Головна

Шкільна бібліотека

Перелік предметів

Англійська мова
Біологія
Географія
Економіка
Інформатика
Історія
Математика
Німецька мова
ОБЖ
Політологія
Право
Природознавство
Психологія і педагогіка
Російська мова
Соціологія
Фізика
Філософія
Французька мова
Українська мова
Хімія

Підручники в PDF


 

ЕКОНОМІЧНА ТА СОЦІАЛЬНА ГЕОГРАФІЯ

Розділ другий

РЕГІОНИ І КРАЇНИ СВІТУ

Тема 11. АЗІЯ

3. ЦЕНТРАЛЬНА АЗІЯ

АФГАНІСТАН

 

Площа — 652 тис. км2.

Населення — 20 млн. осіб.

Столиця Кабул —1,5 млн. осіб.

Афганістан як окрема держава виник у середині XVIII ст. і тривалий час залишався маловідомим та ізольованим, викликаючи зацікавлення лише у двох могутніх імперій, що прагнули поділити між собою Азію, — Великобританії та Росії. В останні десятиліття ця віддалена, переважно гірська країна опинилася у центрі уваги світової громадськості як вузол складних етнічних та політичних проблем, що часто переростають регіональний рівень і набувають глобального характеру. Ці проблеми зумовлені особливостями географічного положення країни та складними історичними процесами її заселення та завоювання різними народами.

Афганістан знаходиться на межі Південно-Західної (Передньої), Південної та Центральної Азії. До цього часу існує проблема віднесення країни до того чи іншого макрорегіону Азії. У більшості джерел, зокрема і сучасних шкільних підручниках, Афганістан включається до Південно-Західної Азії. Але, на нашу думку, за своїми природними, історико-географічними та економічними особливостями ця країна зараз набагато ближча до Центральноазіатських держав.

За площею (652 тис. км2) та населенням (понад 20 млн. осіб) Афганістан відноситься до середніх країн світу. За цими показниками, особливо за населенням, він набагато поступається своїм західним, південним і східним сусідам (Ірану, Пакистану, Індії та Китаю), але є більшим від країн, що межують із ним з півночі (Узбекистан, Туркменістан, Таджикистан). Афганістан є однією з найбільш важкодоступних у світі країн через гірський рельєф і посушливий клімат, про що свідчить практично повна відсутність залізниць. З іншого боку, особливості орографії Гіндукушу і Паміру, з яких у різні боки розтікається чимало великих річок, наявність окремих зручних перевалів у горах сприяли прокладанню через ці землі караванних шляхів для торгівлі між різними регіонами Азії.

Особливістю політико — географічного положення Афганістану є його розташування на межі різних цивілізацій та імперій, які активно впливали на формування місцевих народів та спосіб їх життя. Вважається, що південно-східна частина сучасного Афганістану, поряд із сусідніми територіями Пакистану та Індії, могла бути ареалом формування індо-арійської раси і батьківщиною окремих видів сільськогосподарських культур, зокрема м'яких сортів пшениці. Можливо, у цей час клімат тут був дещо вологішим і не таким континентальним завдяки більшому проценту заліснення гірських хребтів. Потім тривалий час ці землі зазнавали впливу Персії і були заселені іранськими народами, які і зараз становлять абсолютну більшість населення Афганістану.

Великий вплив на долю Афганістану мали арабські завоювання. Надалі майже на шість століть (з XIII по XVIII) країна підпала під владу тюрко-монголів, через неї пронісся вихор орд із Центральної Азії.

Перша власне афганська (Дурранійська) держава була створена у 1747 р. Ахмад-шахом зі столицею у Кандагарі, а з 1774 р. — у Кабулі. Вона проіснувала недовго і вже на початку XIX ст. розпалася на ряд невеликих князівств.

У XIX ст. Афганістан опинився у зоні зіткнення інтересів Британської та Російської імперій. Англія старалась розширити свої володіння в Індії за рахунок сусідніх Афганістану та Персії. З півночі буквально за якихось півстоліття Росія просунулась на тисячі кілометрів, досягнувши у другій половині XIX ст. верхів'їв Амудар'ї і маючи далекосяжні плани виходу в майбутньому до Індійського океану. Для безпеки "найкоштовнішої перлини" у короні імперії — Індії, Британія вирішила забезпечити себе від російських зазіхань з півночі. Незважаючи на те, що під час колоніальних воєн 1838-1842 pp. та 1878-1881 pp. Англії так і не вдалося повністю підкорити Афганістан, вона в основному досягнула своєї геостратегічної мети. Було дещо посунуто на північ кордон Британської Індії за рахунок земель кочових пуштунських племен (так звана лінія Дюранда), Афганістан, згідно з угодами 1879 і 1880 pp., втратив самостійність у проведенні зовнішньої політики, а боротьбу еміра Абдурахмана за створення централізованої держави англійці вміло спрямували на північ.

Саме тоді кордони Афганістану набули майже сучасних обрисів із довгим та вузьким виступом на сході. Оскільки визначення кордонів цієї країни відбувалося за міждержавними угодами між Британією та Росією у 1885, 1887 та 1895 pp., то насамперед були враховані інтереси цих імперій. Англії вдалося відстояти проходження кордону по повноводній, швидкій та важкій для переходу військами Амудар'ї та не допустити російських військ до хребтів Гіндукушу, з яких вони могли легко проникнути у Північну Індію. Територія російського Туркестану у районі Паміру була відділена від Індії вузькою і довгою смугою афганських земель.

У цей же період були закладені причини тих складних етнічних і політичних конфліктів, що потрясали Афганістан впродовж XX ст. Адже в межах цієї держави були штучно об'єднані етнічні території багатьох народів: пуштунів (власне афганців) — на півдні та південному сході; хазарейців — у центрі країни; таджиків та узбеків — на півночі; нуристанців — на сході. Частина ж території перших афганських (дурранійських) держав відійшла до Британської Індії, а зараз належить до Пакистану. Проте кочівники-пуштуни, переганяючи свої отари влітку на гірські пасовища Гіндукушу, а взимку на тепліші рівнинні території, донедавна абсолютно не зважали на державні кордони. Та й зараз частина Пакистану, на якій проживають пуштуни, майже не контролюється урядом цієї держави.

Народи північного Афганістану — переважно землероби, що були на вищому щаблі культурного та економічного розвитку та й чисельністю набагато переважали пуштунів, на певний час зайняли панівні позиції у державі. До 1936 р. єдиною державною мовою в країні була фарсі — дарі, мова таджиків і хазарейців. Вони становили більшість чиновників та інтелігенції, купців і ремісників і володіли основними капіталами. Ріст чисельності і національної свідомості пуштунів (афганців) викликав їхнє невдоволення своїм положенням у державі. Поступово вони домагалися збільшення свого впливу в Афганістані. Мова пушту стала другою (1936), а потім навіть і першою (з середини 1960-х років) державною мовою.

Протягом XX ст. країну потрясали воєнні перевороти та конфлікти. Постійним залишався і зовнішній тиск на неї. Так, при здобутті Афганістаном незалежності у 1919 р. першою державою, що визнала його суверенітет, була Радянська Росія, зацікавлена у збереженні свого впливу у Туркестані. Ставши на шлях створення національного капіталу та інтеграції у світовий ринок, Афганістан поступово відійшов від Радянського Союзу. Король Надір-шах (з 1929 р.) та його послідовники провели у країні демократичні і ринкові реформи, створили національний банк і акціонерні компанії для нагромадження капіталу (ширкети).

Тому ліквідація монархії у 1973 р., а потім прихід до влади НДПА і проголошення Демократичної Республіки Афганістан у 1978 р. було використано керівництвом СРСР для посилення свого впливу у цій країні. У 1979 р. почалася пряма агресія Радянського Союзу через введення так званого обмеженого контингенту військ (насправді 150-тисячної армії) у ДРА. Це призвело до того, що всі народи Афганістану на певний час об'єдналися для боротьби зі спільним ворогом. При допомозі США та ісламських країн (насамперед Пакистану) в країні були створені загони моджахедів, відносно добре озброєні, що боролися як з радянськими військами, так і з насадженим режимом Наджибулли. Особливістю загонів моджахедів було те, що вони формувалися переважно за національним принципом. Тому навіть після виведення радянських військ (1989) громадянська війна в Афганістані продовжувалася. На певний час (1992-1993 рр.) в країні встановився відносний спокій і навіть був обраний президент — Бурхануддін Раббані. Проте пуштуни знову відчули себе ображеними. Під прапорами ісламського руху талібану вони захопили Кандагар і почали свій переможний марш на північ. Всі демократичні реформи в країні були ліквідовані, встановлено ісламський режим, а нове законодавство базувалося на законах шаріату.

Афганістан все більше відривався від світової спільноти. Тут знайшов прихисток міжнародний терорист Усама бен Ладен, була заборонена неісламська культура, почали знищуватися пам'ятки культури світового значення. Проведені з боку Усами бен Ладена та його терористичної організації "Аль-Каїда" жахливі теракти у США у вересні 2001 р. викликали спротив у всьому світі. Тому уряду США вдалося легко схилити на свій бік союзників по НАТО та й інші країни світу для проведення антитерористичної операції на території Афганістану. Зараз більшу частину країни вже контролюють війська антиталібівської коаліції, так званого "північного альянсу", тобто переважно північно-афганські народи. Тому очікувати швидкого встановлення миру в Афганістані і вирішення міжетнічних проблем поки що не доводиться. Найбільш песимістичні прогнози щодо майбутньої долі цієї країни навіть не виключають її розпаду та й взагалі переділу кордонів у цьому регіоні.

Кількість населення Афганістану визначається дуже приблизно, оскільки в державі ще не було загального перепису населення, а постійні конфлікти спричиняють величезні міграції. Вважається, що 20-мільйонного рубежу населення Афганістану досягло у середині 1970-х років. При щорічному прирості у 2-3% воно зараз повинно було б становити 30—35 млн. осіб. Але максимальні оцінки населення країни на початок 1990-х років дають цифру у 21,5-22 млн. осіб. Зараз, після десятиліття громадянської війни, мільйони жителів Афганістану проживають за його межами, насамперед на територіях сусіднього Пакистану (3-4 млн. осіб) та Ірану (1,5-2 млн. осіб). Важко навіть оцінити кількість нелегальних мігрантів з Афганістану, що знайшли тимчасовий прихисток у пострадянських країнах та у державах Європи, зокрема і в Україні.

Дуже приблизними є дані про національний склад населення. За різними оцінками, пуштуни (афганці) становлять від 38 до 55% населення, таджики 18-25%, хазарейці і чараймаки 12-20%, узбеки 6-9%. Крім того, в країні проживають туркмени, белуджі, перси, нуристанці, киргизи, араби та десятки інших народностей, чисельність яких коливається від десятків тисяч до декількох сотень осіб.

Щільність населення Афганістану в середньому дещо перевищує 30 осіб/км2. Основна кількість населення концентрується у долинах річок та більш зволожених передгір'ях. Пустельні райони країни та високогір'я майже незаселені.

Рівень економічного розвитку Афганістану залишається дуже низьким, а за останні десятиліття господарство країни практично зруйноване. ВНП на одну особу (знову ж таки за різними даними) оцінюється у 100-250 дол. СІНА. Так чи інакше цю країну можна віднести до групи найбідніших держав світу. Провідною галуззю в Афганістані залишається сільське господарство, в якому зайнято понад 70% населення.

Умови ведення господарства в країні досить важкі через складний гірський рельєф, посушливість клімату, відсутність надійних транспортних шляхів та кваліфікованих кадрів. Придатною для землеробства є лише десята частина території Афганістану, решту займають малопродуктивні пасовища та невикористовуванні землі. Ліси збереглися переважно у віддалених східних районах країни (не більше 3-5% території) і продовжують активно вирубуватися, в основному на паливо та для потреб будівництва. Добра деревина в Афганістані вважається великим багатством.

Мінеральні ресурси країни залишаються маловивченими, хоча, виходячи з розмаїття геологічної будови країни, можна прогнозувати виявлення великих родовищ різноманітних корисних копалин у майбутньому. Північ Афганістану належить до Туранської плити, що багата на газ, нафту і солі. В гірських районах країни вже виявлені поклади залізних і мідних руд та інших кольорових металів, але їх родовища вивчені ще недостатньо. Афганістан володіє унікальними покладами лазуриту і є його найбільшим виробником та експортером у світі.

Велике значення для розвитку країни в майбутньому можуть мати потужні гідроенергоресурси гірських річок, які до цього часу малоосвоєні.

Як вже зазначалося, основою економіки Афганістану є сільське господарство — переважно поливне землеробство і кочове скотарство з відсталою агротехнікою. Майже всі роботи при обробці земель, крім оранки, виконуються вручну. Вирощують пшеницю, рис, кукурудзу, у більш теплих районах країни — бавовник і цукрову тростину. Садівництво, виноградарство і баштанництво розвинені практично повсюдно, а вирощування цитрусових переважно у Джелалабадській долині. Ці галузі в основному забезпечують власні потреби населення, але коли є надлишок фруктів і винограду, то їх висушують і у вигляді сухофруктів та ізюму вони є важливим експортним товаром Афганістану.

При режимі талібану афганським селянам дозволили офіційно вирощувати опійний мак, що використовувався для виробництва героїну. Перетворення Афганістану в один із світових центрів виробництва наркотичної сировини був важливим аргументом для уряду США на користь проведення широкомасштабної військової операції проти режиму талібану.

Промисловість Афганістану до цього часу залишається здебільшого на рівні кустарних промислів. Ті невеликі підприємства, які були збудовані у 1960-1970-ті роки, переважно зруйновані і не працюють. Основною промисловою продукцією є тканини, килими, вироби зі шкіри та продукти харчування. В районі Шибіргану у 1970-ті роки почалася експлуатація газового родовища, але газопровід був збудований лише до Мазарі-Шарифа до заводу азотних добрив. Решта ж газу, незважаючи на великі потреби у цьому виді палива в самому Афганістані, спрямовувалася до СРСР. Кілька невеликих ГЕС і ТЕС забезпечували мінімальні потреби в електроенергії лише великих міст. І до цього часу електроенергія у цій країні є великою розкішшю.

Ще донедавна більшість вантажів в Афганістані перевозились гужовим транспортом (осли, коні) або караванами верблюдів. Зараз основним транспортом став автомобільний, але протяжність доріг з твердим покриттям в країні незначна — близько 3 тис. км. Сучасні автомобільні дороги сполучають між собою столицю та найбільші міста країни Кандагар, Герат, Мазарі-Шариф, Джелалабад. Через Афганістан проходить міжнародна автотраса загально-азійського значення Тебриз-Тегеран-Мешгед-Герат-Кандагар-Кветта (Пакистан).

Зовнішньоекономічні зв'язки Афганістану зараз дуже обмежені і здійснюються переважно через Пакистан. Країна експортує здебільшого продукцію сільського господарства — сухофрукти, ізюм, горіхи, каракуль, шкіри, вовну, килими, але змушена імпортувати практично всю промислову продукцію.

Україна безпосередніх тісних зв'язків з Афганістаном не має. Але для нас вивчення цієї країни є надзвичайно важливим, через те що в Україні, за найменшими оцінками, є вже десятки тисяч біженців з Афганістану, а тепер очікується нова величезна хвиля нелегальної афганської міграції. Крім того, після припинення громадянської війни і встановлення миру Афганістан буде потребувати величезної кількості промислової продукції для відбудови господарства. Тому багато видів української продукції, такі, як металопрокат та металоконструкції, труби, устаткування для окремих галузей промисловості, вантажні автомобілі та багато інших, могли б знайти збут на афганському ринку. Участь у відбудові господарства Афганістану могли б взяти українські спеціалісти, які вже мають великий досвід роботи у регіоні Центральної Азії.


НазадЗмістВперед

 

 
© www.SchoolLib.com.ua