Головна

Шкільна бібліотека

Перелік предметів

Англійська мова
Біологія
Географія
Економіка
Інформатика
Історія
Математика
Німецька мова
ОБЖ
Політологія
Право
Природознавство
Психологія і педагогіка
Російська мова
Соціологія
Фізика
Філософія
Французька мова
Українська мова
Хімія

Підручники в PDF


 

ЕКОНОМІЧНА ТА СОЦІАЛЬНА ГЕОГРАФІЯ

 

Розділ перший

ЗАГАЛЬНІ ПИТАННЯ СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНОЇ ГЕОГРАФІЇ

Тема 6. ГЕОГРАФІЯ НАСЕЛЕННЯ СВІТУ

12. Сільське і міське населення

Розселення — це складний соціально-економічний процес розподілу і перерозподілу населення на території. Його результатом є мережа поселень. Розселення включає розміщення населення, функціональні територіальні взаємозв'язки поселень і міграції.

Виділяють дві категорії населення: міське і сільське. Крім того, залежно від форми господарської діяльності і способу життя, виділяють осіле, напівосіле (напівкочове) і кочове населення.

Осіле населення розміщується в регіонах з розвиненим землеробством, . також у промислових районах. Кочове і напівкочове пов'язане з давніми формами господарства — збиральництвом, полюванням, пасовищним тваринництвом. Осіле сільське населення живе в постійних населених пунктах, не змінюючи місця проживання. Таке населення зайняте сільським господарством, а часто й рибальством.

Кочове сільське населення живе в пустелях, напівпустелях, саванах, у тропічних та екваторіальних лісах (африканські племена, жителі Амазонії). Основна частина кочового сільського населення проживає у великих регіонах сухих степів, напівпустель північної та південної Африки, в Азії (зокрема в Саудівській Аравії, Ірані, Тибеті). Слід зазначити, що кількість кочовиків поступово зменшується, вони розпочинають напівосіле життя у постійних населених пунктах.

Напівкочове населення часто змінює місце проживання. Іноді воно 10- 20 років живе на одному місці, та згодом переселяється на свіжі місця випасу (Сенегал, Гамбія, південь Африки, острови Малайського архіпелагу).

В економічно розвинених країнах існують дві форми сільського розселення: групова і розсіяна (дисперсна). Для першої групи характерні досить великі поселення — села, у поєднанні з хуторами та маєтками великих землевласників (країни Європи і Японія); у дисперсній формі розміщене населення у США, Канаді, Австралії, де орендатори живуть відокремлено на фермах і хуторах.

У ХVІІІ - на початку XIX ст. сільське населення становило від 80 до 90%. У XX ст. кількість сільського населення в розвинених країнах різко зменшилася; у той же час зросло сільське населення у країнах, що розвиваються. Учені прогнозують, що до 2000 р. сільське населення регіонів, що розвиваються, зросте майже на 0,5 млрд. осіб (в Африці, Південній Азії), лише у країнах Південної Америки темпи його приросту сповільняться.

В умовах науково-технічної революції змінюються функції сільського господарства й інших галузей матеріального виробництва (промисловість, інфраструктура) і сфери обслуговування. Зокрема, в Європі зменшується частка сільськогосподарських поселень, більш типовими стають сільські поселення зі змішаними функціями (сільське господарство, промисловість, торгівля, рекреація та ін.). У сільській місцевості поступово зростає кількість "других", або "тимчасових" поселень, що їх міські жителі використовують під час відпусток і уїк-ендів; частково це спеціально збудовані котеджі, частково — будинки, куплені у селян. Головні зміни у функціональній структурі сільських поселень пов'язані з урбанізацією великих територій. Наприклад, урбанізовані зони в районі Парижа, Прованса, Півночі Франції охоплюють 85-95% сільських жителів; найбільш урбанізованим є ареал навколо Паризької агломерації. Тут на площі близько 9 тис. км2 проживає понад 400 тис. сільських жителів; менше 15% цього населення зайнято в сільському господарстві, а більше третини — працює в столиці та її приміській зоні.

Демографічна ситуація в Україні близька до європейської. Кількість сільського населення постійно скорочується (сьогодні це 32% усього населення). Найнижча частка сільського населення в Донбасі та Придніпров'ї (10-13%), найвища — понад 50% — на Поліссі, Поділлі та в карпатських областях. Зараз в Україні близько 30 тис. сіл (57,7% малих, з населенням до 500 осіб, 22,4% — середніх — до 1000 осіб, 19,9% великих — понад 1000 осіб). Більшість сільських поселень виконують сільськогосподарські функції; менша група — це поселення аграрно-індустріального типу. Найбільш поширені групові форми сільських поселень, хутірська система розселення зберігається в Карпатах і є типовою для Гуцульщини.

Кількість сільського населення і темпи його приросту в 1970-2000 роках

Регіон

Сільське населення, млн. осіб

Середньорічні темпи приросту, %

 

1970.

1990

2000

1970-1975

1980-1985

1985-2000

 

Африка

273

406

478

2,0

2,0

1,7

 

Латинська Америка

121

141

152

0,8

0,8

0,8

 

 

Північна Америка

67

62

56

-0,2

-0,4

-0,9

Японія

30

21

18

-1,5

-2,0

-1,5

 

Південна Азія

875

1261

1388

2,0

1,8

1,1

 

 

Північна Європа

15

10

9

-1,9

-2,0

-1,6

Південна Європа

56

47

43

-0,5

-0,9

-1,1

 

Західна Європа

38

29

25

-1,0

-1,6

-1,4

 

Виникнення міських поселень пов'язане з розвитком ремесел і торгівлі. Поступово зростала частка населення, що не займалася сільськогосподарською працею; вступили в дію чинники, необхідні для виникнення і розвитку міст:

а) перехід до осілого способу життя і утворення надлишків сільськогосподарської продукції у виробників;

б) зростання продуктивності сільського господарства;

в) поява нових видів людської діяльності, зокрема промисловості тощо.

Перші міста виникли в античному Римі, Греції, в регіонах древньої цивілізації в Азії. У середньовіччі на розвиток міст мали вплив торгівля, мануфактурне виробництво. Одні міста розвинулися як центри політичної, релігійної влади, інші — на важливих торговельних шляхах. У середні віки найбільшими містами в Європі були Париж (275 тис. осіб), Мілан, Брюгге (по 125 тис.), Венеція (110 тис.), Генуя, Гренада (по 100 тис.); в Азії виділялися Нанкін (470 тис.), Віджаванагар (350 тис.), Пекін (320 тис.), Кіото (200 тис.); в Африці — Каїр (450 тис.).

Відплив великих мас людей із сільського господарства в промисловість, концентрація виробництва і населення на невеликій території викликали інтенсивний ріст міст. Утворення і розвиток національних держав сприяло виникненню економічних і політичних центрів, особливо столиць, що зосереджували органи влади, управління, економічне життя. Уже на початку XIX ст. в Лондоні було 865 тис. жителів, у Парижі — 550 тис., Неаполі — 430 тис., Відні — 230 тис. осіб. У другій половині XIX ст. процес урбанізації охопив промислово розвинені країни Європи та Північної Америки, а у XX ст. — всі континенти і країни, незалежно від рівня політичного і соціально-економічного розвитку. Міста перетворилися на велетенські осередки з адміністративними, промисловими, розподільчими, науковими та культурними функціями.

Урбанізація, тобто збільшення кількості і величини міст, а також поширення міського способу життя на сільську місцевість, у наш час стала глобальним процесом, що охопив усі регіони земної кулі. Міста розвиваються як населені пункти, що виконують промислові, організаційно-господарські, культурні, адміністративні, транспортні, рекреаційні функції.

Критерії визначення категорії міст повинні відображати чисельність і зайнятість населення, щільність забудови, рівень благоустрою тощо. Але у багатьох країнах єдиним критерієм міст ще вважають чисельність населення. Причому в різних країнах до міст прийнято відносити поселення з різною кількістю жителів. Наприклад, у Мексиці і Венесуелі — це населені пункти, в яких проживає 2,5 тис. жителів, на Кубі — 2 тис., Мадагаскарі — 5 тис., в Ісландії — 200 жителів. У Бразилії, Єгипті, Монголії містами вважають усі адміністративні центри з будь-якою чисельністю жителів. Статистичні органи ООН зробили спробу визнавати містами всі поселення, що мають 20 тис. жителів і більше. Та окремі країни користуються своїми національними критеріями, і тому кількість міського населення в статистиці завищена на 15-20%.

Урбанізовані території займають не більше 1% площі земної суші, але концентрують 45% усього населення Землі; виробляють 80% ВВП, але одночасно дають 80% шкідливих викидів в атмосферу і гідросферу.

У процесі світової урбанізації виділяють три етапи.

Перший етап охоплює XIX ст. і характерний для країн Європи і Північної Америки. Другий етап припадає на першу половину XX ст. і характеризується прискореним зростанням чисельності міського населення (на 510 млн. осіб), розповсюдженням урбанізації у всіх регіонах світу. Третій (друга половина XX ст.) — збільшення темпів зростання міського населення (на 2460 млн. осіб), ріст великих міст, формування міських агломерацій, мегаполісів, урбанізованих районів, перетворення цього процесу в глобальний.

Великими прийнято називати міста чисельністю 100 тис. осіб; також виділяють міста чисельністю 250 та 500 тис. осіб. Особливу увагу утворюють міста — мільйонери: поступово великі міста вбирають у зону свого впливу приміські райони, найближчі малі міста, сільські населені пункти. Складний комплекс великих міст з приміською зоною утворює "агломерацію", котра виступає як форма розселення і як форма територіальної організації господарства. Агломераційні утворення в різних країнах мають різні назви: метрополітенський ареал, метрополітенська зона, урбанізована територія, конурбація. Застосовуються і такі назви, як "Великий Париж", "Великий Лондон". Статистика США вимагає, щоб агломерація мала міське ядро з населенням не менше 50 тис. осіб, у Канаді і Нідерландах — 100 тис. осіб.

Наприкінці XIX ст. (1899 р.) американський учений, автор першого серйозного дослідження з урбанізації світу, А.Вебер назвав першу десятку найбільших міських центрів світу: Лондон — 4,2 млн. осіб, Нью-Йорк — 2,7 млн. осіб, Париж — 2,4 млн. осіб, Кантон (Гуанчжоу) — 1,6 млн., Берлін — 1,6 млн., Відень — 1,3 млн., Токіо — 1,2 млн., Чикаго — 1,1 млн., Філадельфія — 1,1 млн., Санкт-Петербург — 1,0 млн. осіб.

Уже в 1902 р. німецький вчений Т. Вейнреб визначив 13 міст — мільйонерів (причому сім з них були європейськими). За оцінкою демографів ООН, у 1950 р. число їх зросло до 78, а в 1990 р. досягло 330.

Динаміка та основні етапи урбанізації

Етап

Рік

Міське населення, млн. осіб

Частка в населенні

 

І

1800

29

3

 

1850

81

6

 

ІІ

1900

220

14

 

1920

360

19

 

1940

570

25

 

 

1950

730

29

ІІІ

1960

1027

33

 

1970

1381

37

 

 

1980

1822

41

1990

2276

45

 

2000

2933

49

 

 

Першість у світі за чисельністю жителів, без сумніву, займає Токіо-Иокогама. Та агломерації слід розглядати разом з їх зовнішньою зоною,

Найбільші міські агломерації світу, 1950-2000 роки (за даними ООН)

Місто

К-сть населення, млн. осіб, 1950

Місто

К-сть . населення, млн. осіб,

1990

Місто

К-сть населення, млн. 2000

 

Нью-Йорк

12,4

Токіо — Йокогама

20,5

Мехіко

24,4

 

Лондон

10,4

Мехіко

19,4

Сан-Паулу

23,6

 

Шанхай

10,3

Сан-Паулу

18,4

Токіо — Йокогама

21,3

 

Рейн — Рур

6,9

Нью-Йорк

15,7

Нью-Йорк

16,1

 

Пекін

6,7

Шанхай

12,6

Калькутта

15,9

 

Токіо — Йокогама

6,7

Калькутта

11,8

Бомбей

15,4

 

 

Париж

5,5

Буенос-Айрес

11,6

Шанхай

14,7

Тяньцзінь

5,4

Сеул

11,3

Тегеран

13,7

 

Буенос-Айрес

5,3

Бомбей

11,1

Джакарта

13,2

 

Чикаго

5,0

Ріо-де-Жанейро

11,1

Буенос-Айрес

13,1

 

тобто в межах "фактичного міста". Особливо це стосується агломерацій США, де в умовах дуже розвиненого індивідуального автотранспорту зони безпосереднього тяжіння до великих міст у радіусі досягання 150-160 км. Із цього погляду населення Нью-Йорка зараз перевищує 18 млн. осіб, в Лос-Анджелеській агломерації — 14,5 млн., понад 10 млн. осіб мають Великий Лондон, Великий Париж, Москва, багато-центрова Нижньорейнсько-Рурська агломерація.

У післявоєнний час вражає ріст агломерацій у країнах, що розвиваються. Якщо в 1950 р. тут нараховувалося лише 2/5 усіх агломерацій — мільйонерів світу (31 з 78), то в 1990 р. — уже близько 2/3 (187).

В останні десятиріччя у функціональній структурі великих міських комплексів світу зростає значення послуг і особливо складних, спеціалізованих їх видів: наука, дослідно-конструкторські розробки, фінансово-управлінське, юридичне обслуговування, рекламна, консультативна діяльність тощо. У Великому Нью-Йорку в сфері послуг зайнято 82% всього працюючого населення, у Лос-Анджелесі — 75%, в Чикаго — 76%.

У наш час найбільш складними агломераційними комплексами стали мегаполіси (термін у 50-х застосував географ Жан Готман щодо безперервної смуги міст від Бостона до Вашингтона). По суті, це великі блоки агломерацій, які зливаються у смугах суцільної зави і єдиної інфраструктури. Наприклад, протяжність Північно-Східного мегаполісу США досягає 1000 км., у Західній Європі в мегаполісі Рандстад середня відстань між агломераційними блоками менше 30 км., у мегаполісі Токайдо на східному узбережжі Японії проживає 27 млн. осіб.

Темпи приросту міського населення у країнах, що розвиваються, в 1,7 разу вищі, ніж темпи приросту всього населення цих країн, і в 4,5 разу вищі від темпів урбанізації в економічно розвинених країнах. Слід зазначити, що швидше зростає частка міського населення в Африці і Азії, тобто з тих регіонах, де рівень її все ще низький. Цей тип урбанізації ("міський вибух"), пов'язаний з "виштовхуванням" у міста сільського населення з районів відносного аграрного перенаселення, часто називають "хибною урбанізацією".

В Україні частка міського населення вже в 1970 р. досягла 55% (25,9 млн. осіб). За період 1940-1992 рр. міське населення зросло на 21,3 млн. осіб

 

Частка міського населення в 1950-2000 р. %

Весь світ, групи країн

1950

1960

1970

1980

1990

2000 (прогноз)

Весь світ

29

34

37

41

43

57

Економічно розвинені країни

54

67

67

70

72

75

Країни, що розвиваються

17

22

25

29

33

45

і становила 35,3 млн. осіб, або 68% усього населення країни. Загальне число міст становить 437 та селищ міського типу — 923 (1992 р.). Найвища питома вага міського населення в індустріальних областях Донбасу і Придніпров'я — 75-90%. Міст — мільйонерів — п'ять (Київ —2,6 млн. осіб, Харків — 1,6 млн., Донецьк — 1,1 млн., Дніпропетровськ — 1,1 млн., Одеса — 1,0 млн. осіб), міських агломерацій — 19. Ці міста є центрами розвитку промисловості, транспорту, науки і культури.

Важливою особливістю сучасного етапу урбанізації є її тісний зв'язок з науково-технічною революцією. З кожним роком у великих мегаполісах зростає антропогенне навантаження на природне середовище. Однак не слід абсолютизувати неминучість різкого погіршення екологічної обстановки на урбанізованих територіях. У багатьох країнах розроблені цільові програми охорони довкілля і зменшення шкідливих викидів у атмосферу, ґрунти та гідросферу (зокрема у США, Канаді, Німеччині, Японії).


НазадЗмістВперед

 

 
© www.SchoolLib.com.ua