніт в Австро-Угорщині, закликала до об’єднання всіх трудящих Західної України в боротьбі за свої економічні та політичні права, розповсюджувала твори Герцена й Чернишевського, Маркса й Енгельса, співпрацювала з марксистською групою «Визволення праці». Однак із початку XX ст. І. Франко став одним із найбільш відомих критиків марксизму. Так, у статті «Що таке поступ?», опублікованій у 1903 р., він показав, що в умовах партійної монополії соціал-демократів на владу їхня держава неминуче стане величезною народною в’язницею.

Народовці — ліберальний український національний рух, що поєднував середні верстви населення: студентів, священиків, інтелігенцію. Основним питанням своєї діяльності вважали не політичну боротьбу, а розвиток української мови та культури, для чого в 1868 р. група із 60 студентів на чолі з Анатолієм Вахняним створила у Львові культосвітнє товариство «Просвіта», яке займалося «вивченням і просвітництвом народу» і розвитком українського театру. Водночас діяльність організацій «Просвіти» і таких подвижників, як А. Борковський, К. Сушкевич, А. Партицький, Ю. Романчук та інших, сприяла істотному зростанню національної самосвідомості й патріотизму. Під їхнім впливом перебувала одна з найпопулярніших газет «Діло» (виходила з 1880 р.). У прямому зв’язку з культосвітньою роботою «Просвіти» стоїть створення таких організацій, як Ревізійний союз кооперативів, Маслоспілка, «Сільський господар», існування сільськогосподарських і торговельних шкіл. У 1885 р. народовці створили політичне товариство «Народна Рада», яке ставило перед собою завдання продовжити діяльність Головної Руської Ради, добиваючись адміністративного поділу Галичини на польську та українську частини.

Народницький рух в Україні

Естафету визвольної боротьби революційних демократів Росії 60-х рр. підхопили у 70-х рр. XIX ст. революціонери-народники. Ідеологи народництва — П. Лавров, М. Бакунін, П. Ткачов. Народницькі гуртки, що існували і в Україні (у Києві, Чернігові, Одесі), підтримували між собою зв’язки і були підпорядковані єдиному керівництву в Петербурзі (де в 1876 р. на базі гуртків (серед яких був і гурток у Києві — «Київська комуна») була створена організація «Земля і воля», яка в 1879 р. розкололася на «Народну волю» та «Чорний переділ»). Основа вчення народників — різні види утопічного соціалізму (зокрема побудова соціалізму в Росії на основі селянських громад) та радикально-демократичні погляди. Після провалу планів підняти селянське повстання шляхом «ходіння в народ» (1874–1875 рр.) в Україні помітною подією стала невдала «Чигиринська змова (1877 р. — організація народниками Я. Стефановичем, Л. Дейчем та І. Бохановським революційної селянської організації «Таємна дружина» на Київщині, розгромленої урядом), члени «Народної волі» перейшли до тактики терору, здійснивши низку замахів на царських чиновників, що увінчалася вбивством 1 березня 1881 р. імператора Олександра II. Після цього обидві організації були розгромлені, керівники (серед яких було чимало українців — А. Желябов, Ф. Лизогуб, М. Кибальчич, С. Степняк-Кравчинський) страчені або засуджені до каторги.

Українське національне питання народниками вважалося в ліпшому випадку другорядним порівняно з соціальним визволенням народів Російської імперії.

 

 
© www.SchoolLib.com.ua