Головна

Шкільна бібліотека

Перелік предметів

Англійська мова
Біологія
Географія
Економіка
Інформатика
Історія
Математика
Німецька мова
ОБЖ
Політологія
Право
Природознавство
Психологія і педагогіка
Російська мова
Соціологія
Фізика
Філософія
Французька мова
Українська мова
Хімія

Підручники в PDF


 

ЕКОНОМІЧНА ТА СОЦІАЛЬНА ГЕОГРАФІЯ

Розділ другий

РЕГІОНИ І КРАЇНИ СВІТУ

Тема 11. АЗІЯ

4. ПІВДЕННО-СХІДНА АЗІЯ

ІНДОНЕЗІЯ

 

Площа - 1919,4 тис. км2.

Населення — 206,1 (2001) млн. осіб.

Столиця — Джакарта (8,8 млн. осіб).

Територія і географічне положення. Індонезія — найбільша за територією країна Південно-Східної Азії і одна з найбільших острівних країн світу. За розмірами території вона займає 13-те місце у світі.

Індонезія розташована на більш ніж 13,5 тис. островах Малайського архіпелагу, який розкинувся обабіч екватора між Індокитаєм і Австралією. Малайський архіпелаг складається з групи Великих і Малих Зондських островів. До складу Індонезії входять Молуккські острови, а також західна частина острова Нова Гвінея (Іріан-Джая) і прилеглі до нього острови. 2/3 території країни займають Великі Зондські острови (Калімантан, Суматра, Сулавесі і Ява).

 

Склад території Індонезії

Острови

Площа, тис. км2

Частка площі країни, %

 

Великі Зондські острови:

1331,4

69,37

 

Калімантан (крім північної частини)

539,5

 

Суматра

473,6

 

Сулавесі

189,0

 

Ява

126,5

 

Малі Зондські острови:

92,51

4,82

 

Флорес

15,2

 

Сумбава

15,5

 

 

Сумба

11,2

Балі

5,6

 

Ломбок

5,4

 

Молуккські острови:

74,9

4,35

 

Іріан-Джая (західна частина о. Нова Гвінея)

412,8

21,46

 

Як острівна країна, Індонезія має переважно морські кордони. Береги омиваються двома океанами і 13 морями. На північному заході Малаккська протока відокремлює її від Малайзії і Сінгапуру, на північному сході від Філіппін море Сулавесі, а на південному сході моря Тіморське і Арафурське — від Австралії. Сухопутні кордони Індонезія має з Малайзією (на о. Калімантан) і Папуа — Новою Гвінеєю (на о. Нова Гвінея).

Природні умови і ресурси. Рельєф Індонезії сильно розчленований і характеризується поєднанням гірських і рівнинних територій. Більша частина поверхні островів гориста. Гори мають круті схили і значну висоту. Найвища вершина країни г. Джая (5029 м.) знаходиться у західній частині о. Нова Гвінея.

Уздовж узбережжя морів і річкових долин простягаються ділянки алювіальних рівнин. Найбільші площі вони займають в східній частині Суматри, на півдні Калімантану і в західній частині Нової Гвінеї. Значна частина низовин заболочена. Болота є серйозною перешкодою для господарського освоєння території.

Індонезія — район активної вулканічної і сейсмічної діяльності. На архіпелазі знаходиться понад 500 вулканів, з яких близько 100 — діючі. Виверження вулканів, які нерідко супроводжуються землетрусами, завдають великої шкоди господарству.

Гірський рельєф впливає на рівень господарського освоєння території і утруднює транспортні зв'язки. Найбільш освоєні і сприятливі для землеробства родючі гірські долини і пологі схили гір. В горах знаходяться значні запаси корисних копалин.

Корисні копалини. Компонентна структура мінерально-сировинних ресурсів Індонезії досить різноманітна, хоч надра її ще повністю не розвідані.

Найбільшими є запаси паливно-енергетичних ресурсів, особливо нафти, поклади якої оцінюються в 1,2 млрд. т., майже 2/3 загальних запасів Південно-Східної Азії. Особливо багаті на нафту Суматра, східне узбережжя Калімантану, північне узбережжя Яви і морські родовища у Яванському морі. На східному узбережжі Суматри знаходиться одне з найбагатших в Азії і найбільше в країні нафтове родовище Мінас. Запаси природного газу оцінюються у 865 млрд. м3, що становить 1/3 загальних запасів субрегіону. Майже всі вони розташовані в межах нафтоносних районів.

Запаси кам'яного вугілля невеликі. Основні його родовища зосереджені на Суматрі. Кам'яне вугілля низької якості. Значні запаси бурого вугілля є на Калімантані. З інших паливно-енергетичних ресурсів зустрічаються уран і торф.

Індонезія виділяється запасами олова, які оцінюються в 1 млн. т. Майже всі основні родовища олова знаходяться на островах Бангі, Белатунг і Сінкеп, які часто називають "олов'яними островами". За запасами олова країна займає третє місце у світі і друге — у субрегіоні (після Малайзії).

У країні є порівняно великі родовища бокситів. За їх запасами, які оцінюються у 150 млн. т., Індонезія займає друге місце у Південно-Східній Азії. Вони мають великий вміст глинозему, а їх розробка ведеться в основному відкритим способом. Запаси інших металевих руд невеликі. Основні запаси залізної руди зосереджені на Сулавесі. Відкрито запаси марганцю, нікелю, кобальту і міді.

На Суматрі є запаси золота і срібла, а на Калімантані — алмазів. У країні є також сірка, фосфорити та інші корисні копалини.

Кліматичні ресурси. Територія Індонезії розташована в зоні екваторіального і субекваторіального кліматичних поясів. Сезонність клімату проявляється тільки в межах субекваторіального поясу і пов'язана зі зміною мусонних вітрів. Більша частина території країни лежить в межах екваторіального кліматичного поясу. Для рівнинних територій з екваторіальним кліматом характерні високі температури протягом усього року — +24°...26°С. Лише в горах температура знижується до + 15°С. Опади випадають рівномірно протягом року у вигляді злив. На рівнинних територіях в середньому за рік їх випадає до 2000 мм., а в горах — до 4000 мм. Найбільш вологе місце знаходиться в західній частині о. Суматра, де за рік випадає понад 6000 мм. опадів. Найменше опадів у долині Палу на південному заході о. Сулавесі — до 500 мм. за рік.

У межах субекваторіального клімату розташовані тільки східне узбережжя о. Ява і Малі Зондські острови. Для цього регіону характерні високі температури протягом року і яскраво виражене чергування двох сезонів: вологого і сухого. В середньому за рік на рівнинах випадає до 1000 мм. опадів, а в горах — до 2000 мм. Сухий сезон триває з травня до жовтня.

У більшості районів клімат сприятливий для життя людей, особливо на висоті від 500 до 1000 м. Ці райони мають і найбільшу густоту населення.

Кліматичні умови сприятливі для розвитку сільського господарства. Верхня межа сільськогосподарської діяльності значної частини країни знаходиться на висоті вище 2000 м. над рівнем моря. Високі температури упродовж року дають змогу збирати 2-3 урожаї з одного поля.

Ґрунтові ресурси. У ґрунтовому покриві Індонезії переважають латеритні ґрунти, які утворилися в умовах великої вологості і постійно високих температур. На території із сезонним зволоженням поширені червоні ґрунти. Значні площі займають лугові і алювіально-лугові ґрунти. Ці ґрунти перезволожені і потребують меліоративних робіт. Зливові дощі знижують родючість ґрунтів, але річкові наноси і вулканічна діяльність її відновлюють. Значна частина ґрунтового покриву внаслідок інтенсивної вирубки лісів зазнає ерозії.

Водні ресурси. Рік в Індонезії багато, але їх протяжність невелика. Найбільша річка — Капуас протікає на о. Калімантан.

Більшість рік повноводні упродовж всього року. Сезонні коливання стоку спостерігаються на територіях з мусонним кліматом. У вологий сезон ріки часто виходять з берегів, у сухий — міліють, а деякі пересихають.

Ріки Індонезії мають багатофункціональне значення. В умовах бездоріжжя вони служать засобами сполучення, використовуються для сплаву лісу, для зрошення й вилову риби. Гідроенергетичні ресурси, за різними оцінками, становлять від 10 до 15 млн. кВт.

Ріки приносять і стихійні лиха при розливах під час дощів. Особливо небезпечні бурхливі повені — банджари. Для захисту стихії вздовж берегів багатьох рік споруджують дамби.

Багаточисельні озера невеликі. Найбільше — озеро Тоба на Суматрі.

Лісові ресурси. В Індонезії зосереджена найбільша площа лісів Південно-Східної Азії. Ліси вкривають 59,7% території країни. Найвищий рівень лісистості на Калімантані, Суматрі та Іріан-Джаї, а найнижчий — на Яві.

Видовий склад лісів дуже різноманітний. Найбільш поширені вологі вічнозелені ліси, які займають 2/3 лісопокритої площі. Багато видів дерев мають цінну деревину і їстівні плоди. На південному сході країни ростуть мусонні листопадні ліси. Особливо ціняться тикові і евкаліптові ліси. На узбережжі ростуть мангрові ліси. їх деревина використовується в основному на паливо.

Для місцевих потреб заготовляють бамбук. На експорт ідуть породи дерев, які мають міцну і гарну деревину. Значна частина деревини втрачається через складні умови транспортування.

Інтенсивне вирубування лісів веде до посилення ерозії ґрунтів. У країні розробляються заходи, спрямовані на повторне заліснення деяких територій.

Населення. Етнічний склад населення Індонезії дуже строкатий. В країні проживає близько 300 етнічних груп і 16 великих народностей.

В антропологічному відношенні більшість населення належить до південної вітки монголоїдної раси. До найбільших народів відносяться яванці, сунданці, мадурці, малайці. Вони становлять 2/3 загальної чисельності населення країни і розмовляють мовами, які належать до малайсько-полінезійської мовної сім'ї. На крайньому сході країни проживають папуаські народи, які відносяться до австралоїдної раси. Серед представників некорінних народів переважають китайці, індійці, японці, араби і європейці.

Державна мова — індонезійська.

За чисельністю населення Індонезія відноситься до найбільших країн світу. В середині 2000 р. на її території проживало 206,1 млн. осіб (четверте місце в світі). Щорічно населення країни зростає на 3-4 млн. осіб. За останні десять років середні темпи приросту населення становили 1,8 % за рік, та наприкінці 90-х років знизилися до 1,4%.

Зростання чисельності населення відбувається в основному за рахунок природного приросту. Зовнішні міграції не мали значного впливу як на формування сучасного етнічного складу населення, так і на динаміку його чисельності. За 1930-1995 рр. населення країни зросло у 3,2 рази.

У кінці 1990-х років коефіцієнт народжуваності в Індонезії становив 24 особи на 1000 жителів, а смертності — 7 осіб на 1000 жителів. Головною причиною високого природного приросту стало зниження смертності, особливо дитячої. Показник дитячої смертності в Індонезії — 64 дитини на 1000 народжених — відповідає середньому аналогічному показнику в світі.

У віковій структурі населення переважають молоді вікові групи. Діти до 14 років становлять 31,0% загальної чисельності населення, а особи віком понад 65 років — тільки 4,0%. Середня очікувана тривалість життя чоловіків — 65 років, жінок — 70 років.

Молода вікова структура населення зумовила зниження частки економічно активного населення — близько 40%. У галузевій структурі високою є питома вага зайнятих у сільському господарстві — 45% і низькою — частка зайнятих у промисловості — 11%. Рівень безробіття — 5,5% (1998 р.). Особливо високий цей показник на Яві, де зосереджено 2/3 економічно активного населення.

Середня густота населення — 110 осіб на км2 (2000). Згідно з цим показником, країна займає 69-те місце в світі. Найбільша щільність населення на о. Ява — 813 осіб на км2, а найменш заселений о. Іріан-Джая — 4 особи на км2. У країні розроблена програма міграції жителів з о. Ява на інші острови.

Більшість населення Індонезії проживає в сільській місцевості. Для країни характерна так звана хибна урбанізація, при якій зростання чисельності міського населення викликане в основному аграрним перенаселенням, а не розвитком промисловості. В середині 90-х років в містах проживало 32% населення. Особливо високий рівень урбанізації на Яві, що пояснюється наявністю тут великих міст. Із шести міст — мільйонерів країни чотири знаходяться на цьому острові. Найбільше місто Індонезії — Джакарта, в якому проживає 8,8 млн. осіб (1996). Понад 2 млн. жителів кожне нараховують міста Сурабая і Бандунг. В містах — мільйонерах проживає близько 10% загальної чисельності населення країни. Великі міста розміщені в основному на узбережжі островів.

Понад 80% населення сповідують іслам, переважно сунітського спрямування. Друга за значенням і чисельністю релігія — християнство. Серед християн переважають протестанти. З інших релігій поширені індуїзм і буддизм. Деякі малі народи дотримуються традиційних вірувань.

Особливості розвитку і загальна характеристика господарства. Перші держави на території сучасної Індонезії виникли на початку нашої ери.

До приходу європейців Ява та деякі інші острови досягли досить високого для того часу рівня економічного розвитку. Вони вели жваву торгівлю з Китаєм, Індією і країнами Близького Сходу. Головним предметом їх торгівлі були прянощі, які вирощували на Молуккських островах.

З кінця XVI ст. почалася колонізація Індонезії — спочатку португальцями, а потім голландцями. Понад 350 років, аж до Другої світової війни, Індонезія була колонією Голландії.

За цей період темпи розвитку господарства були дуже повільними. Крім традиційних культур, які здавна культивувалися в країні (прянощі, рис), були впроваджені нові культури, які користувалися попитом на світовому ринку. Наприклад, на початку XVIII ст. голландці завезли в країну кавове дерево. Упродовж тривалого часу кава, цукрова тростина, а з початку XX ст. — гевея, були одними з найбільш прибуткових культур.

Аграрна реформа 1870 р. звільнила селян від примусового розведення товарних культур і закріпила за ними ділянки, які вони на той час обробляли. Рештки земель було передано європейцям для організації плантаційного господарства. У сільському господарстві Індонезії утворилося два основні сектори: велике плантаційне господарство іноземних монополій і дрібне селянське господарство індонезійців. Основним районом плантаційного господарства була Ява. З початку XX ст. розширилися площі під плантації на Суматрі і Калімантані.

Наприкінці XIX ст. почала розвиватися видобувна промисловість, особливо видобуток олова і нафти. Вони стали важливими статтями експорту країни і джерелом великих прибутків монополій. В довоєнний період Індонезія забезпечувала 3,2% світового видобутку нафти.

Проте головним об'єктом експлуатації і джерелом надходження іноземного капіталу в Індонезії було сільське господарство.

Під час Другої світової війни Індонезію окупувала Японія. Японці розширили посіви рису (для потреб армії), бавовнику, рами та інших волокнистих культур.

Японська окупація порушила зовнішні економічні зв'язки країни, які склалися історично, паралізувала її господарське життя. Це призвело до занепаду важливих галузей сільського господарства.

В серпні 1945 р. була проголошена Індонезійська республіка, яка, вже восени 1945 р. була придушена в результаті збройної агресії з боку Голландії. Тільки у 1949 р. Голландія визнала незалежність Індонезії.

На початку 50-х років XX ст. почалася відбудова господарства, зруйнованого в роки японської окупації і голландської інтервенції. У 1959 р. президент республіки Сукарно проголосив концепцію, суть якої полягала у посиленні ролі держави в економічному житті. В країні була проведена націоналізація голландських підприємств. До 1965 р. країна розвивалася під лозунгом "індонезійського соціалізму", що довело її до економічної кризи.

У 1965 р. в Індонезії відбувся державний переворот, встановлена військова диктатура і режим "нового порядку". З кінця 60-х років країна проголосила "відкриту модель" економіки, яка передбачала широке залучення іноземного капіталу. Новий уряд приступив до денаціоналізації економіки. Була прийнята довгострокова програма розвитку господарства на 30 років (1970-2000). Головне її завдання полягало у перебудові структури економіки і підвищенні рівня соціально-економічного розвитку країни.

За 20 років Індонезія подолала економічну кризу. В структурі ВВП відбулися позитивні кількісні і якісні перетворення, які змінили характер економіки з аграрно-сировинної на аграрно-індустріальну. В середині 1990-х років у промисловому секторі економіки вироблялося 40% ВВП країни. За розмірами ВВП, який оцінюється у 850 млрд. доларів (в ПКС нац. валют, 2000), Індонезія займає перше місце у Південно-Східній Азії. На неї припадає третина економічного потенціалу субрегіону. Проте за рівнем соціально-економічного розвитку — тільки шосте місце. ВВП на одного жителя тут становить тільки 4100 доларів, що майже у три рази менше аналогічного показника в регіоні.

Стратегія економічного розвитку країни упродовж тривалого часу базувалася на природних ресурсах і продукції сільського господарства. Економічна політика забезпечила високі темпи росту ВВП. Наприклад, якщо в 60-х роках вони не перевищували за рік 3,5%, то в 70-х досягли вже 7,8%.

Найвищі темпи економічного росту спостерігалися у 1980 р., коли вони досягли 9,8%. Значно знизилися у 80-ті роки, а на початку 90-х років знову зросли до 6,5%.

Рівень розвитку промисловості і темпи її росту визначалися розвитком видобувної промисловості, особливо нафтовидобувної. Сучасні галузі промисловості розвивалися на базі імпорту капіталу і найновішої техніки.

Промисловість розвивається більш швидкими темпами в порівнянні з іншими галузями економіки. В результаті частка промисловості у створенні ВВП зросла до 35% (2000). Пріоритетними є галузі, які переробляють місцеву сировину, забезпечують розвиток сільського господарства і випускають продукцію, що заміщує імпорт.

У галузевій структурі промисловості домінує видобувна промисловість,яка виробляє 2/3 загальної валової промислової продукції. До 1973 р. за вартістю валової продукції переважала обробна промисловість. Підвищення цін на нафту призвело до зміни співвідношення між видобувною і обробною промисловістю.

Видобувна промисловість Індонезії глибоко інтегрована в світове господарство. Вона дає сировину для розвитку обробної промисловості і є важливим джерелом валютних надходжень.

У галузевій структурі видобувної промисловості провідне місце займає паливна промисловість. Серед галузей паливної промисловості важливе значення має нафтовидобувна. За видобутком і експортом нафти Індонезія входить до першої десятки країн світу.

Головний район видобутку нафти — Суматра. Третину нафти видобувають на шельфі. Власником усіх нафтових родовищ в країні є державна компанія "Пертаміна". Проте основну частку нафти видобувають іноземні компанії. Індонезія є членом ОПЕК, що регламентує видобуток нафти.

У середньому в країні щорічно видобували 75 млн. нафти, що становило 2,4-2,5% світового видобутку і 65% видобутку у Південно-Східній Азії. Близько 2/3 видобутої нафти експортується. Головний споживач індонезійської нафти — Японія.

Природний газ в Індонезії видобувають попутно з нафтою. На середину 1990-х років у країні щорічно видобували 60-62 млрд. м3 природного газу. Індонезія забезпечує 2,9% світового видобутку і 9,8 світового експорту природного газу. Вона займає одне з перших місць у світі за експортом зрідженого природного газу.

Швидкі темпи видобутку природного газу в країні пов'язані в основному з будівництвом заводів зрідженого газу, виробництвом мінеральних добрив, газифікацією міст і використанням газу у металургії. Зараз у країні споживається тільки третина видобутого природного газу, а 2/3 — експортується.

З інших паливно-енергетичних корисних копалин на Суматрі і Калімантані видобувають кам'яне вугілля.

У гірничорудній промисловості Індонезії провідне місце займає видобуток руд кольорових металів. Серед них важливе значення має олово видобувна промисловість. За видобутком олова країна займає 2-е місце у світі (46 тис. т.) і забезпечує близько 17% його світового видобутку.

Індонезія — член міжнародної організації країн — виробників олова (ITA), яка регламентує його виробництво. Вся видобута руда переплавляється в країні. Індонезія продукує 39,0 млн. т. олова. Головні імпортери олова — США, Японія, Голландія, Канада й Італія.

У значних розмірах в країні видобувають залізну, мідну і нікелеву руди, марганець і боксити. Традиційні галузі видобувної промисловості — видобуток золота і срібла — переживають спад. З неметалевих корисних копалин важливе місце посідає видобуток сірки і фосфорної сировини.

Енергетика. Головним енергоресурсом в Індонезії є нафта. її частка в структурі споживчих первинних комерційних джерел енергії становить 74%. Друге місце займає природний газ — 19%. Рівень споживання енергії на одного жителя дуже низький — 0,28 туп при середньому у субрегіоні — 1,3 туп.

Електроенергетика в країні розвинена недостатньо. В 1990 р. сумарна потужність електростанцій становила 10,7 млн. кВт. У країні зосереджена третина загальних потужностей електростанцій субрегіону. Основна частка електроенергії виробляється на теплових електростанціях. Понад 2/3 електростанцій зосереджено на Яві. Електроенергією користується тільки третя частина жителів країни. В розрахунку на 1000 жителів виробляється 61 кВт електроенергії. Це один з найнижчих показників у субрегіоні.

В останні десятиріччя споруджені геотермальні електростанції. Національна енергетична програма передбачає використання сонячної енергії та інших альтернативних джерел енергії.

Обробна промисловість. За постколоніальний період галузева структура обробної промисловості зазнала значних змін. Поряд з розвитком традиційних галузей — текстильної, харчової, переробки каучуку, виникли нові галузі — нафтохімічна, металургійна, машинобудівна та ін.

У галузевій структурі обробної промисловості за чисельністю зайнятих домінують галузі, які випускають споживчі товари, — харчова і текстильна. Серед галузей харчової промисловості важливе значення має рисо очисна промисловість, в якій переважають малі і середні підприємства. Основна частка підприємств знаходиться на Яві. Інші важливі галузі харчової промисловості: олійна, цукрова, тютюнова, чайна, виробництво копри.

У текстильній промисловості провідне місце займає виробництво бавовняних тканин. Бавовняна промисловість працює в основному на імпортній сировині. Важливе значення має виробництво джутових виробів, значна частина яких експортується. Текстильна промисловість розміщена у великих містах, в основному на Яві.

Структуру важкої промисловості визначають галузі, які переробляють місцеву сировину. Провідна галузь важкої промисловості — виробництво каучуку і гумових виробів. Найбільші підприємства зосереджені на Суматрі, Калімантані і Яві.

Нафтопереробна промисловість — друга за значенням галузь важкої промисловості. Найбільші центри нафтопереробки знаходяться на Суматрі. В останні десятиріччя збудовані великі нафтохімічні комплекси. Нафтохімія спеціалізується на виробництві мінеральних добрив. Головні центри розміщені на Яві і Суматрі. Значний розвиток отримала фармацевтична промисловість. Вузький внутрішній ринок стримує дальший розвиток ряду галузей нафтохімії і хімічної промисловості.

Важливими галузями є деревообробна, целюлозно-паперова і промисловість будівельних матеріалів. Підприємства цих галузей розміщені повсюдно, а їх продукція задовольняє не тільки внутрішні потреби країни, але має також експортне значення.

Для розвитку машинобудування створена база чорної і кольорової металургії. В металургійній промисловості домінують галузі кольорової металургії — олов'яна, алюмінієва і мідна. На Яві і Суматрі розміщені головні підприємства виплавки чорних металів.

Машинобудування — нова галузь промисловості. Найбільш інтенсивно розвивається транспортне машинобудування, особливо судно - і літакобудування. В країні створена електронна, електротехнічна промисловість і приладобудування. Нові галузі працюють на внутрішній ринок. Найбільші центри розміщені у великих містах. Розвиток машинобудування залежить від іноземних інвестицій, тому що потребує великих капіталовкладень, сучасного обладнання і нових технологій.

Кустарна промисловість виробляє значну частку промислової продукції. Головні галузі: ткацтво, різьба по дереву і каменю, первинна переробка сільськогосподарської сировини. Продукція споживається в основному на внутрішньому ринку.

Сільське господарство. Велика різноманітність кліматичних і ґрунтових умов дає змогу круглий рік займатися землеробством і отримувати щорічно 2-3 урожаї різноманітних продовольчих і технічних культур. Сільське господарство — важлива галузь економіки країни. У ній зайнято 57% економічно активного населення. Проте у галузевій структурі ВВП на частку сільського господарства припадає тільки 19 %. Агросфера країни глибоко інтегрована у світове господарство. Індонезія — важливий постачальник на світовий ринок натурального каучуку, продуктів кокосової пальми, спецій.

Сучасне землеволодіння характеризується поєднанням дрібних селянських господарств з великими плантаціями. Чисельно переважають дрібні селянські господарства. Структура землеволодіння свідчить про високий рівень концентрації землі. Близько 12% господарств володіють майже половиною оброблюваних площ, решта землі належить дрібним селянським господарствам. Близько 2/3 селянських господарств мають земельні ділянки менше 1 га. Основна маса селян малоземельна або безземельна. Землі не має близько половини сільських жителів. Це змушує їх орендувати землю.

Індонезія володіє значним потенціалом придатних для обробітку земель. Проте рівень сільськогосподарського освоєння території невисокий. Площа сільськогосподарських угідь 32,7 тис. га, що становить тільки 17,2% загального земельного фонду. У структурі сільськогосподарських угідь на орні землі припадає 47,4%. В середньому на одного жителя Індонезії припадає 0,2 га оброблюваних земель, що в 3,5 разу менше від аналогічного середньосвітового показника. Більше половини оброблюваних земель знаходиться на Яві. Держава проводить політику трансміграції надлишкового сільського населення з Яви на менш населені острови. Проте цей процес відбувається повільно, тому що освоєння нових земель пов'язане зі значними затратами.

За постколоніальний період розвитку галузева структура сільського господарства практично не змінилася. Провідною галуззю сільського господарства надалі залишається землеробство, частка якого у виробництві валової продукції досягає 80%.

Для більшості регіонів характерне поєднання поливного і неполивного землеробства. У гірських малозаселених районах поширена підсічно-вогнева система землеробства. Найбільш інтенсивно використовуються поливні землі, які становлять більше третини оброблюваних земель. На цих землях за рік збирають 2-3 урожаї.

Рівень інтенсифікації сільського господарства невисокий. Машини і сучасні знаряддя праці, мінеральні добрива і передова технологія використовуються переважно на плантаціях і великих селянських господарствах.

У структурі посівних площ основну частку становлять продовольчі культури: рис, кукурудза, маніок, батат, соя. Посівні площі розміщені дуже нерівномірно. Основний район вирощування продовольчих культур — о. Ява. Переважають зернові. Головна продовольча культура — рис.

Зернове господарство характеризується досить високим рівнем розвитку. Урожайність зернових є найвищою у субрегіоні і досягає майже 40 ц/га. У 1999 р. в країні зібрано 58,7 млн. т. зерна, що становить 45% валових зборів у Південно-Східній Азії. Проте за виробництвом зерна на душу населення (279 кг) Індонезія посідає тільки четверте місце у субрегіоні. Зернове господарство в основному задовольняє внутрішні потреби країни.

Маніока — друга за значенням продовольча культура. На присадибних ділянках у селянських господарствах вирощують овочі і фрукти.

Технічні культури вирощують на плантаціях і в селянських господарствах. Під ними зайнято третину посівних площ, з яких 2/3 припадає на селянські господарства. В країні вирощують майже 20 видів технічних культур.

У довоєнний період цукрова тростина була однією з головних плантаційних культур. Сьогодні її посівні площі скоротилися через несприятливу кон'юнктуру світових цін.

Гевея — головна плантаційна культура Індонезії. 2/3 натурального каучуку дають селянські господарства. Головний район вирощування гевеї — Суматра, Калімантан і Ява. Індонезія займає друге місце в світі (після Малайзії) за виробництвом натурального каучуку.

Майже половина посівних площ технічних культур припадає на кокосову й олійну пальми. Кокосову пальму вирощують повсюдно, а найбільші площі олійної пальми зосереджені на Суматрі. Індонезія — світовий лідер виробництва продуктів кокосової пальми: горіхів ( перше місце) і копри (друге місце). Інші важливі технічні культури: цукрова тростина, тютюн, кава, чай, прянощі (гвоздичне дерево, перець і мускатний горіх), хінне дерево. Технічні культури мають експортне значення і є важливим джерелом валютних надходжень.

Тваринництво в Індонезії розвинене слабо. Тільки на Малих Зондських островах, де є обширні пасовища, тваринництво розвивається як самостійна галузь.

Провідна галузь тваринництва — розведення робочої худоби — буйволів і биків для роботи на рисових плантаціях. В м'ясо — молочному скотарстві переважає дрібна рогата худоба — кози і вівці. Свиней розводять тільки китайці й індонезійці — християни. Поблизу великих міст організовані молочні ферми і птахоферми. Більша частина поголів'я робочої і продуктивної худоби, домашньої птиці зосереджена на Яві. Та головним осередком товарного тваринництва є Малі Зондські острови.

Розвиток тваринництва стримується слабкою кормовою базою, малоземеллям селян, а також релігійними заборонами.

Рибальство має важливе значення у господарстві країни. Це друге після землеробства важливе заняття місцевих жителів. Риба займає важливе місце у харчовому раціоні населення. Море і внутрішні водойми багаті на рибні ресурси. Рибу розводять також штучно на заливних рисових полях. Рибу ловлять і розводять для власного споживання, а також для продажу на ринку. Експортне значення має продукція морського рибальства.

Транспорт. Рівень розвитку транспорту не відповідає потребам економіки країни. Відсутність розвиненої мережі наземних шляхів сполучення звужує можливості господарського освоєння нових районів. Великі сухопутні і водні простори острівної країни вимагають створення сучасного багатогалузевого транспорту.

Морський транспорт — найбільш важливий і традиційний вид транспорту. Він забезпечує міжнародні і регіональні перевезення пасажирів і вантажів. Торговий флот належить національним компаніям. Крім того, Індонезія фрахтує іноземні судна. Найбільші порти: Джакарта, Сурабая, Семаранг, Медан, Банджармасін, Понтіанак та ін. Ці порти зв'язані між собою регулярними морськими лініями і одночасно є транзитними пунктами міжнародних ліній.

Річковий транспорт має важливе значення у східній частині Суматри, на Калімантані і в Іріан-Джаї, де протікають повноводні і судноплавні ріки. Для внутрішніх районів це єдині шляхи сполучення.

Сухопутні шляхи сполучення розподілені дуже нерівномірно. Найбільш густа сітка доріг сформувалася на Яві. Сухопутні шляхи з'єднують порти з внутрішніми районами і забезпечують в основному зовнішньоекономічні зв'язки. Значна частина території країни не має сухопутних шляхів сполучення. Автомобільний транспорт — головний вид сухопутного транспорту. Загальна їх протяжність — близько 200 тис. км., причому тільки половина доріг мають тверде покриття. Найбільш густа мережа доріг на Балі, Яві, а найменша — на Калімантані і Іріан-Джаї. Основна частина автопарку знаходиться на Яві. Найбільший автомобільний вузол країни — Джакарта.

Залізничний транспорт. Найгустіша мережа залізниць — на Яві. Переважають одноколійні залізниці. Електрифікована незначна частка залізниць в районі Джакарти. Залізничний транспорт використовують в основному для перевезення вантажів.

Гужовий транспорт залишається основним видом транспорту у внутрішніх сільських районах.

Повітряний транспорт — новий вид транспорту, який розвивається більш швидкими темпами, ніж інші. Він відіграє важливу роль, особливо у перевезенні пасажирів. У внутрішніх районах країни повітряний транспорт, по суті, є єдиним видом транспорту, який з'єднує віддалені й ізольовані регіони. Внутрішні перевезення пасажирів і вантажів здійснюють національні авіакомпанії. В країні нараховується близько 50 аеропортів, з них 5 міжнародного класу. Найбільший аеропорт — Ченгнаренг (поблизу Джакарти).

Трубопровідний транспорт розвинений порівняно слабо. Мережа нафтопроводів і газопроводів з'єднує райони видобутку з морськими портами і переробними підприємствами.

Внутрішні територіальні відмінності. За природно-географічними особливостями і рівнем соціально-економічного розвитку в Індонезії можна виділити сім районів: Ява, Суматра, Калімантан, Сулавесі, Малі Зондські острови, Молуккські острови, Іріан-Джая.

Острів Ява (з Мадурою) — найбільш економічно розвинений район країни. Він займає 6,89% території країни, де проживає 57,1% загальної чисельності населення. Це найбільш густонаселений регіон країни і один з найбільш густонаселених районів світу. Середня густота населення тут становить 813 осіб на км2 (1993), що майже у дев'ять разів перевищує середню густоту населення країни.

Територія району в основному гориста. Низовини займають нешироку смугу вздовж узбережжя морів. Ліси на острові майже вирубані і займають невелику частину території. З корисних копалин на Яві видобувають нафту, марганцеву руду, фосфорити, сірку та ін.

Ява — єдиний район країни, в структурі господарства якого переважає промисловість. Провідне значення має обробна промисловість, особливо її традиційні галузі: рисо очисна, цукрова, чайна, тютюнова і текстильна. З нових галузей обробної промисловості найбільш розвинені: машинобудування, суднобудування, електротехнічна промисловість, кольорова металургія і нафтохімія. Традиційні галузі обробної промисловості поширені повсюдно, нові галузі концентруються у великих містах.

Ява — важливий сільськогосподарський район. Тут спостерігається найвищий рівень сільськогосподарського освоєння території. Оброблювані землі займають понад 80% загальної території острова. На Яву припадає більше половини оброблюваних земель країни. Сільське господарство спеціалізується на вирощуванні продовольчих культур, особливо зернових — рису, кукурудзи. Район дає 2/3 загального виробництва рису в країні. Серед технічних культур найбільше значення мають: бавовна, тютюн, хінне дерево, цукрова тростина, кокосова і олійна пальми, гевея. їх вирощують у селянських господарствах і на плантаціях. Основна частина плантацій зосереджена на заході острова. Вони спеціалізуються на вирощуванні гевеї, кокосової і олійної пальм. На сході острова найбільше поширені плантації кавового дерева і гевеї. Тваринництво розвинене слабко, хоч на Яві зосереджено 2/3 загального поголів'я худоби. Товарне значення тваринництво має тільки на Мадурі.

Ява має найбільш густу мережу автомобільних доріг і залізниць в країні. Порти острова забезпечують основний вантажооборот морського транспорту. Тут знаходяться найбільші аеропорти країни, які зв'язані авіалініями з іншими районами країни і столицями багатьох країн світу.

Найбільші міста Яви: Джакарта, Сурабая, Бандунг.

Джакарта — столиця і найбільше місто країни, а також одне з найбільших міст світу. Чисельність його жителів нараховує 8,8 млн. осіб (1996). Це важливий вузол наземних, повітряних і морських шляхів сполучення. Місто — важливий фінансовий, науково-культурний і промисловий центр країни.

Сурабая — друге за величиною і значенням місто Індонезії. Чисельність його жителів — 2,4 млн. осіб. Це важливий промисловий центр країни, торговий порт і головна військово-морська база.

Бандунг — третє за кількістю населення місто країни (2,0 млн. осіб). Це важливий промисловий центр і торговий порт країни.

Джакарта і Сурабая — центри переробки сільськогосподарської сировини. В м. Богор знаходиться всесвітньо відомий ботанічний сад, в якому зібрана багата колекція тропічної флори. В місті побував і працював відомий мандрівник Миклухо-Маклай.

Суматра — другий за розмірами острів, який займає майже чверть загальної площі країни. На острові проживає близько 20% населення Індонезії. Середня густота населення становить 78 осіб на 1 км2, що в 10,5 разу менше, ніж на о. Ява.

Найбільш заселена і освоєна в господарському відношенні рівнинна частина острова. Значна його частина вкрита екваторіальними вологими вічнозеленими лісами. На район припадає основна частка заготівель товарної деревини.

Суматра — головна сировинна база країни. Важливе місце в структурі господарства займає видобувна промисловість, особливо такі її галузі, як видобуток нафти, кам'яного вугілля, олов'яних руд і бокситів. Обробна промисловість спеціалізується в основному на переробці сільськогосподарської і мінеральної сировини. Суматра займає провідне місце в країні щодо вилову морської риби.

Рівень сільськогосподарського освоєння території невисокий. Оброблювані землі займають 10% території острова. Сільське господарство спеціалізується на вирощуванні технічних культур: гевеї, олійної пальми, кавового дерева, тютюну та ін.

Найбільші міста: Медан, Палембанг. Медан — найбільше місто на острові і четверте за величиною населення місто в країні. Чисельність його жителів — 1,7 млн. осіб. Це важливий адміністративний, промисловий центр і транспортний вузол країни.

Палембанг — друге за величиною і значенням місто острова. Важливий порт, через який вивозять нафту і нафтопродукти, каучук та іншу продукцію.

Калімантан — найбільший острів Індонезії. Його індонезійська частина разом з дрібними островами займає 28% території країни. Тут проживає близько 5% загальної чисельності населення. Водночас це один з найменш заселених районів. Густота населення — 16 осіб на км2, що майже у шість разів менше середнього показника.

У структурі господарства району провідне місце займає сільське господарство. Найбільш освоєна в сільськогосподарському відношенні західна частина острова. В селянських господарствах вирощують продовольчі культури — рис і овочі. З технічних культур найбільш поширені — гевея, кокосова пальма, перець.

Важливе місце в структурі господарства району займає видобувна промисловість. Основний район видобутку корисних копалин знаходиться у східній частині острова. Найбільше значення має видобуток нафти і кам'яного вугілля. Видобувають срібло, дорогоцінне каміння. Це єдиний в країні район видобутку алмазів.

Обробна промисловість розвинена слабо. В її галузевій структурі переважає нафтопереробна промисловість і переробка сільськогосподарської сировини.

Основні автодороги зосереджені на заході і південному сході. У внутрішніх районах острова основними шляхами сполучення є ріки.

Найбільші міста на західному узбережжі острова — Понтіанак і Банджармасін, а на східному узбережжі — Балікпапан, Самарінда.

Сулавесі разом із прилеглими дрібними островами займає 12 % території країни, де проживає 8 % загальної чисельності населення. Середня густота населення на острові — 66 осіб на км2, що дещо менше середнього показника в країні.

Найбільш заселені і освоєні рівнинні території морського узбережжя. У структурі господарства району головну роль відіграє сільське господарство. В селянських господарствах вирощують продовольчі культури — рис, кукурудзу. Це один з районів країни, де ще поширена підсічно-вогнева система землеробства. Через нестачу пасовищ тваринництво розвинене слабо. Плантаційне господарство в районі не має важливого значення. Найбільш поширені плантації, на яких вирощують кокосові пальми і прянощі.

Промисловість розвинена слабо. Видобувна промисловість представлена видобутком нікелевої руди і асфальту, а обробна — переробкою сільськогосподарської сировини.

Найбільше місто острова і найбільший порт на сході Індонезії — Уджунгпанданґ.

Малі Зондські острови. До їх складу входять острови: Балі, Ломбок, Сумбава, Флорес, Сумба, Амор, Тімор і багато інших дрібних островів. Вони займають близько 5% загальної території країни.

Найбільш освоєна і заселена західна частина островів, особливо острів Балі, де густота населення досягає 500 чол. на км2. У східній частині островів найбільш заселені і освоєні узбережжя морів.

Серед островів рівнем економічного розвитку виділяються Балі і Ломбок. У структурі господарства важливе значення має сільське господарство. В селянських господарствах вирощують продовольчі і технічні культури. Плантаційне господарство розвинене слабо. Серед експортних культур найбільше значення мають кава, тютюн, бавовник. На сході району багато природних пасовищ. Тваринництво розвивається як самостійна галузь, а його продукція має товарне значення.

Невеликі промислові підприємства займаються переробкою сільськогосподарської сировини. В прибережних районах населення займається виловом риби, морських черепах, добуванням коралів і перлів.

З усіх видів транспорту найбільше значення має морський і повітряний. Густа мережа автомобільних доріг є тільки на Балі і Ломбоку.

На островах немає великих міст. Місто Денпасар на Балі — важливий адміністративний, культурний і промисловий центр та транспортний вузол району.

Молуккські острови включають такі острівні групи: Північно-Молуккські, Південно-Молуккські і острів Сулу. Вони займають 4,4% загальної території, де проживає близько 1% населення країни.

Територія островів в основному гориста, слабо заселена і освоєна. Колонізація островів почалася ще на початку XVI ст. В минулому ці острови привертали увагу європейців прянощами — гвоздичним деревом і мускатним горіхом, які росли в лісах.

Моллуккські острови — аграрний район. Обробляється незначна частина території. Важливе місце в господарстві має вирощування на плантаціях і в селянських господарствах експортних культур — гвоздики, мускатного горіху і перцю. В селянських господарствах вирощують продовольчі культури — рис, кукурудзу, коренеплоди, розводять свиней і птицю.

Населення островів займається морським рибальством, виловом морських черепах і добуванням перлів.

Промисловість представлена невеликими підприємствами, які переробляють сільськогосподарську сировину. Важливе місце в господарстві району посідають вироби кустарної промисловості.

Важливий адміністративний, культурний і торговий центр району — м. Амбон, яке знаходиться на однойменному острові.

Іріан-Джая займає західну частину острова Нова Гвінея, що становить 21,5% загальної території країни. Це найменш заселений і освоєний район Індонезії. Середня густота населення — 4 особи на км2, що у 24 рази менше від аналогічного показника в країні.

Іріан-Джая відзначається різноманітними природними ресурсами. Найбільше багатство району — вологі вічнозелені ліси, в яких ростуть цінні породи дерев. Район багатий на нафту, кам'яне вугілля, кольорові і дорогоцінні метали.

У господарстві домінує сільське господарство. Населення займається підсічно-вогневим землеробством і рибальством. В селянських господарствах вирощують продовольчі культури — ямс, таро, батат, розводять свиней та домашню птицю. Переселенці з Яви вирощують рис, кукурудзу й овочі. Плантаційне господарство не набуло значного поширення. Серед плантаційних культур домінує кокосова пальма.

З галузей промисловості найбільш розвинені видобуток нафти і нікелевої руди. Обробна промисловість представлена невеликими підприємствами, які переробляють сільськогосподарську сировину.

Серед видів транспорту важливе значення мають каботажні плавання і авіація. У внутрішніх важкодоступних районах основними шляхами сполучення є ріки.

Джаяпур — адміністративний, культурний і торговий центр району.

Зовнішня торгівля відіграє важливу роль в економіці країни. В експортному секторі реалізується чверть ВВП країни. Індонезія виступає на світовому ринку постачальником сировинних товарів та імпортером промислових виробів. За постколоніальний період розвитку в структурі експорту відбулися зміни на користь мінеральної сировини. В експорті країни домінує нафта, в той час як частка інших сировинних товарів скорочується. Проте Індонезія й надалі залишається важливим експортером ряду сільськогосподарських товарів і натурального каучуку, продуктів кокосової пальми і спецій. В експорті спостерігається тенденція до розширення його структури за рахунок поставок на світовий ринок нових товарів і зрідженого природного газу, продукції рибної промисловості, мінеральних добрив, текстильних виробів тощо. Важливу роль в економіці країни відіграє імпорт, за рахунок якого задовольняються основні потреби країни у промисловій продукції. В структурі імпорту 2/3 припадає на машини і обладнання, транспортні засоби і продукцію хімічної промисловості. Індонезія виступає на світовому ринку і як імпортер сільськогосподарських товарів. Причинами цього є низький рівень розвитку сільського господарства і високі темпи приросту населення. Головними статтями продовольчого імпорту є рис і пшениця.

У географії зовнішньоторговельного обороту Індонезії провідне місце займають економічно розвинені країни. На ці країни припадає 3/4 експорту і 2/3 імпорту країни. Головні зовнішньоторговельні партнери Індонезії — Японія, СІНА і країни ЄС. Серед них перше місце займає Японія, на яку припадає 31% експорту і 21% імпорту (1993). Другий за значенням зовнішньоторговельний партнер — США.


НазадЗмістВперед

 

 
© www.SchoolLib.com.ua