Головна

Шкільна бібліотека

Перелік предметів

Англійська мова
Біологія
Географія
Економіка
Інформатика
Історія
Математика
Німецька мова
ОБЖ
Політологія
Право
Природознавство
Психологія і педагогіка
Російська мова
Соціологія
Фізика
Філософія
Французька мова
Українська мова
Хімія

Підручники в PDF


 

ЕКОНОМІЧНА ТА СОЦІАЛЬНА ГЕОГРАФІЯ

 

Розділ перший

ЗАГАЛЬНІ ПИТАННЯ СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНОЇ ГЕОГРАФІЇ

Тема 8. СВІТОВЕ ГОСПОДАРСТВО

5. Промисловість світу та її розміщення

Промисловість є провідною, найбільш технічно досконалою галуззю виробництва. У промисловості створюються знаряддя праці, предмети споживання, вона тісно пов'язана з НТП і має вирішальний вплив на рівень економічного розвитку. Промисловість є основою індустріалізації економіки.

У структурі промисловості провідними галузями вважаються машинобудування і хімічна промисловість. Темпи росту видобувних галузей (до яких відносимо гірничовидобувну, лісозаготівельну, морський промисел і рибальство) останнім часом знизились. Ще меншими темпами розвиваються такі галузі обробної промисловості, як текстильна, взуттєва, харчова. Лідерство машинобудування зумовлене зростанням наукомістких галузей, що визначають науково-технічний прогрес: електротехніка і електроніка, виробництво роботів і офісного обладнання тощо.

Нафтова промисловість є специфічною галуззю. Вона відчутно впливає на все світове господарство.

За розвіданими запасами нафти серед регіонів світу на першому місці знаходиться Близький Схід (56,2%), на другому — Латинська Америка (13,5%), на третьому — Східна Європа (Росія) (11,5 %). Далі ідуть Африка, Азія (інші субрегіони), Австралія і Океанія. Серед основних типів країн за запасами нафти виділяються країни, що розвиваються, — 86%, частка країн — членів ОПЕК — 77%.

Щодо видобутку нафти, то її географія під кінець століття значно змінилася (табл. 34). Якщо на початку XX ст. нафту видобували у 20 країнах світу, то у середині сторіччя їх число перевищило 40. При цьому основними виробниками нафти були США, колишній СРСР, країни Близького Сходу і Венесуела. Наприкінці 90-х років нафтовидобувних країн уже нараховувалось 80. На сьогоднішньому етапі за видобутком нафти у світі виділяються країни Південно-Західної Азії, зокрема Саудівська Аравія (13%), Іран (5,1%), ОАЕ (3,5%), Кувейт (3,3%), Ірак (1,2%) і Північна Америка: США (понад 10,0%), Канада (2,8%). Серед інших регіонів за видобутком нафти порядок такий: Латинська Америка, Африка, Європа, Східна і Південно-Східна Азія, Австралія. Серед інших країн світу значним відсотком видобутку нафти виділяються: Росія — майже 10%, Китай — 4,9, Мексика — 4,8, Венесуела — 4,3, Норвегія — 4,7, Великобританія — 3,9, Індонезія — 2,5, Лівія — 2,3%.

У цілому країни, що розвиваються, видобувають понад половину сирої нафти світу, а країни ОПЕК — близько 40%. Основна частина експорту (понад 80%) теж припадає на цю групу країн.

У світі функціонує понад 700 нафтопереробних заводів з потужністю, що перевищує 3,6 млрд. т.

 

Видобуток нафти у світі, млн. т.

Рік

Видобуток

 

1900

20

 

1920

98

 

 

1930

196

 

1945

351

 

1950

523

1960

1052

 

1970

2275

 

 

1980

2980

 

1990

2970

1998

3113

 

2001

3200

 

 

Нафтопереробні підприємства виробляють із сирої нафти нафтопродукти, що використовуються як паливо, мастильні матеріали, розчинники, шляхове покриття, нафтохімічна сировина тощо. Вони розташовані в основному у провідних розвинених країнах. Серед окремих країн перед ведуть розвинені країни Європи — 22%, США — 21%, Японія — 6%. Виділяються райони зосередження нафтопереробної промисловості - узбережжя Мексиканської затоки, район Нью-Йорка, Роттердам у Нідерландах, Південна Італія, узбережжя Токійської затоки в Японії, узбережжя Перської затоки і Венесуели, райони Поволжя і Донбасу, Азербайджан, Румунія та ін.

Останнім часом потужності нафтопереробних підприємств США, високорозвинених країн Європи і навіть Японії зменшуються. В Європі за останніх 10 років вони скоротилися майже наполовину, а у США — на 20%. Це пов'язано зі зростанням імпорту в ці країни готових нафтопродуктів. Зате потужності нафтопереробних заводів у країнах, що розвиваються, зростають. За останніх тридцять років їх потужність зросла більше ніж утричі, склавши понад 40% світових потужностей нафтопереробних заводів.

Вугільна промисловість. Роль вугілля у паливно-енергетичному балансі світу в XX ст. поступово зменшувалася. Цей процес тривав до середини 70-х років, коли у зв'язку з підвищенням цін на нафту знову зросла роль традиційних джерел енергії, яким завжди було вугілля. На цей час припадає збільшення його видобутку для використання на теплових електростанціях. Так, якщо у 1955 р. на вугілля припадало 52%, а в 1970 р. — 32,0%, то вже на початку 90-х років — 33,0% у структурі світового споживання енергоресурсів. Правда, для деяких країн світу і окремих континентів ця частка є значно вищою. Так, для країн Центрально-Східної Європи і колишнього СРСР та Китаю на кінець 80-х років вона становила 46%, а для Австралії — 80%, тоді як для Північної Америки — близько 25%, для Африки — 15%, Латинської Америки і Південно-Західної Азії відповідно 2 і 1%. Розвідані запаси вугілля у світі оцінюються більше ніж у 1,2 трлн т. Понад 46% цих запасів припадає на Східну і Центрально-Східну Європу, майже 27% — на Північну і Південну Америку і 10% — на Західну Європу. Приблизно 66% із кількості розвіданих запасів припадає на економічно розвинені країни. Серед окремих країн за запасами вугілля виділяються США, ПАР, Австралія.

У 1997 р. у світі було видобуто 3799 млн. т. кам'яного вугілля, у тому числі частка регіону Азії становила майже 42%, Північної Америки — 25, Європи — 22 (включаючи Росію і Україну), Африки — 5, Австралії і Океанії — майже 5 і Південну Америку — понад 1%. Серед країн світу найбільшими продуцентами кам'яного вугілля у світі є Китай — 1397 млн. т., США — 910 млн. т., Індія — 296 млн. т., Росія — 160 млн. т., Україна — 70 млн. т. Значні можливості для розвитку вуглевидобутку мають Бразилія, Венесуела, ПАР, Мексика, Туреччина й інші країни. Більше 30 таких країн можуть мати свою вугільну промисловість.

 

Видобуток та експорт нафти країнами ОПЕК у середині 1990-років, тис. т.

Країна

Видобуток

Експорт

 

Саудівська Аравія

199569

37530

 

Іран

90135

15068

 

Венесуела

65118

10343

 

ОАЕ

54175

12200

 

Кувейт

50931

10396

 

Нігерія

49759

10025

 

Індонезія

37496

5219

 

 

Лівія

34076

7141

Алжир

27764

6361

 

Ірак

15786

328

 

Катар

10872

2419

 

Еквадор

9372

 

Габон

7012

1668

 

Найбільші країни — виробники вугілля є і найбільшими його споживачами. Тому обсяг зовнішньоторговельних поставок вугілля відносно невеликий. На світовий ринок надходить до 10% загального видобутку вугілля.Торгівля вугіллям обмежується і високою вартістю його перевезення і витратами на видобуток. За рахунок вигідних умов видобутку вугілля деякі країни компенсують свої транспортні витрати і тому вугілля далекої Австралії і ПАР є конкурентоспроможним на європейських, азіатських і навіть американських ринках. У світовому просторі утворилися своєрідні вугільні мости: США — Західна Європа, Австралія — Японія, ПАР — Західна Європа, Канада — Японія.

Вуглевидобуток зазнав значних територіальних змін. Так, у США видобуток вугілля змістився на захід — у гірські штати. У Китаї значно зріс видобуток вугілля у приморських районах, які наближені до морських портів. Індія характеризується високою концентрацією вугільної промисловості на північному сході півострова. В Європі не відбулось якихось особливих територіальних зрушень. Хіба що закриваються нерентабельні шахти на відпрацьованих пластах і будуються нові, більш потужні та високомеханізовані. Перед такою проблемою, зокрема, стоять вугільні шахти українського Донбасу.

Газова промисловість. Найважливішим конкурентом вугілля в останні десятиріччя став природний газ. Частка природного газу у структурі світового споживання енергоресурсів на середину 1990-х років становила 18,0%. Особливе значення природний газ має для Північної Америки (25% у структурі споживання енергоносіїв), Західної Європи, а також для країн Близького Сходу. Використання природного газу пов'язане зі значними перевагами, порівняно з іншими видами палива: невеликі витрати на видобуток, дешевизна транспортування, незначне забруднення довкілля при спалюванні. У Західній Європі на його основі виробляють аміак та азотні добрива, метанол, ацетилен (Франція, Італія), сажу (Франція, Нідерланди) і т.п.

Розвідані запаси природного газу становлять 142 трлн. м3. Із окремих регіонів виділяється Південно-Східна, Центральна Азія (44%), Північна Америка (17%) та Західна Європа (9%). Серед окремих країн світу великими запасами природного газу виділяються Російська Федерація, Іран, Катар, Саудівська Аравія, ОАЕ, США, Алжир, Венесуела, Нігерія, Ірак, Канада, Індонезія, Мексика.

Світовий видобуток природного газу має тенденцію до постійного зростання.

Серед окремих країн за обсягом видобутку природного газу у першу десятку входять (дані 1996 р.): Росія — 598 млрд. м3, США — 576, Канада — 167, Нідерланди — 86, Алжир — 71, Великобританія — 92, Індонезія — 80, Саудівська Аравія — 43, Норвегія — 46, Мексика — 34 млрд. м3. В Україні було видобуто 18,7 млрд. м3 природного газу. Головним резервом нарощування газовидобутку в Україні є відкриття нових родовищ та запровадження найновіших технологій.

..РІК

Видобуток

 

1800

21

 

1900

700

 

1920

170

 

 

1930

1210

1945

1130

 

1950

1436

 

1960

1972

 

1970

2134

 

1980

2730

 

1990

3162

 

1998

3800

 

2001

3500

 

 

Світовий видобуток природного газу, млрд. м3

Рік

Видобуток

 

1950

200

 

1960

450

 

1970

1050

 

1980

1500

 

 

1990

2100

1996

2421

 

2001

2516

 

 

Основна частина видобутку природного газу зосереджена у промислово розвинених країнах. Видобуток кам'яного вугілля у світі, млн. т.

Тим часом, у розвинені країни світу одна третя необхідного їм газу ввозиться. Основними експортерами природного газу у світі є Нідерланди, Росія, Норвегія, Канада, Алжир, Бруней, Індонезія, Узбекистан, Туркменістан.

Серед окремих країн найбільшим споживачем природного газу є США, Росія, Україна, найрозвиненіші країни Європи (Німеччина, Великобританія, Франція). Японія, на відміну від інших країн, менше використовує природного газу, хоча займає третє місце за імпортом зрідженого природного газу. Перевезення такого газу здійснюється танкерами — газовозами, що коштує утроє дорожче від транспортування еквівалентної кількості нафти у звичайних танкерах. Морське транспортування зрідженого газу тільки розпочинається. Воно становить 1,5 % загального тоннажу танкерів.

Електроенергетика включає виробництво різних видів електроенергії, її транспортування, теплові мережі, котельні та інші об'єкти. Усі електростанції поділяють на теплові, гідравлічні, атомні і геотермальні. Електростанції можуть працювати на традиційному паливі (вугілля, мазут, природний газ, сланці), атомні і геотермальні — на нетрадиційному. Загальна потужність електростанцій світу становить 2750 ГВт. Виробництво електроенергії у світі зростає дуже швидко. Якщо напередодні Другої світової війни (1938 р.) було вироблено 460 млрд. кВт/год. енергії, у 1950 — 972 і у 1970 — 5053, то вже в 1998 р. — 13937 млрд. кВт/год. Це пов'язано, в першу чергу, зі зростаючим попитом на електроенергію як із боку населення, так і економіки в цілому. Крім того, висока транспортабельність електроенергії на значні відстані за допомогою ліній електропередач суттєво змінили територіальне розташування промислових підприємств, об'єктів сільського господарства. Вони стали менш залежними від місць первинних джерел енергії і змогли наблизитися до споживачів продукції.

Незважаючи на повсюдне використання електричної енергії, її виробництво поширене нерівномірно. Перше місце серед країн світу займає США (3123 млрд. кВт/год.), складаючи більше чверті світового виробництва, друге — Китай (1008 млрд. кВт/год.), третє — Японія (1040 млрд. кВт/год.), четверте — Росія (834 млрд. кВт/год.), виробляючи відповідно 7,6, 7,5 і 6,2% світової електроенергії (1997 p.). Україна, виробляючи 178 млрд. кВт/год., займала у 1997 р. п'ятнадцяте місце у світі.

Розміщення електроенергетики у світі має свої особливості. Центрально-Східна Європа зменшує виробництво електроенергії починаючи із 1970-х років. Це пов'язано з падінням видобутку палива. Навіть будівництво атомних електростанцій, особливо в Україні, не змогло втримати рівня виробництва електроенергії 1980 р. Аварія на Чорнобильській АЕС у 1986 р. підірвала довіру до подальшого розвитку атомної енергетики не лише в Україні чи в Європі, айв усьому світі.

 

Світове виробництво електроенергії, млрд. кВт/год.

Рік

Виробництво

 

1900

23

 

1913

50

 

1920

124

 

1930

280

 

 

1945

615

 

1950

972

 

1960

2338

 

1970

5053

1980

8346

 

1990

11210

 

1998

13937

 

2001

13100

 

Більшість країн Європи, за винятком Російської Федерації, не можуть покрити потреб в енергії за рахунок власних енергоносіїв. Тому вони їх імпортують, перш за все нафту і природний газ. А Західна Європа імпортує навіть дешеве кам'яне вугілля. Собівартість видобутку його в Європі у 3- 4 рази вища, ніж, скажімо, у ПАР. Таким чином, попит на вітчизняні енергоносії спадає. У результаті зростає роль морських портів, або так званих енергетичних мостів Європи, наприклад, Роттердаму.

Паливно-енергетичний комплекс Північної Америки, особливо США і Канади, повністю задовольняється власними енергоносіями. Серед інших континентів світу різкою диференціацією характеризується Азія і Африка — як за рівнем забезпечення енергоресурсами, так і за структурою їх споживання.

Для Південної Америки основою електроенергетики є гідропотенціал рік. Електроенергетичною базою Австралії є кам'яне вугілля.

У світі, як уже згадувалось, переважають теплові електростанції, на які припадає понад три п'ятих від світового виробництва електроенергії. На другому місці — гідроелектростанції. Питома вага їх у виробництві електроенергії на середину 1990-х років становила 19%, а атомних електростанцій — 17,4%. Атомні електростанції, які використовують транспортабельне паливо — уран, розташовуються незалежно від паливно-енергетичного чинника і орієнтуються на споживача. За даними МАГАТЕ у 33 країнах світу діє 445 реакторів загальною потужністю 2200 кВт. В Україні функціонує 5 АЕС, на яких встановлено 13 енергоблоків. У 1995 р. вони виробили 45% електроенергії країни.

Незважаючи на Чорнобильську катастрофу, атомні електростанції продовжують будувати. Усього будується 80 електростанцій. За деякими прогнозами відсоток ядерної енергетики у виробництві електроенергії у найближчій перспективі досягне 20%.

Отже, розвиток електроенергетики залежить від наявності енергоносіїв (нафти, газу, вугілля, природного газу), їх розміщення і способу видобутку, можливостей дешевої доставки, а також (найголовніше) від рівня розвитку економіки в цілому, яка і є основним споживачем цієї продукції.

Гірничовидобувна промисловість. До гірничовидобувної промисловості відносять групу галузей, що пов'язані з видобутком і первинною обробкою (збагаченням) корисних копалин. Вона включає паливновидобувні, рудовидобувні галузі, видобуток нерудних корисних копалин, будівельних матеріалів.

Серед регіонів, які виділяються за рівнем розвитку гірничо-видобувної промисловості, найхарактернішими є Північна і Латинська Америка, Північна, Західна, Центрально-Східна і Східна Європа включно з Росією, Китай, Північна Африка, Африка на південь від Сахари, ПАР, Південно-Західна Азія, Австралія. У всіх цих макрорегіонах функціонує 1200 значних родовищ гірничорудної і гірничохімічної сировини. Із них у Північній Америці — 330, в Латинській Америці — 200, в Африці — 215, у Європі — 150 (без Східної її частини), в Австралії — 120.

Гірничовидобувна промисловість відіграє дуже важливу роль у світовій економіці, а для країн, що розвиваються, має першочергове значення. Так, якщо для розвинених країн її частка у валовому національному продукті (ВНП) не перевищує 4%, то для країн "третього світу" — 15%, хоча може становити майже половину і більше (Саудівська Аравія — 45%, ОАЕ — 57%, Лівія — 53%, Ірак — 38,5%, Кувейт — 38,8%).

Видобуток мінеральної сировини залежить не так від запасів корисних копалин, як від попиту на них. Цей попит може бути різним і залежить від рівня впровадження у виробництво сучасних технологій. Так, зниження матеріаломісткості виробництва в розвинених країнах вплинуло на зміну потреб цих країн у сировині й паливі. Крім того, чимало "найбрудніших" виробництв, пов'язаних з технологічним процесом плавлення, рафінування деяких металів, переміщено до місць видобутку сировини, тобто у країни, що розвиваються.

Розвинені країни світу після впровадження заходів, спрямованих на подолання сировинної та енергетичної кризи 70-х років, значно зміцнили власну ресурсну базу. Так, у Північній Америці, де розташовані США і Канада (країни, що належать до "сімки" найрозвиненіших країн світу), видобуток основних енергоносіїв та інших ресурсів не зменшується. Ця частина світу займає друге місце за видобутком нафти (579 млн. т.) і кам'яного вугілля (873,3 млн. т.) і перше — фосфоритів (47,7 млн. т.), солі (56,8 млн. т.). Серед інших частин світу за рівнем видобутку основних мінералів виділяється Азія (перші місця за видобутком нафти, кам'яного вугілля, залізної руди, треті місця — фосфоритів, солей), Африка (друге місце за кількістю видобутих бокситів і фосфоритів і третє — нафти), Південна Америка (друге місце за кількістю видобутої залізної руди і третє — бокситів) і Австралія (перше за видобутком бокситів).

Географія гірничовидобувної промисловості дуже динамічна. На її виникнення, розвиток і територіально-виробничу структуру впливає чимало чинників, а саме: географічні і геологічні умови залягання корисних копалин, запаси, якість, доступність, природно-кліматичні умови тощо. Серед інших чинників важливими є соціально-економічні умови (потреби світового ринку в сировині і ціни на неї, рівень розвитку технологій видобутку і переробки сировини, можливість найдешевшої доставки сировини до місця використання та забезпеченість підприємств кваліфікованою робочою силою).

У структурі гірничовидобувної промисловості відбулося чимало змін: зросли запаси і видобуток внаслідок відкриття і експлуатації нових родовищ, наприклад, в Австралії, ПАР, Канаді; збільшилася концентрація видобутку у найбільш вигідних гірничовидобувних районах світу, зокрема на гірському заході США (гігантський кам'яновугільний і гірничо-хімічний район видобутку), узбережжі Мексиканської затоки США (величезний район видобутку нафти, природного газу, сірки і фосфоритів), Північному і Західному гірничовидобувному поясі Австралії (залізо, боксити, марганець, алмази), Центральному гірському районі ПАР, Заїрському поясі в Африці (мідь, алмази, уран, германій, кобальт, цирконій та інші рідкісні метали), Перуано-Чилійському гірському районі Південної Америки (мідь, свинцево-цинкові руди, дорогоцінні і рідкісні метали); посилилась нерівномірність розвитку районів гірничовидобувної промисловості, що часто пояснюється коливанням цін, які впливають на географію видобутку. Так, падіння світових цін на деякі види сировини спричинило значні структурні зміни у видобувних галузях. Це призвело, наприклад, до закриття мідних копалень, скорочення видобутку.

Металургійна промисловість. Металургією називають галузь господарства, що займається виробництвом металу із залізної та марганцевої руд, скрапу (відходів виробництва і брухту).

Розрізняють дві галузі металургії — чорну і кольорову. їх розвиток і розміщення залежить від вмісту металів у породі, попиту на метал, а також від місць розташування сировинних та паливних ресурсів. Якщо сировинні ресурси включають залізну руду, марганець, цілу низку легуючих та рідкісних металів, то до паливних відносять коксівне вугілля, природний газ, мазут. Чорна металургія виробляє чавун, сталь, прокат, феросплави (сплави заліза з різними легуючими домішками). Це складний комплекс виробництва, який поєднує доменний, мартенівський і прокатний технологічні процеси. Чорна металургія є базою розвитку машинобудування та багатьох інших галузей економіки. Значення її зростає, незважаючи на конкуренцію алюмінію і синтетичних матеріалів, залишається важливим конструкційним матеріалом.

Упродовж віків залізо видобували з руд. Відкриття в ХІІ-ХІІІ ст. чавуну привело до виділення в металургії виплавки чавуну, а згодом — і сталі з чавуну.

На початку XX ст. виробництво сталі розвивалося лише в деяких державах. У процесі свого подальшого розвитку географія чорної металургії як галузі суттєво змінилася. Нині чорна металургія є однією з важливих галузей промисловості більшості розвинених країн і багатьох країн, що розвиваються. Правда, в останні десятиріччя темпи виробництва чорних металів, особливо в розвинених країнах, знижуються. Це пов'язано зі зменшенням матеріаломісткості, тобто витрат металу на одиницю продукції, спадом ціни на світовому ринку, а також деяким витісненням чорних металів більш сучасними матеріалами — алюмінієм і пластмасами.

Основним конструкційним матеріалом чорної металургії є сталь. У 1998 р. у світі було виплавлено 799 млн. т. сталі, або в 7,1 раз більше, ніж у 1945 р., у 2,3 раз більше, ніж у 1960 р., на 34,5% більше, ніж у 1970 р., і на 15,1% більше, ніж у 1980 р. В останні роки (1990-1998) виробництво сталі зросло на 3,7% .

До недавнього часу найбільшим виробником чорних металів у світі були США. З 1982 р. на перше місце вийшла Японія, а з 1996 р. — Китай (100 млн. т.). До значних виробників чорних металів належать Росія, Україна, Німеччина, Італія, Франція. Серед країн, що розвиваються, — Індія, Бразилія, Мексика, Південна Корея та ін.

Нині розвинені країни спеціалізуються на виробництві високоякісної сталі і складних видів прокату, а країни, що розвиваються, — на виробництві масових видів металу, поповнюючи світовий ринок дешевим металом.

Найпотужнішими басейнами виробництва чорних металів у світі є Донецький, Уральський, Кузнецький, Рурський, (штат Мінас-Жерайс) Бразилія, Лотарингія, Верхньосілезький промисловий округ, район Месабі-Рейндж (США), басейн Хамерслі (Австралія) та ін.

Особливістю виробництва чорних металів на сучасному етапі є їх розташування не в районах залягання залізних руд або палива, а поблизу великих транспортних вузлів. Наприклад, у морські порти можна завозити найдешевшим водним транспортом різну сировину і вивозити готову продукцію. Це дало змогу створити великі металургійні комбінати у Франції (Дюнкерк), Італії (Генуя, Таранто), у Німеччині (Бремен), у США (затока Делавер), в Японії (Кобе). У зв'язку з наближенням чорної металургії до споживача вона почала розвиватися у країнах, які майже не мають власних ресурсів заліза і палива (Японія, Італія, Південна Корея). За останні роки частка цих держав у виробництві сталі зросла.

Виробництво сталі у світі, млн. т.

Рік

Виробництво

 

1900

28

 

1913

77

 

 

1920

71

 

1930

95

1945

113

 

1950

189

 

1960

348

 

1970

594

 

1990

770

 

 

1998

799

2001

847

 

Впровадження в чорну металургію нових методів плавлення (наприклад, киснево-конверторного) викликало суттєві зміни у її структурі, перш за все, призвело до збільшення питомої ваги сталі. У середині 80-х років у

Країни

у млн. т.

у % до світової продукції, 1998 р.

 

1970

1990

1998

 

Усього в світі

594

770

799,0

100,0

 

Японія

93

110

93,5

11,7

 

 

США

119

89

97,7

12,2

Китай

18

66

108,0

13,5

 

Україна

53

24,4

3,1

 

Німеччина

45

38

44,0

5,5

 

Італія

17

26

25,7

3,2

 

Франція

24

19

20,1

2,5

 

Великобританія

28

18

17,3

2,2

 

Польща

12

14

9,9

1,2

 

Чехія

6,8

0,9

 

Канада

11

12

15,8

2,0

 

 

Румунія

7

10

6,4

0,8

Індія

6

15

23,8

3,0

 

Бразилія

5

11

25,8

3,2

 

Інші країни

197

274

279,8

35,0

 

країнах Європейського Союзу цим способом виготовлялося майже 3/4 усієї сталі, порівняно з 2/5 на початку 1970-х років. У мартенівських печах країн ЄС, а також Японії, США і Канади сталь уже майже не виплавляється.

Якщо характеризувати стан розвитку чорної металургії в цілому, то слід сказати, що незважаючи на деяке зменшення обсягів виробництва металу, основними його продуцентами і надалі залишаються економічно розвинені країни. Хоча в останній період спостерігається переміщення чорної металургії в країни, що розвиваються, особливо в райони видобутку високоякісної і дешевої руди. Цьому сприяє також намагання розвинених країн позбутися екологічно шкідливого виробництва.

Розвиток і розміщення чорної металургії у країнах Центрально-Східної Європи дуже часто визначався не економічною доцільністю, а політичними мотивами. Так, великі металургійні комбінати в Кошице (Словаччина), Дунауйвароші (Угорщина), Кракові (Польща) і навіть в Айзенгюттенштадті (Східна Німеччина) в основному орієнтувались на залізну руду з колишнього СРСР.

Чорна металургія України й Росії переживає глибоку кризу. Перехід до ринкової економіки вимагає виробництва конкурентоспроможної продукції (сталі, прокату), з якою можна вийти на світовий ринок. Однак застарілі способи плавлення руд, нехтування скрапом (металобрухтом), низька частка листового прокату в загальному обсязі виробництва не сприяють цьому.

Важливою субгалуззю важкої індустрії є кольорова металургія, яка включає виробництво кольорових металів та їх сплавів (алюмінію, магнію, титану, міді, нікелю, олова, сурми, ртуті та ін.), рідкісних і дорогоцінних металів. Спеціалісти виділяють три етапи її розвитку. Перший етап пов'язаний із переважанням виробництва важких металів — міді, свинцю, цинку, олова. Підприємства галузі розташовувалися поблизу місць видобутку сировини. Цей етап тривав до початку Другої світової війни. Другий етап (50-ті-початок 70-х років XX ст.) характеризується бурхливим розвитком алюмінієвої промисловості і орієнтацією її на джерела дешевої енергії. Одночасно розширюється виробництво "металів XX ст." — кобальту, титану, літію, берилію та ін. Третій етап, що розпочався в 1970-ті роки, триває досі. Його пов'язують із широким використанням вторинної сировини у виробництві кольорових металів і з посиленням орієнтації підприємств на споживача.

Кольорові метали найбільше використовуються в обробній промисловості. Це пояснюється їх особливими властивостями. Наприклад, мідь, алюміній і срібло характеризуються високою електро- і теплопровідністю; титан, нікель, свинець, олово, мідь, алюміній — стійкістю проти корозії. Нині кольорова металургія продукує 70 металів із загальним обсягом 40 млн. т. щорічно. Найпопулярніші із них — алюміній, мідь, цинк, свинець, які за обсягом становлять понад 96% кольорових металів, що виробляються у світі. Зміни в галузевій структурі вплинули і на територіальну структуру. Значно зросла кількість країн, що володіють підприємствами кольорової металургії. Однак повним набором підгалузей кольорової металургії виділяються такі країни, як США, Канада, Японія, Росія, Німеччина, Франція, Бельгія, Австралія. За своїми можливостями наближається до останніх Україна. Інші країни, як правило, спеціалізуються на виробництві декількох або одного — двох кольорових металів (Нідерланди, Норвегія, Угорщина, Болгарія, Польща).

Алюмінієва промисловість швидко розвивається в різних країнах світу. Вона перевищує темпи виробництва чорних металів і промислового виробництва в цілому. Виробництво алюмінію у світі характеризується такою динамікою (млн. т.): 1937 р. — 0,446; 1950 р. — 1,5; 1960 р. — 4,5; 1970 р. — 9,6; 1980 р. — 14,9; 1990 р. — 22,4; 1993 р. — 24,7; 1995 — 22,7; 1998 — 22,7.

Із наведених даних видно, що в 1998 р. виробництво алюмінію порівняно з 1937 р. зросло майже в 51 раз. У 50-ті і 60-ті роки воно відповідно потроювалося і подвоювалося через кожних десять років. У наступні тридцять років виробництво алюмінію продовжувало зростати, хоча темпи його приросту дещо знизилися, а в 1998 р. у порівнянні з 1993 р. зменшилось на 8,1%.

Основним видом сировини для виробництва алюмінію є боксити, з яких отримують глинозем — напівфабрикат для виплавляння цього металу. Найбільшим виробником алюмінію у світі є США, які використовують дешеву електроенергію. У 1998 р. тут було вироблено 3,7 млн. т алюмінію, понад 16% його світового виробництва. Три чверті бокситів імпортуються в США з Ямайки, Суринаму, Гвінеї. Друге і третє місце розділяють Канада і Росія. Остання успішно використовує енергію гідроелектростанцій (Волгоград), Надвойци (Карелія), Новокузнецьк, Красноярськ, Братськ, Шелехов (біля Іркутська). На четвертому і подальших місцях розмістилися відповідно Китай, Австралія, Бразилія, Японія, Норвегія. До найбільших виробників належать також Венесуела, Франція, Великобританія, Італія, Німеччина.

В Україні виробництво алюмінію орієнтується на дешеву електроенергію і привізний глинозем (Запорізький алюмінієвий комбінат, Миколаївський глиноземний завод).

Більшість розвинених країн світу не мають промислових запасів бокситу і тому змушені його імпортувати. Найбільші запаси цієї сировини розташовані в Африці (узбережжя Гвінейської затоки) — Гвінея, Гана, Камерун; в Карибському басейні — Ямайка, Гаїті, Домініканська Республіка, Гаяна, Сурінам, у країнах Середземномор'я — Франція, Італія, Греція; на Балканах і в Австралії. Щорічно у світі видобувають понад 125 млн. т. бокситів. Найбільшими їх виробниками є Австралія, Гвінея і Ямайка.

В цілому країни, що розвиваються, зосереджують три четвертих світових запасів бокситів, але за випуском алюмінію вони значно відстають, складаючи лише одну п'яту його світового виробництва.

Виробництво міді. Мідь як метал досить поширена, але у природі вона перебуває у найрізноманітніших рудах (поліметалах). Руди вважаються багатими, якщо містять до 3% міді. Найбільше її видобувають у Чилі (понад 3,5 млн. т. щорічно) і в США (майже 2 млн. т.). Усі мідні руди в місцях їх видобутку збагачуються, унаслідок чого отримують концентрати із вмістом міді до 10-30%. Вони і служать сировиною для плавлення або рафінування міді. Мідь використовується в електротехнічній промисловості, у виробництві різних машин і приладів. Значна її кількість іде на виготовлення кабелю, проводів, електродвигунів, телефонного обладнання, радіоапаратури, мідних сплавів. Найбільшими виробниками і споживачами міді в світі є США, Японія. Відомими виробниками рафінату міді є США (2,5 млн. т.), Чилі — (2,3), Японія — (1,2 млн. т.), а також Німеччина, Канада, Китай, Замбія, Бельгія, Австралія, Іспанія. У 1998 р. у світі було виготовлено рафінованої міді 14,1 млн. т. Головними експортерами рафінованої міді є Замбія, Чилі, Конґо і Канада, а імпортують її європейські країни, більшість країн азіатського регіону.

Мідна промисловість розвивається і в Центральній Європі. Значним продуцентом міді є Польща. У 1998 р. тут було вироблено 452 тис. т. рафінованої міді, що становило тоді 3,7% її світового виробництва.

Отже, розміщення виробництва кольорових металів мало чим відрізняється від чорної металургії. Основні мідноплавильні підприємства зосереджені переважно в розвинених країнах. У країнах "третього світу", якщо і розвивається виробництво кольорових металів, то переважає випуск первинного, особливо чорнового металу, який експортується в розвинені країни світу.

Машинобудування було і залишається провідною галуззю обробної промисловості. На нього припадає 35-36% вартості світового промислового виробництва. У машинобудуванні зайнято понад 80 млн. осіб.

Частка машинобудування в загальній вартості продукції обробної промисловості особливо висока у великих розвинених країнах, становлячи, наприклад, у США, Японії і Німеччині більше 36%. Менша вона у малих високорозвинених країнах (22-25%) і ще менша у країнах, що розвиваються (до 10%).

За вартістю продукції машинобудування перше місце у світі займають США, друге — Японія, третє — Німеччина, лідери машинобудування, складаючи відповідно 289,1; 146,2; 76,6 млрд. доларів. Малі високорозвинені країни в 3-4 рази поступаються найбільшим державам, тоді як країни, що розвиваються, — у десятки разів.

Машинобудування за останнє десятиріччя зазнало структурних змін. По-перше, активно розвивалися такі наукомісткі галузі, як автоматика, виробництво сучасних засобів зв'язку, виробництво ЕОМ і верстатів з ЧПУ, електроніка, робототехніка, авіаракетна промисловість, космічна і лазерна технології. По-друге, під впливом НТР відбулися зміни у традиційних галузях машинобудування. На жаль, ці зміни стосуються переважно розвинених країн світу, тоді як у країнах, що розвиваються, структурні зміни дуже залежать від рівня становлення національних економік. Але в більшості випадків розвиток машинобудування пов'язаний із виробництвом найменш капіталомістких і технологічно простих виробів: тканин, одягу, взуття, харчових продуктів тощо.

У територіальному розрізі за масштабами розвитку машинобудування виділяється Північна Америка (США, Канада, Мексика) — 30% від світового рівня. Цей регіон славиться виробництвом великих ЕОМ, літаків, ракетно-космічної техніки тощо. Європа мало чим поступається Північній Америці — фактично із нею поділяє перше місце. Перед ведуть такі країни, як Німеччина, Франція, Великобританія, Італія, наближається до лідерів Іспанія.

Серед інших макрорегіонів виділяються країни Східної і Південно-Східної Азії, зокрема Японія, яка за темпами росту цієї галузі випередила США і розвинені країни Європи.

У світі переважає загальне машинобудування (у різні роки — від 35 до 37% загальної вартості виробленої продукції), далі йде транспортне (33-35%) і електротехнічне, включаючи електроніку (30-31%). Провідною галуззю загального машинобудування є верстатобудування. Виробництво металорізальних верстатів і ковальсько-пресового обладнання розвивається досить швидкими темпами. Розширюється використання програмного управління і обчислювальної техніки, створюються лінії, дільниці і цехи, які управляються ЕОМ. Найбільш перспективним напрямком верстатобудування є виробництво металорізальних верстатів із числовим програмним управлінням, оброблювальних центрів і роботизованих комплексів.

Найрозвиненішою промисловістю верстатобудування характеризується Японія, яка щорічно виробляє верстатів на суму понад 10 млрд. доларів. Друге місце займає Німеччина, далі йдуть Росія, США, Італія, Швейцарія, Великобританія, Франція. Розвивається ця галузь у Польщі, Чехії, Румунії, Україні.

У слаборозвинених країнах виробництво верстатів хоч і розвивається, однак його продукція одноманітна і вимагає конструкційного удосконалення.

Виробництво сільськогосподарських машин залишається важливою галуззю машинобудування. Правда, їх виробництво за останні роки має тенденцію до переміщення в країни, що розвиваються. їх частка у світовому виробництві тракторів складає 1/5, а у виробництві інших сільськогосподарських машин — 1/3.

У структурі транспортного машинобудування важливе місце займають автомобільна індустрія і суднобудування. Слід зазначити, що в останній період знизилося виробництво рухомого залізничного складу, намітилася тенденція до його переміщення у країни, що розвиваються. Виробниками вагонів стали Мексика, Єгипет, Іран, Таїланд, Чилі, Колумбія. Локомотиви випускають Індія, Бразилія, Аргентина, Туреччина.

В автомобілебудуванні світу в кінці 1980-х на перше місце вийшла Японія, обійшовши такого монополіста в цій галузі, як США. Але вже у середині 90-х років США знову стали найбільшим виробником автомобілів. Згідно з даними 1996 р., Японія виробляла 10,3 млн. автомобілів, тоді як США — 12,6 млн., Німеччина — 5,03 млн. Усього у світі в 1996 р. вироблено 53,3 млн. штук автомобілів. Удосконалюється конструкція усіх видів автомобілів: зростає їх швидкість, зменшується питома вага витрат палива, поліпшуються експлуатаційні якості.

У 1996 р. в світі було вироблено 38,5 млн. легкових автомобілів. Перше місце серед регіонів світу займає Європа (13,7 млн.), друге — Азія (11,1 млн.), третє — Північна Америка (6,7 млн.), а далі — країни Центрально- Східної Європи (1,2 млн.), Південна Америка (819 тис.) і Австралія з Океанією (218 тис.). Серед найбільших виробників "першої десятки" виділяються Японія, США, Німеччина, Франція, Південна Корея, Іспанія, Італія, Великобританія, Канада, Мексика. Кожна із названих країн, за винятком останньої, продукують щорічно більше мільйона легкових автомобілів.

До другої групи, що випускають від 500 тис. до 1 млн. автомобілів, належать Росія, Польща. Серед інших країн виділяються Індія (470 тис.), Аргентина (350 тис.) і Китай (310 тис.).

Суднобудування займає друге місце після автомобілебудування у структурі світового транспортного машинобудування.

Провідне місце в суднобудуванні займають Японія, де в 1996 р. спущено на воду суден понад 6 млн. бр. - реєстр. т. Республіка Корея (3,6 млн. бр. - реєстр. т.), Німеччина — 1,1 млн. бр. - реєстр. т, Італія — 563 тис. бр. - реєстр. т., Данія — 373 тис. бр. - реєстр. т., Іспанія — 387 бр. -реєстр. т., Фінляндія — 361 бр. -реєстр. т., Польща — 490 і Україна 182 тис. бр. - реєстр. т. В усьому світі було спущено на воду 16,7 млн. бр. -реєстр. т., що на одну третину менше, ніж на початку 90-х років.

Це пов'язано з тим, що за останні десятиріччя зменшився попит на нафтоналивні судна, особливо супертанкери.

Електротехнічна промисловість, включаючи електроніку, перетворилася на одну з основних носіїв НТП. Електротехнічна галузь за темпами розвитку на початку 80-х років вийшла на перше місце серед інших галузей машинобудування. Частка електронної промисловості у ВНП постійно зростає. Якщо зараз вона складає майже 7%, то, за прогнозами спеціалістів, у 2005 р. досягне 10%. Серед країн світу за рівнем розвитку електронної промисловості провідні місця займають найрозвиненіші країни. Так, у США на зламі 80-х і 90-х років щорічно випускалось такої продукції на суму 210 млрд. доларів, в Японії — 125 млрд. доларів, у Німеччині — близько 30 млрд. доларів.

Хімічна промисловість має дуже складну галузеву структуру. Вона включає майже двісті взаємопов'язаних виробництв із широкою номенклатурою продукції. За дуже спрощеною схемою хімічну промисловість можна поділити на промисловість (хімію) органічного синтезу, для якої вихідною сировиною є органічні складники, основну хімію, де переробляються у великій кількості мінерали і складники повітря для виробництва штучних добрив, кислот, солей, соди, хлору. Особливістю хімічного виробництва є те, що на одних і тих же підприємствах може використовуватись сировина як органічного, так і неорганічного походження. Так працюють, наприклад, підприємства, що виготовляють мінеральні добрива, де вихідними складниками для їх виробництва можуть бути органічна сировина (нафта, природний газ) і неорганічна (фосфорити, азот, повітря).

Важливою особливістю хімічної промисловості є домінування безперервних технологічних процесів, кінцева продукція яких може теж бути вихідною сировиною або складником для інших хімічних виробництв. Чимало продукції хімічної промисловості (синтетичний каучук, штучні волокна і т.п.) замінюють натуральну сировину або доповнюють потребу в них. Для розвитку і розміщення хімічної промисловості дуже важливим чинником є наявність сировинної бази. Вона дуже розмаїта: вугілля, коксівний газ, природний газ, нафта, супутні нафтові гази, солі (кухонна або калійна), природна сірка, сірчаний колчедан, газові відходи чорної та кольорової металургії тощо.

Визначальним чинником щодо використання певного виду сировини став науково-технічний прогрес, який найбільш повно проявився у період науково-технічної революції, що призвело до суттєвих змін у хімічній промисловості другої половини XX ст.:

- переведення багатьох галузей із кам'яновугільної сировини на нафтову і газову;

- появи хімічних продуктів із наперед заданими властивостями, які можуть бути кращими від виробів із натуральної сировини;

- зміни структури хімічної промисловості, коли продукція органічного синтезу зайняла провідне місце у цій галузі;

- швидкого оновлення асортименту хімічної продукції;

- постійної модернізації технологічних процесів шляхом впроваджень результатів наукових досліджень і конструкторських розробок.

Серед інших чинників, що впливають на розміщення хімічної промисловості, виділяють такі: наявність води, палива, енергії, споживача. Досить згадати, що для виробництва 1 т. хімічних волокон потрібно у 25 разів більше води, ніж для виплавлення 1 т. чавуну, і у кільканадцять разів більше, ніж для виплавлення 1 т міді, свинцю або цинку. Загалом норми витрати води на 1 т продукції у хімічній промисловості коливаються від 50 м3 у виробництві хлору й соди — до 6000 м3 у виробництві синтетичних волокон.

Чимало галузей хімічної промисловості потребують значної кількості палива та енергії. Наприклад, для виробництва синтетичного каучуку на базі ацетилену необхідно 15 тис. кВт/год., а фосфору — до 20 тис. кВт/год. на 1 т. продукції.

Хімічна промисловість світу в останні десятиріччя розвивається досить швидкими темпами. Про це свідчить табл. 41.

Динаміка виробництва деяких продуктів органічної і неорганічної хімії у світі, млн. т.

Хімічні волокна

Фосфорні добрива

Азотні

добрива

1975 р.

1996 р.

1973 р.

1998 р.

1973 р.

1998 р.

7,5

16,75

17,4

34,9

25,0

90,0

 

Найбільш повно хімічна промисловість представлена у розвинених країнах світу. Перших сім її представників (США, Японія, Німеччина, Франція, Великобританія, Канада та Італія) виробляють понад три четвертих хімічної продукції світу. Домінують США, які є найбільшим виробником наукомістких видів хімічної продукції. Так, за виробництвом хімічних волокон США займають перше місце у світі (більше одної четвертої світового виробництва). Більшість нафтохімічних підприємств США зосереджені на півдні країни. Так, в районі Х'юстона концентрується понад 50% нафтохімічної промисловості. Виробництва із використанням висококваліфікованої праці розміщаються переважно на північному сході США. Нью-Йорк вважається важливим центром фармацевтичної промисловості і тонкої хімії.

Канада, яка володіє великими запасами хімічної сировини, на світовому ринку виділяється виробництвом калійних добрив (9,1 млн. т., або понад 39% світового виробництва, 1998), а також значним виробництвом та експортом енергомістких хімічних продуктів, вибухових речовин, фармацевтичних препаратів, синтетичних і полімерних матеріалів, органічних хімікатів на нафтохімічній основі.

У Європі спостерігається зміщення хімічної промисловості до моря, тобто до портів — імпортерів нафтохімічної сировини (узбережжя Голландії, Італії). Поряд із старими промисловими районами — Рур (Німеччина), Мідленд (Великобританія), Донбас (Україна) та ін. розвивається новий Північний регіон у Німеччині, ростуть центри сучасної нафтохімії на північному сході Шотландії та в Норвегії, з'являються нові центри хімічної промисловості у Центрально-Східній Європі. Хімічна промисловість Японії, як одному із трьох найбільш розвинених регіонів світу, переважно зосереджена на тихоокеанському узбережжі країни, у зоні, що простягнулася від Токійської затоки до Сімоносекі. На острові Сікоку розвивається нафтохімічний комплекс.

Якщо великі розвинені країни мають потужну багатогалузеву хімічну промисловість, то у невеликих розвинених країнах переважає одна галузь — наприклад, фармацевтична у Швейцарії.

Хімічна промисловість у країнах "третього світу" має свою специфіку. Вони потенційно володіють багатими ресурсами — нафтою, природним газом, фосфоритами, природною сіркою, різними мінералами. Однак свої можливості не використовують. А промисловість, що існує, майже повністю зорієнтована на експорт. На базі попутних газів нафтовидобутку або відходів не переробки нафти збудовано чимало підприємств, що виробляють мінеральні добрива, зокрема, у районі Перської затоки, в Індонезії, Венесуелі, Чилі, на острові Тринідад.

Потужний комплекс нафтохімічних підприємств представлений заводами Саудівської Аравії, ОАЕ, Кувейту, Ірану. Вони свою продукцію теж переважно експортують.

У цілому країни, що розвиваються, не забезпечують себе необхідними продуктами хімічної промисловості, за винятком мінеральних добрив і побутової хімії. Не вистачає у цих країнах ліків, отрутохімікатів, якісних барвників, синтетичних волокон. Вся ця та інша хімічна продукція завозиться із розвинених країн світу.

У перспективі чимало країн, що розвиваються, зможуть розширити спектр галузей хімічної промисловості. Цьому сприятиме і політика транснаціональних корпорацій, які зацікавлені у перенесенні екологічно брудних виробництв у країни "третього світу".

Серед макрорегіонів світу за рівнем територіальної концентрації виділяється Європа, зокрема її західна частина. Потужну хімічну індустрію має також Центрально-Східна Європа.

Північна Америка дещо поступається "старому світові", але за розвитком нафтохімії не має собі рівних. Ця галузь переважно концентрується на узбережжі Мексиканської затоки.

Регіоном світового значення виступає Східна і Південно-Східна Азія, а ядром виробництва хімічної продукції — Японія.

Лісова і деревообробна промисловість включає галузі видобувної і обробної промисловості, а саме: лісозаготівельну, лісопильну, деревообробну, лісохімічну, тобто галузі, які здійснюють заготівлю, комплексну механічну і хімічну обробку деревини тощо.

Характер сировинної бази лісозаготівельної промисловості за останні десятиріччя докорінно змінився. Він полягає у розширенні плантаційних насаджень, які замінили природні лісомасиви. Якщо десять років тому хвойною деревиною себе забезпечувала тільки Німеччина (за рахунок штучних насаджень), то тепер це роблять ще й Франція, Італія, Японія. До штучних насаджень приступили навіть Бразилія і Австралія.

За останнє десятиріччя змінилась і географія лісозаготівель. Відомі на весь світ постачальники деревини сьогодні імпортують ділову деревину. Так, Фінляндія ввозить приблизно 10% деревини, Норвегія теж імпортує лісоматеріали і навіть освоює переробку евкаліпту, тобто продовжується процес наростання імпорту тропічної деревини в європейські розвинені країни.

Великими лісозаготівельними країнами залишається Канада і СІНА. У Європі провідними лісозаготівельниками і експортерами лісової продукції була група скандинавських країн, а також Австрія, хоча за масштабами вирубок і вивезення лісу вони поступилися країнам Північної і Південної Америки.

Широкомасштабні лісозаготівлі ведуться у країнах, що розвиваються. Вологі тропічні широколистяні ліси дають зараз майже 50% деревини, що заготовлюється у світі. Близько однієї п'ятої світового обсягу заготовленої деревини припадає на Росію. Великими виробниками деревини є також Китай, Бразилія, Швеція, Японія, Фінляндія, Франція, Танзанія, Німеччина, Колумбія, Румунія, Ефіопія. У світі особливо високим є попит на тропічну кольорову сировину (деревину), яка широко використовується для меблевої промисловості і внутрішніх упорядкувальних робіт.

Щорічно у світі заготовлюється близько 3,5 млрд. м3 деревини. Половина її використовується як паливо, а друга йде на промислові цілі для отримання пиломатеріалів, целюлози, паперу, а також використовується як будівельний матеріал. Обсяги лісозаготівель щорічно зростають на 50 млн. м3. Запаси деревини світу оцінені спеціалістами у 143 млрд. м3. У зв'язку з тим що запаси лісу обмежені, потрібна розрахункова лісосіка, тобто вирубування не повинні перевищувати річного приросту біомаси.

У загальній масі використовуваної деревини 55% припадає на хвойні і 45% — на листяні породи. Хвойні ліси переважають у помірних широтах. Так, у холодній частині Росії вони сягають 86%, а у Європі — 77%.

Важливим етапом використання деревини вважається її механічна переробка, зокрема виробництво пиломатеріалів. У першу "десятку" таких країн входять США, Канада, Росія, Японія, Китай, Бразилія, Індія, Німеччина, Франція, Швеція, Фінляндія. Переважна більшість із названих країн — представники північного лісового поясу. Щорічно у світі виробляється 500 млн. м3 пиломатеріалів.

Щодо хімічної переробки деревини, то її масштаби найкраще простежити за виробництвом целюлози. Її продукція у світі сягнула 160 млн. т. США і Канада, які займають перші два місця у світі, разом виробляють рівно половину целюлози. Далі ідуть такі країни, як Японія (11 млн. т.), Швеція (10 млн. т.), Фінляндія (9 млн. т.), Китай (9 млн. т.), Росія (8 млн. т.), Бразилія (5 млн. т.). Переробка деревини з метою виробництва паперу і картону у світі сягнула на кінець 90-х років обсягу понад 290 млн. т. За цим важливим показником лідирують США (86,0 млн. т., або 29,0% світового виробництва). Далі йдуть Японія, Китай, Канада, Німеччина, Фінляндія, Швеція, Франція, Італія, Республіка Корея. Але якщо здійснити перерахунок на одного жителя, то на першому місці за кількістю виробництва паперу і картону знаходиться Фінляндія, за ними — Швеція, Канада, Норвегія.

Головними експортерами та імпортерами лісової і лісопаперової продукції були і залишаються економічно розвинені країни. Правда, країни, що розвиваються, останніми роками на світовий ринок виходять широколистяною деревиною у вигляді круглого лісу, пиломатеріалів, фанери (Малайзія, Бразилія, Індонезія, Філіппіни, Папуа-Нова Гвінея, Кот-Д’Івуар, Габон, Камерун).

Морський промисел та рибальство. Рибальство поділяється на прісноводне і морське. Вилов риби у внутрішніх прісноводних водоймах перевищує 20% усієї маси риб, що заготовлюється у світі. Прісноводне рибальство розвинене на всіх континентах. У багатьох країнах воно має промислове значення. Правда, урбанізація і забруднення довкілля, особливо річок і прісноводних озер, обмежує подальше його розширення.

Морський промисел та рибальство пов'язані з використанням водних площ Світового океану. Промисли охоплюють до 25-30 % площ океану, хоча 90 % світового вилову припадає на континентальний шельф, який займає всього 5% акваторії рибних полів.

Вилов риби, незважаючи на погіршення екологічного стану морських вод, зростає. Якщо в 1975 р. він становив 69,7 млн. т., то через 20 років зріс майже на третину, становлячи в 1995 р. 91,9 млн. т. (при цьому у континентальному шельфі виловлено 84 млн. т). Найбільший вилов припадав на Китай — 15,3 млн. т., Японію — 15,0 млн. т., Перу — 8,5 млн. т., Чилі — 6,5 млн. т., США — 5,6 млн. т. В 1997 р. виловлено 93,3 млн. т. риби.

У Північній Атлантиці і навколишніх морях виловлюють тріску, оселедців, камбалу, морського окуня; біля північно-західного і західного узбережжя Африки — сардину, ставриду, скумбрію, рибу — шаблю, акулу; біля південно-західного узбережжя — сардину, мерлузу.

Індійський океан як акваторія рибних полів використовується не повністю. На його частку припадає всього 6% світового вилову морського продукту, тоді як на Атлантичний океан — 27%, і на Тихий океан — 67%.

У північній частині Тихого океану виловлюють тихоокеанську сардину, тріску, оселедців, морського окуня, камбалу, сайру.

Морський промисел ведуть понад 200 країн світу.


НазадЗмістВперед

 

 
© www.SchoolLib.com.ua