Головна

Шкільна бібліотека

Перелік предметів

Англійська мова
Біологія
Географія
Економіка
Інформатика
Історія
Математика
Німецька мова
ОБЖ
Політологія
Право
Природознавство
Психологія і педагогіка
Російська мова
Соціологія
Фізика
Філософія
Французька мова
Українська мова
Хімія

Підручники в PDF


 

ЕКОНОМІЧНА ТА СОЦІАЛЬНА ГЕОГРАФІЯ

 

Розділ перший

ЗАГАЛЬНІ ПИТАННЯ СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНОЇ ГЕОГРАФІЇ

Тема 8. СВІТОВЕ ГОСПОДАРСТВО

9. Міжнародні економічні зв'язки

Міжнародні економічні зв'язки — система господарських зв'язків між національними економіками різних країн, що здійснюється на основі міжнародного поділу та інтеграції праці.

Поняття "міжнародні економічні зв'язки" (МЕЗ) охоплює не лише зовнішню торгівлю, якій приділяється найбільше уваги, а й міжнародний вивіз і приплив капіталу, послуг, міграцію трудових ресурсів.

Зовнішня торгівля як одна з форм зовнішньоекономічних зв'язків почала відігравати важливу роль у відносинах між країнами, починаючи з ХVІ-ХVІІ ст. Особливо зросло її значення в індустріальну епоху, коли розвинулись матеріальне виробництво і транспорт. У XX ст. торгівля прискореними темпами розвивалася після Другої світової війни, у період розгортання науково-технічної революції. Так, у 1950-1995 рр. товарообіг у світі зріс більше ніж у 50 разів, що пов'язано із розширенням міжнародної спеціалізації у виробництві продукції і наданні послуг, істотним зменшенням транспортних витрат, спрощенням митних процедур тощо. У 1999 р. він становив 10,9 трлн. доларів.

Процес розвитку МЕЗ залежить також від рівня відкритості економіки країн світу, яку визначають відношенням величини торговельного обороту до валового національного продукту, або за схемою:

(експорт + імпорт) / валовий національний продукт х 100.

Цікаво зазначити, що найбільшою відкритістю економіки (понад 60%) виділяються країни-експортери нафти — Саудівська Аравія, Кувейт, Оман, Об'єднані Арабські Емірати, Алжир, Лівія, Венесуела, а також країни-експортери кольорових, чорних та рідкісних металів — Замбія, Ботсвана, Конго, Нігерія, Ґаяна, Суринам, а найменшою (6-20%) — Росія, Китай, Індія, Бразилія, Аргентина. Навіть найрозвиненіші країни світу за рівнем відкритості не є однаковими. Так, СІНА, Японія і Австралія входять у групу держав з показником відкритості своєї економіки 20-40%, тоді як Німеччина, Франція, Великобританія, Італія — 40~60%. Україна, як і більшість центрально-східних країн Європи, займає місце у проміжній групі держав — від 20 до 40%.

Характер зовнішньої торгівлі визначається також економічною політикою держави, її економіко — географічним розташуванням, демографічним та іншими чинниками. У свою чергу, зовнішня торгівля забезпечує додатковий ринок збуту товарів, завезення найдешевшої сировини, найновішого обладнання.

Масштаби світової торгівлі суттєво перевищують рівень виробництва продукції. Так, на початку 90-х років ця перевага була у три рази більшою.

Структура товарообігу в світі постійно змінюється. Упродовж тисячоліть переважав обмін готовими виробами. У середньовіччі, коли розпочалася індустріалізація економіки, особливо європейських країн, усе частіше почали практикувати обмін промислових товарів на сировину або продовольство. Тодішня недосконала технологія вимагала значних перевитрат сировини на одиницю продукту. Мануфактурне виробництво супроводжувалось збільшенням чисельності зайнятих і зростанням міських поселень.

Виникла нова форма організації виробництва — міжнародна кооперація, тобто співпраця країн і регіонів, що займаються виробництвом деталей і вузлів якогось одного кінцевого виробу. Наприклад, у виготовленні автомобіля "Форд" бере участь близько 100 заводів, десятки різноманітних фірм у СІНА і в багатьох інших країнах світу. Зросла також торгівля технологічною документацією, ліцензіями. Та все ж у світовій торгівлі переважає обмін готовими промисловими виробами. Якщо в 1980 р. на промислові вироби припадало майже 60% світового товарообігу, то в середині 1990-х років — майже 4/5 — понад 70%. Причому зміни відбулися як в експорті продукції, так і в імпорті. Наприклад, Великобританія, яка в минулому імпортувала переважно сировину і продукти харчування, у наш час імпортує готові вироби. За останніх 30 років їх частка зросла на одну п'яту, склавши в 1995 р. 80% обсягу імпортованих товарів.

Науково-технічна революція істотно вплинула на товарну структуру зовнішньої торгівлі. Якщо до Другої світової війни найбільшу питому вагу в світовому експорті мали продовольство, сировина та мінеральне паливо, складаючи у 1937 р. відповідно 22,8; 31,0 і 7,6%, а на продукцію обробної промисловості припадало менше 40%, то у повоєнний період частка продовольства і сировини в міжнародній торгівлі знизилася. Промислово розвинені країни, завдяки впровадженню нових технологій, різко підвищили продуктивність сільськогосподарського виробництва, що, у свою чергу, зменшило їх потребу в імпорті продовольства. Підвищення попиту на енергоносії сприяло збільшенню в міжнародній торгівлі питомої ваги мінерального палива. У цілому на сировину, продовольство та мінеральне паливо припадає майже четверта частина світового експорту. У міжнародному обміні значно зросла роль готових виробів. Продукція обробної промисловості зайняла провідне місце — понад 4/5. Особливо важливе місце у міжнародному обміні посіла продукція машинобудівної промисловості (47,2%).

Експортний потенціал окремих континентів і груп країн характеризується деякою відмінністю від загальносвітових тенденцій. Так, в експорті європейських країн переважають готові промислові вироби, хоча такі країни, як Данія, Голландія, Греція, Болгарія, Португалія, постачають на світовий ринок більше 50% продовольчих товарів.

Структура експорту країн, що розвиваються, теж змінилася. Зменшилася залежність економіки від вивозу одного — двох видів сировини, за винятком країн — експортерів нафти. Однак країни "третього світу" і досі залишаються основними постачальниками в розвинені країни нафти, міді, бавовнику, природного каучуку, а також продовольчих товарів — кави, какао, цукру, бананів тощо.

Зовнішня торгівля окремих країн світу в 1999 р. млрд. дол.

Країна

Обсяг товарообігу

у тому числі

 

експорт

імпорт

 

США

1717,6

692,8

1024,8

 

Німеччина

999,8

535,5

464,3

 

Японія

730,2

419,5

310,7

 

Франція

583,8

296,5

287,3

 

Великобританія

589,2

268,9

320,3

 

Італія

451,9

239,3

212,6

 

Голландія

388,0

201,0

187,0

 

Канада

453,8

238,4

215,4

 

 

Бельгія

330,9

174,1

156,8

Китай

358,5

174,0

184,5

 

Республіка Корея

226,2

132,8

93,4

 

Швеція

147,8

82,9

64,9

 

Австралія

121,6

56,1

65,5

 

Іспанія

254,3

109,9

144,4

 

 

Якщо в післявоєнному 1948 р. фізичний обсяг експорту становив усього 57,5 млрд. доларів, у 1990 р. — понад 3 трлн. доларів, то у 1999 р. — понад 5,3 трлн. доларів. У групі країн, що розвиваються, темпи приросту зовнішньої торгівлі були нижчими, ніж у промислово розвинених країнах. В останні роки темпи приросту експорту уповільнилися. Однак у нових індустріальних країнах, наприклад, Південно-Східної Азії, вони все ще високі, фізичний обсяг їх експорту за 10 років (1980-1990 рр.) тут зріс майже у 3 рази.

В імпорті країн, що розвиваються, переважають готові вироби. Так, якщо в 1960 р. їх частка становила 63%, то в 1995 р. — понад 70%. Зміни в обсязі імпорту товарів, який зріс щонайменше в п'ять разів, розпочалися у 70-ті роки, коли на світовому ринку підскочила ціна експортованої у розвинені країни нафти. Основними партнерами країн "третього світу" у міжнародних зв'язках були і залишаються розвинені країни, хоча залежність країн, що розвиваються, від колишніх метрополій зменшується. Так, наприклад, країни, що колись були колоніями Франції і повністю залежали від неї, сьогодні в міжнародному торговельному обороті з нею займають лише четверту частину. Правда, для окремих регіонів світу основні торговельні партнери за останні десятиріччя або не змінилися, або помінялися місцями. Так, для Південної Америки найважливішим торговельним партнером залишаються США, для Африки — Франція або Великобританія, для Азії — США, Великобританія або Японія.

Найбільші зміни у зовнішній торгівлі відбулися у нових індустріальних країнах — Республіці Корея, Бразилії, Мексиці, Аргентині, Тайвані, Сінгапурі, які донедавна були головними експортерами сировини, споживчих товарів, а нині значно збільшили у своєму експорті частку промислових товарів. Так, питома вага найрозвинутіших азіатських країн (Гонконг, Південна Корея, Сінгапур і Тайвань) в обсязі світової торгівлі за 1980-1990 роки виросла з 3,3 майже до 8,0%.

Країни Центрально-Східної Європи, серед яких і Україна, також змінюють свою структуру міжнародних зв'язків, поступово відходячи від сировинної моделі експорту. Та все ж частка розвинених країн у світовому товарообігу є найбільшою (у середині 90-х років становила майже 3/4 світового обігу), тоді як на країни, що розвиваються, припадало майже 20%, на країни Східної Європи та КНР — 9%.

За останнє десятиріччя виявилися тенденції до "інтелектуалізації" міжнародного обміну. Значно зросли поставки на світовий ринок наукомісткої продукції. Прискореними темпами розвивався обмін інформацією, телекомунікацією, будівельно-монтажними послугами, обслуговуванням придбаних складних машин, автомобілів тощо. Темпи зростання торгівлі послугами значно перевищили темпи зростання міжнародної торгівлі звичайними товарами.

Важливою формою МЕЗ виступають інвестиції, або капіталовкладення, які тісно взаємодіють із зовнішньою торгівлею.

Рух капіталу за кордон розпочався ще в XIX ст., коли розгорнулася боротьба за нові ринки збуту, джерела сировини та значні прибутки. У XX ст. переміщення капіталу досягло таких розмірів, що стало важливою передумовою розвитку зовнішньої торгівлі, міжнародної спеціалізації виробництва.

У зовнішній торгівлі важливе місце займають валютні засоби. У світі існує понад 100 національних валют. Тому в зовнішньоторговельних угодах обмін грошей на національну валюту партнера створює певні труднощі. Для полегшення торговельних відносин встановлюється валютний курс, за допомогою якого ведеться обмін національної грошової одиниці на одиницю іншої валюти. Якщо валютні курси стабільні, а валюти вільно конвертовані, то міжнародні платежі здійснюються так само легко, як і внутрішні платежі. Тобто найкращим посередником у такому обміні є конвертована валюта. На середину 90-х років таких валют у світі було 17: у США, Канаді, Великобританії, ФРН, Швейцарії, Голландії, Новій Зеландії, Гонконзі, Японії, Сінгапурі, Малайзії, Саудівській Аравії, Кувейті, Омані, Катарі, Бахрейні, ОАЕ. Проте на сучасному валютному ринку найчастіше використовують долар США, новостворену грошову одиницю євро, японську єну. Чимало національних валют є неконвертованими. Процес встановлення конвертованості національних валют є поступовим і поетапним. Він залежить від рівня розвитку національної економіки і можливості її входження на правах повноцінного партнера у світове співтовариство.

Рух капіталу набув значних розмірів напередодні Першої світової війни. Найбільшими кредиторами у світі були приватні банки, які мали свої території впливу. Так, Великобританія контролювала валютні надходження у Південноамериканські країни, Франція — у Росію, а Німеччина — у Туреччину. Між двома світовими війнами, особливо в період важкої економічної кризи, яка в 30-ті роки охопила більшість країн світу, відтік капіталу за кордон майже припинився. Після Другої світової війни капіталовкладення швидко відновилися. Головним експортером стали США. Великі американські корпорації інвестували щораз більші суми як у країни, що розвиваються, так і в економіки високорозвинених країн (ФРН, Великобританія, Франція, Японія).

У 70-ті роки, у період енергетичної кризи, намітилася нова тенденція — значні інвестування країн — експортерів нафти — Саудівської Аравії, Кувейту, Об'єднаних Арабських Еміратів — в економіку європейських країн і навіть США. Такі вкладення принесли цим країнам високі доходи.

Закордонне інвестування здійснюється двома шляхами — безпосередніми вкладами у розвиток конкретних підприємств і наданням позик. Позики відіграють дуже важливу роль у світовому господарстві і є важливим інструментом зрівноваження бюджету і платіжного балансу для країн, що розвиваються, або тих, що стали на шлях ринкових перетворень. Однак не завжди є посильними для цих країн процентні ставки, що призводять до зростання заборгованості банкам країн — постачальників кредиту. Так, зовнішня заборгованість країн, що розвиваються, ще на початку 1990-х років перевищувала 1,5 трлн. доларів. (Не краща ситуація і в країнах Центрально-Східної Європи). Заборгованість була значно більшою, ніж реальна можливість повернути кредит. Уряди цих країн звертаються до кредиторів перенести терміни сплати чи погашення старих позик. У зв'язку з цим такі фінансові організації світу, як Світовий Банк Реконструкції і Розвитку, Міжнародний Валютний Фонд і регіональні банки розвитку надають мільярдні позики боржникам, дотримуючись при цьому нижчих процентних ставок, ніж приватні банки. За існуючими оцінками, річний обсяг міжнародних фінансових операцій у 10-20 разів перевищує масштаби світової торгівлі, сягаючи 150 трлн. американських доларів.

Для слаборозвинених країн світу важливе значення має безкоштовна допомога, що надається їм розвиненими країнами. Така допомога щорічно перевищує 50 млрд. доларів.

Формою МЕЗ виступає міграція трудових ресурсів, яка може здійснюватися з метою працевлаштування, отримання високої професійної освіти, вивчення досвіду тощо. Міграція трудових ресурсів поділяється на дві основні форми: міграцію некваліфікованої і кваліфікованої праці. Цей процес дає змогу вирішувати чимало економічних проблем. Так, посилена еміграція до США наприкінці XIX і на початку XX ст. зняла проблему надлишку трудових ресурсів у країнах Європи. Або такий приклад — після Другої світової війни чимало іноземних студентів з Японії, Республіки Кореї та інших країн отримали наукову та інженерну освіту в кращих університетах США, а повернувшись на батьківщину, використовували свої знання в національному економічному просторі.

У зв'язку з пом'якшенням міграційної політики спостерігається масовий відтік кваліфікованих працівників до розвинених країн. Це характерно майже для всіх східноєвропейських країн, у тому числі й для України. Втрата кваліфікованих і освічених працівників, які емігрували за кордон, може негативно вплинути на економіку країн — постачальниць. Згідно з даними Світового Банку реконструкцій і розвитку, у США у 1962-1976 pp. після навчання залишилося 63% студентів із Республіки Корея, 49% — з Йорданії та 33% — з Греції.

Економічні збитки, правда, можуть зменшуватися за рахунок часткового повернення грошей на батьківщину. Так, мігранти, які працюють у Франції, Кувейті, Саудівській Аравії, Німеччині, США, надсилають додому від 10 до 50% свого заробітку. Крім того, уряди можуть запровадити податки на доходи кваліфікованих робітників — емігрантів, які працюють за кордоном, але залишаються громадянами тих країн, з яких вони виїхали.


НазадЗмістВперед

 

 
© www.SchoolLib.com.ua