Головна

Шкільна бібліотека

Перелік предметів

Англійська мова
Біологія
Географія
Економіка
Інформатика
Історія
Математика
Німецька мова
ОБЖ
Політологія
Право
Природознавство
Психологія і педагогіка
Російська мова
Соціологія
Фізика
Філософія
Французька мова
Українська мова
Хімія

Підручники в PDF


 

ЕКОНОМІЧНА ТА СОЦІАЛЬНА ГЕОГРАФІЯ

 

Розділ перший

ЗАГАЛЬНІ ПИТАННЯ СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНОЇ ГЕОГРАФІЇ

Тема 3. ІСТОРІЯ РОЗВИТКУ І ЗАВДАННЯ СЕГ

1. Етапи формування СЕГ

Щоб пізнати себе, кожна наука змушена вивчати історію свого формування, починаючи від витоків і закінчуючи сучасним періодом. Цей процес передбачає пошуки джерел формування науки, з'ясування причин її виникнення, періодизацію, встановлення найважливіших тенденцій і закономірностей розвитку тощо.

Фундатор української наукової географії академік Степан Рудницький писав, що "не можна бути філософом чи землезнавцем, не пізнавши ґрунтовно історії філософії чи пак землезнання. В інших науках знання історії цих наук є корисне, в географії — необхідне".

Наука загалом виникає і розвивається внаслідок потреб суспільства на достовірну інформацію, яка "виробляється" нею. Отже, суспільні потреби є головним рушієм її розвитку. Це стосується і географії, і її важливої ланки — соціально-економічного землезнання.

Усе розмаїття суспільних потреб можна звести до декількох груп. Серед них найважливіші: виробничо-економічні (потреби у сировині, паливі, енергії, продовольстві, конструктивних матеріалах тощо), торгово-розподільчі (збут товарів), транспортні, культурні, політичні та ін. Для задоволення цих потреб необхідні різного роду знання, в т.ч. і географічні.

Зрозуміло, що, черпаючи наукову інформацію, суспільство підкріплює науку матеріально, даючи їй засоби для розширення і поглиблення досліджень: транспортну техніку, вимірювальні прилади, необхідні у наукових експериментах, матеріали, поліграфічну базу для друкування результатів наукових пошуків, а тепер особливо електронно-обчислювальні засоби, використання яких не лише прискорює обробку наукової інформації, але й дає змогу істотно інтенсифікувати науковий процес і т. д.

І суспільні потреби, і матеріальні засоби змінюються від епохи до епохи і мають тенденцію до урізноманітнення й удосконалення, що, в свою чергу, стимулює урізноманітнення та удосконалення наукового географічного знання.

Дуже важливим чинником є спонтанний саморозвиток науки, географічної зокрема. Тобто кожна наукова дисципліна має внутрішні закони і закономірності свого саморуху, які відображають загальні риси розвитку наукового знання. В кожному його періоді для науки характерні фундаментальні підходи, способи трактування явищ і процесів — т. зв. парадигми. Наприклад, в останні тридцять — сорок років особливу роль відіграє системна парадигма, згідно з якою явища і процеси в наукових дослідженнях трактуються як великі, складні системи, для вивчення яких розроблено спеціальний методичний апарат.

В історії географії в цілому і СЕГ зокрема виділяють декілька періодів. На Заході такими періодами вважаються: 1) класичний (від стародавніх часів до кінця XVII ст.), 2) новий (ХVІІІ- перша половина XIX ст.), 3) новітній (від другої половини XIX ст.). Кожен з них, особливо перший і третій, мають ще свою внутрішню періодизацію. По-різному проявляється розвиток географії в окремих країнах.

Класичний період. Уже зазначалось, що класичний період започаткований у стародавній Греції. Тоді були закладені засади географії як науки, отримали початковий розвиток багато географічних наукових ідей, були написані фундаментальні праці з географії тогочасного світу (т.зв. ойкумени), сформувалися визначні вчені — географи.

Однак слід мати на увазі, що до давніх греків наукові географічні відомості нагромаджувалися в багатьох інших осередках світової і регіональної цивілізації: у давніх Вавілонії і Шумерії, Єгипті і Фінікії, Китаї. Багато географічної інформації перейшло від них у Європу, зокрема у давню Грецію. Розвинена в ній наука, в т. ч. географічна, далі поширилась по усій Європі, а потім і світі. Так, у Європі виник грекоцентризм, а у світі — євроцентризм.

Джерелами географічної інформації у класичний період були: описи окремих країн і народів мандрівниками, мореплавцями, купцями, дипломатами, місіонерами, завойовниками; характеристики обжитих, в т.ч. віддалених земель, ученими, які, як правило, були істориками і географами водночас. Для цілей мореплавання і торгівлі складалися спеціальні описи морів, портів, торгових центрів — т. зв. періпли, лоції, портолани, де містилася інформація про географічні особливості країн, через які проходив торговий шлях. Уже з давніх часів складались географічні карти окремих земель, країн, а навіть усього доступного тогочасного світу. Особливо великий приплив географічної інформації спостерігався від початку Великих географічних відкрить (друга половина XVI ст.). Характерною рисою цієї інформації є її унікальність та несистематичність.

Класичний період у розвитку географії не є суцільним. В ньому виділяють кілька яскраво виражених підперіодів: а) давньогрецький і римський (VI ст. - ІІ ст. до Х р.), б) арабський (VІ-ХІV ст. після Х р.), в) Великих географічних відкрить (середина XV- cepeдинa XVII ст. після Хр.). їм відповідають головні осередки розвитку географії. Першому — стародавня Греція, другому — Близький і Середній Схід, третьому — Західна Європа.

Давньогрецький і римський період. У праці "Історія землезнання" (1925) С. Рудницький обґрунтував таких чотири положення щодо історичних аспектів географії:

1) справжня наукова історія географії починається у стародавній Греції (хоч зародки її спостерігаються вже у давніх китайців, індусів, єгиптян, фінікійців);

2) в історії географічного пізнання слід розрізняти два виміри: а) екстенсивний (розвиток "в ширину"), коли вивченням охоплюються все нові й нові території; б) інтенсивний (розвиток "у глибину"), тобто проникнення у суть географічних явищ і процесів;

3) найважливішим у стародавній географії є "перше встановлення завдань і методів землезнання";

4) з самого початку розвитку наукової географії в ній виявилося два напрямки — природничий і суспільний (соціальний, гуманістичний)".

Отже, суспільна (соціально-економічна) географія має давню історію. Як окремий напрямок у географічній науці вона виникла ще у древній Греції (VII—III ст. до Хр.). Але це зародження і розвиток відбувалися всередині неподільної тоді географії загалом і наукового знання зокрема. Наприклад, відомий давньогрецький історик і філософ Геродот, а пізніше грецько-римський учений Страбон були водночас і великими дослідниками-географами. Першого вважають фундатором історії і географії, другого — соціально-економічної географії.

Загальні риси старогрецького і римського періоду такі:

1) було висунуто ряд ідей, що отримали підтвердження і розвиток у пізніші періоди (ділення географії на загальну і описову, ідея кулястості Землі, наявності теплових поясів, ідея географічного району тощо);

2) було покладено початок застосування історико-генетичного і порівняльно-географічного методів дослідження;

3) описано відомі землі, "всесвіт" або, як на той час називали, "ойкумену". У певному розумінні, "ойкумена" — це заселена земля (вже у старогрецькі часи знали і незаселені пустельні чи гірські території - "анойкумену"; крім того, вважалося, що у жаркому і південному субтропічному поясі люди не проживають). Ойкумена греків розширювалась від часів Гекатея (546-480 pp. до Хр.) до Птоломея;

4) грецько-римська географія багато наукових ідей і географічних описів запозичила у древніх вавилонян, індусів, фінікійців. Але її здобутки тривалий час не були відомі середньовічній християнській Європі;

5) безпосередньою спадкоємицею старогрецької стала арабська географія. Від арабів географічні ідеї давніх Греції і Риму перейшли у Європу.

Арабська географія. У середньовіччі існувало декілька великих центрів культури, зв'язки між якими були незначними. Такими центрами ("світами") були: європейський християнський, північноєвропейський (скандинавський), арабський, китайський і, як згодом з'ясувалося, американський. Найбільш розвиненою географія була в арабському світі.

Арабська географія творилася в основному між 800 і 1400 роками. Вона була представлена такими визначними географами, як Ібн Хаукаль (X ст.), Ібн Хордадбег (ІХ - Х ст., написав "Книгу шляхів і країн"), Аль Біруні (XI ст., перший серед середньовічних учених висловив думку про рух Землі навколо Сонця, обчислив обвід Землі), Авіценна (XI ст.), Ідрісі (XII ст.), Ібн Баттута (XIV ст.), Ібн Хальдун (XIV- початок XV ст.). Для методології СЕГ дуже суттєвою є думка Ібн Хальдуна про те, що спосіб життя і заняття людей більше залежать від їх культури, ніж від природного довкілля.

Араби вміло поєднали знання з математики і астрономії з географічними. Цим вони продовжили і розвинули ідеї Птоломея, що пізніше сприяло розвитку хорологічного напрямку в економічній географії, формуванню математичної географії. Вони були добрими картознавцями (наприклад, учений і мандрівник XII ст. Ідрісі написав "Нову географію", а у 1154 р. — "Розважний і корисний посібник для бажаючих здійснити кругосвітню подорож", де описані відомі йому краї і країни Європи (Італія, Франція, Іспанія, Португалія, Німеччина), Північної Африки, Азії тощо.

Епоха Великих географічних відкрить. Ця епоха почалась наприкінці XV ст. і закінчилася наприкінці XVII ст. Центр географічної думки переноситься у Європу, де у надрах феодального суспільства прискорено розвивалися капіталістичні відносини. Це період, коли Україна втратила свою незалежність (розділ між Литвою і Польщею, а з 1569 р. — об'єднання під польською зверхністю). Саме наприкінці цього періоду наш народ збудував свою Козацьку державу під керівництвом Богдана Хмельницького.

Найвизначнішими географічними відкриттями епохи стали: а) відкриття Колумбом Америки (1492 р.); б) відкриття шляху в Індію довкола Африки Баско да Гамою (подорож 1497-1498 рр.); в) перша кругосвітня подорож Маґеллана (1521 р.) та ін. У результаті цих та інших подорожей було остаточно доказано істину кулеподібності Землі, яку у вигляді гіпотези висували ще стародавні греки. З іншого боку, було підтверджено існування "на другій стороні Землі"людей-антиподів (теж старогрецька ідея). Похитнулась віра в геоцентричну будову Всесвіту Птоломея. Земні географічні та інші наукові відкриття підірвали основи сакрального (релігійного) світогляду того часу. Почалась секуляризація всього суспільного, в т.ч. духовного життя. На арену світової історії вийшли великі європейські нації — іспанська, англійська, французька, німецька та ін. В економічному і духовному житті світ став єдиним, але європоцентричним.

В епоху Великих географічних відкрить розвиток географічного знання ішов в основному описовим шляхом, тобто "вшир", особливо цінними були географічні характеристики нововідкритих країн і народів. Цей кількісний приріст знання сприяв розвитку географічного країно - і світознавства.

Завершився цей період фундаментальними працями німецького космографа Себастяна Мінцера "Загальна космографія" і німецького та голландського вченого Бернгардта Вареніуса (1622-1650) під назвою "Загальна географія" (1650 р.). У ній було здійснено внутрішній поділ географії на загальну, яка вивчає закономірності розвитку і поширення географічних явищ, і спеціальну (особливу), в якій здійснюється опис (характеристика) окремих частин земної поверхні, незалежно чи вони природні, чи суспільні (наприклад, країн та їх регіонів).

На думку Вареніуса, вивчення людини на земній поверхні включає "характеристику жителів, їх зовнішніх рис, ремесел, торгівлі, культури, мови, способу правління чи державного устрою, релігії, міст, якимось чином цікавих місць та визначних людей".

У період Великих географічних відкрить вперше з'явилась можливість розробляти повноцінні карти і атласи світу. Було організовано виготовлення глобусів. Важливими віхами тут були: видання карт світу Герардом Меркатором (1538 і 1569 рр.), відомих своїми оригінальними проекціями (серцевидною і прямокутною); поява атласу Абрагама Ортелія із Антверпена під назвою"Огляд Земної кулі" у 1570 р. (атлас світу у 1585 р. почав публікувати і Меркатор) і виготовлення першого глобуса німцем Мартином Бегаймом із Нюрнберга (1490 р.).

Новий і новітній періоди. Новий і новітній періоди займають порівняно невеликий відрізок — з кінця XVII ст. до нашого часу. їх важко розділити, бо усі тенденції, закладені у новий період (до другої половини XIX ст.), були закріплені і розвинені у новітньому.

Новий період починається після епохи Великих географічних відкрить, яка, по суті, підготувала корінні зміни у географічній науці. Хоч великі відкриття відбувались і у XVIII ст. (відкриття Австралії у 70-х роках), і в XIX ст. (відкриття Антарктиди у 20-х роках), проте це вже не вносило істотних змін у загальну географію (йшов певний розвиток географії "вшир"). В цей час увесь світ ліг на географічну карту. А Європа — центр світового землезнання — вступила у нову систему духовних і матеріальних координат.

Великі географічні відкриття прокладали дорогу першій промисловій революції, широкому розвитку поділу праці. Це, в свою чергу, сприяло товаризації сільського господарства. Всередині держав поділ праці призвів до формування національних господарських комплексів, а між державами — до формування світового ринку і у кінцевому підсумку — розвитку світового господарства. Такі процеси надзвичайно прискорили розвиток наук, особливо географічної і економічної (саме у XVII ст. англійський учений Вільям Петті започаткував розвиток наукової політекономії).

У політичному плані внаслідок розпаду середньовічних імперій (Іспанська, Священна Римська та ін.) утворились національні держави. Ці держави, що формувалися модерними націями, потребували повних даних про природу, населення і господарство на своїх територіях і державних територіях інших країн. Це надзвичайно стимулювало розвиток економіко — географічного країнознавства, яке часто розвивалось не тільки в системі географії, але й у системі економічної науки (т. зв. "описове державознавство окремих країн", або "камеральна статистика").

У новому періоді латинська мова втратила свою головну функцію, яку вона відігравала у науковому житті середньовіччя. На арену вийшли національні мови. Почали формуватися національні географічні школи.

Серед національних шкіл слід відзначити велику роль німецької, яка домінувала до Першої світової війни, а також французької ("географія людини"). Вже у новітньому періоді помітно виділялась англійська школа. Почали формуватись слов'янські, особливо польська, російська і українська.

Німецька школа мала добру наукову традицію (Мінцер, Вареніус, Меркатор), правда, латиномовну. У другій половині XVIII-першій половині XIX ст. (і навіть пізніше) на неї великий вплив мав авторитет географів Антона Фрідріха Бюшінга і Карла Ріттера.

Антон Фрідріх Бюшінг — автор шеститомного "Нового землеопису" ("Neue Erdbeschreibung"), опублікованого у 1792 р., у якому подано географічну характеристику країн Європи. Висунув дві концепції: а) густота населення є важливою географічною характеристикою території; б) перевезення товарів водним шляхом звільняє залежність людей від місцевих ресурсів. Останнім було стверджено принципи економічної взаємозв'язаності країн ще до прокладання залізниць.

Карл Ріттер (1779-1859) — автор дев'ятнадцятитомного видання "Землезнавство у його відношенні до природи та історії людини, або Загальна порівняльна географія", перший завідувач кафедри географії у Німеччині (Берлін, 1820 р.), засновник Німецького географічного товариства (1828 р.), класик німецької і світової географії. Він трактував Землю як "спільний дім людства", розкриваючи географічні особливості взаємозв'язку людини і природи. Вслід за Е. Кантом учений вважав географію просторовою наукою. Тому до деякої міри протиставляв географічний метод історичному. Вивчав просторові відносини — зв'язки і взаємозалежності між явищами і процесами на земній поверхні. Зокрема, географічне положення, конфігурацію, взаєморозташування та величину країн і районів, намагаючись віднайти їх кількісне вираження, просторові закономірності.

Разом з відомим ученим О. Гумбольдтом К. Ріттер є основоположником порівняльного методу в географії. Вивчав взаємозв'язки і взаємозалежності між природою і людиною на окремих територіях, відстоював формування комплексного підходу у географічній науці, надаючи перевагу регіональним, а не галузевим дослідженням. Ввів термін "землезнання" ("Erdkunde").

Серед німецьких учених у новітньому періоді слід назвати передусім Фрідріха Ратцеля (1844-1904) — автора "Антропогеографії" у двох томах (1882, 1891) і "Політичної географії" (1897) та Альфреда Геттнера (1859- 1941) — автора книги "Географія: її сутність, історія та методи". Перший з них розробив основи антропогеографії і політичної географії із застосуванням біологічного вчення Ч. Дарвіна, що було перетворено у т. зв. соціальний дарвінізм, другий — довів до найвищого рівня хорологічну концепцію. А. Геттнер заснував фаховий географічний журнал "Geographische Zeitschrift" ("Географічний часопис") у 1895 р. і був його редактором до 1935 р.

Географічні аспекти в руслі проблем розміщення господарства теж розробили німецькі вчені, що створили окремий напрямок в науці — т. зв. теорію штандорту (нім. — stand від слова stehen — стояти, ort — місце, тобто місцерозташування, локалізація). Представниками цього напрямку були Тюнен, Вебер, Льош та ін.

Після Ф. Ратцеля і А. Геттнера німецька географічна школа поступилася, особливо у повоєнний період, англо-американській.

Французька школа відома багатьма іменами. Найвизначнішими серед них були у новий період Елізе Реклю, Відаль де ля Бляш і Жан Брюн.

Елізе Реклю (1830-1905) — блискучий географ-країнознавець, автор і редактор видань "Земля і люди. Загальна географія" (19 т., 1898-1901 pp.) та "Людина і земля" (6 т., 1906-1909 pp.) та ін. Він був добре знайомий з українським ученим Михайлом Драгомановим (дядьком Лесі Українки), який написав до сьомого тому "Землі і людей" на просьбу Е. Реклю розділ про Україну. Знаменитий вислів Е. Реклю щодо зв'язків географії з історією: "географія стосовно до людини є нічим іншим, як історія у просторі, так само, як історія є географією у часі". В цій образній формі вчений висловив геніальну думку про історичний метод у географії, зокрема в країнознавстві і географічний метод в історії.

Поль Відаль де ля Бляш (1845-1918) заклав основи школи "географії людини", у якій головна увага звернена на взаємодію людського суспільства і природного довкілля. Вчений не перебільшував впливу довкілля на людину. Він розвинув концепцію поссібілізму (possible — англ. можливий), згідно з якою природа створює лише можливості, а їх використання залежить від способу життя людей (культури у широкому розумінні слова). П. Відаль заклав основи теорії поширення інновацій (нововведень). Видав "Загальний атлас географії та історії світу" (1898) та підготував книгу "Принципи географії людини" (вийшла після смерті у 1922 p.).

Одним із зачинателів французької національної "Географії людини" був Жан Брюн. Він здійснив типізацію взаємодії людини і довкілля (три типи), визначив велику корельованість розміщення населення і розподілу вод суходолу. В 1910 р. опублікував книгу "Географія людини".

У новий період виникли громадські об'єднання географів і тих, хто цікавився географією — Географічні товариства (ГТ). У 1821 р. ГТ було створено у Парижі, в 1828 р. — у Берліні, в 1830 р. — у Лондоні, в 1838 р. — в Ріо-де-Жанейро, в 1839 р. — у Мехіко, в 1845 р. — у Санкт-Петербурзі.

Новітній період. Новітній період почався з другої половини XIX ст. Його можна розділити на такі три часових відрізки: 1) з середини 70~х років XIX ст. до Першої світової війни; 2) міжвоєнний; 3) після Другої світової війни і до нашого часу.

Час до Першої світової війни характеризувався остаточним поділом географії на фізичну та соціально-економічну із подальшою їх диференціацією. Географію в університетах прирівняли до інших дисциплін (вперше у 70-х роках XIX ст. у Німеччині). Масово виникали кафедри географії, очолювані фаховими географами*. Зростала чисельність національних шкіл, а в них — наукових шкіл, очолюваних визначними вченими — географами. Формувалася і українська національна географія (акад. Степан Рудницький, Павло Тутковський). Економічна географія тоді вже виділилася у формі антропогеографії (Ф.Ратцель), "географії людини" (П. Відаль де ля Бляш) та статистики (П.Семенов Тянь-Шанський).

У міжвоєнний час остаточно сформувались національні географічні школи слов'янських країн: польська (Еугеніуш Ромер), російська (Микола Баранський), чеська (Іржі Краль), югославська (Йован Цвіїч), українська (Володимир Кубійович) та ін. У Німеччині панівною стала геополітика на чолі з Карлом Гаусгофером, у Франції — фізико-географічна реґіоналістика з Еммануелем де Мартонном.

Особливо активно розвивалась географія, в т. ч. соціально-економічна, в Англії. Тут вперше було виділено т. зв. функціональні райони (К. Б. Фоссет), розгорнуто дослідження земель на основі великомасштабних карт (Л.Д. Стамп) з практичними цілями. Цікавим явищем у світовій географії став розвиток російської економічної географії (районна школа Миколи Баранського).

У міжвоєнний період центр світової географічної думки поступово перемістився у англомовний світ, особливо у СІНА. Географія тут представлена такими іменами, як Ісайя Боумен, Елсуорт Геттінґтон, Еллен Черчілл Семпл, Ричард Гартшорн, Карл Зауер та ін. Дослідження концентруються над такими проблемами: 1) екологія людини; 2) хорологія, особливо регіональні дослідження; 3) історична географія, в т.ч. проблеми послідовності освоєння території і функціональної організації простору; 4) прикладні проблеми (використання земель, політико - і воєнно-географічні проблеми тощо). Всесвітньо відомим став часопис "Національна географія".

Якісні зміни у розвитку географії, в т.ч. соціально-економічної, відбувались у повоєнний період. По-перше, вона надзвичайно диференціювалась, виникли наукові дисципліни і напрямки, що пов'язані з новими загально - і конкретно-науковими підходами та парадигмами (наприклад, т. зв. географія поведінки). По-друге, спостерігаються інтегративні процеси внаслідок виникнення "теоретичної географії", "географії природокористування", "геоекології" тощо. По-третє, у географії застосовуються нові парадигми — модельна (моделювання явищ і процесів) і системна (системний аналіз і синтез). На цій основі набувають нового звучання вже сформовані теорії і концепції (наприклад, теорія територіального комплексування), а також методи дослідження (наприклад, картографічний) тощо.

По-четверте, надзвичайно збагачується методичний апарат та інструментарій науки. Широко впроваджуються математичні методи і прийоми дослідження, використання дистанційних методів та отриманої на їх основі геопросторової і геочасової інформації, комп'ютеризація процесу і формування геоінформаційних систем (ГІС, або англійською GIS — Geoinformation Systems).

По-п'яте, істотно змінюється відношення до карти як джерела і результату географічних досліджень. Карту починають трактувати не лише як модель земної поверхні, а, у першу чергу, як зберігача, носія і передавача геопросторової інформації.

По-шосте, спостерігається зростання інтересу до регіональних досліджень, тобто комплексного вивчення окремих регіонів як всередині країн, так і на міждержавному рівні.

По-сьоме, розвивається невпинний процес соціологізації і гуманізації. На цій базі надзвичайно диференціюється соціальна географія і геоекологія. Наприклад, виникають такі дисципліни соціальної географії, як "географія способу життя", "радикальна географія", "географія поведінки" та ін.

Домінуюче місце у світі займає англо-американська географія. Визначними її представниками стали Вільям Бунге, Ричард Чорлі, Пітер Гаггет, Девід Гарвей, Чонсі Д.Гарріс, Артур Г. Робінсон, Волдо Тоблер та ін. На грані регіональної економіки і соціально-економічної географії працював Волтер Ізард (Айзард).

Помітним явищем у цей період стала російська географія з теорією територіального комплексування (Микола Колосовський та ін.), естонська (соціально-географічні дослідження Селми Ниммік) і польська (праці Станіслава Лєщицького та ін.).

Проте у західноєвропейській географії спостерігається своєрідний спад ініціативи (за винятком Великобританії та Швеції). Шведський професор Торст Гегерстранд розробив концепцію поширення нововведень як просторового процесу.

Українська СЕГ у цей період повністю йшла у фарватері російської. Найбільш відомими її постатями були Олексій Діброва і Максим Паламарчук у 50-60-ті роки, Федір Заставний і Микола Пістун у 70-80-ті роки, Ярослав Жупанський, Валерій Поповкін, Леонід Руденко, Олександр Топчієв, Олег Шаблій у 80-90-ті роки.

фактичного (емпіричного) матеріалу, методичні засоби тощо. Таких головних напрямків було три: економічний, демосоціальний та математичний (назви умовні). Вони мають глибокі генетичні корені, які, крім власне описової географії різних форм (країнознавство, регіоналістика, глобалістика), частково входять у суміжні з СЕГ науки — відповідно економічну, демографічну і соціологічну, математичну.

Економічний напрямок має своїм коренем (джерелом) праці основоположника нової економічної науки англійця Вільяма Петті, зокрема його "Політичну арифметику" (XVII ст.), а також шотландця Адама Сміта, англійця Рікардо та німецького єврея Карла Маркса (XIX ст.). Книга останнього "Капітал" була методологічною основою розвитку економічної географії у республіках колишнього Радянського Союзу. Основним об'єктом дослідження тоді було господарство країни чи світу, їх виробнича і соціальна сфери, розміщення і геопросторова організація. Розміщення господарства пояснювалось законами економічної науки, зокрема політекономії. Це був економічний детермінізм, який трактував територіальну організацію господарства виключно економічними чинниками.

Розвиток економічного напрямку можна представити так. Генетично першою тенденцією було формування комерційної географії, тобто географії торгівлі. По суті, всі географічні описи мандрівних купців ще у стародавні часи -— це була зародкова комерційна географія (згадаймо хоча б "Ходіння за три моря" тверського купця А. Нікітіна). Сюди належать описи морських торгово-транспортних шляхів і портів — періпли, портолани тощо.

Особливо швидко розвивалась комерційна географія після Великих географічних відкрить у зв'язку з потребами морської торгівлі венеціанців, голландців, іспанців та англійців. У другій половині ХІХ - першій половині XX ст. до географічних знань у сфері світознавства великий інтерес почали проявляти німецькі географи. Широко відомими стали книги Карла Цедена "Комерційна географія" (1903), Бартлінґа "Комерційна і транспортна географія" (два томи, 1925) та ін.

З XVIII ст. у Німеччині працями Ахенваля і Й.П.Зісмільха було започатковано розвиток т. зв. камеральної статистики. Праця першого з них, видана у 1749 р., називалася "Нариси найновішого державознавства". Камеральну (тобто державну статистику) автор називав "описове державознавство окремих країн". У цьому "описовому державознавстві" багато місця відводилось характеристиці параметрів держави: її території, кордонам, адміністративному устрою, державному апарату, фінансам, бюджету, окремим галузям господарства — сільського, промислового, транспортного, воєнній могутності (армія, флот), стосункам з іншими державами. З часом статистичні методи представлення і обчислення параметрів держави та її елементів утворили окрему науку — статистику, а "описове державознавство" звузилось до т. зв. галузево-статистичного напрямку у соціально-економічній географії. По суті, до початку XX ст. економічну географію називали статистикою.

Як вже зазначалося, паралельно з "описовим державознавством" на початку XIX ст. виник т. зв. штандортний напрямок, започаткований у праці німця Йогана Тюнена "Ізольована держава в її відношенні до сільського господарства і національної економіки" (1826 р.). Оскільки визначальним елементом економіки на той час було сільське господарство, то вчений змоделював його розміщення з урахуванням просторової зміни вартості трьох чинників — землі, робочої сили, транспортування товару до центра "ізольованої" (ідеальної) держави. В результаті отримав ідеальну систему територіальної спеціалізації сільського (і лісового) господарства у вигляді концентричних кілець (було виділено шість кілець спеціалізації).

У XX ст. теорію штандорту розвивали Альфред Вебер (книга "Про штандорт галузей промисловості"), який виділяє, виходячи з потреби мінімізації витрат при розміщенні промислових підприємств, три чинники: вартість робочої сили, транспортування і агломерації (тобто зниження затрат в цілому у разі компактного розміщення підприємств). Перед Другою світовою війною теорію штандорту з урахуванням ідеї максимізації прибутків розвинув німець А. Льош у книзі "Географічне розміщення господарства". У післявоєнний період найбільше досягнення в цій теорії мали праці американського єврея (походить з Білорусії) Волтера Айзарда. У книзі "Методи регіональної науки. Просторова економія" (є російський переклад) він широко використовує сучасний математичний апарат для моделювання розміщення національної економіки і окремих її елементів з урахуванням міжгалузевих, міжрегіональних і міждержавних зв'язків.

У великих за площею країнах, особливо у Російській імперії, а також у США та ін., у XIX ст. почав розвиватися районний напрямок (праці Арсеньєва та ін.), а в СРСР теорія економічного районування у 40-60-х роках XX ст. трансформувалася у районно-комплексний напрямок (Микола Колосовський. "Виробничо-територіальне поєднання (комплекс) у радянській економічній географії", 1947). Прикладним аспектом цієї теорії став районно-планувальний напрямок Данила Богорада (книга "Конструктивна географія. Основи районного планування"). На пограниччі економічної географії і економічної науки у 60-70-х роках сформувалася т.зв. регіональна економіка (праця академіка Миколи Некрасова "Регіональна економіка"), яка економічними методами і підходами стала досліджувати традиційні для радянської економічної географії економічні райони і територіально-виробничі комплекси.

Демосоціальний напрямок у СЕГ має давню історію і традиції. Його філософською основою став т. зв. географічний детермінізм, розвинений французьким просвітителем Шарлем Луг Монтеск'є (1689-1755), який у книзі "Про дух законів" говорив, що немає більшої сили, як сила клімату. Особливості культури, традицій, духовного життя і психіки людей, а також державно-політичного устрою країни географічні детерміністи пояснювали характером природних умов (зокрема клімату і ґрунтового покриву чи фізико-географічного положення). З часом географічний детермінізм, зокрема в англомовних країнах, перетворився у енвайронменталізм (англ. environment — оточення, довкілля) — напрямок, що вивчає вплив природного довкілля на життєдіяльність суспільства у його різновидностях: а) пробабілізму (від англ. слова probability — вірогідний), тобто ймовірний, але не завжди обов'язковий вплив природного довкілля території на людську життєдіяльність; б) поссібілізму (від англ. слова possibility — можливість), який передбачає можливу дію довкілля на розвиток суспільства, але цю можливість ще треба реалізувати.

Географічний детермінізм став основою цікавого наукового напрямку — геополітики, найповніше вираженого у праці шведа Рудольфа Челлєна "Держава як форма існування" (1916). Початки геополітики закладені у працях німецького вченого — біолога і географа Фрідріха Ратцеля, в яких він на основі положень соціального дарвінізму розвинув учення про державу як живий організм, згідно з яким для свого розвитку вона подібно живим організмам і їх популяціям потребує певного простору. В разі його нестачі держава силою підкорює собі територію сусідів. Цим виправдовувалися загарбницькі війни. В наш час геополітика, позбувшись біологічного підходу, стає важливою галуззю політології на її стику з політичною географією. Великий внесок у політичну географію зробив український вчений академік Степан Рудницький, зокрема своєю книгою "Українська справа зі становища політичної географії" (1923).

Упродовж останніх 10—15 років у руслі сучасного географічного детермінізму розвивається нова галузь географії геоекологія, що знаходиться на межі географії, екології, біології та деяких інших наук. Вона досліджує проблеми взаємодії природних і суспільних територіальних систем на різних геопросторових рівнях, особливо у зв'язку з виникненням і розвитком глобальних проблем людства. Основний девіз геоекології: мислити глобально, діяти регіонально і локально. Нещодавно (1996) вийшов солідний навчальний посібник "Геоекологія" професора Олександра Топчієва (м.Одеса).

У демосоціальному напрямку СЕГ окремо виділяються великі вітки географії населення і соціальної географії (остання виділилася з першої остаточно вже у післявоєнний період). Вони становлять ядро того напрямку, що тривалий час мав назву антропогеографії, тобто географії людини. Вже йшлося про велику роль французької школи у розвитку географії людини, внесок німця Ф.Ратцеля і його "Антропогеографії". Цей напрямок СЕГ найчастіше пов'язаний з фізичною географією. Серед українських учених класичними антропогеографами були С. Рудницький та В. Кубійович.

У повоєнний період в системі географії населення (демогеографії) посилено розвивається географія розселення населення, в т. ч. географія міських поселень (геоурбаністика) і географія сільських поселень (георуралістика). Цінним теоретичним надбанням тут стала концепція територіальних систем розселення (в Україні — Ю. Пітюренко, М. Тимчук, в Росії — С.Ковальов, Г. Федоров, в Естонії — С. Ниммік та ін.).

Нарешті, повоєнний період, особливо на Заході, характеризується посиленим розвитком соціальної географії як вітки антропогеографії, що вивчає територіальні аспекти соціального життя суспільства і шляхи розв'язання геопросторових соціальних проблем, включаючи глобальну.

У руслі соціальної географії виникли географія сфери послуг, географія поведінки (т. зв. бігейвіористська географія — від англ. слова behaviour — поведінка); гуманістична географія (досліджує географію людини, виходячи з внутрішнього світу індивіда, системи його цінностей і близька до бігейвіористики), географія способу життя та радикальна географія. Остання виникла у 60-70-х роках у Англії і США. Була заявлена 1974 р. у Чикаго маніфестом "Радикальна географія". В 1977 р. у Англії вийшов збірник "Радикальна географія: альтернативні погляди на сучасні соціальні проблеми". Відомі американський і англійський вчені Вільям Бунґе і Девід Гар- вей з 1979 р. видають часопис "Антипод: радикальний журнал географії". На думку цих та інших учених, географія є наукою соціальною, яка обслуговує інші соціальні науки з точним об'єктом. Користуючись Марксовою теорією суспільства, вона розглядає проблеми соціально-економічного змісту, особливо тіньові сторони життя людини (проблема бідності, голоду, злочинності, наркоманії, проституції тощо). Але ґрунтовно досліджувати ці проблеми зобов'язані інші соціальні науки.

Третім напрямком у розвитку СЕГ є математичний або формально-теоретичний — один з найдавніших, започаткований ще працями римського вченого Птоломея (90-168 pp. після Х р.). "Велика математична побудова астрономії" (13 книг) та "Керівництво з географії", потім розвинений у середні віки арабами. Птоломей перетворив географію у просторову (хорологічну) науку (подібно до астрономії), тобто у науку точну. Він основоположник картографії і формального методу дослідження. Таким способом пов'язав географію з математикою, астрономією, картографією.

На початку XX ст. цей напрямок існував у формі т. зв. хорологізму, що був розвинений німецьким ученим Альфредом Геттнером. Уся географія вважалася наукою про земний простір. А.Геттнер з цього приводу писав: "предметом географії є відношення простору земної поверхні". Уособленням простору є земна поверхня, територія. А господарство, людська діяльність — це лише одна з рис, властивостей земної поверхні.

До війни у Німеччині була добре розвинена одна з гілок хорологізму у вигляді теорії центральних місць (Кристаллєр, Льош). У повоєнні роки у зв'язку з впровадженням математичних методів дослідження виникли т. зв. модельний (моделювання явищ і процесів, пошуки ізоморфізму і його математичний опис), системно-структурний підходи (П. Гаггет, Р. Чорлі), аксіоматико — дедуктивний підхід (К. Канський), теорія поширення (дифузії) нововведень (Т. Гегерстранд), теорія переміщень. Вершиною цього напрямку стали праці американського вченого В. Бунґє, зокрема "Теоретична географія", у якій формальний, математичний підхід найбільш повно був виявлений у формі т. зв. геометризму. В.Бунґє писав, що основними в географії є теорія переміщення і теорія центральних місць.

Після Першої світової війни монографії і підручники з економічної географії світу виходять і в слов'янських країнах — Польщі, Чехословаччині, Росії, Україні та ін. Зокрема, праці Антоні Суйковського (Польща), П. Железного і Вітека (Чехословаччина), І. Юньєва, І. Алкінда, П. Тимофеєва (Росія), Г. Криченка. В. Тимошенка і В. Садовського (Україна, два останні — емігранти у Чехословаччині).

Перед Другою світовою війною і особливо після неї багато зробили для вивчення економічної географії світу російські вчені Іван Вітвер (його шкільний підручник з економічної географії зарубіжних країн витримав, починаючи з 1935 р., 16 видань), Лев Зіман, Борис Семевський, Марк Розін, Степан Ледовських, Сергій Лавров та ін. Певна однобокість їх досліджень, зумовлена тоталітарним політичним режимом, вимагала виділяти у світі дві світові системи господарства — соціалістичну і капіталістичну, які розвивалися у протилежних напрямках і не підлягали конвергенції.

Українські вчені міжвоєнного періоду основну увагу присвячували економічній і політичній географії України. Великий внесок у цю патріотичну справу зробили академік Степан Рудницький, Володимир Геринович, Володимир Кубійович, Костянтин Воблий, Олександр Сухов, Богдан Кістяківський, Іван Фещенко-Чопівський, Мирон Дольницький, Антін Синявський та ін.

Ще у 20-30-х роках почалося дослідження географії світового господарства та світогосподарських зв'язків в основному економістами — проф. Володимиром Тимошенком та Валентином Садовським. У вивчення окремих країн і світових регіонів зробили певний внесок Микола Шраг, Володимир Огоновський, Антін Синявський та ін.

Після здобуття Україною незалежності поступово розгортаються економіко -, соціально - і політико-географічні дослідження. Головна увага звернена на географію України. З'явилися праці професорів Федора Заставного, Петра Масляка і Олега Шаблія (науковий редактор і співавтор навчального посібника "Соціально-економічна географія України", 1994, 1995, 2000) та ін. Започатковано друкування і вивчення наукової спадщини (праці О. Шаблія про С. Рудницького, В. Кубійовича, В. Садовського, монографія В. Руденка про А. Синявського та ін.). З 2000 р. у Тернополі виходить часопис "Історія української географії" (шеф — редактор О. Шаблій, редактор

О. Заставецька). Проведено конференції, присвячені В. Кубійовичу, К.Воблому. Вийшли книги про світове господарство і географію країн світу: "Словник — довідник учня з економічної і соціальної географії світу" (П.Масляк, Я.Олійник, А. Степаненко. К, 1996) і книга "Розміщення продуктивних сил зарубіжних країн" за ред. проф. Євгена Качана (Тернопіль, 1993). Теоретичним проблемам соціально-економічної географії присвячена книга професора Миколи Пістуна "Теоретичні проблеми суспільної географії" (1996) та монографія Олега Шаблія "Суспільна географія: теорія, історія, українознавчі студії" (2001).


НазадЗмістВперед

 

 
© www.SchoolLib.com.ua