Головна

Шкільна бібліотека

Перелік предметів

Англійська мова
Біологія
Географія
Економіка
Інформатика
Історія
Математика
Німецька мова
ОБЖ
Політологія
Право
Природознавство
Психологія і педагогіка
Російська мова
Соціологія
Фізика
Філософія
Французька мова
Українська мова
Хімія

Підручники в PDF


 

ЕКОНОМІЧНА ТА СОЦІАЛЬНА ГЕОГРАФІЯ

 

Розділ перший

ЗАГАЛЬНІ ПИТАННЯ СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНОЇ ГЕОГРАФІЇ

Тема 5. СУЧАСНА ТИПОЛОГІЯ КРАЇН СВІТУ

2. Соціально-економічна карта світу

Соціально-економічна карта має важливе пізнавальне значення. Вона є важливою теоретичною проблемою, над якою працює багато вчених. Велику увагу розв'язанню цієї проблеми приділяє ООН. Сучасні уявлення про організацію світового економічного простору дещо змінилися у зв'язку з новою методикою розрахунків головних макроекономічних показників, запропонованих Міжнародним Валютним Фондом (МВФ).

За останніх п'ятдесят років соціально-економічна карта суттєво змінилася. Науково-технічний прогрес викликав різке зростання економічного потенціалу країн світу. Економічний розвиток відбувався швидкими темпами. Причому в країнах, що розвиваються, ці темпи були у три рази вищі, ніж сто років тому в економічно високорозвинених країнах. Значних успіхів людство досягло в розвитку інформації, комунікації, дослідженні космічного простору. Проте нерозв'язаними залишилося чимало соціальних проблем. У багатьох країнах панує голод, злидні і безробіття.

На соціально-економічній карті світу окремі країни і різні типи країн різняться перш за все економічним потенціалом, який можна охарактеризувати розмірами створеного ВНП. Абсолютні розміри ВНП відображають економічну могутність країни та її питому вагу у світовому економічному просторі. На абсолютні розміри економічного потенціалу впливає перш за все чисельність населення. При інших рівних умовах велика країна володіє відповідно більшим економічним потенціалом, менше залежить у своєму розвитку від зовнішніх чинників і має можливість орієнтуватися на внутрішній ринок.

За період з 1950 по 1993 рр. економічний потенціал країн світу зріс майже у шість разів. Економічне співвідношення сил на карті світу склалося таким чином, що 74% ВНП зосереджено в економічно високорозвинених країнах, у країнах, що йдуть шляхом ринкових перетворень — 3,5%, у соціалістичних країнах — 2,5%, у країнах, що розвиваються — 20%.

У першу десятку наймогутніших країн світу увійшли різні типи країн. Проте головне місце у формуванні ВНП цих країн належить економічно високорозвиненим країнам. Відкриває першу десятку наймогутніших країн світу США. Економічний потенціал цієї країни становить 20% ВНП світу. У зв'язку з тим, що абсолютні розміри економічного потенціалу залежать від кількості населення, то в першу десятку країн світу з найбільшим ВНП увійшли Китай і Бразилія (рис. 6). На початку 90-х років Україна за розмірами ВНП займала 29 місце у світі. За цим показником її можна було зіставити з такими країнами, як Норвегія і Туреччина.

Серед регіонів світу найбільшим економічним потенціалом володіє Європа — 34,8 % ВНП світу, на Північну Америку (США і Канаду) і Азію припадає більше половини ВНП світу і тільки 9,1% — на Латинську Америку, Африку, Австралію і Океанію.

Історичні і сучасні співвідношення в рівнях економічного розвитку країн можливі на базі показника ВНП на одного жителя. ВНП на одного жителя визначає рівень економічного розвитку країн і розкриває процес диференціації країн і регіонів. Соціально-економічна карта за цим показником дуже неоднорідна. З одного боку, це. порівняно невелика група економічно високорозвинених країн, які характеризуються високим рівнем економічного розвитку, а з другого боку, велика кількість країн Азії, Латинської Америки, які у світовому економічному просторі займають полярне положення.

За останніх п'ятдесят років ВНП на одного жителя зріс більш як у три рази. На початку 90-х років розрив в рівнях економічного розвитку між економічно високорозвиненими країнами і країнами, що розвиваються, становив 20:1.

У цілому у світі переважають країни з низьким і середнім рівнем економічного розвитку, а країн з високим рівнем економічного розвитку — 30. В Європі знаходиться більшість країн з високим рівнем економічного розвитку. У Латинській Америці переважають країни із середнім рівнем економічного розвитку, а в Африці і Азії — найбільше країн з низьким рівнем економічного розвитку.

До першої десятки найбільш розвинених країн світу входить вісім європейських країн, і тільки Японія і США поодиноко представляють інші регіони. Відкриває список найбільш розвинених країн світу Швейцарія, а закриває — Фінляндія. Тільки три країни, що розвиваються — Кувейт, ОАЕ і Сінгапур — увійшли в другу десятку країн світу з найвищим рівнем економічного розвитку. Країни, що йдуть шляхом ринкових перетворень, у глобальній шкалі рівнів економічного розвитку займають середні ряди, на нижніх рядах цієї шкали розмістилися Вірменія, Грузія, Таджикистан. Україна в глобальній шкалі рівнів економічного розвитку знаходиться на 33 місці. ВНП на одного жителя України становить тільки 8 % від рівня США. Згідно з цим показником, її сусідами є Туреччина і Словаччина.

Рівень економічного розвитку країни в цілому досить точно відображає структура зайнятості населення. Цей рівень, як правило, прямо пропорційний питомій вазі економічно активного населення (ЕАН), зайнятого сфері послуг, і обернено пропорційний частці населення, зайнятого у сільському господарстві.

В економічно високорозвинених країнах відбувається постійне зниження частки зайнятих у промисловості, а в країнах, що розвиваються — навпаки, з індустріалізацією зростає питома вага зайнятих у цій галузі. Гак, в економічно високорозвинених країнах частка зайнятих у промисловості в середньому становить 25%, а в країнах, що розвиваються — 13%. У країнах, що йдуть шляхом ринкових перетворень, питома вага зайнятих в промисловості коливається від 47% (Болгарія) до 43% (Росія). Серед країн світу мінімальне значення цього показника у Руанді — 3%.

Країни, що розвиваються, характеризуються високою питомою вагою зайнятих у сільському господарстві. У цій галузі зайнято в середньому : 0% населення, тоді як у економічно розвинених країнах — тільки 2-8%. Серед країн світу частка зайнятих у сільському господарстві коливається в:д максимального значення у Руанді — 91%, до мінімального значення у Великобританії — 2 %.

Економічно високорозвинені країни відзначаються високою питомою :^гою зайнятих у сфері послуг. У цих країнах у сфері послуг зайнято в середньому 55% ЕАН, тоді як у країнах, що розвиваються, — тільки 22%. З країнах, що йдуть шляхом ринкових перетворень, у Китаї, нових індустріальних країнах Азії і Латинської Америки частка зайнятих у сфері послуг становить приблизно 30~40%.

В економічно високорозвинених країнах у внутрішній структурі сфери послуг спостерігається тенденція до збільшення частки нетрадиційних галузей — фінансових послуг, освіти, охорони здоров'я і соціального забезпечення. У внутрішній структурі сфери послуг у країнах, що розвивається, домінують традиційні галузі — торгівля, готельна і ресторанна страва, тоді як країни, що йдуть шляхом ринкових перетворень, характеризуються високою питомою вагою інфраструктурних галузей — транспорту і зв'язку.

За останнє десятиріччя динаміка економічного зростання в країнах світу була вкрай нерівномірною. Темпи економічного зростання залежали перш за все від економічної політики, яка проводилася у різних країнах.

Найвищі темпи економічного зростання спостерігалися у країнах, що здійснили радикальні ринкові реформи і дотримувалися ліберальної економічної політики. До них належали перш за все нові індустріальні країни (НІК) і території Азії. За цей період рекордсменами світу за темпами економічного зростання були Таїланд і Республіка Корея, відповідно 8,9 і 8,6%.

У стадії глибокого економічного спаду продовжували залишатися країни, що йдуть шляхом ринкових перетворень. У цих країнах відбувався спад економіки — в середньому 4,0% за рік. Найбільш глибоким спадом відзначалися країни, які повільно проводили економічні реформи — Казахстан, Білорусь, Росія і Україна. На їх фоні виділялися країни, в яких почався економічний ріст — Польща, Чехія, Словенія, Хорватія, країни Балтії.

В економічно високорозвинених країнах середні темпи економічного зростання становили 3,5%. За цей період найбільш динамічно розвивалися Ірландія і Нова Зеландія, в яких середньорічні темпи економічного зростання становили 4,5%. Стабільні темпи економічного зростання спостерігаються в США — 2,6%. В Японії за останні роки криза сповільнила темпи економічного зростання до 0,6%. Зазнала стагнації шведська модель державного регулювання економіки, глибокий економічний спад спостерігався у Фінляндії. У цих країнах за останні десятиліття були найнижчі темпи економічного зростання в групі економічно високорозвинених країн.

Значні відмінності в темпах економічного зростання спостерігалися в країнах, що розвиваються. Найвищі темпи економічного зростання, крім НІК, були в Чилі і Ботсвані. Країни, які намагалися проводити протекціоністську економічну політику, зазнали економічної кризи. У Латинській Америці до таких країн належали Венесуела, Гаїті, Нікарагуа, в Африці — Демократична Республіка Конго, в Азії — Філіппіни. У країнах, що розвиваються, виділяється також група країн, яким великої шкоди завдали війни і внутрішні конфлікти — Ангола, Ефіопія, Афганістан, Ірак, Іран, Ліван, М'янма, Камбоджа.

На порозі XXI ст. країни світу стоять перед проблемою інтеграції економічного зростання з розвитком людини. Адже людина займає центральне місце в процесі розвитку і є найціннішим ресурсом будь-якої країни, а економічний розвиток повинен більш ефективно задовольняти її потреби.

У зв'язку з цим визначення параметрів людського розвитку є важливою методологічною проблемою. З 90-х років у щорічних звітах Програми розвитку ООН (ПРООН) широко використовується інтегральний показник — індекс людського розвитку (ІЛР). Він дає загальне уявлення про розвиток людини в окремих країнах і регіонах. Цей показник широко використовується ООН для спостереження за прогресом окремих країн і людства в цілому. Чим вище значення ІЛР, тим вищий гуманітарний розвиток країни.

ІЛР є альтернативою щодо показника ВВП на одного жителя. Його перевага в тому, що він об'єднує економічні показники, тобто враховує рівень життя населення, рівень освіти і стан здоров'я. При визначенні ІЛР для характеристики рівня життя населення використовується показник ВВП на одного жителя. Рівень освіти характеризується показником письменності дорослого населення і середньою тривалістю років навчання. Стан здоров'я населення оцінюється показником очікуваної тривалості життяпри народженні, який відображає всю реальну сукупність умов життя і праці людини — розвиток медицини, якість харчування, чистоту довкілля тощо.

Панує думка, що високий освітній рівень людей є запорукою їх матеріального добробуту. Згідно з методикою ПРООН, індекс освітнього рівня населення є одним з основних критеріїв оцінки рівня людського розвитку.

Упродовж останніх тридцяти років країни світу доклали багато зусиль, щоб зменшити кількість неписьменних і створити систему освіти, яка відповідає вимогам їх економічного і соціального розвитку. Та в середині останнього десятиріччя XX ст. проблема ліквідації неписьменності у світі залишається нерозв'язаною.

Згідно з даними ООН, у 1960 р. частка неписьменних серед дорослого населення становила 49,9%, до 1993 р. рівень неписьменності знизився до 37%, а у 2000 р. — до 22%.

Найвищий рівень неписьменності дорослого населення спостерігається у країнах, що розвиваються — 39%. На ці країни припадає 95% всіх неписьменних світу. В економічно високорозвинених країнах і країнах колишньої планової економіки залишилося близько 2% неписьменного дорослого населення.

У країнах, що розвиваються, спостерігаються значні регіональні відмінності в рівнях неписьменності. У Південній Азії і Африці на південь від Сахари неписьменною залишається половина дорослого населення, у Латинській Америці, у Східній і Південно-Східній Азії — третина.

Високі рівні неписьменності завжди супроводжуються великою різницею між рівнем письменності серед чоловіків і серед жінок, між міськими і сільськими жителями. Рівень неписьменності серед жінок у середньому на 25% вищий, ніж у чоловіків, а рівень неписьменності населення, яке проживає у сільській місцевості, у 2-3 рази перевищує відповідний рівень у містах. Наприклад, у Китаї з 230 млн. неписьменних сільські жителі становлять 211 млн. осіб.

Хоч загальний рівень неписьменності населення знизився, абсолютна кількість неписьменних з року в рік зростає. У країнах, що розвиваються, абсолютна кількість неписьменних становить 920 млн. осіб, тоді як в решти країнах світу — тільки 40 млн. осіб. Абсолютну кількість неписьменних вдалося скоротити тільки в деяких арабських країнах і країнах Латинської Америки.

Першу десятку країн з найбільшою кількістю неписьменного населення відкривають Індія і Китай. У цих країнах проживає половина неписьменного населення світу.

У країнах, що розвиваються, високий рівень неписьменності є наслідком великого розриву між високими темпами природного приросту населення і низькими темпами розвитку освіти. Стан освіти в тій чи іншій країні визначається рівнем соціально-економічного розвитку. В економічно високорозвинених країнах на освіту витрачається в середньому 5,4% ВВП, тоді як у країнах, що розвиваються, — тільки 3%, а в розрахунку на одного жителя — відповідно 769 і 65 доларів. Найменш розвинені країни не можуть забезпечити своєму населенню навіть доступ до початкової освіти.

Якісні характеристики навчання розкриває такий показник, як кількість учнів, що припадає на одного вчителя. У країнах, що розвиваються, цей показник становить 60 учнів на одного вчителя, тоді як в економічно високорозвинених країнах — 20 учнів.

У країнах, що розвиваються, спостерігається дуже вузький доступ до вищої освіти. На початку 90-х років в Африці частка вищої школи у загальній кількості охоплених навчанням у школах усіх рівнів становила тільки 2,3%, а в Азії — 3,5%.

Комплексну оцінку рівня освіти в окремих країнах і регіонах показує індекс рівня освіти населення. У глобальній шкалі індексів рівня освіти перше місце посідає Канада — 0,99, а полярне положення займає Нігер — 0,13. Індекс рівня освіти у більшості країн, що розвиваються, становить у середньому 30% рівня економічно високорозвинених країн. Індекс рівня освіти України — 0,87. За цим показником Україна посідає 50 місце у світі. Серед регіонів світу найвищий індекс рівня освіти в Північній Америці, а найнижчий — в Африці.

Важливе місце серед соціальних показників, які відображають рівень життя населення, займають дані з охорони здоров'я.

Країни, що розвиваються, характеризуються вкрай низьким рівнем розвитку охорони здоров'я. У цих країнах створення нових лікарень і підготовка медичного персоналу значно відстають від темпів приросту населення. Характерна риса охорони здоров'я у цих країнах — нерівномірність розміщення лікувальних закладів і медичного персоналу. Як правило, значна їх частина розміщена у містах.

Ступінь розвитку охорони здоров'я і забезпечення населення лікарською допомогою розкривають відносні показники — кількість жителів на одного лікаря і на одне лікарняне ліжко. У країнах, що розвиваються, потенційних пацієнтів на одного лікаря припадає у 30 разів більше, а на одне ліжко у 50 разів більше, ніж в економічно розвинених країнах. Лікарська допомога практично недоступна більшості населення в країнах Південної Америки і в Африці на південь від Сахари. Тільки в нових індустріальних країнах (НІК) і нафтовидобувних країнах на одного лікаря припадає менше 1000 жителів, у більшості країн — від 5000 до 20000 жителів, а в Ефіопії — майже 90000 жителів.

У країнах, що розвиваються, погано задовольняються потреби в стаціонарному лікуванні. У багатьох з цих країн на одне лікарняне ліжко припадає 2000 осіб, а в Ефіопії — 4000, у решті країн — від 500 до 250 осіб. У цих країнах на ліки витрачаються мізерні суми — 0,5 долара, тим часом середній статистичний житель в економічно розвинених країнах витрачає на ці потреби 100 доларів. Найбільш репрезентативний показник здоров'я нації — тривалість життя населення, яка за останні три десятиліття зросла майже у всіх країнах світу. Тільки у двох африканських країнах — Уганді і Замбії воно скоротилося на п'ять років.

Проте в рівнях середньої тривалості життя спостерігаються ще значні відмінності. У 1950 р. для світу в цілому тривалість життя становила 50 років, у 1993 р. — 64, в 1999 р. — 60 років. В економічно високорозвинених країнах тривалість життя на 15 років більша, ніж в країнах, що розвиваються.

У всіх країнах світу жінки живуть довше, ніж чоловіки. На початку 1990-х років у п'ятнадцяти країнах середня тривалість життя жінок досягла 80-ти років і більше. Проте в жодній країні ще не досягнуто 80-річного рівня середньої тривалості життя для чоловіків. В Україні за останні 20 років середня тривалість життя жінок не змінилася, а для чоловіків скоротилася на три роки і становила відповідно 76 і 64 роки.

Серед регіонів світу найвищі показники середньої тривалості життя в Північній Америці і Західній Європі, відповідно 76 і 75 років, а найнижчі — з Африці — 50, а в таких країнах, як Ефіопія і Сьєрра-Леоне — не досягає навіть 40 років. Зростання середньої тривалості життя зумовлено скороченням смертності в усіх вікових групах. У країнах, що розвиваються, велику роль відіграло скорочення дитячої смертності, а в економічно високорозвинених країнах — скорочення смертності у похилому віці.

У країнах, що розвиваються, головними причинами передчасної смерті людей є хвороби. У структурі захворювань переважають інфекційні і паразитарні хвороби, які значною мірою пов'язані з відсутністю чистої питної води і забрудненням водойм.

Найвищі показники дитячої смертності в Афганістані та Ефіопії — 180 і 150 осіб на 1000 дітей до одного року, а найнижчі — в Японії і Скандинавських країнах, відповідно 5 і 6 осіб. Головна причина високої смертності серед дітей у країнах, що розвиваються, — погані санітарні умови, недостатнє харчування і забруднення довкілля.

Комплексну оцінку здоров'я населення передає індекс очікуваної тривалості життя. У глобальній шкалі індексів очікуваної тривалості життя перше місце посідає Японія — 0,91, а полярне положення — Малі — 0,21. Індекс очікуваної тривалості життя в Україні становить 0,74. Україна за цим показником займає 54 місце у світі. Серед регіонів світу найвищий індекс очікуваної тривалості життя в Північній Америці, а найнижчий — в Африці.

За останні десятиріччя в країнах світу суттєво змінилися показники, які характеризують якість життя населення. Проте в усіх країнах світу значною мірою залишаються незадоволеними потреби людини. У країнах, що розвиваються, кожен третій живе в умовах злиднів. Навіть базові соціальні послуги, такі, як медико-санітарне обслуговування, початкова освіта, достатнє харчування, не завжди доступні більше ніж одному мільярду осіб. Згідно з даними ООН, у світі щорічно від голоду помирає 50 млн. осіб, в основному — у країнах, що розвиваються. В економічно високорозвинених країнах близько 100 млн. осіб живуть в умовах злиднів, хоч отримують допомогу через соціальне страхування. Згідно з даними ООН, на початку 90-х років 30% населення світу проживало в країнах з високим рівнем людського розвитку, 40% — в країнах, які відносяться до середньої категорії, 30% — у країнах з низьким рівнем людського розвитку.

У глобальній шкалі IЛP 63 країни світу належать до групи з високим рівнем людського розвитку, 64 країни входять у групу країн із середнім, а 47 — з низьким рівнем людського розвитку. ІЛР в економічно високорозвинених країнах, який становить 0,916 і в 1,5 разу більший ніж в країнах, що розвиваються — 0,570. За IJIP найвищі місця серед країн світу займають Канада, США і Японія, а найнижчі — Нігер, Сьєрра-Леоне, Малі. Серед країн, що розвиваються, найвищі значення IJIP мають Кіпр і Барбадос, які в глобальній шкалі ІЛР займають відповідно 23 і 24 місця.

Середня тривалість життя у регіонах світу

Чоловіки

Жінки

 

Весь СВІТ

64

68

 

Європа

70

77

 

Північна Америка

72

79

 

 

Латинська Америка

66

73

Африка

53

56

 

Східна Азія

68

72

 

Південно-Західна Азія

65

69

 

Південна Азія

60

61

 

Південно-Східна Азія

62

66

 

 

Австралія

75

81

Океанія

71

74

 

Значні відмінності за ІЛР спостерігаються між регіонами світу.


НазадЗмістВперед

 

 
© www.SchoolLib.com.ua