Головна

Шкільна бібліотека

Перелік предметів

Англійська мова
Біологія
Географія
Економіка
Інформатика
Історія
Математика
Німецька мова
ОБЖ
Політологія
Право
Природознавство
Психологія і педагогіка
Російська мова
Соціологія
Фізика
Філософія
Французька мова
Українська мова
Хімія

Підручники в PDF


 

ЕКОНОМІЧНА ТА СОЦІАЛЬНА ГЕОГРАФІЯ

Розділ другий

РЕГІОНИ І КРАЇНИ СВІТУ

Тема 11. АЗІЯ

1. ПІВДЕННО-ЗАХІДНА АЗІЯ

ТУРЕЧЧИНА

 

Площа — 779,5 тис. км2.

Населення — 65,5 млн. осіб.

Столиця — Анкара (2,7 млн. осіб).

Географічне положення. Туреччина розташована в двох частинах світу — 97% території в Західній Азії (займає весь півострів Мала Азія) і 3% — в Європі, на крайньому сході Балканського півострова (історична назва Східна Фракія). До неї належать і кілька невеликих островів. Країна розділена на дві частини Мармуровим морем та протоками Босфор і Дарданелли.

З трьох сторін Туреччину омивають моря: на півночі — Чорне, на заході — Егейське, на півдні — Середземне. Протяжність морської берегової лінії, включаючи узбережжя Мармурового моря, проток і островів — 8333 км. Сухопутний кордон Туреччини — 2753 км. На заході вона межує з Болгарією (269 км.) і Грецією (212 км.), на північному сході — з Грузією та Вірменією (610 км.), на сході — з Іраном (454 км.), на південному сході — з Іраком (331 км.) і Сирією (877 км.). По Чорному морю сусідом Туреччини є Україна.

Характерна географічна особливість країни — розташування на перехресті важливих водних, сухопутних і повітряних магістралей, що з'єднують Європу з Азією і чорноморські країни з країнами Середземномор'я. Туреччина розташована в місці, де з'єднуються три континенти — Європа, Азія і Африка. Завдяки своєму розташуванню цей регіон (Анатолія) став місцем народження багатьох великих цивілізацій, відлік яких ведеться з 7000 р. до Христа. У рамках цих цивілізацій почали свій розвиток сільське господарство (з 6500 р. до Христа), обробка металів (з 433 р. до Христа), культура і мистецтво (найдавніші в світі фрески).

Історико-географічні особливості. Територія сучасної Туреччини в різний час входила (повністю або частково) до складу багатьох державних утворень: Хетського царства, Лідії, Мідії, держави Ахеменідів, Олександра Македонського, Селевкідів, Понтійського царства, Пергаму, Стародавнього Риму, Візантії та ін.

В XI ст. тут з'явились кочові племена тюрків-огузів, що прийшли з Центральної Азії. До 20-х років XIV ст. на північному заході Малої Азії склалося феодальне князівство тюрків-огузів на чолі з Османом І, яке згодом стало ядром імперії, названої в честь її засновника Османською.

Упродовж кількох століть турки вчиняли грабіжницькі напади на Україну, спустошували міста і села, захоплювали у полон українське населення і продавали його в рабство на ринках Стамбула та інших міст Сходу.

Та стосунки України і Туреччини сповнені й світлих сторінок. Відомо, наприклад, що один із засновників Запорізької Січі Д. Байда-Вишневецький у середині XVI ст., за словами М. Грушевського, "шукав порозуміння у Туреччини, сам їздив туди, мабуть, шукаючи способу, щоб Туреччина прийняла його під свою зверхність".

Відомо, що султанська Туреччина надала політичний притулок тим запорожцям, які підтримали гетьмана Івана Мазепу і тому змушені були емігрувати після Полтавської битви (червень 1709 р.).

Османська імперія, що досягла свого найбільшого розквіту при Сулеймані (1520-1566), з кінця XVI ст. почала поступово втрачати свою могутність і не могла протистояти визвольним війнам на Балканському півострові, а також на територіях арабських держав.

З другої половини XVI ст. Османська імперія почала занепадати. Цьому сприяли також походи запорозьких козаків у Крим, на Очаків, Стамбул тощо.

Туреччина зазнала поразок у війні з Росією — (1559), під Хотином 1620-1621), у Чигиринських походах (1677-1678), у битві під Віднем. За умовами російсько-турецького Бахчисарайського мирного договору 1681 р. Туреччина і Кримське ханство змушені були відмовитись від зазіхань на Лівобережну і частину Правобережної України.

Після зруйнування у 1775 р. царським урядом Запорізької Січі частина українських козаків з дозволу султана Абдул-Хаміда переселилась у тодішні турецькі володіння — в район Сілістри (сучасна Болгарія), заснувавши там Задунайську Січ.

Уже з XVI ст. встановилися українсько-турецькі торговельні контакти. Водними та сухопутними шляхами до України (Києва, Чернігова, Львова) доставляли турецькі товари: керамічні та фаянсові вироби, оксамит і парчу, вовняні тканини, килими, зброю. Як свідчив відомий арабський мандрівник XVII ст. Павло Алеппський, до Києва купці привозять "оливу, мигдаль, маслини, риж, родзинки, тютюн, червоний сап'ян, шафран, всяке коріння... у великій кількості з турецьких земель..."

Українські міста — порти Одеса, Херсон, Миколаїв, Маріуполь, Бердянськ, що виникли наприкінці XVIII ст., за порівняно короткий час перетворилися на основні центри торгово-економічних зв'язків з Туреччиною, в яку з України надходили борошно, спирт, мед, вугілля, ліс, нафта та інші товари.

До кінця ХІХ - початку XX ст. територія Османської (в Європі її називали Оттоманською) імперії значно скоротилась, а після Першої світової війни вона втратила майже всі свої володіння.

У 1923 р. Мустафа Кемаль проголосив Турецьку республіку. Після Другої світової війни, в якій Туреччина зберігала нейтралітет, керівники країни продовжили курс на побудову Турецької держави.

У 1959 р. кіпрське питання погіршило відносини Туреччини з Грецією, а в 1974 р. конфлікт сильно загострився у зв'язку з окупацією частини острова турецькими військами. У 1971 та 1980 рр. під час соціально-економічних криз здійснювались військові перевороти, що призводили до розпуску парламенту і захоплення влади.

Цивільному уряду, який прийшов до влади у 1983 р., донині не вдається розв'язати кіпрське питання та питання з курдськими повстанцями, які вимагають створення автономної держави Курдистан.

У адміністративному устрої Туреччини виділяється 8 бельге, що поділені на 70 ілів, іли, у свою чергу, складаються з ільге.

Форма правління у Туреччині — парламентська республіка.

Згідно з Конституцією 1982 р. главою держави є президент, що вибирається Великими Національними Зборами Туреччини строком на 5 років. Законодавчу владу здійснює однопалатний парламент, виконавчу — Рада Міністрів.

Природні умови та ресурси. У Туреччині поєднуються глибокі, розчленовані ущелини і засніжені вершини гірських хребтів, сухі нагір'я і вічнозелені приморські рівнини, що потопають в багатій субтропічній рослинності.

Рельєф, геологія, корисні копалини. Туреччина — гірська країна зі складною геологічною будовою і рельєфом. Середня висота поверхні над рівнем моря — 1132 м. Майже вся територія зайнята Малоазійським нагір'ям, у складі якого вирізняють окраїнні гори (Понтійські й Тавр і розташоване між ними Анатолійське плоскогір'я. На сході до нього прилягає сильно розчленоване Вірменське нагір'я).

Внутрішню частину Малої Азії займає Анатолійське плоскогір'я з середньою висотою 700-1200 м. на заході і до 1500 м. на сході. В його будові переважають вапняки та породи вулканічного походження. Поверхня плато злегка хвиляста, окремі низькі місця зайняті озерами. На півночі Туреччини більш ніж на 1000 км. двома паралельними рядами простягнулись Понтійські (Північноанатолійські) гори. Вони складені переважно докембрійськими і палеозойськими кристалічними породами, а також породами вулканічного походження. Понтійські гори круто опускаються до Чорного моря, залишаючи вузьку прибережну смугу шириною 5-10 км. Лише в гирлах великих рік прибережна рівнина розширюється до 60-70 км. Середня висота Понтійських гір близько 2500 м.

З півдня до Анатолійського плоскогір'я прилягають гори Тавр. Західний Тавр дугою охоплює затоку і низовину Анталья. Між його хребтами у північній частині розташовані групи озер, що дали цьому району назву "турецька країна озер". Значними висотами (понад 300 м.) і альпійським типом рельєфу виділяється Центральний Тавр. В окремих місцях гори відступають від узбережжя Середземного моря, яке утворює кілька зручних заток — Іскендерун, Мерсінську, Анталья та ін. Східний Тавр простягнувся на південь від р. Мурат і оз. Ван до східних кордонів. Висота гірських вершин місцями перевищує 4000 м.Вірменське нагір'я — це могутній гірський вузол, в якому змикаються північні й південні периферійні гірські пасма Малоазійського та Іранського нагір'їв. Для поверхні Вірменського нагір'я типові значні лавові плато і плоскогір'я з висотами 1500-2000 м. Над нагір'ям височіють хребти, а також окремі згаслі вулкани. Найвищими вулканами є Великий Арарат 5165 м.), Сюпхан (4434 м.).

У надрах країни залягають кам'яне і буре вугілля, нафта, різні рудні копалини: залізо, свинець, цинк, марганець, ртуть, сурма, молібден. В першу чергу слід назвати хромові, вольфрамові, мідні руди, борати, мармур, вугілля та ін. На частку Туреччини припадає 25% загальносвітових запасів ртуті і сурми, 8% — хромітів, 7% — вольфрамових руд, 5,4% — . ранових, 4,2% — мідних і т. д. Із нерудних корисних копалин є родовища селітри, сірки, кухонної солі.

Клімат і води. Територія Туреччини знаходиться в межах середземноморського субтропічного кліматичного поясу. Однак гірський, сильно-розчленований рельєф і складна циркуляція повітряних мас зумовили велику різноманітність кліматичних районів. Виділяється п'ять кліматичних районів (поясів): чорноморський (понтійський), середземноморський, Внутрішня Анатолія, Вірмено-Курдське нагір'я, верхньомесопотамський.

Чорноморський пояс характеризується помірно теплим кліматом, для якого властиві висока вологість (за рік випадає від 700-800 мм. опадів на заході і до 2500 мм. на сході), порівняно рівномірний розподіл опадів за сезонами року, нежарке для даної широти літо і прохолодна зима. Середня температура січня на узбережжі +5°...+7°, липня +22°...+24°.

Для відносно широкої смуги Егейського узбережжя і зовсім вузької смужки Середземного узбережжя властивий типовий середземноморський клімат з характерними для нього жарким сухим літом і теплою дощовою зимою. Середня температура найжаркішого місяця (липень або серпень) в Адані досягає +28°, найхолоднішого (січень або лютий) — +10°. Кількість опадів на узбережжі Егейського моря — 600-800 мм. за рік, в західній частині Тавру — 1000-1500 мм., в східній — 500-600 мм.

Європейська частина Туреччини зазнає впливу теплого Мармурового моря, представляє собою перехідну зону від понтійського клімату до середземноморського (в Стамбулі ізотерма липня +23°, січня +5°).

Клімат Внутрішньої Анатолії різкоконтинентальний, сухий. Зима тут холодна, стійка і порівняно довга, літо — сухе і спекотливе.

Вірмено-Курдське нагір'я (Східна Туреччина) вирізняється особливо суворими кліматичними умовами. Зима тут тривала (п'ять — шість місяців) і холодна. Температура падає іноді до -30° і нижче. Весна коротка, часто з нічними заморозками. Максисум опадів (понад третину) припадає на цей сезон року. Літо тепле, температура в серпні піднімається до +40°, а вночі опускається до +5° і нижче.

Клімат верхньомесопотамського поясу — Діярбакирської котловини — жаркий і сухий. Саме в цьому районі відмічено температурний максимум — +46,5°. Навесні тут дмуть сильні вітри з півдня, з сирійської пустелі (сироко), вони несуть масу пилюки і піску.

Територія Туреччини, за винятком Кенійської рівнини, вкрита густою річковою сіткою. Більшість рік має гірський характер із значними водоспадами і порогами. На півострові течуть річки басейнів чотирьох морів та Перської затоки. Ряд річок належить до внутрішніх замкнутих басейнів — Каспійського моря, в яке впадає р. Аракс, а також озер Ван, Туз, Акгель та ін. За характером живлення річки належать до трьох типів: снігового, дощового та ґрунтового. Велика швидкість течії робить їх майже незамерзаючими навіть у високогірних районах. Звідси велике значення рік як можливих джерел електроенергії, поки що слабо використовуваних.

За числом рік найбагатший басейн Чорного моря. В море впадає понад 500 мілких, середніх і декілька порівняно великих рік, таких, як Кизил-Ірмак (1355 км.), Сакар'я (824 км.), Ешіль-Ірмак (519 км.), Чорох (466 км.).

Більшість рік Туреччини маловодні, з непостійним режимом. Влітку деякі з них, що течуть по плоскогір'ю, пересихають. Багато рік використовуються для зрошення.

Близько 9,2 тис. км2 площі країни займають озера. На сході є група запрудно-вулканічних озер. Найбільше з них — гірське (1646 м. над р. м.) солоне безстічне озеро Ван (3713 км2). У центрі Анатолійського плоскогір'я розташовано декілька солоних озер. Серед них найбільше озеро Туз (1500 км2). В межах Північно-Західної Анатолії вздовж південного берега Мармурового моря простягається ланцюг лагунних прісноводних озер. Зустрічаються кратерні, карстові, тектонічні (скидові) озера.

Ґрунти і рослинність. Ґрунтовий покрив дуже різноманітний, що пояснюється складністю літологічної основи, різноманітністю рельєфу та кліматичних умов. Переважають гірські ґрунти (до 80% поверхні), вони малопотужні і малородючі. їх поділяють на: а) гірсько-лугові, нижня межа яких проходить в приморських районах на висоті 600-1800 м. над р. м., в глибинних — 2000-2100 м.; б) гірсько-лісові, що знаходяться нижче; в) гірсько-степові — в найнижчій частині.

Серед рівнинних ґрунтів слід назвати сіроземи, буроземи, червоноземи, каштанові ґрунти і солончаки. Сірі і бурі степові та пустельно-степові ґрунти, що переважають на плоскогір'ї, сприятливі під пасовища для овець і кіз. Буроземи переважають в рівнинних і передгірських районах Західної Анатолії, на узбережжі Чорного і частково Середземного морів. Червоноземи розповсюджені, головним чином, в Чорноморській зоні. Головна перевага цих ґрунтів в тому, що навіть в посушливі роки вони зберігають вологу.

Чорноземів у Туреччині мало. Найбільш сприятлива для землеробства територія — степові райони Вірменського нагір'я з чорноземовидними ґрунтами — основна житниця країни.

Рослинний покрив Туреччини змінюється залежно від кліматичних умов і рельєфу місцевості. Виділяють дві рослинні зони — приморську і внутрішню. Берегова частина приморської зони — це в основному ареал культурної рослинності, тобто рілля, сади і городи. За ними йде область лісів і чагарників. Узбережжя і північні схили Понтійських гір вкриті густими широколистяними лісами з вірменського дуба, східного бука, граба, клена, платана. З кущів розповсюджені кизил, самшит, ліщина (ліщиновий горіх — фундук). Дерева і чагарники перевиті ліанами: плющем, диким виноградом. Верхні схили гір вкриті хвойними лісами, вище яких розташовані альпійські луки.

У приморській смузі Чорноморського узбережжя, а також в долинах, котловинах і передгір'ях прибережної зони на червоноземних ґрунтах широко представлені культурні ландшафти: поля кукурудзи, тютюну, рису, плантації винограду, чаю, цитрусових, ліщини.

У районах Середземномор'я в нижньому поясі гір (до висоти 600 м.) широкого розповсюдження набрали зарості твердолистих вічнозелених кущів з переважанням суничного дерева, лавру, мірти, олеандру, фісташки. Квіти багатьох кущів містять ефірні масла.

Прибережні рівнини Середземного моря з жарким морським субтропічним кліматом, родючими ґрунтами стали великими районами землеробства (вирощують бавовник, цитрусові і навіть банани, прекрасно акліматизувались цукрова тростина, плодоносить фінікова пальма).

На узбережжі Егейського моря культурні ландшафти (пшеничні поля, зарості маслин, інжиру, цитрусових, плантації винограду, тютюну і бавовнику) займають великі простори. Ліси або окремі дерева збереглися у верхній частині гір (каштани, кипариси, дуби, сосни).

Рослинність Анатолійського плоскогір'я степова і напівпустельна, з ковилою, полином, ефемерами та ін. При допомозі штучного зрошення степові ґрунти можуть давати високі врожаї зернових. Пасовища забезпечують кормом велику рогату худобу, овець і прославлених ангорових кіз.

Важливо зазначити, що природа Туреччини, особливо її ліси, ґрунти і тваринний світ, за тривалу історію господарського освоєння зазнали деградації. Тому питання охорони і раціонального використання природних ресурсів є особливо актуальними.

Населення і культура. На початок 2000 р. населення Туреччини становило 65,5 млн. осіб (у 1927 р. — 13,6 млн.). У віковій структурі населення у 1991 р. частка осіб до 14 р. становила 29%, 15-64 р. — 65%, понад 64 р. — 16%. Середньорічний приріст за 1980-1992 рр. становив 2,3%. Природний приріст становить 1,7‰. Середня тривалість життя — 66 р. чоловіків і 72 роки жінок.

Масова міграція сільського населення в промислові і адміністративні центри привела до зміни співвідношення між міським і сільським населенням країни. Процес урбанізації особливо бурхливо проходив у західних районах країни, а також у ряді міст Центральної і Східної Анатолії. З'явилися нові промислові і адміністративні центри. Рівень урбанізації у 2000 р. дорівнював 73%. Високі темпи росту чисельності населення спостерігаються в Адані, Бурсі, Газіантепі, Коньї. Особливо слід підкреслити феноменальний ріст трьох найбільших міст Туреччини — Стамбула (6,7 млн. осіб), Анкари (2,7 млн. осіб) й Ізміра (1,8 млн. осіб). Вони сконцентрували в собі третину всіх міських жителів.

Національний склад. 87,0% (57,0 млн. осіб) населення країни — турки. Національна приналежність ототожнюється з мовною. Іншими словами будь-який житель Туреччини, що володіє турецькою мовою, вважається турком. Згідно з Конституцією 1982 р., турками вважаються всі, "хто зв'язаний узами громадянства з турецькою державою". Діти, що народилися від батька — турка чи матері — турчанки (туркені), вважаються турками. Антропологічна особливість турків склалась у процесі багатовікового змішання тюркських кочових племен з автохтонним населенням Малої Азії.

Чисельність національних меншин 8,5 млн. осіб (13% населення). Найчисельнішою етнічною меншиною є курди 10,7% (7,0 млн. осіб), що історично проживають в гористих районах південно-східної Туреччини.

Далі за чисельністю 1,5% (1,0 млн. осіб) йдуть араби, що проживають у прикордонних з Сирією та Іраком районах. Серед арабів є не тільки мусульмани (суніти), але і християни (мароніти). 0,8%, або 0,5 млн. осіб, становлять інші етнічні меншини — вірмени, греки, черкеси, лази, євреї й інші етнічні групи.

На північному сході Туреччини проживають туркмени (близько 100 тис.). На Чорноморському узбережжі і в Центральній Анатолії — черкеси, лази, аджарці (грузини — мусульмани).

У західних районах Туреччини є значні групи греків, болгар, боснійців, албанців. У великих містах, головним чином у Стамбулі, — до 10 тис. євреїв.

Населення Туреччини розміщене досить нерівномірно. Щільність населення станом на 2000 р. дорівнює 84 особи/км2. Найбільш густо заселені райони Стамбула і узбережжя морів. Середня густота тут удвічі переважає середню по країні.

Усе населення проживає у більш ніж 40 тис. населених пунктах, які включають в себе великі і малі міста, села, хутори і окремі ферми.

Економічна основа більшості міст — торгівля продукцією землеробства і тваринництва, а також дрібне промислове виробництво, пов'язане з переробкою сільськогосподарської продукції. В селянських господарствах збереглися домашні промисли: обробка і прядіння шерсті, ткацтво, вичинювання шкіри, виготовлення войлоку, килимарство.

Туреччина відома не тільки примхливим сплетінням древніх місцевих традицій з елементами сучасної західної культури, але і знаменитими історичними пам'ятниками, що приваблюють іноземних туристів. їх захоплюють напівзруйновані стіни легендарної Трої, руїни Бергами (Пергама), що дали світу пергамент, храм-лічниця Ескулапа, пам'ятники Ефеса (колони храму Артеміди), руїни Сард — столиці древньої Лідії, залишки Галікарнаса — батьківщини "батька історії" Геродота, пам'ятники еллінів, римлян, візантійців, сельджуків і турків-османів.

Релігія. Духовна культура знаходиться під сильним впливом релігії і духовенства. Туреччина приділяє багато уваги економічним і політичним відносинам з мусульманськими країнами і міжнародними ісламськими організаціями.

У країні діє система обов'язкового релігійного навчання. Функціонують курси вивчення Корану. Існує сім вищих ісламських інститутів, де готують служителів культу і викладачів релігійних дисциплін.

Конфесійний склад населення Туреччини досить однорідний: 99,8% населення — мусульмани. Турки і більша частина курдів — мусульмани — суніти (80%). Формально сунітом вважається той, хто визнає святість Корану. Мусульмани — шиїти становлять до 20% мусульманського населення. Вони допускають тлумачення Корану і не повністю приймають хадіси (перекази про вчинки і висловлювання пророка Мухаммеда). Не стерлися і залишки деяких домусульманських вірувань (віра у священну силу вогню, води та ін.). Ще діють різні ордени, секти.

Близько 100 тис. жителів Туреччини (0,2%) — християни, головним чином греки та болгари, що визнають главою своєї церкви константинопольського "вселенського патріарха". До особливої християнської церкви відносяться вірмено-григоріанці, що вважають своїм верховним духовним главою каталікоса "всіх вірмен", резиденція якого знаходиться в Ечміадзіні, поблизу Єревана.

Географія господарства. Турецька республіка в своїй економіці дотримувалася курсу активного втручання держави в економічне життя, шляхом створення державного сектора в базових галузях господарства, що вимагають великих капіталовкладень.

Держава контролює весь залізничний транспорт, засоби зв'язку, половину морського транспорту, 3/4 кредитно-банківської системи, близько 1/3 обробної і 3/4 видобувної промисловості, а також практично всі електростанції, значну частину металургії, нафтопереробки. Разом з тим, держава заохочує приватний сектор, позиції якого в промисловому виробництві розширюються.

З точки зору місця в системі світового господарства Туреччина за багатьма ознаками належить до групи країн, що розвиваються. Виробнича сфера та сфера послуг у Туреччині займають однакову питому вагу — по 50%. У виробничій сфері серед галузей господарства найбільш розвиненою є промисловість — 35,2%, питома вага сільського господарства становить 15,1%.

Сільське господарство. У сільському господарстві зайнято більше половини всього самодіяльного населення, створюється п'ята частина валового національного продукту. Частка сільськогосподарських товарів в експорті країни хоча і знизилась, але не опускається нижче 20-25%. Юридично в Туреччині існують три основні категорії земель: приватні, державні, загального користування. Левова частка оброблюваних земель (до 90%) знаходиться в руках приватних власників: великих, середніх і малих.

Структура сільського господарства. Майже дві третини доходу даної галузі створюється в землеробстві. На другому місці — тваринництво (третина доходу), а роль лісового господарства і рибальства незначна.

Землеробство включає вирощування зернових, бобових, овоче-баштанних і технічних культур, а також плодівництво. Провідну роль відіграють зернові культури (до 80% посівних площ), переважно озима пшениця і ячмінь. Відносно менше значення мають кукурудза, жито, овес, просо і рис. Пшеницю, яка займає понад 65% посівів зернових, вирощують повсюдно, але основним районом вирощування цієї культури є Внутрішня Анатолія. Урожайність пшениці досягає 18—19 ц/га. Туреччина знаходиться в першій десятці країн — виробників пшениці і збір її нині становить 17-18 млн. т. в рік. Близько 1 млн. т. пшениці йде на експорт.

П'яту частину зернового клину займає ячмінь. Третя за значенням продовольча і фуражна культура — кукурудза. Її вирощують переважно на Чорноморському узбережжі та в Мармурово-морському районі.

Рис культивується в місцях з жарким кліматом при штучному зрошенні (долина р. Маріца, Середземноморський і Чорноморський райони).

Бобові культури займають досить скромне місце в посівних площах, зате в економіці значення їх досить вагоме. Найбільше збирають чечевиці, гороху, квасолі, зеленого горошку і бобів.

Городні і баштанні культури широко розповсюджені поблизу великих міст — їх основних споживачів. Найбільшим попитом користуються картопля, цибуля, часник, дині і кавуни, а також огірки, помідори, капуста, баклажани, перець і кабачки.

Технічними культурами зайнято менше 12% посівних площ. Нова для Туреччини культура — цукровий буряк. Його посіви тяжіють до районів нині діючих цукрових заводів. Цукрова тростина росте лише на крайньому півдні країни.

З волокнистих культур першість належить бавовнику. Його культивують у двох районах — Середземноморському і Егейському. З розвитком національної текстильної індустрії бавовник повністю використовується для власних потреб. Конопля дає сировину для текстильної (виготовлення канатів, мотузок, мішковини) і маслоробної промисловості. Льон, переважно як олійна культура, культивується, головним чином, в західній частині Чорноморського узбережжя.

В олійножировій промисловості, крім насіння волокнистих культур, використовується кунжут, земляний горіх, соя, а також соняшник — нова для турецького землеробства культура, що культивується в Мармурово-морському районі.

Кунжут — олійна культура, здавна вирощується в приморських (крім Чорного) районах. Кунжутну олію використовують у кулінарії і парфумерній промисловості. Частину насіння і олії експортують.

У країні розширюються посіви сої (в східній частині Чорноморського узбережжя), земляних горіхів (арахісу) в Середземноморському районі.

Чай — також нова для Туреччини землеробська культура. Вирощений в країні чай повністю забезпечує внутрішні потреби. Чаївництво тяжіє до району Різе-Хопа.

Туреччина, поряд з Болгарією і Грецією, — основний виробник східного тютюну. Райони вирощування і загального виробництва тютюну — Егейський, Чорноморський, Мармурово-морський і Південно-Східний. Ця галузь орієнтується в основному на експорт.

Плодівництво. Розвитку плодівництва сприяють різноманітні кліматичні умови. Виноградниками, посадками маслин і фруктовими садами зайнято 2,9 млн. га (3,7% території країни). Плодівництво — важлива експортна галузь. Воно розвинене у всіх приморських районах, а найбільше — в Егейському районі. Крім цього, майже повсюдно в приміських районах є сади, які задовольняють потреби городян у свіжих фруктах.

Найбільше економічне значення (особливо для експорту) мають виноград, інжир, маслини і цитрусові, а також фундук. Туреччина за площею виноградників (близько 700 тис. га.) і збором (3—3,5 млн. т.) продукції займає одне з перших місць у світі. Чверть винограду використовується у свіжому виді, третина йде на виробництво ізюму, третина — на бекмес (виварений до густини меду виноградний сік), суджук (вид солодощів) і лише десяту частину врожаю переробляють на вино. Виноградарством зайнято понад 10% сільського населення. Найбільш придатна для виноградної лози Анатолія.

Уздовж західного і південного узбережжя Анатолії і на південному сході країни ростуть маслини. За площею насаджень маслин і виробництвом оливкового масла (олії) Туреччина входить в першу п'ятірку держав світу. Основна частина збору (близько 70%) йде на виробництво оливкової олії, решта споживається в їжу.

Інжир (смоківниця, фіга чи винна ягода) росте в Західній Анатолії (70% дерев). Другий район розповсюдження інжиру — Середземноморський.

Ліщина (лісовий горіх), плоди якого (фундук) служать екстра продуктом для кондитерської промисловості, широко культивується на Чорноморському узбережжі. Туреччина дає до половини світового збору фундука.

Цитрусові вирощують у двох районах: Середземноморському (90% збору) і Егейському. В цілому Туреччина збирає 1,2 млн. т. цитрусових і серед середземноморських країн займає п'яте місце — після Іспанії, Італії, Ізраїлю і Алжиру.

Крім названих плодових і ягідних культур, по всій країні зустрічаються яблуні, груші, айва, слива, черешні, абрикоси, персики, вишня. Три п'ятих збору яблук дають Центральної Анатолії і Егейського узбережжя. Бурса славиться персиками і каштанами, Малатья — абрикосами, Анталья — бананами.

Тваринництво. На відміну від землеробства тваринництво (виключаючи птахівництво) розвивалося майже виключно на екстенсивній основі, за рахунок росту поголів'я худоби. Слід підкреслити, що землеробство і тваринництво в Туреччині ніколи не представляли тісно пов'язаних частин єдиного економічного організму.

Освоєння нових орних земель здійснювалось майже виключно за рахунок розорювання природних пасовищ, площа яких після війни скоротилася вдвічі, а поголів'я худоби зросло в півтора рази.

Можна виділити три основні типи тваринництва. Найбільш древня і примітивна форма — це кочове м'ясошерстне скотарство (головним чином розведення дрібної рогатої худоби), характерне для курдських напівосілих племен Східної Туреччини і юрюків (турків — кочівників). Друга форма тваринництва характерна для дрібнотоварного селянського господарства, де тваринництво — доповнення до землеробства як основного заняття. Це найбільш розповсюджений і найменш зв'язаний з ринком тип скотарства.

Третій, швидко прогресуючий тип тваринництва — це створені торговим капіталом на комерційній основі товарні ферми з високою спеціалізацією і найновішими методами організації виробництва.

Скотарство. Серед домашніх тварин першість належить вівцям — більше половини поголів'я (40 з 68 млн. голів). Вівчарство забезпечує 45% доходу від скотарства. Туреччина має багато власних порід овець. Усі вони дають напівгрубу шерсть. Річний настриг овечої шерсті — 50 тис. т., вихід овечих шкірок — близько 7 млн. штук.

Кози, звичайні і ангорські, займають у Туреччині друге, після овець, місце серед рогатої худоби. Ангорська коза (2 млн. голів) дає тонку шерсть "ангору" (мохер), яка має велику цінність. До середини XIX ст. ангорські кози водились тільки в Туреччині, але потім вони були завезені в південну Африку і США, де на їх основі були виведені нові, покращені породи. Чисельно в Туреччині переважає звичайна коза (11 млн. голів).

Стадо великої рогатої худоби нараховує 13 млн. голів (корови, бики, буйволи), з них молочних корів і буйволиць — близько 50%. Решта — тяглова і транспортна худоба, а також молодняк. У Туреччині дохід з однієї голови великої і дрібної рогатої худоби в 4-5 разів нижчий, ніж у Європі.

Товарне молочне господарство розвинулось у північно-східних районах країни. Другий важливий район молочного скотарства — Чорноморський. Східна Фракія відома виробництвом молочних продуктів для Стамбула. Молочну худобу розводять також в околицях усіх великих міст.

Птахівництво почало інтенсивно розвиватися у зв'язку з підвищенням ринкового попиту на пташине м'ясо і яйця. З допомогою ізраїльського капіталу створені птахокомплекси по виробництву на промисловій основі бройлерів і яєць. Значно зросла чисельність домашньої птиці, особливо курей та індиків.

Шовківництвом здавна займаються в 20 ілах. Найбільше коконів дають Бурса, Біледжік, Сакар'я і Баликесір.

З точки зору клімату і багатої флори Туреччина має багаті можливості для розвитку бджільництва. За числом вуликів (2,7 млн.) вона займає третє місце у світі (після колишнього СРСР і США), а за виробництвом меду — п'яте.

Великі потенціальні можливості має рибальство, поскільки країна з трьох боків оточена морями. Цьому сприяє і наявність внутрішніх водойм: озер і водосховищ. Приблизно 90% вилову дають Чорне і Мармурове моря. Основні породи риб — хамса, ставрида, сардина, кефаль, скумбрія, тунець. Основні породи прісноводної іхтіофауни: сазан, форель, кефаль та ін.

Лісове господарство. Ліси і чагарники займають 20 тис. га (26% території країни). Правда, частина лісових масивів — це кущі і низькорослі дерева, характерні для арідних (напівсухих) кліматичних зон. Цей ліс більше придатний для заготівлі дров, ніж для ділової деревини. Та і в інших лісах мало високоякісних порід дерев. На хвойні породи припадає 78%, листяні — 14, змішані — 8%. Великої шкоди лісовому господарству завдають пожежі.

На заході країни росте валоновий дуб, жолуді якого містять дубильні речовини,, що застосовуються в шкіряному і фарбувальному виробництвах. Ліси поставляють і інші продукти — деревну смолу, солодковий корінь та ін.

Промисловість. Основою турецької промисловості є обробна промисловість, за нею йде видобувна і енергетична.

Електроенергетика. В основу енергетичної політики на сучасному етапі покладено принцип орієнтації на власні джерела енергії: лігніт, кам'яне вугілля, гідроресурси, природний газ, геотермальну, сонячну енергію і енергію вітру.

Загальні запаси лігнітів — близько 7 млрд. т., кам'яного вугілля — 1,5 млрд. т. Гідроенергетичний потенціал використовується лише на 11%.

У країні діє близько 50 ГЕС і 30 ТЕС. Виробництво електроенергії становить 51,4 млрд. кВт - г. Щорічний дефіцит електроенергії покривається частково за рахунок імпорту. Найбільші турецькі ТЕС — Амбарли (поблизу Стамбула) потужністю 630 МВт, що працює на мазуті і газотурбінна станція в Хамітабаді, що працює на природному газі (потужність 600 МВт). Найбільша ГЕС — Кебанська на. р. Євфрат (найбільша на Близькому Сході). Завершується будівництво ГЕС Карабабаїм ім. К. Ататюрка на р. Євфрат (іл Урфа) при допомозі західних держав. В країні практично завершено електрифікацію сіл.

Видобувна промисловість. На 204 гірновидобувних підприємствах держсектору, що забезпечують 70% виробництва, працює 80 тис. чол. — майже 80% зайнятих в галузі.

Видобуток кам'яного вугілля ведеться на Чорноморському узбережжі, в районах Ереглі, Зонгулдак, Амасья і здійснюється державною організацією "Кам'яновугільні підприємства Туреччини". Розробки бурого вугілля здійснюються на шахтах дочірніх компаній.

Видобуток нафти порівняно з розмірами її внутрішнього споживання незначний. В нафтовидобувній промисловості акціонерному товариству "Турецька нафта" протистоять міжнародні нафтові монополії "Мобіл" та "Шелл". Активізується приватний національний капітал, іноді у співробітництві з іноземним. Найбільш важливий район нафтовидобутку знаходиться в трикутнику Гарзан-Гермік-Роман (Південно-Східна Анатолія). Розпочався видобуток природного газу.

Залізна руда видобувається, головним чином, в Деврігі (іл Сівас), Хекімхан (іл Малатья). Держсектор забезпечує видобуток 75% усього видобутку руди та третину хромової руди. Оскільки більша частина хромової руди йде на експорт, темпи її видобутку визначаються кон'юнктурою на світовому ринку.

Видобуток мідної руди повністю контролює держава. Перша фірма діє в районі давнього видобутку міді — ілі Елязиг, друга — в ілі Артвін. Майже вся видобута мідна руда збагачується і переробляється в чорнову і рафіновану мідь.

Свинцевий і цинковий концентрати видобуваються переважно приватними підприємствами, які працюють в ілах: Кютахбя, Кайсері, Малатья, Баликесір.

Поклади марганцевої руди розробляються на рудниках біля Ереглі (Чорноморське узбережжя), в ілах Анкара та Денізлі. Видобуток ртуті зростає поблизу Коньї. Найважливіший район видобутку бокситів — Міляс. Алюмінієвий завод працює в Сейдішехірі.

Видобуток сірки ведеться в ілі Испарта і Денізлі. Розробка вольфрамової руди здійснюється головним чином в ілі Бурса.

Крім цього, в Туреччині видобувають барити, фосфорити, сурму, магнезит, азбест, наждак, флюорит, золото і срібло (в незначній кількості), мармур. В останні роки виявлені запаси уранової руди, але розробка їх ще не налагоджена. Обробна промисловість забезпечує близько 70% усієї вартості промислової продукції. Усередині обробної промисловості основна частина виробництва припадає на харчову і легку — 44%, значний розвиток отримала промисловість, пов'язана з будівництвом — 15%. Певне місце в обробній промисловості зайняли нафтопродукти (12%), хімічна сировина, пластмаси і гумові вироби (9%), складання транспортних засобів, виробництво сільськогосподарських машин і знарядь (2%), складання і виробництво верстатів (2%), продукція електротехнічної промисловості (3%). На решту галузей припадає 13% виробництва. Тепер держсектор займає провідні позиції в ряді галузей обробної промисловості (металургійна, нафтохімічна, виробництво целюлози і паперу, спиртогорілчана, тютюнова), в промисловій інфраструктурі.

Харчосмакова промисловість дає 36% усієї продукції обробної промисловості. Вона представлена досить великими державними і кооперативними підприємствами (м'ясокомбінати, молочні, цукрові, вино-горілчані заводи і тютюнові фабрики), а також значною кількістю дрібних і середніх приватних підприємств, що випускають різноманітні продукти харчування.

У борошномельній, хлібопекарській і кондитерській промисловості панує приватний сектор, переважають невеликі підприємства. Нараховується 300 борошномельних заводів (більшість з них у великих містах). Частину муки дають дрібні сільські млини. Працюють макаронні і бісквітні фабрики, найбільші з них — у Стамбулі, Ізмірі. Туреччина експортує муку (головним чином, в Ірак, Іран, Румунію, Алжир), макарони і вермішель (в Саудівську Аравію, Німеччину, Ліван та ін.). Хлібобулочні вироби випікаються повсюдно кустарним способом. В Туреччині працюють рисоочисні фабрики.

Виробництво, внутрішній збут і експорт цукру, а також ціни на нього регулюються державою (з 24 цукрових заводів 19 є державними). Цукор експортують в основному в Ірак та Іран, а патоку — в Румунію, Болгарію, Нідерланди.

Кондитерські вироби виготовляють переважно на дрібних приватних підприємствах. Є також майстерні, що займаються виготовленням тістечок, тортів, східних солодощів. Найбільше кондитерське підприємство — шоколадна фабрика в Стамбулі, збудована за участю швейцарського капіталу.

М'ясо — рибна промисловість представлена перш за все м'ясокомбінатами державної організації "М'ясо — риба". Вона заготовляє м'ясо, м'ясні вироби (в т. ч. консервовані), тваринні жири. В її розпорядженні рибоконсервні заводи та завод, що виробляє рибну муку (в Трабзоні). Приватному сектору належать невеликі м'ясо переробні підприємства. Створені перші великі сучасні приватні м'ясокомбінати ("Яшар-холдінг), акціонерні компанії з виробництва бройлерів. Частину м'яса (баранини, яловичини, бройлерів) експортують в сусідні держави.

Пастеризоване молоко і молочні продукти виробляють заводи державної організації "Молочна промисловість Туреччини", а також приватні, кооперативні підприємства. Інша продукція молочної промисловості — йогурт, бринза, вершкове масло.

Сотні дрібних, середніх і великих підприємств приватного сектора зайняті виробництвом рослинної олії — оливкової, соняшникової, кукурудзяної, бавовникової.

Об'єднання збутових кооперативів ТАРИШ має великі підприємства, що обробляють ізюм, інжир, фабрики маслинової олії, бавовноочисні фабрики і маргариновий комбінат, один з найбільших в Туреччині. Велика фабрика бавовняної олії працює в Адані, рафінування рослинної олії і виготовлення різних сортів мила і гліцерину налагоджено в Ізмірі, маргарину — на заводі в Бакиркьоє, що належить англо-голландсько-турецькій фірмі.

Управління державних монополій контролює соляні, спиртогорілчані, виноробні, тютюнові та інші підприємства. Діють виноробні підприємства приватного сектора. Деякі турецькі вина (переважно сухі) йдуть на експорт. Пивоварні заводи в основному приватні. Розвивається виробництво безалкогольних прохолодних напоїв та розлив мінеральної і содової води.

Державна організація "Чай-Кур" володіє 15 чайними і трьома пакувальними фабриками. Експортують чай у Німеччину, Бельгію, Нідерланди та ін. країни. Виробництво тютюнових виробів налагоджено в Стамбулі, Ізмірі, Самсуні, Адані, Бітлісі, Малатьї, Ізміті.

Текстильна промисловість — одна з найбільш розвинених галузей. Продукція галузі, як правило високої якості, експортується в Західну і Східну Європу, СІНА й інші країни. Туреччина задовольняє третину потреб країн Європейського співтовариства в текстилі, включаючи готовий одяг. У загальному обсязі експорту країни текстиль становить 26%.

Найбільші комбінати знаходяться в Адані, Стамбулі, Ізмірі, Кайсері, Назіллі, Бакиркьоє, Ереглі, Ескішехірі, Денізлі, Малатьї, Діярбакирі, Испарті, Бурсі та інших містах.

У країні розвинене виробництво штучних і синтетичних волокон. Набрало розповсюдження фабричне виробництво готового одягу, білизни (Стамбул, Ізмір). Працюють невеликі шовкоткацькі виробництва.

Здавна розвинене в Туреччині килимарство. Майстерні і невеликі фабрики виготовляють високоякісні килими, головним чином ручної роботи. Державні фабрики щорічно виробляють понад 15 млн. м2 килимів, головним чином машинних. Розвивається в Туреччині виробництво ручної пряжі, в т. ч. мохера, в'язаних виробів.

Шкіряна і взуттєва промисловість представлена майстернями і фабриками різних розмірів. Найбільша в країні шкіряно-взуттєва фабрика в Бейкозі належить Сумербанку (взуття для армії, чоловіче і жіноче взуття для ринку). Друга шкіряно-взуттєва фабрика — у Вані, багато фабрик у Стамбулі. Всього в країні виготовляється 33-35 млн. пар шкіряного, 8 млн. пар — текстильного взуття. Головна стаття експорту цієї галузі — шкіряний готовий одяг у Німеччину, Швейцарію, Бельгію, Люксембург, Англію, Францію та інші країни.

Промисловість будівельних матеріалів включає цементні, скляні, цегельні і черепичні заводи. За виробництвом цементу Туреччина входить до числа перших 13 країн світу. Значна частина цегли і черепиці виробляється на дрібних підприємствах місцевого значення. Бетонні стовпи, блоки, опори виготовляються на великих підприємствах в Ізмірі, Ескішехірі, Манісі, Адані, Анкарі і в інших містах.

Фарфоро-фаянсові фабрики виробляють посуд, фарфорові ізолятори, фаянсову і керамічну плитку, санітарно-технічне устаткування. Виробництво скла сконцентроване головним чином біля Стамбула. Туреччина експортує віконне і пляшкове скло, скляний кухонний і столовий посуд, кришталь.

У країні нараховується декілька тисяч підприємств лісообробної (і деревообробної) промисловості, переважно — це дрібні майстерні. Державні підприємства діють в місцях лісорозробок. Фанерні фабрики є в Анкарі і Каракали. Виробництво меблів здійснюється кустарним способом в дрібних майстернях. Целюлозно-паперова промисловість нараховує 9 фабрик. Основна продукція — папір і картон.Нафтохімічна і хімічна промисловість. Переробку нафти здійснюють заводи в Батмані, Ізмірі, Мерсіні. Почав працювати Середньоазіатський завод в Кириккале.

Видобуток газу ведеться з 80-х років. Газові заводи є в Анкарі, Стамбулі, Ізмірі та в інших містах. Поблизу Ізміра діє великий нафтохімічний комплекс, в Бандерме — завод по виробництву борної та сірчаної кислоти. Деякі види хімічної сировини є побічною продукцією металургійних заводів, целюлозно-паперових фабрик, гірничовидобувних підприємств.

На окремих підприємствах машинобудівної і хімічної промисловості виготовляється хімічна сировина, що використовується при виробництві вибухових речовин. Налагоджено випуск фосфатних і азотних мінеральних добрив, хімічних засобів захисту рослин і стимулювання їх росту. В руках приватних фірм знаходиться випуск товарів побутової хімії — мила, прального порошку, зубної пасти, одеколону, туалетної води та виробництво лаків і фарб, деяких видів барвників.

Гумова промисловість представлена виробництвом автомобільних шин. На приватних підприємствах Стамбула й Ізміра виробляються покришки і камери для мотоциклів та велосипедів. Продукцією цієї галузі є і гумове взуття.

Металургійна і металообробна промисловість. Виробництво чорних металів зосереджено в основному на трьох великих підприємствах чорної металургії — Карабюкському, Ереглійському й Іскендерунському комбінатах. Державна організація в Сумербанку разом із західнонімецьким концерном має три трубопрокатні заводи.

Мідь виплавляється в Ергані і Мургуле, електролітична виплавка міді налагоджена в Стамбулі. Державна компанія "Чорноморський мідеплавильний комбінат" має підприємства в кількох містах, на яких виробляється чорнова мідь, сірчана кислота, збагачені пірити, золото і срібло. В Сейдішехірі працює алюмінієвий завод.

Машинобудівна і електротехнічна промисловість розвивається, перш за все, за рахунок створення складальних підприємств з участю приватного іноземного капіталу.

Провідне місце в машинобудуванні займає виробництво і складання транспортний засобів. В авто-, трактороскладальній промисловості активно діють ТНК ("Форд", "Фіат", "Рено", "Мерседес", "Даймлер-Бенц", "Брітіш мотор", "Крайслер" та ін.), які тісно співпрацюють з місцевим приватним капіталом. Виготовляють вантажні автомобілі і тягачі, автобуси і мікроавтобуси, легкові автомобілі і трактори. Працює 19 основних підприємств завершальної зборки і близько 1000 суміжних виробництв.

Будівництво залізничних транспортних засобів здійснюється в Ескішехірі на локомотивобудівельному заводі (складання маневрових тепловозів, виробництво спеціальних вагонів, холодильників); в Адані (пасажирських вагонів); в Сівасі (товарних вагонів, дизель-моторів).

Суднобудування представлено кількома верфями в Стамбулі і Ізмірі. Цивільні замовлення на будівництво і ремонт суден виконують військові верфі. Середньо- і крупнотоннажні судна (і морські крани) Туреччина купує за кордоном.

Верстатобудування як галузь обробної промисловості тільки створено. Розпочато складання деяких моделей токарних, фрезерних, свердлильних верстатів. Виготовляється устаткування для виробництва чаю, рослинної олії. Налагоджено складання і виробництво побутових машин і устаткування газових печей, плит, швейних машин, велосипедів, калориферів.

Електротехнічна промисловість представлена трьома електроламповими заводами, складанням побутових і торгових електрохолодильників, пральних машин. Повністю задовольняється внутрішній попит на акумулятори, сухі елементи, електрошнури, зварювальні апарати. Діють заводи електромоторів, трансформаторів.

Помітними темпами розвивається радіо - і електронна промисловість — виробництво телефонної, радіо - і телетехніки, електронної апаратури, складання ЕОМ.

Військова промисловість. На її підприємствах, сконцентрованих, головним чином, в околицях Анкари, здійснюється виробництво пороху і вибухових речовин, зброї, ракетних установок, куль, кулеметів, гвинтівок, пістолетів і т.д.

Державні підприємства і приватні фірми забезпечують потреби збройних сил в обмундируванні, харчуванні, паливі, деяких видах боєприпасів, електронного радіоустаткування, вогнепальної зброї. Основна частина складного озброєння, необхідного для сучасної армії, надходить від військово-промислових комплексів держав Заходу — членів НАТО: бойові кораблі, літаки, танки, ракетні установки, запчастини.

Транспорт і зв'язок. Туреччина має достатньо розвинену транспортну систему. Домінує автомобільний транспорт. На нього припадає 90% внутрішніх перевезень пасажирів і 70% внутрішнього вантажообороту. На кожних 1000 осіб припадає 26 одиниць різних автотранспортних засобів. Довжина шосейних і ґрунтових доріг 59 тис. км., з них 56 тис. км. — з твердим покриттям. Велике значення для розвитку автомобільного транспорту Туреччини має введення в експлуатацію другого підвісного мосту через Босфор, що дає змогу збільшити потік транзитних вантажів.

Загальна протяжність залізниць 8,4 тис. км., з них тільки 567 км. електрифікована. Залізні дороги переважно одноколійні. Рухомий склад і самі шляхи сильно зношені. Локомотивний парк складається, головним чином, з паровозів і тепловозів.

У системі водного транспорту головну роль відіграє морське судноплавство. Своїм флотом країна повністю забезпечує лише каботажні перевезення, а велика частина зовнішньоторговельних вантажів транспортується суднами під іноземними прапорами. Чисельний склад морського флоту такий: сухогрузи — 2817, пасажирські судна — 563, танкери — 194.

Через Туреччину проходять важливі міжнародні авіалінгі (27 — в країни Європи, 16 — в країни Близького Сходу і Азії, 4 — в Північну Африку). Працює 15 місцевих авіаліній. На авіалініях перевозиться понад 2 млн. пасажирів (на внутрішніх) і близько 2 млн. пасажирів (на зовнішніх). Аеропорти міжнародного значення: Ешільський (Стамбул), Ессенбога (Анкара), Чіглі (Ізмір), Адана.

Зростає значення трубопровідного транспорту. Функціонує дві лінії нафтопроводу між Туреччиною й Іраном.

Внутрішній поштовий зв'язок нараховує близько 49 тис. відділень по всій країні. Значення телеграфного зв'язку падає, зате швидко зростає телефонний зв'язок та успішно здійснюється телефонізація турецьких сіл. Більше половини сіл має прямий вихід на загальнонаціональні та міжнародні лінії.

Зовнішня торгівля. Важливу роль в економіці Туреччини відіграє зовнішня торгівля. Торговельний обіг Туреччини дорівнює 39,2 млрд. доларів, експорт — 18,6 млрд., а імпорт — 20 млрд. доларів. Швидко зростає обсяг зовнішньоторговельного експорту. В його структурі основну частину становлять готові вироби (тканини, одяг), інші товари обробної промисловості. В експорті значне місце займає бавовник. На турецькому ринку Українакупує традиційні експортні товари цієї країни: цитрусові, тютюн, маслини, фундук, ізюм, живу худобу, шкіру, бововну, шерсть.

Інтенсивно розвивається в Туреччині нова галузь економіки — туризм. Будуються готелі, мотелі, кемпінги. Число туристів зростає з року в рік.

Внутрішні відмінності. У Туреччині можна виділити три великі економічні райони, хоча їх формування ще не завершене.

Найбільш розвинений промислово-аграрний Захід включає вілаєти (іли) Західної Анатолії, Східної Фракії. Займаючи чверть території країни, район зосередив майже 2/5 населення. Густота населення на Заході в півтора разу перевищує середньо-національний показник (90 осіб/км2). Тут виробляють близько 70% промислової продукції Туреччини. Це основна вугільно-металургійна база, важливий район машинобудування, в т. ч. суднобудування, нафтохімії і традиційних галузей легкої і харчової промисловості. Найбільші промислові вузли району: Стамбульський, Зонгулдакський, Ізмірський, Ізмітський. Цей район концентрує близько третини посівних площ країни, тут переважає виробництво технічних культур. Зокрема, збирають 90% соняшнику, близько 75% тютюну, інжиру, троянд, до 50% бавовни — волокна, цукрового буряку і до 25% зернових, значну чистину плодових. Тваринництво орієнтоване в значній мірі на виробництво ринкових товарів.

У районі найвищий рівень урбанізації міст, в т.ч. найбільше місто країни — Стамбул (в древності Візантія, Константинополь), в якому проживає понад 6,7 млн. осіб. Стамбул — основний культурний, промисловий і торгово-фінансовий центр країни, крупний порт Туреччини, військово-морська база. Інші великі економічні і культурні центри країни — Ізмір, Бурса, Ізміт.

Аграрно-промисловий центр, чи Середня Туреччина, займає Центральну Анатолію, Чорноморське і Середземноморське узбережжя. Це найбільший з районів країни, на його частку припадає 2/5 території і така ж частка населення. Показник середньої густоти населення практично збігається із загальнонаціональним.

Провідна галузь економіки — сільське господарство, причому, в прибережних районах явно переважає землеробство, а в центрі тваринництвом займаються нарівні із землеробством. Загалом аграрно-промисловий центр виробляє більше половини пшениці, ячменю, бавовни, близько половини картоплі і цукрового буряку, винограду, а також до 90% цитрусових. Технічні культури, бджільництво, виноградарство значною мірою орієнтуються на експорт. Особливо велике значення має розведення ангорських кіз, що дають знамениту шерсть тіфтік (мохер). Промисловість займає друге місце за обсягом виробництва і представлена підприємствами по переробці сільськогосподарської сировини.

Цей район має дев'ять міст з населенням понад 200 тис. жителів. Місто Анкара (Ангора) має понад 2,5 млн. осіб, столиця держави, одне з найбільших промислових, транспортних, торгово-фінансових і культурних центрів країни. Інші великі міста району — Адана (0,9 млн. осіб), Газіантеп (600 тис. осіб), Конья, Кайсері, Анталья, Самсун, Мерсін.

Аграрний Схід займає третину території країни, на якій проживає п'ята частина її населення. Середня густота населення — 40 осіб/км2, найнижча серед районів. Приблизно половину населення Сходу становлять турки, решту — національні меншини — курди, що мають у ряді ілів абсолютну більшість, араби, лази, туркмени та ін.

Панівне місце в економіці району належить сільському господарству, головним чином тваринництву, яке дає третину доходів країни. Район в цілому є основним виробником молочних продуктів, овечої і козячої шерсті, м'яса. В останні десятиріччя зростає значення гірничо-видобувної промисловості (розробки різних руд, нафти), розширюється використання гідроресурсів.

Процеси урбанізації протікають тут повільніше, ніж в інших районах. На Сході лише п'ять міст з населенням понад 200 тис. жителів: Діярбакир (головне місто турецького Курдистану), Малатья, Урфа, Малаш, Ерзурум.


НазадЗмістВперед

 

 
© www.SchoolLib.com.ua