Головна

Шкільна бібліотека

Перелік предметів

Англійська мова
Біологія
Географія
Економіка
Інформатика
Історія
Математика
Німецька мова
ОБЖ
Політологія
Право
Природознавство
Психологія і педагогіка
Російська мова
Соціологія
Фізика
Філософія
Французька мова
Українська мова
Хімія

Підручники в PDF


 

ГЕОГРАФІЯ
Навчальний посібник для старшокласників та абітурієнтів

ГЕОГРАФІЯ УКРАЇНИ
ФІЗИЧНА ГЕОГРАФІЯ УКРАЇНИ

16. ПРИРОДНІ КОМПЛЕКСИ УКРАЇНИ І ФІЗИКО-ГЕОГРАФІЧНЕ РАЙОНУВАННЯ

16.2. Зміни ландшафтів України за історичний час

  Сучасні ландшафти України сформувалися за голоцену, тобто в період після закінчення останнього зледеніння впродовж 12 тис. років. У той період кліматичні умови не були стійкими. Вологі кліматичні фази змінювалися досить посушливими, теплі — відносно холодними, але середні кліматичні показники були близькими до сучасних. Такі кліматичні умови були сприятливими для формування зональних типів ґрунтово-рослинного покриву в сталих зональних межах (Полісся, Лісостеп, Степ). Найбільш сталою була межа між Поліссям і Лісостепом, зумовлена головно складом четвертинних відкладів.

  У межах Полісся на водно-льодовикових і моренно-водно-льодовикових піщаних і супіщаних відкладах поширилися ландшафти мішано-лісового типу, представлені борами й суборами, під якими сформувалися дерново-підзолисті ґрунти. На лесових рівнинах межа між Лісостепом і Степом обумовлена балансом тепла й вологи, тому за голоцену дещо змінювалася.

  На підвищених розчленованих лесових рівнинах, височинах і високих берегах річок Лісостепу в той час формувалися широколистяно-лісові ландшафти (дібровні, грабово-дібровні, липово-дібровні) з сірими лісовими ґрунтами. На лесових слаборозчленованих і терасових рівнинах поширилися лучно-степові ландшафти з чорноземами типовими.

  У Степу з півночі на південь чергувалися ландшафти різнотравно-ковилово-типчакових степів із чорноземами звичайними, типчаково-ковилові степи з чорноземами південними, полинно-типчаково-ковилові з темно-каштановими ґрунтами.

   Процес формування ландшафтів у голоцені не був тільки природним. Територія України була заселена людиною ще в доголоценовий час, але саме в голоцені її господарська діяльність ставала дедалі вагомішим чинником формування і зміни ландшафтів.

  У першій половині голоцену основними галузями господарства первісного суспільства були полювання та збиральництво. Ці види діяльності дещо змінювали природний розвиток ландшафтів, оскільки полювання на бізонів, зубрів, турів, тарпанів, сайгаків часто супроводжувалося штучними пожежами під час облав. У лісах випалювання підліску застосовувалося для розрідження лісової рослинності, утворення галявин із густим травостоєм із метою збільшення поголів'я зубрів, оленів, косуль та інших травоїдних тварин. Ці пожежі стримували побільшення площ лісів і змінювали видовий склад лісової та степової рослинності, що не могло не впливати на процеси ґрунтоутворення.

  У VIII—IV тис. до н. е. (доба неоліту) населення досягло кількості, яку вже не могли задовольнити обмежені ресурси диких тварин і рослин, що почали скорочуватись через надмірне їх знищення. Тому поступово виникали й поширювалися нові відтворні форми господарства: тваринництво і землеробство. З появою останнього почалися докорінні зміни у природних ландшафтах, оскільки ця форма господарства потребує заміни природної рослинності на культурну, обробітку ґрунту, а тому змінює його властивості, обмін речовин, водно-тепловий баланс і викликає прискорення ерозійних процесів.

  Від часів трипільської культури (IV—III тис. до н. е.) в Лісостепу землеробство стало провідною галуззю господарства. Відтоді почалося виокремлення орного й підсічного землеробства. Упродовж наступних тисячоліть підсічне землеробство було панівним на Поліссі, а орне — в Лісостепу. Степова зона традиційно використовувалася як природні кормові угіддя для тваринництва; землеробство там почало розвиватися порівняно недавно.

  На перших етапах землеробського освоєння Лісостепу сільськогосподарські угіддя охоплювали незначні території, тяжіючи головно до широколистяно-лісових ландшафтів поблизу річкових долин. Привододільні лучно-степові ландшафти Лісостепу залишалися майже неосвоєними до XVI—XVII ст. Цю закономірність можна пояснити особливостями тогочасної техніки землеробства. Через недосконалість знарядь обробітку ґрунту і потужну дернину степової рослинності широке сільськогосподарське використання чорноземів було неможливе. Рівночасно вивільнення орних ділянок з-під лісу випалюванням було добре знайоме та найбільш зручне для давніх землеробів. Крім того, привододільні простори були небезпечними через напади кочівників — мешканців степів (скіфів, сарматів, хозар, печенігів, половців, татар).

  На Поліссі підсічна система землеробства проіснувала аж до початку XX ст., завдяки її зручності й доцільності в лісових районах з малою густотою населення. Орне землеробство поширилося на Поліссі за часів Київської Русі; то були «лесові острови» з ландшафтами широколистяно-лісового типу.

  Із XVI ст. зменшення лісистості в Лісостепу й на Поліссі відбувалося швидкими темпами не лише за рахунок збільшення населення та його потреб у сільськогосподарських угіддях, а й через розвиток промислів, пов'язаних із використанням деревини (виробництво металу — рудні, виробництво скляних виробів — гути, виробництво поташу — буди тощо). Крім того, набув розвитку експорт деревини. У XVII ст. завдяки цим чинникам земельні ресурси широко-листяно-лісових ландшафтів практично вичерпались, і почалося землеробське освоєння лучних степів Лісостепу. Ці ландшафти були розорані до кінця XVIII ст. Відтоді настала черга степової зони, природну рослинність якої було майже повністю знищено протягом століття. З другої половини XIX ст. у степовій зоні почалися катастрофічні посухи й пилові бурі, пов'язані з суцільною сільськогосподарською освоєністю.

  Швидке зростання населення і розвиток товарності сільськогосподарської продукції змушували виробників максимально розширювати орні площі за рахунок ландшафтів, які раніше вважалися непридатними для землеробства (круті схили, піщані тераси, заплави річок тощо). Через це наприкінці XIX ст. стався «вибух» водної ерозії — змивання ґрунту на схилах, швидке зростання ярів, замулення й пересихання малих річок і заплавних озер.

  У XX ст. з'явилися нові чинники антропогенних змін ландшафтів — індустріалізація виробництва, осушення заболочених земель, будівництво водосховищ і каналів, хімізація сільськогосподарських угідь і т. ін.

  Промисловість здійснює вплив на ландшафти переважно безпосередньою їх руйнацією, особливо видобувна (кар'єри, відвали, терикони), та викидами в атмосферу і гідросферу забруднювальних речовин, що розносяться вітрами на значні відстані та потрапляють практично в усі ландшафти. Осушення та зрошення змінюють природний водний режим ландшафтів і спричинюють невластиві для них фізико-географічні процеси (видування торфовищ, підтоплення й засолення чорноземів тощо).

  Тому в наш час не змінених господарською діяльністю ландшафтів в Україні практично не залишилось. Малозмінені ландшафти становлять 15—20% території, здебільшого це вторинні лісові насадження, заболочені ділянки, території заповідників. За оцінками фахівців, для компенсації антропогенного впливу таких ландшафтів повинно бути від 40 до 60%.


НазадЗмістВперед

 

 
© www.SchoolLib.com.ua