Головна

Шкільна бібліотека

Перелік предметів

Англійська мова
Біологія
Географія
Економіка
Інформатика
Історія
Математика
Німецька мова
ОБЖ
Політологія
Право
Природознавство
Психологія і педагогіка
Російська мова
Соціологія
Фізика
Філософія
Французька мова
Українська мова
Хімія

Підручники в PDF


 

ГЕОГРАФІЯ
Навчальний посібник для старшокласників та абітурієнтів

ГЕОГРАФІЧНИЙ ОГЛЯД ЗЕМНОЇ КУЛІ

6. ГІДРОСФЕРА

6.4. Географічне положення, особливості рельєфу, характерні риси клімату, основні морські течії і господарське значення океанів

6.4.1. Тихий океан.

  Географічне положення і розміри. Тихий океан — найбільший з океанів нашої планети. Його площа разом із морями 178,7 млн. км2, об'єм води 710 км3, що становить відповідно 49% і 53% загальних площі та об'єму Світового океану. Це унікальний географічний об'єкт нашої планети. Його межі на заході — материки Євразія та Австралія, на сході — Північна та Південна Америка, на півдні — Антарктида.

  «Тихим» океан назвав Ф. Магеллан, який перетнув його в низьких широтах, жодного разу не потрапивши у шторм. Але ця назва не відповідає характерові океану. У помірних широтах Північної півкулі шторми бувають усю холодну пору року. Часом вони здіймаються і влітку. У Південній півкулі між 40° і 60° пд. ш. сильні вітри нерідко переходять в урагани, здіймаючи хвилі висотою до 35 м. У західній частині океану щороку проносяться спустошливі тропічні урагани, які іноді захоплюють береги Філіппінських і Японських островів, досягають території Корейського півострова, Китаю і навіть російського Примор'я. У Південній півкулі тропічні урагани спустошують береги островів Океанії, завдають шкоди східній частині Австралії.

  У тропічно-екваторіальній зоні океан простягається на 17200 км., а з морями — на 20 000 км. Тому він і найтепліший серед океанів.

  Тихий океан найглибший: середня його глибина 3960 м, максимальна — 11 022 м., виявлена в Маріанській западині.

  Острови. У Тихому океані понад 10 тис. найрізноманітніших за формою і величиною островів — від великих гористих до дрібних, низьких, ледь помітних серед водних просторів. Великих островів найбільше на заході океану, малі — розсіяні по всій акваторії, але більшість із них розташована в центральній і західній частинах. Деякі острови періодично затоплюються, на багатьох розташовані цілі держави. На цих частинах суходолу проживає до 8,3 млн. осіб. Острови центральної та південно-західної частини океану називають Океанією.

  Моря. В Тихому океані 25 морів і три великі затоки. Переважна більшість із них зосереджена в західній частині. Саме тут найбільше на земній кулі вертикальне і горизонтальне розчленування суходолу. Острівними дугами докембрійської рухомої зони відділені від океану такі окраїнні моря, як Берингове, Охотське, Японське, Жовте, Східнокитайське та ряд морів індонезійських островів: Банда, Сулу, Сулавесі, Молуккське, Яванське. Безпосередньо в самому океані вирізняють акваторії, традиційно також названі морями: Філіппінське, Новогвінейське, Коралове, Фіджі, Тасманове на заході та Роса, Амундсена, Беллінсгаузена на півдні.

  Найбільше за площею (5 726 000 км2), а також за об'ємом (23 522 000 км2) Філіппінське море. Найменше за площею море Балі (40 000 км2), а за об'ємом — Жовте (16 000 км3).

  Рельєф. В будові Тихого океану три основні частини: материкова окраїна, перехідна зона і ложе океану.

  У Тихому океані, на відміну від інших, материкова окраїна становить лише 10% від його загальної площі. Більша вона в західній частині, де являє собою акумулятивно-абразивні тераси прибережних гірських хребтів або продовження прибережних рівнин. Шельф здебільшого згладжений абразивно-акумулятивною діяльністю моря або виносом теригенного матеріалу (Жовте, Східнокитайське моря). Проте в Індонезійському архіпелазі та Австралії через коралові рифи та інші коралові споруди він має складну будову.

  У східній частині океану шельфу практично немає або він дуже вузький. Материковий схил крутий, розчленований каньйонами. Конуси виносу цих каньйонів, зливаючись, утворюють нахилену плоску рівнину материкового підніжжя. Такі самі рівнини простяглися вздовж материкового підніжжя Азії та Австралії.

  Перехідна зона оточує океан майже суцільним кільцем і становить 13,5% від його загальної площі. На заході океану всі окраїнні моря ніби перша сходинка перехідних зон між океаном та Євразійським і Австралійським материками. Друга перехідна зона  також дуже складна за будовою. Її склали Філіппінське море і море Фіджі. Найпростіші за структурою Алеутська, Курило — Камчатська та Східно-Китайська перехідні зони, де дно морів здебільшого вкрите донними відкладами і є пласкою абісальною рівниною. Виняток становлять Японське й Південно-Китайське моря. їхні глибоководні западини мають гірський рельєф; подекуди трапляються хребти, особливо в Тасмановому морі.

  Глибоководні западини, які супроводжують низку островів і відокремлюють перехідну зону від ложа, розташовані неперервно, як і пасмо гірських споруд острівних дуг. Максимальні глибини більшості жолобів були відкриті радянськими дослідниками в 1957—1958 pp. Ширина жолобів угорі — десятки і сотні кілометрів, схили круті — до 45°, дно плоске, шириною в кілька сот метрів.

  Перехідна зона у східній частині океану простіша. Її складають значні за протяжністю глибоководні жолоби — Центральноамериканський, Перуанський, Чилійський, що прилягають до підводних схилів молодих альпійських складчастих споруд прибережної зони Кордельєрів.

  Ложе океану займає понад 65% площі дна. Воно перетинається численними підводними гірськими хребтами. Окремі їхні вершини здіймаються над водою, утворюючи ланцюг островів. Найбільший із цих хребтів — широкий Південно-Тихоокеанський серединно-океанічний хребет, який переходить у Східно-Тихоокеанський. У свою чергу Південно-Тихоокеанський тягнеться до Каліфорнійської затоки і в її північній частині переходить у материковий, продовжуючись у горах США і Канади.

  Підводними хребтами і підвищеннями ложе океану поділене на декілька улоговин. Найбільша серед них — Північно-Східна, за площею більша, ніж уся Північна Америка разом із Канадським Арктичним архіпелагом і Гренландією. На дні улоговини багато вулканічних горбів і гір, у тому числі плосковершинних гайот, вузьких жолобів — розломів, з якими пов'язані максимальні глибини.

  У західній частині океану на кілька тисяч кілометрів простягнувся ланцюг розломів завширшки 100—200 км. Дно океану в межах розломів більш гористе, ніж у сусідніх районах, нерідко вздовж них тягнуться пасма великих вулканів. На думку вчених, у південній частині Тихого океану дно вивчене ще недостатньо, можливо, будуть відкриті нові розломи.

  Отже, в будові дна західної та східної частин океану багато суттєвих відмінностей: для східної — характерні великі улоговини з рівним або гористим рельєфом, серединний хребет, субширотні розломи; особливістю західної та південно-західної частин є чергування підводних хребтів, глибоководних жолобів, окремих гір, невеликих улоговин, численних груп островів.

  Клімат Тихого океану визначається зональними закономірностями розподілу сонячної інсоляції та циркуляції атмосфери. Над океаном формуються такі провідні центри дії атмосфери: Алеутський мінімум, два субтропічні максимуми, розділені екваторіальною депресією, та приантарктична смуга низького тиску. Відповідно до цих баричних центрів діють поля вітрів, хмарності, температури тощо. Загальною циркуляцією атмосфери зумовлено також формування кліматичних поясів: екваторіального, двох субекваторіальних, двох тропічних, двох помірних та субарктичного.

  Поза як океан у Південній півкулі через широкі проходи сполучений з Індійським та Атлантичним океанами, тут інакше, ніж у Північній півкулі, виявлено зональність атмосферної циркуляції, а отже, і особливості кліматичних поясів, адже в помірних широтах Північної півкулі океан звужується на північ в оточенні Американського та Євразійського материків.

  Значний вплив на циркуляцію атмосфери над Тихим океаном мають Кордильєри. Вони перешкоджають океанічним повітряним потокам проникати углиб американських континентів, що сприяє стаціонуванню субтропічних антициклонів поблизу східних берегів океану. Але найбільше на клімат Тихого океану, зокрема його північно-західної частини, впливають сезонна зміна атмосферного тиску над Азією і спричинена нею сезонна мусонна циркуляція.

  У тропіках значний вплив на атмосферну циркуляцію мають острови Індонезійського архіпелагу. Складна орографія цих островів в умовах мусонних вітрів сприяє розвиткові конвекції, утворенню хмарності, випаданню значних опадів. При конденсації звільнюється багато тепла, а це призводить до утворення перманентної баричної депресії.

  Важливим кліматоутворюючим фактором є великі градієнти температури поверхні води на 35—45° пн. ш. в північно-західній частині океану. В районах теплих течій — Куросіо, Східно-Австралійської та Аляскинської — режим погоди не такий, як на таких самих широтах у районах холодних течій — Каліфорнійської, Перуанської та Курильської. Засушливість приекваторіальної зони на сході океану зумовлена інтенсивним екваторіальним апвелінгом, завдяки якому до поверхні океану надходять глибинні води.

  Гідрологічні особливості. Уся система поверхневих течій може бути показана у вигляді закономірної зміни кругообігів, відокремлених один від одного гідрологічними фронтами. На півночі вирізняється субполярний циклональний кругообіг, утворений Аляскинською, Алеутською, Камчатською, Курильською та Північно-Тихоокеанською течіями. Останньою проходить полярний гідрологічний фронт, який відокремлює субполярний циклональний кругообіг від субтропічного антициклонального кругообігу, що його утворюють течії Каліфорнійська, Північна Пасатна і Куросіо. Між Північною Пасатною та Південною Пасатною течіями два циклонічні кругообіги. Вони розмежовуються Екваторіальною протитечією. По цих течіях проходять тропічні та екваторіальні фронти. Такі самі кругообіги є і в Південній півкулі. Встановлено, що на основних гідрологічних фронтах відбувається дивергенція, а в середині кругообігів — конвергенція.

  Важливу роль у циркуляції вод Тихого океану відіграє підповерхнева течія Кромвеля, що рухається під Південною Пасатною течією на схід на глибині 500—100 м. зі швидкістю 0,5—0,9 м/с. і є своєрідною компенсаційною течією.

  У водному балансі океану головне значення має водообмін з Індійським та Атлантичним океанами. Багато води надходить з Індійського океану разом з Антарктичною Циркумполярною течією, а також від опадів, стоку річок, танення антарктичної криги. Витрачається вода зі стоком в Атлантичний океан, через австрало-азійські моря в Індійський океан та в Північний Льодовитий океан через Берингову протоку; частина води випаровується.

  Як і в усіх океанах, у Тихому океані поверхневі водні маси формуються завдяки теплообмінові океану з атмосферою. їхні фізичні й хімічні властивості залежать від співвідношення опадів і випаровування, інтенсивності перемішування. Вони здебільшого мають товщу від 35 до 100 м. Для них характерні неоднорідність температури, солоності, густини на різних широтах.

  Підповерхневі води солоніші та мають більшу густину, ніж поверхневі. Формуються вони в помірних широтах у холодну пору року в процесі охолодження поверхневої води й вітрового перемішування. В умовах теплого клімату підповерхневі води утворюються з поверхневих солоних вод, які в умовах певної густини поступово занурюються. Середня їхня потужність 400—500 м.

  Проміжні води залягають на глибині від 600 до 1700 м. У північно-західній частині океану вони утворюються внаслідок занурення  холодних вод Берингового моря, а в південній частині — вод антарктичного шельфу. В інших районах їхнє утворення пов'язане з місцевими кліматичними умовами. їхня температура +3, +5 °С, солоність — 33,8—34,7%. Рухаючись разом із підповерхневими водами від зони занурення до екватора, ці води в районі тропіків піднімаються і підсилюють підповерхневу протитечію Кромвеля.

  Глибинні води займають товщу від 1000—1500 до 3000—3500 м. Вони формуються в Південній півкулі в процесі змішування тихоокеанських вод з глибинними водами Атлантики та Індійського океану. їхні температура від +1,6 до +2,5 °С, солоність — 34,6— 34,7%. Циркуляція цих вод відбувається в меридіональному напрямі, причому нижні шари рухаються на північ, а решта — на південь, поступово піднімаючись до поверхні.

  Донні води формуються в приантарктичних широтах у процесі переохолодження і занурення поверхневих вод. Поступово розтікаючись по дну і перетікаючи через поперечні проходи в серединно-океанічних хребтах, вони заповнюють усі западини океану. Температура цих вод +1, +2 °С, солоність 34,6— 34,7%. Вони бідні на кисень.

  Придонні води — це тонкий шар води (50—100 м.), що безпосередньо прилягає до дна. Від донних вони відрізняються тим, що мають температуру на 2 °С вищу завдяки їхньому нагріванню від дна, а дно, як відомо, нагрівається внутрішньою енергією Землі.

   Органічний світ. Тихий океан - найкращий природний полігон для вивчення складу й закономірностей розподілу організмів в океаносфері. Він розташований у різних кліматичних поясах Землі, і це забезпечує формування різноманітних умов для розвитку життя.

  Планктон представлений тут головним чином одноклітинними водоростями і дрібними рачками. Одноклітинні водорості, яких тут понад 1300 видів, складаються переважно з перидиней та діатомей. У флорі й фауні океану добре виражена зональність.

  Особливо багато планктонних водоростей і зоопланктону в субарктичній та помірній зонах до 35° пн. ш. Весь цей велетенський район знаходиться у сфері дії циклонального кругообігу, в якому часто піднімаються глибинні води і сезонно перемішуються поверхневі. Тут сприятливі умови для збагачення вод поживними елементами та зростання біологічної продуктивності. Найвища концентрація поживних речовин у північній частині кругообігу.

Другий район великої кількості планктону — східно-екваторіальний, розташований між 20° пд. ш. і 20° пн. ш. Він поступово звужується і на меридіані 180° виклинюється зовсім.

  Третім високопродуктивним районом є район поширення антарктичних вод. Зоопланктону тут так багато, що нектон його повністю не поїдає. Частина зоопланктону відмирає і, розкладаючись, збагачує води мінеральними речовинами.

Між цими багатими на життя районами знаходяться два райони водних пустель у межах антициклональних кругообігів тропічних широт, де більше процесів проникнення поверхневих вод від периферії до центру на значні глибини.

  На прибережних частинах кожного з цих п'яти районів планктону в десятки й сотні разів більше, ніж у відкритих просторах океанів.

  Оскільки планктон є кормовою базою для нектону та бентосу, то в розподілі їх існує та сама широтна і циркумконтинентальна зональність, що й планктону. Найбагатші за кількістю флори і фауни високі широти, а за кількістю видів тварин і риб — низькі широти, особливо в районі Зондських островів та Північно-Східної Австралії.

Дно вкривають близько 4 тис. видів водоростей і 29 видів квіткових (морських трав). У холодних і помірних водах інтенсивно розвиваються бурі водорості. У Південній півкулі росте макроцистис — гігант у світі водоростей, який досягає довжини 200 м. У тропіках поширені фукусові, великі зелені та особливо — вапнякові червоні водорості з родини коралових. Разом із кораловими поліпами вони є рифоутворювальними організмами.

  Зообентос представлений різними молюсками, ракоподібними, губками, голкошкірими, кораловими поліпами.

  Величезний тиск і низькі температури води на глибині зменшують видовий склад тварин і змушують їх пристосовуватися до суворих умов життя. Так, на глибині 8,5 км. живе лише 45 видів, переважно голонтурій, які малорухомі і здатні пропускати через шлунковий тракт величезну кількість намулу — основного джерела живлення на цих глибинах.

  Тихий океан багатий на ендеміків і гігантів. Тут живе багато видів їжаків, риб, які не збереглися в інших океанах, як-от представники класу погонофор. Ендеміками є деякі ссавці — дюгони, морський котик, сивуч, калан. У північній частині океану відомі велетенські мідії та устриці, а в екваторіальній зоні живе двостулковий молюск тридакна, маса якого досягає 300 кг.


НазадЗмістВперед

 

 
© www.SchoolLib.com.ua