Головна

Шкільна бібліотека

Перелік предметів

Англійська мова
Біологія
Географія
Економіка
Інформатика
Історія
Математика
Німецька мова
ОБЖ
Політологія
Право
Природознавство
Психологія і педагогіка
Російська мова
Соціологія
Фізика
Філософія
Французька мова
Українська мова
Хімія

Підручники в PDF


 

ЕКОНОМІЧНА ТА СОЦІАЛЬНА ГЕОГРАФІЯ

Розділ другий

РЕГІОНИ І КРАЇНИ СВІТУ

Тема 11. АЗІЯ

5. СХІДНА АЗІЯ

КИТАЙ

 

Площа — 9,6 млн. км2.

Населення — 1,26 млрд. осіб.

Столиця — Пекін (13 млн. осіб).

Територія, кордони, адміністративно-територіальний поділ. Площа Китаю майже дорівнює площі Європи. Країна межує на півночі — з Казахстаном, Російською Федерацією, Монголією, на сході — з Північною Кореєю, на півдні — з В'єтнамом, Лаосом, М'янмою, Бутаном на заході — з Непалом, Індією, Пакистаном, Афганістаном, Киргизстаном, Таджикистаном.

На сході Китай омивають води Бохайської затоки, Жовтого, Східнокитайського та Південно-Китайського морів.

Протяжність країни з півночі на південь — 5,5 тис. км., із заходу на схід — 5,2 тис. км. Довжина сухопутних кордонів — 21,5 тис. км, морських — 15,0 тис. км.

У Китаї є специфічний адміністративний район Тайвань із особливим статусом. У 1997 р. до складу КНР увійшов ще один специфічний район на правах особливого адміністративного — Сянган (Гонконг), який тривалий час перебував у складі Великобританії, а у 1999 р. на таких же правах — Аоминь (Макао), який теж належав Великобританії. Площа території Сянгану близько 1,1 тис. км2, населення — понад 6,3 млн. осіб, площа Аоминю — 16 км2, населення — 0,5 млн. осіб.

Економіко — географічне і геополітичне положення. Економіко — географічне і геополітичне положення Китаю є надзвичайно вигідним. Він розташований у східній периферійній частині Євразії, але є морською державою, що підсилює вигідність її економіко — географічного і геополітичного положення.

Глобальне положення Китаю по відношенню до США — головного ядра світової сили, а також по відношенню до Японії — однієї з наймогутніших держав, теж дуже вигідне. Китай належить до країн третього світу, які тривалий час характеризувалися як "країни, що розвиваються". Цю країну часто називають "світовим селом".

Природно-ресурсний потенціал та екологічна ситуація. Китай має надзвичайно багатий і різнокомпонентний природно-ресурсний потенціал, який виступає потужним фактором розвитку і розміщення всіх видів господарської діяльності та розселення. На розміщення виробництва і на розселення в першу чергу впливає рельєф. У Китаї переважають гори, високі рівнини і плато. Території з абсолютною висотою понад 500 м. займають близько 84% площі країни, в т. ч. території з висотами від 500 до 1000 м. — 19%, з висотами від 1000 до 2000 м. — 28%, з висотами від 2000 до 5000 м. — 18%, з висотами понад 5000 м. — 19%. Західна частина країни є найвищою: тут розташоване Цінхай-Тибетське нагір'я ("Дах світу"), оточене гірськими системами. Це перша найвища сходинка у рельєфі. Друга сходинка — широченна смуга високогірних рівнин у Внутрішній Монголії, Джунгарській і Таримській котловинах.

Третя, найнижча сходинка, — рівнини Сунляо, Велика Китайська низовина та низовини середньої і нижньої течій Янцзи, території на південь від Янцзи (горбисті рівнини Цзяннані), які прилягають до Тихого океану і є найважливішими землеробськими районами.

Клімат Китаю в цілому має континентально-мусонний характер. Майже три чверті території знаходиться у відносно сприятливих кліматичних умовах (26% в помірному, 19% в теплому, 26% в субтропічному, 1% в тропічному поясах), що дає змогу вирощувати практично всі сільськогосподарські культури.

Середня температура січня коливається в межах -4°С (~30°С в окремих гірських районах на північному сході) до +8°С на півдні Китаю. Середня температура липня змінюється від +20°С на півночі до +29°С на півдні. Сумарний обсяг річних опадів — 6000 млрд. м3 (5% річних світових опадів). Середньорічна кількість опадів — 630 мм. Цей показник коливається від 500 мм. до 2000 мм., зменшуючись на північний захід. Для Китаю характерні часті повені і посухи. За час від 206 р. до Х р. і по 1949 р. Китай пережив 1992 величезні повені і 1056 посух. За цей період тільки р. Хуанхе майже 1500 разів проривала дамби, 26 разів різко змінювала русло. В середньому 7 разів на рік (з травня до вересня) морське узбережжя країни зазнає впливу тайфунів. Усе це завдає величезних збитків народному господарству країни. Незважаючи на те, що після 1949 р. частота повеней і посух практично не зменшилася, в цілому кліматичні умови сприятливі для вирощування майже всіх сільськогосподарських культур. Жарке літо, тривалий вегетаційний період дають змогу на значних площах здійснювати повторні посіви, а на південь від р. Хуанхе вирощувати два і більше врожаїв у рік.

Ґрунтовий покрив країни теж надзвичайно різноманітний — від бурих лісових і підзолистих ґрунтів на північному сході до червоноземів на півдні, а також сіро-бурих пустельних ґрунтів на північному заході. Практично тут є всі види ґрунтів Євразійського континенту, крім тундрових і ґрунтів північної тайги. Лише 1/10 території — орні землі, 1/8 — ліси, 1/3 пасовища, решта — 1/8 — піскові і кам'янисті пустелі. За орними угіддями і пасовищами на душу населення Китай утричі поступається світовому рівню, а за лісовими угіддями — у 8 разів. Орні землі зосереджені на обширних алювіальних рівнинах і терасах, де переважають темні лугові ґрунти.

Для землеробства на алювіальних рівнинах басейнів рік Хайхе, Хуанхе, Хуайхе використовують світлі лугові ґрунти. Основні ґрунти другого важливого сільськогосподарського району — району рисосіяння і в басейні р. Янцзи і в Південному Китаї — червоноземи.

Особливе місце в ґрунтовому покриві займають так звані рисові ґрунти, які утворилися в результаті трансформації ґрунтів різного типу при вирощуванні рису — основної сільськогосподарської культури. На рисові ґрунти припадає третина орних земель, з них збирають близько 45% усіх зернових.

Ще більш окультурені ґрунти лесового плато, де практично відсутні природні ґрунти. Основними факторами формування цих ґрунтів є древня культура землеробства у цьому районі (4-5 тис. років), його особливий характер, а також катастрофічний розвиток ерозійних процесів.

Китай займає шосте місце у світі за запасами поверхневих вод.

Протяжність усіх рік — близько 227 тис. км. Через Китай протікає понад 50 тис. рік, площа басейну яких перевищує 100 км2. Більшість рік тече з заходу на схід і впадає в Тихий океан. Басейн Тихого океану (найбільші ріки Янцзи, Хуанхе, Амур, Чжуцзян) займає майже 60% площі країни. Загальний об'єм річкового стоку становить 2700 млрд. м3, що майже дорівнює об'єму стоку усіх рік Європи. На душу населення припадає 2,7 тис. м3 водних запасів (25% середньосвітового показника). Щорічне споживання води — понад 460 млрд. м3. Розподіл поверхневого стоку на території Китаю не збігається з розміщенням земель, що обробляються. Так, на Південний Китай припадає 75% стоку всіх рік, а площа орних земель — 88%. Для Північного Китаю ці показники становлять відповідно 17 і 50%.

Найбільша річкова система Китаю, яка займає 1/5 території країни, — басейн р. Янцзи. За об'ємом стоку (979350 млн. м3, тобто 38% усього стоку рік країни) р. Янцзи займає перше місце серед рік Азії і четверте — в світі.

У різні пори року на річках Китаю спостерігаються значні коливання рівня води (до 15 м.), що ускладнює річкове судноплавство.

У країні дуже багато каналів. Найвідоміший і найбільший у світі — Великий канал, будівництво якого розпочалось ще 2400 років тому. Зараз протяжність каналу від Пекіна до Ханчжоу 1794 км. У Китаї величезна кількість озер, загальна площа яких — 80 тис. км2. Серед них 12 великих озер з площею понад 1 тис. км2 кожне.

Важливе значення мають підземні води, ресурси яких становлять до 700 млрд. м3. З них 630 млрд. м3 зосереджені на сході країни. Широке використання підземних вод почалось у 70-х роках, у зв'язку з тривалою посухою. Тільки на сході країни було викопано понад 2 млн. колодязів.

Надзвичайно різноманітним є рослинний світ Китаю, який нараховує близько 35 тис. видів, в т.ч. 2,8 тис. видів дерев. На території країни можна зустріти майже всі типи ландшафтів, властивих північній півкулі: пустелі, степи, луки, савани, хвойні і листяні ліси помірного поясу, листопадні ліси субтропічного і дощові ліси тропічного поясів. У гірських районах — багаті за рослинністю альпійські та субальпійські луки.

Тваринний світ представлений 3,5 тис. видів хребетних (10% світової фауни), 2 тис. видів риб, 1,1 тис. видів птахів, 450 видами диких тварин, 210 видів земноводних, 300 видів плазунів тощо. В країні є 50 зоопарків, 85 заповідників площею 2,2 млн. га. Три заповідники — Болунський (провінція Сичуань), Чанбайшаньський (провінція Гірін) і Динхушаньський (провінція Гуандун) — є науково-дослідними базами міжнародного значення.

Китай має практично всі види корисних копалин (140). За запасами вольфраму, олова, сурми, цинку, титану, магнезиту, бури, рідкоземельних елементів країна займає перше місце у світі; за запасами бокситів, фосфору, нікелю, ртуті, марганцевих руд, молібдену, ніобію — друге; за запасами залізної руди — третє. В Китаї є значні родовища нафтоносних сланців, сірки, солі, гіпсу, мідної руди, розвідані родовища понад 50 видів металів. За запасами золота країна займає четверте місце у світі. Розвідані родовища майже 80 видів неметалічних корисних копалин (найбільші запаси магнезиту, фосфориту, азбесту, графіту, плавикового шпату).

У країні надзвичайно складна екологічна ситуація: тільки 20% промислових стоків пропускаються через очисні споруди, лише третина промислових твердих відходів переробляється. Забруднення повітря в містах, як правило, перевищує допустимі норми. Щорічно в атмосферу викидається більше 10 млн. т двоокису сірки, кілька мільйонів тонн окислів азоту, що призводить до випадання "кислотних дощів". Дуже забруднені ріки, в які щорічно скидається 80-90 млн. т. неочищених промислових і побутових стоків.

Населення. Китай — найбільш заселена країна світу. У ній проживає 1,26 млрд. осіб (22% населення світу). Це означає, що кожен п'ятий житель Землі — китаєць.

На початку нашої ери населення Китаю становило всього 60 млн. осіб і до XVII ст. його чисельність практично не змінювалась.

Різкий ріст населення тут почався у XVIII-XIX ст. У 1868 р. у країні вже проживало 300 млн. осіб, а в 1949 р. — 542 млн. осіб. Причому цей ріст міг би бути ще більшим: до 1949 р. кожна п'ята дитина в республіці помирала, не доживши до одного року, а середня тривалість життя становила всього 35-40 р.

Переписи населення проводились в Китаї ще в сиву давнину. Кількість жителів підраховувалась і за кількістю з'їденої солі, і за кількістю поштових відправлень. Після утворення КНР у країні було проведено чотири загальнонаціональні переписи населення: у 1953 р. кількість жителів становила 588 млн. осіб, у 1964 р. — 705 млн. осіб, у 1982 р. — 1,08 млрд. осіб, у 1990 р. — 1,13 млрд. осіб. У статевій структурі населення переважають чоловіки. Це пов'язано з більш високим соціальним статусом чоловіків, тяжкими умовами праці жінок і частими дітонародженнями. Для обмеження росту чисельності населення з середини 60-х років у країні почали здійснювати політику планування сім'ї. При цьому спочатку допускалась сім'я з трьома дітьми, через кілька років — з двома, а з початку 80-х років зразковою вважалася сім'я з однією дитиною. Сім'ї, які мали одну дитину, отримували пільги, грошові премії. Як тільки народжувалася друга дитина, сім'я позбавлялася пільг і мусила повернути державі всі грошові премії.

Тим часом втілення у життя заходів, спрямованих на стримування росту населення, породило нові проблеми, найважливішими з яких є старіння населення. Тому на зламі століть був прийнятий новий закон: народження другої дитини не карається економічними санкціями при умові, що друга дитина народжується після того, як першій виповнюється 20 років. Якщо в середині 90-х років у Китаї налічувалося 5,5% усього населення у віці понад 65 р. (близько 70 млн. осіб), то на початок нового тисячоліття чисельність цієї вікової групи перевищила понад 7% населення. Але перші результати політики планування сім'ї проявилися ще в 70-80-х роках. Коефіцієнт смертності знизився з 20‰ на початку 50-х років до 6,7‰ в 1990 р. Дитяча смертність становила на початку 80-х років 34,7%. Коефіцієнт народжуваності в перші роки існування КНР утримувався на високому рівні — 35- 40‰, в кінці 70-х років зменшився до 17,8‰, а в 1990 р. знову виріс до 21,1‰. Відповідно змінювався і природний приріст населення. Упродовж 90-х років коефіцієнт народжуваності зменшився приблизно в 1,5 разу. Та в даний час Китай знаходиться на порозі нового "буму" народжуваності: в результаті проведення економічної реформи і росту рівня доходів сім'ї виплачують отримані раніше грошові допомоги з метою народження другої дитини ще до того, як першій виповниться 20 років.

За останні сорок років подвоїлася щільність населення. Вона досягла на зламі ХІХ-ХХ століть 132-133 особи на км2. Населення розселене дуже нерівномірно. Понад 80% його проживає на 0,1 території країни. Найбільш заселеними районами є території середньої і нижньої течії річок Хуанхе, гирла Янцзи, дельти ріки Чжуцзян, плато провінції Сичуань, окремі райони Північно-Східного Китаю. Тут щільність населення становить 400-600 осіб на км2, в т. ч. в районі Шанхая — близько 2 тис. осіб, Пекіна — понад 580 осіб. Рідко заселена північно-західна частина країни: у Тибеті щільність населення становить всього 2 особи на км2. Частка міського населення різко зросла — з 21% у 1982 р. до 30% в середині і до 33 % на кінець 90-х років.

У 34 містах — мільйонерах зосереджено близько 40% міського населення країни. Найбільшими містами є Шанхай, Тяньцзинь, Шеньян, Ухань, Гуанчжоу, Харбін, Чунцин. Великим містам Китаю властиві всі проблеми міст світу. Особливо гострою є житлова проблема: забезпеченість населення житлом становить менше 5 м2 на людину. Китай має найбільш багаточисленні трудові ресурси. В народному господареві зайнято дещо більше половини всього населення. На початок нового тисячоліття в країні налічувалося лише близько 3% безробітних. Три чверті зайнятих припадає на сільські райони. Зараз дуже гострою є проблема працевлаштування. Середня тривалість життя — 69,5 року.

КНР — багатонаціональна країна, в якій нараховується 56 народностей. Понад 93% населення — китайці (ханьці).

Чисельність національних меншин — близько 95 млн. осіб, 16 національних меншин нараховують понад 1 млн. осіб: монголи, хуей, тибетці, уйгури, мяо, ліцзу, ій, чжуани, буї, корейці, маньчжури, туцзя, хані, дун, яо, бай. Найчисельніша народність — чжуан (13 млн. осіб). Райони розселення національних меншин займають майже 60% території Китаю. Це головним чином периферійні райони північного і південного заходу, північного сходу. Головна одиниця адміністративно-територіального устрою — провінція. В наш час в Китаї налічується 23 провінції.

Державна мова — китайська. Вона є однією з найбільш поширених мов у світі і однією з офіційних мов ООН.

Історія, культура, релігія. Китайська цивілізація — одна з найдревніших у світі. Найдавніші сліди людини, яка жила понад 1,7 млн. років тому, знайдені в південно-західній частині Китаю. Біля Пекіна в печері Чжоукоудянь знайшли сліди синантропа ("китайської людини"), який жив тут близько 500 тис. років тому і мав усі основні риси людської істоти: ходив прямо, на двох ногах, знав вогонь, використовував найпростіші знаряддя праці. У період неоліту в Китаї існувало кілька різних культур, найкраще вивченими з яких були Яншао (ІІІ-ІV тисячоліття до Христа) і Яуншань (середина ІІІ - середина II тисячоліття до Христа). Яншаосці займалися землеробством, рибальством, розводили свиней і собак, виробляли гончарні вироби і знаряддя праці з каменю й кістки. Первісна община яншаосців базувалася на кровно-рідних зв'язках, причому вона була материнською: чоловік завжди переходив у рід жінки. Культура Луншань, яка прийшла на зміну Яншао, представляла собою патріархальне суспільство. В цій культурі вже простежуються ознаки соціального і майнового розшарування родових общин в племена чи союзи племен.

Три тисячі років тому в Китаї вміли відливати бронзу, виготовляти шовк.

У 1911-1913 рр. відбулась Сіньхайська революція, яку вважають початком нової історії Китаю. В країні був сформований національний уряд з представників крупних землевласників і капіталістів.

1 серпня 1949 р. проголошено КНР. На той час Китай був слаборозвиненою аграрною країною з дезінтеграцією господарського життя, товарним дефіцитом і колосальною армією безробітних. Промисловість була розвинена слабо, підприємства мали примітивне обладнання. Основні галузі господарства, залізниці, зовнішня торгівля контролювались іноземними монополіями. У середині 50-х років XX ст. в керівництві КПК активізувалась група Мао Цзедуна, яка, незважаючи на конкретні умови і обставини, форсувала соціалістичні перетворення: кооперувала сільське господарство, ліквідувала приватну промисловість тощо.

На початку 1958 р. висунули тезу про те, що Китай, крокуючи "особливим курсом", зможе через 7-10 років перегнати США і стати світовою державою. Нова генеральна лінія називалась лінією "великого стрибка" і "народних комун". Почався масовий перехід від сільськогосподарських кооперативів до комун. Усуспільнювалося все, навіть речі домашнього вжитку. "Великий стрибок" поставив економіку країни на грань катастрофи.

Різко впав життєвий рівень населення, виросла смертність, запанував голод. У 1961 р. був прийнятий новий курс на "урегулювання, зміцнення, поповнення і підвищення" рівня всього народного господарства з метою ліквідації наслідків "великого стрибка".

Але в 1966 р. життя країни знову було дезорганізоване, почався період "культурної революції" — період репресій, переслідувань інакомислячих, публічних страт.

Після смерті Мао Цзедуна почалися пошуки шляхів модернізації Китаю. Батьком нових методів демократизації і реформування соціалізму став Ден Сяопін. На цьому шляху було немало труднощів: інфляція, зловживання службовим становищем ряду офіційних осіб, корупція і т. ін.

Багатонаціональність країни зумовила поширення найрізноманітніших релігійних вірувань, хоча після 1949 р. багато людей почали відносити себе до осіб, що знаходяться "поза релігією". В наш час до числа осіб "поза релігією" відноситься понад 71% населення. Народну релігію сповідують понад 20% населення, буддизм — 6%, іслам — понад 2%, християнство — близько 0,2%, інші вірування — решта населення.

Загальна характеристика господарства. Економіка КНР — багатоукладна. В країні співіснують п'ять форм власності: державна, колективна, індивідуальна, приватна і державно-капіталістична. Домінує соціалістичний господарський уклад. Але частка державних підприємств постійно зменшується, зростає питома вага підприємств колективного сектору. Наприкінці 1980-х років спостерігався стрімкий ріст кількості індивідуальних і приватних підприємств, в яких зайнято більше семи працівників. Набула поширення практика здачі невеликих підприємств в оренду приватним особам, а також створення державно-капіталістичних підприємств (тобто підприємств з участю іноземного капіталу). їх кількість вже перевищила 20 тис.

Сьогодні Китай має величезний економічний потенціал. Темпи приросту промислової і сільськогосподарської продукції дуже високі. У 1976-1987 рр. ріст валового національного продукту становив в середньому 9,3% в рік, валової промислової продукції — 11,8; валової продукції сільського господарства — 6,5 і зовнішньоторговельного обігу — 16,8%. У 1987 р. країна вийшла на четверте місце в світі за розмірами валового національного продукту. Але в 90-х роках темпи економічного розвитку Китаю дещо знизилися: пропустивши поперед себе кілька країн, він опустився по виробництву загального обсягу ВНП на кінець 1990-х років на сьоме місце після США, Японії, Німеччини, Франції, Великобританії та Італії. У 90-х роках XX ст. в Китаї щорічно видобувалося близько 9 млн. т. бокситів, 2 млн. т. глинозему, 28 млн. т. кухонної солі, понад 1 млрд. т. вугілля, 15 млрд. м3 природного газу, виплавлялось близько 1 млн. т. алюмінію, 0,5 млн. т. міді, 250 млн. т. залізної руди, вироблялось понад 12 млн. т. сірчаної кислоти, 510 млн. т. цементу. Суттєво зріс випуск товарів народного споживання, а саме: телевізорів, радіоприймачів, магнітофонів, холодильників, велосипедів.

На початок 1999 р. в країні було 700 млн. зайнятих, у тому числі в містах — близько 207 млн. У цьому ж році в КНР було зареєстровано 3,1% безробітних, тобто рівно стільки, скільки на кінець 1997 р. 1998 рік став періодом нелегкого випробування для КНР. Азійська фінансова криза 1997 р. позначилася шістьма обвалами, які спричинили обезцінення національних валют Японії, Російської Федерації та інших країн. Кілька місяців експорт Китаю характеризувався від'ємними показниками. Щоб подолати наслідки цих обвалів, були відкориговані найважливіші макроекономічні показники, здійснені заходи, спрямовані на стабілізацію економічної ситуації в країні, реалізована реформа в трьох напрямках: на підприємствах держсектору, у фінансовій сфері, урядовому апараті. Завдяки цьому вдалося попередити збитковість державної системи продовольства. У цей же період був затверджений проект реформи системи охорони здоров'я. В результаті економічна система Китаю зміцніла і вже у 1998 р. ВВП становив майже 8 трлн. юанів, що на 7,8% більше, ніж у 1997 р.

Згідно з прогнозами китайських економістів, на початку XXI ст. на КНР буде припадати 30% валового збору найважливіших сільськогосподарських культур, 15% видобутку первинних енергоносіїв, 15-18% світового промислового виробництва і 5% світового товарообігу.

Галузева структура господарства. ВНП КНР під кінець 1990 р. досяг 750 доларів СІНА на душу населення. На промисловість припадало 48% виробництва ВНП, на сільське господарство, включаючи лісове господарство і рибальство, — 24%, на інші галузі та сферу послуг — 28%.

Промисловість Китаю — багатогалузева. За чисельністю промислових підприємств і кількістю працюючих країна займає перше місце у світі. Для галузевої структури промисловості характерні певні диспропорції: між видобувними і сировинними, сировинними і обробними галузями, між підгалузями і окремими підприємствами.

Розвиток промисловості гальмує величезна кількість застарілого обладнання. Так, основні фонди, які були встановлені до утворення КНР, становлять 7%, основні фонди віком понад 15 років — 42%, понад 20 років — 33%, 25 років — 14%. Така структура фондів вимагає величезних коштів на модернізацію і капітальний ремонт. Переважна кількість (понад 90%) промислових підприємств є дрібними. Якість продукції, випущеної на цих підприємствах, нижча, а собівартість вища, ніж на великих підприємствах. Важливе місце займають сільські промислові підприємства, яких вже декілька мільйонів.

Найвищими темпами розвивається легка промисловість Китаю, особливо її найважливіша підгалузь — текстильна. На неї припадає майже 5% усіх промислових підприємств, які виробляють 14% товарної продукції. Близько 35% текстильної промисловості відповідає світовим стандартам. Виробництво і переробка текстильної сировини має територіальні особливості: на півночі країни — це шерсть, льон, конопля, на півдні — шовк, джут тощо. КНР вийшла на перше місце в світі за сумарним випуском тканин, але за виробництвом їх на душу населення вона займає лише третє місце. Менш розвинені швейна, трикотажна, шкіряна, взуттєва підгалузі.

На другому місці харчова промисловість, яка об'єднує понад 40 підгалузей: мукомельно-круп'яну, масло — жирову, рибну, м'ясну, консервну, соляну, тютюнову, чайну, виноробну та ін. В країні налічується понад 70 тис. підприємств харчової промисловості.

Машинобудування — третя надзвичайно важлива галузь промисловості. На її підприємствах зайнято 17 млн. осіб, які виробляють 53 тис. видів виробів. Машинобудування практично повністю забезпечує потреби в основному обладнанні для доменного, мартенівського, коксохімічного виробництва, в залізничному транспорті (за винятком електровозів і тепловозів найновіших конструкцій), металорізальних станках і ковальсько-пресовому обладнанні, багатьох видах двигунів, обладнанні для дрібних і середніх електростанцій тощо.

Найбільшим центром машинобудування є Шанхай, в якому виробляється понад 20% продукції галузі.

Важливими центрами виробництва машино-технічної продукції є Шеньян, Тяньцзінь, Харбін, Пекін, Лоян, Далянь та ін.

Найбільш розвинена підгалузь машинобудування — станкоінструментальна. За станочним парком Китай займає друге місце у світі. Щорічний випуск станків, який зосереджений в основному в провінціях Ляонін, Чжецзян, Цзянсу, а також в Шанхаї, становить близько 150 тис. одиниць. Основними центрами важкого машинобудування, включаючи нафтове і хімічне, є Шеньян, Тайюань, Лоян, Ланьчжоу, Шанхай, Гуанчжоу (Кантон), Фулаерцзі.

Найбільшими центрами транспортного машинобудування, яке об'єднує понад 12 тис. підприємств, є Пекін, Далянь, Ціцікара, Чанчунь, Шеньян, Датун, Циндао, Чанша.

У Китаї випускають кораблі різних типів і класів. Головними суднобудівельними центрами є морські і річкові порти — Шанхай, Далянь, Гуанчжоу, Циндао, Теньцзін, Ухань, Чунцін, Харбін.

Швидко нарощується випуск автомобілів (основні центри автомобілебудування — Чанчунь і Шиянь). Щорічно випускається близько 0,5 млн. автомобілів. Але забезпеченість автомобілями китайського населення дуже низька. На вулицях зустрічаються імпортні автомашини, найчастіше японські. Зате вулиці більшості міст просто наводнені велосипедами. КНР займає перше місце в світі за їх виробництвом. У 90-х роках щорічно випускалось понад 30 млн. велосипедів. Китайські велосипеди користуються популярністю в багатьох країнах світу.

Значна увага в Китаї приділяється розвиткові електронної і приладобудівної промисловості. Наприклад, у 90-х роках минулого століття щорічно випускалось близько 30 млн. телевізорів. Розвиток в КНР космічної техніки, особливо ракетобудування, сприяв створенню підприємств, що випускають ПЕОМ, найсучасніші засоби зв'язку, електронні контрольно-вимірювальні прилади.

Центри найновіших галузей тяжіють до приморських районів, які краще забезпечені трудовими ресурсами, мають вигідне економіко — географічне положення, більш розвинену виробничу і соціальну інфраструктуру. Налагоджено випуск обладнання для легкої промисловості (текстильної, швейної, трикотажної).

Сільськогосподарське машинобудування орієнтоване на випуск малогабаритної техніки для селянських господарств.

Паливно-енергетичні галузі. Незважаючи на наявність багатої мінерально-сировинної бази, розвиток видобувних галузей в цілому відстає від обробних. Щодобово в країні споживається понад 2,2 млн. т. вугілля, 270 тис. т. нафти, 1,5 млн. м3 газу, 1,1 млрд. кВт електроенергії. Дуже низьким є коефіцієнт використання електроенергії (менше 30%, проти 40% в розвинених країнах Європи і 50% — в Японії і США).

Щорічний видобуток вугілля в останньому десятиріччі становив понад 1 млрд. т (потенційні запаси — 3200 млрд. т., розвідані — 850 млрд. т.). Родовища вугілля є практично в усіх провінціях і автономних районах КНР, але за об'ємами запасів і видобутком виділяється Північний Китай.

Нафтова промисловість — відносно молода галузь. Китай посідає 5-те місце в світі за видобутком нафти, 4-те місце — за виробництвом електроенергії. При цьому в останні роки найвища концентрація нафтовидобутку мала місце в Північно-Східному Китаї. Перспективи розвитку нафтової промисловості пов'язані з освоєнням континентального шельфу (Бохайська і Ляодунська затоки).

Теплоелектростанції, які працюють в основному на вугіллі, виробляють 3/4 електроенергії. Найбільші з них розташовані у вугільних басейнах Північно-Східного Китаю.Першу геотермічну електростанцію збудовано у Лхасі (Тибет). Найбільша гідроелектростанція Гечжобуа знаходиться в середині течії р. Янцзи (потужність 2715 МВТ). Ведеться будівництво атомних електростанцій в провінціях Гуандун і Цзянсу при технічній співпраці з Францією, Бразилією й іншими країнами. Незважаючи на розвинену електроенергетичну базу, електроенергії постійно не вистачає — залишаються недовантаженими 25- 30% виробничих потужностей.

Металургійна промисловість базується на використанні власного природно-ресурсного потенціалу. КНР виділяється запасами і видобутком залізорудної сировини (відповідно третє і друге місця у світі). Найбільші запаси — в Аньшаньському басейні. Представлені всі стадії металургійного циклу, але країна відчуває дефіцит у високосортній сталі, прокаті. Найбільші підприємства — це комбінати повного циклу. Вони, як правило, розташовані в районах видобутку руди і кам'яного вугілля. Технічний рівень металургійного виробництва невисокий. Тим часом країна вийшла на четверте місце в світі за розвитком цієї галузі.

Основні центри кольорової металургії — міста в провінціях Ляонін, Юньнань, Хуайнань, Ганьсу. Китай експортує понад 50 видів кольорових металів ( олово, сурма, ртуть, молібден та ін.).

Велика увага приділяється розвиткові хімічної промисловості, яка розглядається як важливий засіб інтенсифікації сільського господарства. Міндобрив виробляється майже 100 млн. т. в рік. В останні роки інтенсивно розвивається виробництво смол і пластмас. Найважливішими центрами випуску хімволокна є Шанхай, Ляон, Баодін.

У КНР діють близько 12 тис. підприємств промисловості будівельних матеріалів. Найбільші цементні заводи є в Беньсі, Даляні, Таньшані, Датуні, Нанкіні, Шанхаї і т. д. За виробництвом цементу (0,2 млрд. т. в рік) Китай займає перше місце в світі.

Сільське господарство. Провідною галуззю сільського господарства Китаю є рослинництво. В ньому зайнята більшість самодіяльного населення. За різноманітністю сільськогосподарської продукції КНР займає перше місце у світі. Площа ріллі в Китаї становить 100 млн. га. Спостерігається стійка тенденція до її зниження: розширюється площа заболочених, засолених і опустелених земель, багато землі вилучається під різні види будівництва. Всі сільськогосподарські угіддя Китаю становлять 52% площі країни, в т. ч. рілля — 10%, пасовища — 41,7%. Більше третини орних земель потребують зрошення. Рослинництво виробляє 60% валової продукції сільського господарства, тваринництво — 18%, підсобні промисли — 22%.

Рис — основна продовольча культура. За умовами вирощування його поділяють на поливний і суходільний. Суходільний рис вирощують в основному в Північному Китаї, поливний — в Південному. В південних і південно-східних районах Китаю збирають по два врожаї в рік.

Пшениця — друга за значенням культура. В Китаї вирощується як озима, так і яра пшениця. Райони вирощування озимої пшениці розташовані в басейні р. Хуанхе.

Серед інших зернових важливе місце займають кукурудза, просо, гаолян, ячмінь. Зернові становлять в Китаї 3/4 харчового раціону. У 90-х роках на душу населення вирощувалось 350-400 кг. зерна. У 1998 р. в Китаї було вироблено 490 млн. т. зерна.

Найважливішими зерновими районами є провінції Сичуань, Цзянсі, Шаньдун, Хуайнань, Хенань та ін. У Китаї вирощують і картопляні, в т.ч. солодку картоплю — батат. В цілому в структурі посівних площ КНР 77% припадає на зернові культури, 14% — на технічні, 9% — на інші. Величезну увагу в Китаї приділяють вирощуванню технічних культур. За збором бавовнику, який вирощують в басейнах рік Хуанхе і Янцзи, КНР займає третє місце в світі (4 млн. т. щорічно).

Вирощують такі олійні культури, як арахіс (провінція Шаньдун), рапс, кунжут.

У Китаї вирощують зелений і чорний чай — 0,5 млн. т. щорічно (провінції Чжецзян, Хенань, Аньхой, Дуцзян). КНР належить перше місце в світі за виробництвом шовку (провінції Сичуань, Чжецзян, Цзянсі). Вирощують також цукрову тростину (50 млн. т.), цукровий буряк (10 млн. т.), джут, тютюн, фрукти.

У Китаї традиційно склалося два типи тваринництва. Перший дуже тісно пов'язаний із землеробством і має підсобний характер: в землеробських рівнинних районах розводять переважно свиней, тяглову рогату худобу, птицю. В західних районах поширене екстенсивне кочове чи напівкочове скотарство. Близько 90% виробництва м'яса припадає на свинарство. У 90-х роках в КНР вироблялось щорічно 20 млн. т. свинини, 2 млн. т. яловичини і баранини, 3 млн. т. молока, 0,2 млн. т. шерсті. Останнім часом темпи розвитку тваринництва зросли і перевищили середньосвітові показники.

КНР займає третє місце в світі за виловом риби й виробництвом рибопродуктів. Найбільші ріки країни — Янцзи і Хуанхе — за виловом риби на 1 км2 відносяться до числа найбільш продуктивних рік світу. З 500 прісноводних риб промислове значення мають близько 30.

Більше 2/3 вилову риби у внутрішніх водах забезпечується штучним риборозведенням, в т. ч. на рисових полях. Рибу при цьому не підгодовують. У пошуках їжі вона рихлить ґрунт і знищує сільськогосподарських шкідників.

Значне місце в сільському господарстві КНР займають підсобні промисли (плетіння циновок, кошиків, збирання лікарських рослин), якими займаються, як правило, у вільний від польових робіт час.

Капітальне будівництво здійснюють підприємства будівельного комплексу, на яких працює приблизно 20 млн. осіб.

Щорічний обсяг капіталовкладень у народне господарство становить близько 350-500 млрд. юанів, в т. ч. за рахунок державних бюджетних коштів — 16%, внутрішніх позик — 21%, зовнішніх позик — 3,4%, власних засобів підприємств і організацій — 49% та ін.

Близько 40% капіталовкладень спрямовуються на будівництво великих і середніх об'єктів, 57% — на будівництво дрібних об'єктів. Крім того, структуру капіталовкладень можна подати і в такому вигляді: 47% вкладається в нове будівництво, 35% — на розширення потужностей, 7% — на реконструкцію. На виробниче будівництво направляється 61% асигнувань, на невиробниче — 39%, в т. ч. на житлове будівництво — 16%.

Транспорт і зв'язок. У КНР налічується близько 80 тис. підприємств транспорту і зв'язку, на яких працює майже 9 млн. осіб. Більше 90% перевезень припадає на підприємства державного сектора.

Структура вантажних перевезень має такий вигляд: 48% припадає на залізничний транспорт, 28% — на автомобільний, 19% — на водний, більше 5% — на трубопровідний. Основний обсяг вантажопотоків зосереджений у східній частині Китаю.

Довжина залізничних колій — 53 тис. км., автомобільних шляхів — 965 тис. км., водних шляхів — 110 тис. км. На 1 тис. км2 припадає 5 км. залізничних доріг (66-й показник у світі). Основні вантажопотоки (60% перевезень) припадають на магістралі (20% довжини мережі). Особливо інтенсивно використовуються дороги в східній частині країни: Пекін — Шеньян, Тяньцзінь — Шанхай, Пекін — Гуанчжоу, які забезпечують 34% вантажних і 30% пасажирських перевезень Китаю.

Як і раніше, 80% протяжності залізниць припадає на одноколійні лінії. Довжина електрифікованих ділянок — 4,4 тис. км. Близько 70% локомотивного парку — паровози, причому третина їх випущена понад 30 років тому. Паровозною тягою здійснюється майже 60% перевезень.

Пасажирський залізничний транспорт працює з величезним перевантаженням.

Велика частка вантажів перевозиться внутрішніми судноплавними шляхами, довжина яких 110 тис. км. Щорічний вантажооборот китайських портів перевищує 370 млн. т. У країні 116 морських портів, найбільшими з яких є: Далянь, Тяньцзінь, Ціндао, Шанхай, Ціньхуандао, Нінбо та ін.

Протяжність автодоріг перевищує 965 тис. км, у т. ч. магістральних державного значення — 110 тис. км. На 1 тис. км2 протяжність автодоріг в КНР в 5 разів нижча, ніж в Індії, і в 13 разів нижча, ніж в Японії. В Китаї 10% населених пунктів не мають дорожнього сполучення.

Довжина авіаліній — 324 тис. км. Літаки китайської авіації здійснюють рейси за 300 маршрутами. Протяжність 33 міжнародних авіаліній — 108 тис. км.

Міський громадський транспорт розвинений слабо. В країні налічується 45 тис. автобусів, 4,5 тис. тролейбусів, в чотирьох містах є трамваї, в Пекіні і Тяньцзіні — метро (47 км.). Послугами таксі можуть користуватись жителі 160 міст. 60% пасажирських перевезень здійснюється за допомогою велосипедів. Тільки в Пекіні понад 4 млн. велосипедів.

Загальна протяжність поштових комунікацій в КНР перевищує 5 млн. км. Щорічно поштою відправляється більше 5 млрд. листів, 200 млн. телеграм.

У Китаї дуже низький рівень телефонізації (менше 10 апаратів на 1000 осіб, аналогічний показник в середньому у світі — 120 на 1000, в США — 760 на 1000). Більше половини всіх телефонних апаратів встановлено в органах державного управління, на підприємствах, 14% — телефони загального користування.

Зовнішньоекономічні зв'язки. КНР підтримує торговельно-економічні відносини із 182 країнами світу. Її основні партнери — Японія, США та західноєвропейські країни, на які припадає 55% зовнішньоекономічного товарообігу. Вказані країни також зацікавлені у тісній співпраці з Китаєм.

Дуже важливими є зв'язки КНР з Україною. Китайці добре пам'ятають 1950-ті, коли українські спеціалісти допомагали їм будувати понад 150 великих підприємств. Місцеві фахівці визнають "українське походження" передових на той час авіаційних технологій, технологій тракторобудування та турбіно-будування, буряківництва і тваринництва. Вже тоді існували зв'язки і між деякими регіонами України й Китаю, які були перервані в 60-ті~ на початку 80-х років). Після нормалізації відносин між двома державами (середина 80-х минулого століття) ці зв'язки було поновлено. Найбільш продуктивно вони розвивалися між Україною і провінцією Хубей, а також Києвом і адміністративним центром Хубею — містом Ухань.

За роки незалежності України процеси міжрегіонального співробітництва між нашою державою і Китаєм значно прискорилися. Підписано вже більше десяти угод про співробітництво між областями і містами України та провінціями і містами Китаю. Новими перспективними напрямками двостороннього співробітництва з урахуванням потенціалу регіонів обох країн є: зовнішня торгівля (торгові операції, переробка давальницької сировини, створення спільних підприємств, залучення технологій); промисловість (поставки комплектного обладнання для електростанцій, окремих видів хімічного, металургійного, переробного обладнання, створення спільної асоціації з інжинірингу в галузі енергетики і енергетичного машинобудування для проектування і комплектної поставки енергетичного обладнання в інші провінції Китаю і в треті країни; передача технології виробництва тракторів та інших сільгоспмашин); науково-технічне співробітництво в галузі хімії, металургії, геології тощо.

Друга половина 90-х років характеризується подальшим розширенням географії міжрегіональних зв'язків між окремими регіонами України і КНР і поглибленням їх змісту. У 1993-1998 рр. були започатковані контакти і налагоджене пряме співробітництво: між столицями України і КНР — Києвом і Пекіном (1993), Київською обл. і провінцією Хубей (1994), Луганською обл. і провінцією Хейлунцзян (1994), Херсонською обл. і провінцією Шаньдун (1994), Миколаївською обл. і Спеціальною економічною зоною Шаньтоу (1995), Кіровоградською обл. та округом Сюйчжоу (1995), Автономною республікою Крим і провінцією Хайнань (1995), Донецькою областю і провінцією Гуандун (1996), Хмельницькою обл. і провінцією Хебей (1997), Івано-Франківською обл. і провінцією Шаньсі (1998), а також між містами Харків і Тяньцзінь (1993), Одеса та Ціндао (1995), Херсон і Цзінань (1995), Чернігів і Цзибо (1995), Черкаси та Цзілінь (1996), Дніпропетровськ і Сіань (1997), Запоріжжя та їчан (1997) та ін.

У 1990-х роках експорт забезпечував КНР 80% валютних надходжень. В експортних галузях було зайнято 20 млн. осіб. На зовнішній ринок вивозилося 20% валової продукції промисловості і сільського господарства. Близько 40% імпорту Китаю припадало в цьому періоді на машини, обладнання і транспортні засоби. Важливу роль відігравали Спеціальні Економічні Зони (СЕЗ), які почали створювати з 1979 р. Зараз на них припадає чверть іноземних інвестицій в економіку країни. Більшість СЕЗ розташовані в південних районах: Шеньчжень, Чжухай — на кордоні з Сянганом (Гонконгом); Аоминьом (Макау), Шантоу і Сяминь — на морському узбережжі навпроти Тайваню. Вони мають особливий статус, пільгові податковий, митний та валютний режими.

Територіальні відмінності. Початком формування сучасної регіональної політики в Китаї економісти і географи вважають 1978 р., коли уряд прийняв постанову "Про розгортання робіт по регіональному плануванню". У цій постанові вперше у якості стратегічного завдання висувалась необхідність досягнення ефективності виробництва в результаті його вигідного розміщення. В той час, незважаючи на наявність старого економічного районування (в Китаї виділяли 6 економічних районів: Північно-Східний (дунбей), Північний, Східний, Центрально-Південний, Південно-Західний, Північно-Західний), регіональна політика в ході вирішення практичних завдань здійснювалась офіційно на рівні провінцій. Ден Сяопін надав ширші права провінціям. Вони отримали право встановлювати у адміністративному порядку ціни на деякі товари, "захищати" власний регіональний ринок, автономно вирішувати питання зовнішньої торгівлі та іноземних інвестицій. Можливе поглиблення диспропорцій між окремими провінціями при цьому, як і ймовірне зростання різниці у рівнях економічного розвитку, ігнорувалися. В офіційних документах та в науковій літературі став традиційним поділ країни на такі райони: приморські і внутрішні, "багаті" і "бідні", пограничні і тилові, "райони розташування старих революційних баз", що сприяло поглибленню диференційованого підходу як до територіального планування, так і до економічного районування. Це привело до появи на початку 1980-х років принципово нових схем районування. Усі провінції об'єднані в три зони: Східну, Центральну і Західну. Крім них виділявся Нінся-Хуейський автономний район. Це районування повинне? було сприяти формуванню єдиного економічного простору при максимальному використанні потенціалу кожної із зон.

У результаті між окремими провінціями виникли напружені стосунки, які, на думку багатьох експертів, зумовлені саме нерівномірністю економічного розвитку і неоднозначним впливом на соціально-економічну ситуацію функціонування ВЕЗ та іноземного капіталу. Крім того, нерівномірність економічного розвитку різних провінцій змусила уряд прийняти рішення про реалізацію реформ на "двох швидкостях": на високій швидкості у приморських провінціях та на сповільненій — у провінціях внутрішнього Китаю. Така політика повинна була сприяти економічній інтеграції Китаю на основі врахування регіональних відмінностей. Насправді ж вона породила цілий ряд нових проблем (наприклад, масові міграції населення з однієї сільської місцевості в іншу, з менш розвинених провінцій у ВЕЗ чи більш розвинені провінції), вимагаючи серйозних пошуків подальшої стратегії регіональної політики.

Сподівання китайського уряду на те, що ВЕЗ відіграють роль "локомотива" економічного розвитку країни в цілому, не справдились: ВЕЗ породили нові регіональні проблеми, пов'язані з розподілом ресурсів, виникненням нових диспропорцій в соціально-економічному розвитку регіонів, виникненням корупції тощо.

Подальше економічне зростання Китаю та підтримання необхідної політичної стабільності, яке передбачає вирівнювання темпів економічного росту окремих регіонів та зміцнення міжрегіональних зв'язків, вимагає процесу лібералізації економічного середовища і демократизації політичного життя.

Тепер у Китаї розробляють нові схеми районування. Одним з нових економічних поділів країни передбачається створити 10 великих економічних районів: Північно-Східний Китай, Північний Китай, Район гирла р. Янцзи, Південний приморський район, Район середньої течії р. Хуанхе, Район нижньої течії р. Хуанхе, Район верхньої течії р. Янцзи, Район середньої^ течії р. Янцзи, Сіньцзян, Тибет.

Ймовірні й інші варіанти економічного районування. Вибір оптимального, загальноприйнятного і для пізнавальних цілей і для вирішення завдань управління залежить від ходу економічних реформ, від особливостей вирішення соціально-економічних проблем та від інших факторів.


НазадЗмістВперед

 

 
© www.SchoolLib.com.ua