Головна

Шкільна бібліотека

Перелік предметів

Англійська мова
Біологія
Географія
Економіка
Інформатика
Історія
Математика
Німецька мова
ОБЖ
Політологія
Право
Природознавство
Психологія і педагогіка
Російська мова
Соціологія
Фізика
Філософія
Французька мова
Українська мова
Хімія

Підручники в PDF


 

6. Наддніпрянська Україна в системі міжнародних відносин першої половини ХІХ ст.

Україна в російсько-турецькій війні 1806–1812 рр.

Ця війна була викликана намаганням Туреччини взяти реванш над Росією, відволікти її сили, які були задіяні у війнах із Францією (1805–1807 рр.) й Іраном (1804–1813 рр.). У цій війні Україна була найближчим тилом російської армії. У губерніях України було проведено набір земського ополчення. Селяни мусили постачати армію великою кількістю волів, коней, возів, погоничів, фуражем, провіантом. Лише з Лівобережної України до армії було відправлено 6 тисяч возів, 7 тисяч пар волів, понад тисячу коней, майже 4 тисячі погоничів.

Російські війська, якими командував М. Кутузов, здобули на Дунаї кілька перемог. Унаслідок цього 16 травня 1812 р. у Бухаресті між Росією і Туреччиною був укладений мирний договір,за яким до Росії відійшла частина Молдови (між Дністром і Прутом), яка стала називатися Бессарабією. Поряд із територіями, населеними в основному молдаванами, були землі, де переважало українське й російське населення (Ізмаїльський, Хотинський й Аккерманський повіти).

Україна в російсько-французькій війні 1812 р.

Генерал Наполеон Бонапарт, захопивши в 1799 р. у Франції владу і проголосивши себе «імператором усіх французів», підкорив багато народів Європи і поставив за мету завоювати Росію, розчленувати її, перетворити на свою колонію, домогтися світового панування.

Важливе місце у планах Наполеона займала Україна. Він передбачав відірвати українські землі від Росії, щоб цим послабити Російську державу. Після цього Україна мусила стати колонією Франції. Крім того, Наполеон збирався українськими землями розплачуватися зі своїми союзниками за їхню участь у загарбницьких походах: польським магнатам на чолі з Понятовським він обіцяв повернути Правобережну Україну, австрійському імператорові — віддати Волинь і залишити Галичину, а турецький султан, якщо він вестиме війну з Росією, повинен був отримати Крим і Причорномор’я. Ще до початку війни 1812 р. в Україну засилалися наполеонівські агенти, диверсанти із завданням влаштовувати диверсії, знищувати бази російської армії, а також підбурювати й піднімати українське населення на повстання проти Росії. Однак українське населення піднялося на боротьбу проти загарбників. Селяни й міщани не давали їм продовольства й фуражу, створювали дружини самозахисту, які чинили збройний опір окупаційним військам. Організовувалися партизанські загони, які знищували, захоплювали ворожі обози, переривали лінії зв’язку.

Патріотичним піднесенням був охоплений увесь український народ.

В Україні були створені козацькі й селянські ополчення. До кінних козацьких полків, які за своєю структурою були подібними до кавалерійських частин регулярної армії, закликалися люди козацького стану на вільну козацьку службу. Як писав поет І. П. Котляревський, що формував у містечку Горошині Хорольського повіту 5-й Полтавський козацький полк, люди вступали «у козаки із задоволенням, охотністю і без будь-якого смутку», формування козацьких полків відбувалося з великим успіхом. За короткий час улітку 1812 р. в Україні були сформовані 22 козацькі полки загальною чисельністю приблизно 24500 чоловік, Лівобережна Україна дала 15 полків (9 полтавських і 6 чернігівських), які налічували 18 тисяч осіб; Правобережна Україна — 4 полки (3 київських і 1 подільський), які складали 4800 осіб. Крім того, для проведення розвідувальної, конвойної, караульної служби і служби зв’язку з лісових наглядачів і нічних сторожів північних губерній — Київської, Подільської, Волинської — були створені загони «лісової варти», або (як їх стали називати) «лісових козаків». Ці загони налічували понад 1000 осіб.

Одночасно з козацькими полками в Україні було сформовано 20 піших і кінних ополченських полків, які майже повністю складалися із селян. На Чернігівщині в ополчення пішло 26 тисяч, на Полтавщині — 16 тисяч осіб, із них — 6500 кінних. У числі цих ополченців-захисників було приблизно 32 тисячі поміщицьких і 10 тисяч державних селян. Отже, у цілому для боротьби проти наполеонівських загарбників Україна виставила, крім солдатів регулярної армії, 70 тисяч чоловік.

У бойових діях брали активну участь українські полки. Так, у Бородинській битві разом із російськими солдатами героїчно билися з ворогом і воїни-українці (понад 10 тисяч чоловік). Високі зразки мужності показали бійці Охтирського гусарського, Чернігівського та Київського драгунських полків, сотні рядових солдатів, унтер-офіцерів і офіцерів.

Серед видатних організаторів і керівників партизанських загонів є імена й уродженців України. Найбільш відомі серед них Єрмолай Четвертак (Четвертаков), Федір Потапов, який дістав прізвисько Самусь, і Степан Єремієнко. У районі села Семенівки загін Четвертака розгромив батальйон військ Наполеона. За бойові заслуги Четвертак отримав звання унтер-офіцера і був нагороджений відзнакою військового ордена, який йому вручено в Парижі, куди він увійшов у складі російських військ, беручи участь у їхньому закордонному поході.

Наполеон змушений був зі своєю стотисячною армією залишити Москву й почати відступ, який під ударами регулярних російських військ, ополченців і партизанів незабаром перетворився на безладну втечу.

Російсько-турецька війна 1828–1829 рр.

У 1828 р. турецький султан, підбурюваний Англією, почав війну проти Росії. Воєнні дії відбувалися на Дунаї і на Кавказі.

Зазнавши поразки, Туреччина 14 вересня 1829 р. в Адріанополі підписала з Росією мирний договір. Росія одержала невеликі острови в гирлі Дунаю і східний берег Чорного моря від гирла Кубані до північних меж Аджарії. Було підтверджено право Росії вільно торгувати на всій території Туреччини і свободу плавання комерційного флоту по Чорному й Середземному морях і в протоках. Турецький уряд підтвердив автономію Молдови, Валахії та Сербії, а також незалежність Греції.

Утворення Азовського козацького війська

Коли у 1828 р. почалася російсько-турецька війна, козакам Задунайської Січі турецький уряд наказав виступити разом з турецькими військами проти російської армії. Тоді на заклик кошового отамана Задунайської Січі Йосипа Гладкого і за його таємною домовленістю з російським командуванням 1500 козаків на 42 човнах перейшли під Ізмаїлом на бік російських військ. Із них було сформовано Дунайський козацький полк, який узяв активну участь у боях проти турків, особливо при захваті фортеці Ісакчі. Задунайську Січ турки зруйнували, а задунайське військо було ліквідоване.

Після закінчення російсько-турецької війни задунайські козаки, що перейшли на територію Росії, були поселені царським урядом на північно-західному узбережжі Азовського моря між Бердянськом і Маріуполем. Цим було покладено початок Азовському козацькому війську, до якого незабаром було включено частину місцевих державних селян. Азовські козаки жили станицями, займалися землеробством і рибальством, виконували військову службу, зокрема служили у військовій флотилії, яка охороняла східне узбережжя. Зберігався козацько-старшинський устрій. Кошовим отаманом до 1853 р. був Й. Гладкий, який пішов у відставку в чині генерал-майора. Гладкий оселився в м. Олександрівську (тепер — Запоріжжя), помер у 1866 р. і похований там же, в Олександрівську.

У 1862–1864 рр. 1000 сімей азовських козаків за наказом царських властей насильно були переселені на Північний Кавказ у станиці Анапського округу та Закубанської області. У 1865 р. за царським указом Азовське козацьке військо ліквідовано. Старшини-офіцери були включені до складу дворянства, а рядові козаки перетворені на селян.

 

 
© www.SchoolLib.com.ua