Головна

Шкільна бібліотека

Перелік предметів

Англійська мова
Біологія
Географія
Економіка
Інформатика
Історія
Математика
Німецька мова
ОБЖ
Політологія
Право
Природознавство
Психологія і педагогіка
Російська мова
Соціологія
Фізика
Філософія
Французька мова
Українська мова
Хімія

Підручники в PDF


 

2. Лівобережна та Слобідська Україна. Ліквідація Гетьманщини

Після смерті цариці Анни Іоанівни з 1741 по 1761 р. правила дочка Петра І Єлизавета Петрівна, при якій політику щодо України було пом’якшено. У 1744 р. вона приїжджала до Києва й прихильно поставилася до прохання старшини щодо обрання нового гетьмана Лівобережної України. Єлизавета Петрівна сама підібрала кандидатуру на гетьманство — Кирила Розумовського, якого було обрано в 1750 р. у Глухові гетьманом (1750–1764).Правління гетьманського уряду було ліквідоване, царських урядовців відкликано, владі гетьмана підпорядковано Запорізьку Січ. Новий гетьман діяв із волі цариці, роздавав багато земель українській старшині і російським дворянам, сприяв зміцненню козацької старшини як поміщиків-феодалів.

Колишній сільський хлопець із Чернігівщини завдяки своєму старшому брату Олексі (Олексій Розумовський — фаворит цариці Анни) отримав при царському дворі й за кордоном прекрасну освіту й виховання спочатку в Петербурзі, а потім у Німеччині, Італії, Франції. У 1744 р. був удостоєний графського титулу, а в 1776 р., у 18 років, був призначений президентом Петербурзької Академії наук. Ставши гетьманом, Розумовський намагався перетворити Глухів на маленький Петербург. Тут було збудовано прекрасний будинок Генеральної канцелярії, гетьманський палац із парком. За гетьманування Розумовського козацька старшина утверджувалася як привілейована, панівна верства суспільства. Було завершено реформу судової системи, що почалася ще за часів Данила Апостола. Гетьман намагався реформувати й армію: увів однакове озброєння, однакову уніформу (сині мундири, білі штани).

Остаточна ліквідація гетьманства

Катерина ІІ, ставши у 1762 р. російською царицею, намагалась уніфікувати систему управління по всій країні, перетворити навколишні землі, у тому числі й Україну, на провінції Росії.

У 1764 р. цариця викликала гетьмана К. Розумовського до Петербурга і під загрозою кари «за зраду» змусила написати прохання про вивільнення його «от столь тяжелой и опасной должности», тобто від гетьманства. Гетьманство було ліквідовано. Розумовський дістав від цариці велику пенсію й чималі земельні володіння в Україні. У тому ж 1764 р. він дістав чин генерала-фельдмаршала. У 1794 р. переїхав до Батурина. Помер 15 січня 1803 р. і похований у Батурині у невеликій Воскресенській церкві, збудованій його коштом.

Для управління Лівобережною Україною було створено Малоросійську колегію, яка складалася з 4 російських і 4 українських членів. Президентом цієї колегії став малоросійський генерал-губернатор граф П. Румянцев. У «Секретном наставлении», даному Румянцеву, Катерина ІІ наказувала повністю ліквідувати всі залишки автономії в Україні, маючи при цьому «і вовчі зуби, й лисячий хвіст».

Централізаторська політика Катерини ІІ поклала край слобідській автономії. Уже у 1762 р. цариця призначила слідство над місцевою старшиною. За його підсумками у 1765 р. був виданий маніфест, де говорилося про безладдя і непотрібність козацької служби. Слобожанське козацьке військо було ліквідоване, а замість нього створено 5 гусарських полків.Поділ території на полки і сотні теж був скасований. Натомість із центром у Харкові була створена Слобідсько-Українська губернія, що складалася з 5 провінцій, назви яких збігалися з назвами колишніх полків. У 1780 р. її замінило Харківське намісництво з 15 повітів. У 1796 р. Слобідсько-Українська губернія була відновлена, але ці поверхневі зміни істотного значення не мали.

Скасування російським урядом військового та адміністративного устрою

на Лівобережній Україні

На Лівобережжі у 1781 р. було скасовано поділ на полки й запроваджено новий адміністративний устрій. Пізніше (1886 р.) була ліквідована і друга Малоросійська колегія.У 1781–1782 рр. Лівобережна Україна була поділена на три намісництва — Київське, Чернігівське й Новгород-Сіверське. Тоді ж утворені Харківське (1780) та Катеринославське (1783) намісництва. Скрізь була заведена єдина для всієї Російської імперії система адміністрації.

У 1782 р. вийшов указ царської Військової колегії про ліквідацію українських козацьких полків і створення замість них регулярних карабінерних полків за російським зразком. Старшини або залишалися на службі й діставали російські офіцерські чини, або звільнялися у відставку. Козаки ставали окремою групою (однією з найбільш привілейованих) державних селян. За наказом Катерини ІІ з України до Петербурга вивезли козацькі військові прапори, печатки, гармати. Ці реліквії мали бути повернуті в Україну після Жовтневої революції 1917 р. Але вони так і не були повернуті.

Таким чином, на кінець XVIII ст. царизм ліквідував автономний устрій в Україні, знищивши залишки української державності. Українська козацька старшина була юридично зрівняна з російськими дворянами і злилася з ними в одному пануючому стані, а основна маса селян була і фактично, і юридично закріпачена. Феодально-кріпосницький лад досяг свого апогею.

Зруйнування Запорізької Січі

Після ліквідації у травні 1709 р. Чортомлицької Січі частина запорожців зійшла вниз по Дніпру і заснувала Кам’янську Січ (при впадінні р. Кам’янки, поблизу нинішнього с. Милового на Херсонщині). Царський уряд у 1711 р. змусив козаків піти і з цього місця. Тоді запорожці з дозволу кримського хана переселилися в його володіння, в урочище Олешки (нині м. Цюрупинськ на Херсонщині). Невдовзі до них приєднались і козаки, що свого часу пішли з І. Мазепою у Бендери. Внутрішній устрій Олешківської Січі був традиційним.

Національно-визвольна та антикріпосницька боротьба в Україні

Боротьба народних мас у XVIII ст. була пов’язана передусім із поступовим відновленням феодально-кріпосницького гноблення і погіршенням становища селян. Форми протесту були різноманітні: скарги на феодалів у суд, відмова виконувати повинності, втечі, шукання козацтва, захоплення панського майна, підпали й фізичні розправи з поміщиками, збройні повстання. Найбільш масовими були втечі й переселення, як правило, у малонаселені райони на «слободи». У XVII ст. це була, головним чином, Слобожанщина, у першій половині XVIII ст. — Правобережжя, у другій половині — Південна Україна.

У другій половині XVIII ст. Лівобережжям і Слобожанщиною прокотилася хвиля виступів, спрямованих проти переведення козаків на становище селян та їх закріпачення. Найвпертішими були виступи у селах Кулаги й Суботовичі на Стародубщині (40-і — 60-і рр.), Кліщинці на Лубенщині (1767–1770), Турбаї на Полтавщині (1789–1793).

Найзначнішим соціальним рухом XVIII ст. в Україні було гайдамацтво. Перші згадки про гайдамаків у документах належать до 1714–1717 рр. Загони гайдамаків (від «гайда» — гнати, переслідувати) діяли головним чином на Правобережжі, але були такі формування по всій Східній Україні. В основному це були селяни, а організаторами й керівниками загонів виступали переважно запорожці. Ховаючись у лісах, гайдамаки звідти нападали на панські маєтки. У 1734 р. рух охопив усю Правобережну Україну. Поштовхом став прихід сюди російських військ. Виникли десятки гайдамацьких загонів, очолюваних козаками Верланом, Гривою, Г. Голим, С. Чалим та ін. Та більшість їх невдовзі розсіяли російські й польські війська, а до 1738 р. повстання були придушені повністю. Новий виступ спалахнув у 1750 р. Він теж охопив усе Правобережжя.

Коліївщина

Кульмінацією гайдамацького руху стало повстання 1768 р.,відоме під назвою «Коліївщина» (від «колоти», «колій»). Безпосередньою причиною його спалаху був антиукраїнський терор, розпочатий частиною магнатів і шляхти. Центральною подією Коліївщини став похід гайдамаків на чолі з М. Залізняком з-під Чигирина на Умань. До них приєднався загін надвірних козаків І. Гонти. Разом вони 10 червня визволили Умань. Крім головних сил, у різних районах Правобережжя діяли майже 30 загонів (М. Швачки, С. Неживого, І. Бондаренка та ін.), підпорядкованих єдиному керівному центру на чолі з М. Залізняком. Головною метою повсталих була ліквідація польсько-шляхетського гніту і кріпосництва. Селянство розраховувало на допомогу царських військ, які вступили на Правобережжя для боротьби з магнатами, що об’єдналися в антиурядову конфедерацію. Та за наказом російського командування підступно були захоплені М. Залізняк та І. Гонта, а потім увесь уманський табір гайдамаків. Польські й царські війська ліквідували й інші загони. Шляхта влаштувала жорстоку розправу над повстанцями. У Кодні, Сербах та інших місцях були страчені, закатовані, понівечені й скалічені тисячі людей, у тому числі й І. Гонта. Залізняк та інші російські піддані були відправлені на каторгу в Сибір.

У 1789 р. налякана польська адміністрація заарештувала на Волині кілька сотень селян за звинуваченням у бунтарських настроях, а 30 осіб стратила. Ці події були названі «Волинською тривогою». Вони були останнім відголосом гайдамаччини.

Протягом деякого часу продовжувалися гайдамацькі виступи й на Лівобережжі, Слобожанщині та Запоріжжі. У 1768 р. спалахнуло повстання в Січі, яке розпочалося зі звільнення заарештованих там гайдамаків. Тільки застосувавши артилерію, старшина змогла придушити виступ. У 70-х — на початку 80-х рр. на Лівобережжі очолював гайдамацькі загони С. Гаркуша. Він неодноразово потрапляв на каторгу, але втікав і знову продовжував боротьбу.

 

 
© www.SchoolLib.com.ua