Головна

Шкільна бібліотека

Перелік предметів

Англійська мова
Біологія
Географія
Економіка
Інформатика
Історія
Математика
Німецька мова
ОБЖ
Політологія
Право
Природознавство
Психологія і педагогіка
Російська мова
Соціологія
Фізика
Філософія
Французька мова
Українська мова
Хімія

Підручники в PDF


 

ЕКОНОМІЧНА ТА СОЦІАЛЬНА ГЕОГРАФІЯ

 

Розділ перший

ЗАГАЛЬНІ ПИТАННЯ СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНОЇ ГЕОГРАФІЇ

Тема 5. СУЧАСНА ТИПОЛОГІЯ КРАЇН СВІТУ

1. Підходи до типології

Типологія групує країни світу, відображає підсумки їх соціально-економічного поступу, зумовленого різними і неоднаковими темпами розвитку суспільств.

Типологія країн світу має і практичне значення. Наприклад, ООН для надання фінансової і гуманітарної допомоги виділяє групу найменш розвинених країн світу. В Україні відомими є типології, розроблені російськими географами, зокрема В.Вольським (1990 р.). У роки незалежності з'явилися публікації українських географів. Відомими є роботи Ю. Грицака, І. Дітчука та ін., присвячені дослідженню цих питань.

У науковій літературі існують різні варіанти типології країн світу, які різняться теоретико-методичними підходами, критеріями, призначенням і т. д. Типологію країн світу можна проводити за різними ознаками. Це може бути типологія як за однією ознакою, так і за їх сукупністю. Критеріями типології можуть бути: географічне положення, форма правління, адміністративно-територіальний устрій, розміри території, чисельність населення, величина і структура природно-ресурсного потенціалу, ВНП або ВВП на одного жителя, рівень гуманітарного розвитку і т.д.

Існує типологія за ступенем розвитку суспільства, коли виділяються доіндустріальні, індустріальні та постіндустріальні країни. До першої групи входять країни Азії, Африки та Латинської Америки, в яких переважають доіндустріальні елементи виробництва. До другої — країни із розвиненою видобувною і важкою промисловістю, у т.ч. більшість постсоціалістичних. Постіндустріальні — це економічно високорозвинені країни, де значна частина працездатного населення зайнята у сфері послуг та найновіших галузях економіки. До них належать СІЛА, Великобританія, Німеччина, Японія та ін.

Країни світу розрізняють також за способом ведення економіки. Тут виділяють країни з ринковою економікою, з перехідною економікою та плановою централізованою економікою. До першої групи відносяться економічно розвинені країни та деякі країни, що розвиваються. До другої — інші країни, що розвиваються, та частина постсоціалістичних країн, зокрема Україна, Росія, Румунія, Болгарія та ін. Третя група — це так звані соціалістичні країни: КНДР, Куба, Китай, В'єтнам.

Згідно з класифікацією ООН, країни світу об'єднуються у такі типи: розвинені країни; країни, що розвиваються; залежні території.

До розвинених належать західноєвропейські країни, США, Канада, Японія, Австралія, Нова Зеландія, ПАР, Ізраїль. Країни, що розвиваються — це азіатські, африканські, латиноамериканські та океанійські держави. Віднедавна сюди включено і колишні соціалістичні країни. Проте у найближчі роки, очевидно, деякі з них будуть переведені до групи розвинених країн. Передусім, це Чехія, Угорщина, Польща. В українській соціально-економічній географії все ще зберігається традиційний підхід до типології країн світу. Зокрема, зараз він дещо трансформувався і має ряд варіантів. Згідно з одним, який враховує рівень і характер соціально-економічного розвитку, місце у світовому господарстві, країни світу поділяють на чотири типи: економічно високорозвинені країни; країни, що йдуть шляхом ринкових перетворень; країни планової економіки, т. зв. соціалістичні; країни, що розвиваються. У кожному типі виділяються декілька підтипів країни.

Економічно високорозвинені країни. До цієї групи країн належать США, Канада, країни Західної Європи, Австралія, Нова Зеландія, Південно-Африканська Республіка, Ізраїль. Вони займають 24% території земної суші, де проживає 15% населення світу.

Для економічно високорозвинених країн характерний дуже високий рівень концентрації економічного, технологічного і наукового потенціалів, а також найвищі показники рівня соціально-економічного розвитку. На початку 90-х років ці країни зосереджували 74% ВНП світу, а ВНП на одного жителя становив 20 тис. доларів, що майже у п'ять разів перевищує аналогічний середній світовий показник. Вони характеризуються високим рівнем добробуту і високим ступенем його соціального захисту.

Із середини 70-х років XX ст. в економіці цих країн відбулися якісні зміни, які спричинив бурхливий розвиток НТР. Розширення і поглиблення НТР сприяло формуванню в цих країнах нового типу економіки — постіндустріального, який характеризується розвитком наукомістких галузей і передових технологій, переходом від виробництва товарів до виробництва послуг.

Галузева структура ВВП економічно високорозвинених країн характеризується швидкими темпами зростання частки сфери послуг. Частка зайнятих у сфері послуг перевищує 50%. Особливо швидко зростає частка зайнятих у фінансових послугах, освіті, охороні здоров'я, соціальному забезпеченні. Важливого значення у цих країнах набувають ділові послуги — інженерно-консультативні, маркетингові, технічне обслуговування та ін.

В умовах НТР розвиток промисловості в економічно високорозвинених країнах усе менше залежить від використання природних ресурсів, а все більше — від наявності інтелектуального потенціалу і впровадження нових технологій. У структурі промисловості відбувається поступове зростання частки обробної промисловості. На видобувну промисловість у цих країнах припадає в середньому всього 2%. Порівняно високою є частка видобувної промисловості у країнах переселенського типу: Канаді, Австралії і ПАР.

У структурі обробної промисловості на перше місце вийшли найновіші наукомісткі види машинобудування і хімічної промисловості — виробництво електронно-обчислювальної техніки, засобів автоматизації, аерокосмічної техніки, роботів, обладнання для атомної енергетики, випуск мікробіологічних препаратів. Так, у США на такі галузі припадає майже половина продукції обробної промисловості, у Німеччині, Франції, Великобританії — близько третини.

НТР у сільському господарстві спричинила підвищення рівня його механізації і автоматизації, продуктивності праці, до формування АПК і агробізнесу. Частка зайнятих у цій галузі коливається від 2% у Великобританії до 5% у Франції.

Економічно високорозвинені країни володіють найбільшим науковим потенціалом. На ці країни припадає три чверті наукового потенціалу світу.

Затрати на наукову і науково-дослідні роботи в розрахунку на одного жителя тут становлять 100 доларів.

Економічно високорозвинені країни характеризуються високим рівнем інтеграції науки і виробництва. У цих країнах створені центри технологічного розвитку (ЦТР), до яких належать наукові і технологічні парки, технополіси. Такі центри спеціалізуються на нових напрямках науки і техніки, серед яких пріоритетними є електроніка, нові конструкційні матеріали, біотехнологія, агротехнологія, інформаційна технологія та ін.

Велика увага приділяється розвитку інновацій і технополісів у США, Японії, Франції, Німеччині і Великобританії. Найбільш відомими ЦТР стали "Силіконова долина" в Каліфорнії, райони Кембриджа і Гренобля.

Економічно високорозвинені країни займають вагомі позиції на світовому ринку капіталів і науково-технічної інформації. Вони характеризуються високими темпами зростання експорту капіталу. Це дозволило їм створити могутню "другу економіку", яка виробляє таку кількість товарів і послуг, які за вартістю відповідають третині валової продукції цих країн.

На світовому ринку науково-технічної інформації економічно високорозвинені країни виступають головними експортерами патентів і ліцензій, науково-технічних знань. У цих країнах значне місце займає торгівля послугами, особливо інформаційними й телекомунікаційними послугами.

Головні економічно високорозвинені країни ("велика сімка") — США, Японія, Німеччина, Франція, Великобританія, Італія, Канада. На ці країни припадає половина світового ВНП і промислового виробництва.

Наймогутніша країна світу — США. Її питома вага у сумарному ВНП "великої сімки" становить 40%. Ця країна займає вагомі позиції на світовому ринку товарів, послуг і капіталів, є головним світовим експортером усіх видів науково-технічних знань, лідером на світовому ринку наукомісткої продукції — робототехніки, гнучких автоматизованих систем, нових матеріалів, біотехнологій і т.д.

За головними макроекономічними показниками другою за значенням країною світу є Японія, яка особливо великих успіхів досягнула у створенні найновішої техніки і технології. До 70-х років вона була найбільшим у світі імпортером чужих ліцензій. Сьогодні Японія перетворилася на важливого експортера наукомісткої продукції і науково-технічних знань.

Головні економічно високорозвинені країни Західної Європи утворюють третій важливий економічний центр світу. Особливо велику роль вони відіграють у міжнародній торгівлі. На ці країни припадає третина світового товарообігу.

Малі економічно високорозвинені країни Західної Європи. У цих країнах проживає понад 7% населення і створюється близько 8% ВНП економічно високорозвинених країн. ВНП на одного жителя становить 80% рівня США.

Ряд цих країн не володіють мінерально-сировинними ресурсами і тому здавна орієнтують свою економіку на активну участь у міжнародному географічному розподілі праці. Провідне місце в економіці цих країн займають галузі "середнього технологічного рівня", які працюють на зовнішній ринок. Ці країни володіють вузьким внутрішнім ринком, тому експорт більшості таких країн становить значну частину виробленої продукції. Наприклад, Швейцарія відправляє на світовий ринок понад 90% годинників, які виробляються в країні.

В окремих країнах цієї групи дуже добре розвинені банківська справа, бізнес, туризм, надання іншим країнам торгового флоту та інших послуг, що приносить значний національний дохід. Такі країни, як Швейцарія, Люксембург, Ліхтенштейн виконують функції країн — банкірів. У Цюріху знаходиться найбільший банківський центр світу.

Країни "переселенського типу" — Австралія, Нова Зеландія, Південно-Африканська Республіка, Ізраїль. Ці країни об'єднані спільністю історико-географічного розвитку. У минулому перші три були колоніями Великобританії, які потім увійшли до складу Співдружності.

Ці країни мають значні території з невеликою кількістю населення. Переважна більшість населення цих країн — це вихідці з Європи. їх частка у створенні ВНП економічно високорозвинених країн становить 3%, а ВНП на одного жителя — 70% рівня США. Для економіки цих країн (крім Ізраїлю) характерний розвиток сировинних галузей експортної орієнтації.

Країни з середнім рівнем економічного розвитку — Ірландія, Іспанія, Португалія, Греція. У цих країн проживає 8% населення і створюється 3,8% ВНП економічно високорозвинених країн. ВНП на одного жителя становить 50% від рівня США.

Головна особливість цих країн — фінансова і технологічна залежність від економічно високорозвинених країн. У минулому деякі з них (Іспанія, Португалія) відігравали важливу роль у світовому господарстві.

Країни, що йдуть шляхом ринкових перетворень. До них належать незалежні країни колишнього Радянського Союзу, а також країни Центрально-Східної (Польща, Чехія, Словаччина і Угорщина), Південної (Румунія, Болгарія, Сербія і Чорногорія, Боснія і Герцеговина, Словенія, Македонія, Хорватія, Албанія) Європи, які стали на шлях розвитку ринкової економіки. Країни, що йдуть шляхом ринкових перетворень, займають 18% території земної суші, тут проживає 7,5% населення світу. На початку 90-х років частка цих країн у створенні ВНП світу становила 3,5%.

У цих країнах сформувався індустріальний тип економіки, для якої пріоритетне значення має розвиток промисловості. Економічна політика в цих країнах була спрямована на проведення індустріалізації, створення великих державних підприємств, продукція яких дуже часто була неконкурентоспроможною, тому орієнтувалася перш за все на внутрішній ринок. І хоч у цих країнах сьогодні проводяться ринкові реформи, проте у більшості з них економіка перебуває у кризовій ситуації.

Країни планової економіки, так звані соціалістичні. До цієї групи країн належать Китайська Народна Республіка (КНР), Корейська Народно-Демократична Республіка (КНДР), Соціалістична Республіка В'єтнам (СРВ) і Республіка Куба. Соціалістичні країни займають 7,8% території земної суші, де проживає 25% населення світу. На початку 1990-х років частка цих країн у створенні ВНП світу становила 2,5%.

Соціалістичні країни характеризуються в основному низьким рівнем соціально-економічного розвитку. ВНП на одного жителя тут становить в середньому 14% рівня США. Вони належать до країн із централізованою плановою економікою. Лише Китай і В'єтнам будують ринкову економіку, одночасно намагаючись зберегти соціалістичний устрій.

Країни, що розвиваються. У середині 1990-х років у світі нараховувалося 128 країн, що розвиваються. Вони займають 50% території земної суші, де проживає 52% населення світу.

У 60-70 роках XX ст. ця група країн була найбільш динамічною. Вона поповнилася новими країнами і значно розширила свою територію. У 60-х роках до неї увійшло 44 суверенні країни, в 70-х роках — 24, у 80-х роках — 6. На початку 90-х років цю групу країн доповнило ще шість країн: Намібія, Федеративні штати Мікронезії, Співдружність Північних Маріанських островів, Республіка Маршаллові острови, Палау і Еритрея.

Колоніальне минуле позначилося на політичному, економічному і соціальному розвитку цих країн. Перед ними стоять гострі проблеми — подолати загальну соціально-економічну відсталість і залежне положення у світовому господарстві. І хоч за роки незалежності вони здійснили деякі соціально-економічні перетворення і досягли певних успіхів у створенні національної економіки, проте переважній більшості з них не вдалося істотно скоротити відставання від економічно високорозвинених країн і розв'язати гострі соціальні проблеми.

Країни, що розвиваються, характеризуються багатоукладною структурою економіки. В умовах колоніальної залежності продуктивні сили цих країн набули певну інертність, яка виявилася бар'єром на шляху їх сучасного економічного розвитку. У більшості країн поєднуються доіндустріальні, індустріальні і сучасні продуктивні сили, які пов'язані з НТР.

Галузева структура господарства країн, що розвиваються, має аграрно-сировинний характер. У структурі ВВП цих країн переважає сільське господарство. У цьому найменш розвиненому секторі економіки зайнята основна частина населення.

За постколоніальний період розвитку в цих країнах відбулися суттєві зміни, які проявилися у зниженні питомої ваги сільського господарства у ВВП. У сільському господарстві спостерігається різке розмежування галузей, які працюють на експорт і які обслуговують місцеві потреби населення. Експортний сектор сільського господарства має вузьку спеціалізацію, високий рівень товарності і територіальної концентрації. Споживче сільське господарство, яке обслуговує внутрішні потреби населення, має натуральний і напівнатуральний характер і розміщене по всій території.

У більшості країн внутрішні ресурси недостатні для самостійного розвитку економіки. Вони змушені все більше залучати зовнішні ресурси з економічно високорозвинених країн. Це призводить до зростання зовнішньої заборгованості. Країни, що розвиваються, мають борг, який перевищує 1,2 трлн. дол., що становить третину ВНП цих країн.

Нові індустріальні країни (НІК). Термін "нові індустріальні країни" (НІК) з'явився в середині 70-х років XX ст. Спочатку так називали Республіку Корею, Тайвань, Гонконг і Сінгапур. Цю групу країн часто називають ще "драконами" або "НІК першої хвилі". За короткий проміжок часу вони посіли важливе місце в міжнародному географічному поділі праці. У 80-ті роки ця група країн поповнилася новими — Бразилією, Мексикою, Аргентиною та Індією. З часом до НІК почали відносити Туреччину, Малайзію, Індонезію і Таїланд, які називали "НІК другої хвилі". Південну Корею і Туреччину все частіше відносять до економічно розвинених країн.

НІК відзначаються швидкими змінами у структурі економіки, високими темпами зростання ВВП і експорту промислової продукції. За головними макроекономічними показниками очолюють НІК чотири країни: Республіка Корея, Тайвань, Гонконг і Сінгапур. Темпи зростання їх економіки за останнє десятиліття були найвищими у світі — 9—10% в рік.

Із середини 80-х років розвиток економіки НІК відбувається на основі формування власного науково-технічного потенціалу. На першому етапі освоєння наукомістких галузей промисловості вони використали стратегію запозичення іноземного обладнання і технологій. Для реалізації цієї стратегії створювалися експортно-виробничі зони (ЕВЗ), які відіграли важливу роль у підвищенні кваліфікації спеціалістів. Наприкінці 80-х років НІК за загальним освітнім рівнем випереджували не тільки всі інші країни, щорозвиваються, але й деякі економічно високорозвинені країни. Проте ці країни поки що відстають від економічно високорозвинених країн за чисельністю інженерів і вчених, які зайняті в науково-дослідній сфері.

Як правило, НІК мають доступ до технологій сьогоднішнього дня, у той час як економічно високорозвинені країни розробляють і впроваджують технології завтрашнього дня. У зв'язку з цим НІК не можуть проникнути на ринки складної наукомісткої продукції. Це змусило їх змінити стратегію економічного розвитку. Одним з елементів нової стратегії є створення науково-промислових парків (НПП), де розробляються нові технології. Пріоритет надається унікальним розробкам в галузях мікроелектроніки, інформатики, біотехнології. НПП організовуються поблизу університетів. Найбільші НПП знаходяться на Тайвані в м. Синьчжу. Створюються також агротехнічні парки (АТП), які займаються розробками сучасних технологій виробництва сільськогосподарської продукції. У НІК першої хвилі починають створюватися технополіси.

Країни — експортери нафти з високими доходами: Бруней, Катар, Кувейт, ОАН, Оман, Саудівська Аравія, Лівія. Ці країни займають 9,8% території країн, що розвиваються, де проживає 27,8% населення. Вони характеризуються високими темпами економічного розвитку, моногалузевою структурою ВВП і експорту, а також великою залежністю від світового ринку.

Ці країни відіграють надзвичайно велику роль у глобальних паливно-енергетичних проблемах світу. Економічний розвиток цих країн дуже тісно пов'язаний з територіальною локалізацією нафтових ресурсів. У галузевій структурі промисловості провідне місце займає видобувна промисловість. Великі поклади нафти у цих країнах визначають галузеву структуру як видобувної, так і обробної промисловості. Основна частка ВВП у цих країнах створюється за рахунок продажу нафти на світовому ринку. І хоч ці країни вже стали на шлях індустріалізації, проте вони ще недостатньо використовують свій значний експортний потенціал для розвитку капітало- і наукомісткої обробної промисловості.

Динаміка економічного розвитку цих країн за останню чверть століття залежала в основному від відкриття і освоєння нових нафтових родовищ, кон'юнктури світових цін на нафту і нафтопродукти. Найвищі темпи економічного зростання спостерігалися в середині 70-х років і були пов'язані з різким підвищенням світових цін на нафту.

Ці країни характеризуються високим рівнем соціально-економічного розвитку. Такі країни, як Кувейт і ОАЕ, за показником ВНП на одного жителя входять до другої десятки країн світу. У більшості країн динаміка ВНП на одного жителя була більш низькою, ніж загальний ріст економіки через значне збільшення населення. У невеликих за чисельністю населення країнах цей показник становив понад 20 тис. доларів, тоді як у великих — коливався від 6 тис. до 10 тис. доларів.

У країнах Перської затоки відносно невелика частка доходів, отриманих від експорту нафти, йде на потреби розвитку національної економіки. Більша їх частина вивозиться на міжнародний ринок капіталів. Тут швидкими темпами формується новий фінансовий центр світу.

Малі острівні країни з високими доходами: Антигуа і Барбуда, Багамські острови, Барбадос, Бермудські Острови, Бахрейн, Сейшельські Острови. В економіці цих країн провідне місце займає сфера послуг, зокрема банківський бізнес і туризм. Сфера послуг є важливою складовою частиною формування ВВП і зайнятості населення. ВНП на одного жителя у цих країнах коливається від б тис. до 12 тис. доларів.

У таких країнах, як Антигуа і Барбуда, Сейшельські Острови, третя

частина населення зв'язана з обслуговуванням іноземного туризму. Доходи від туризму у цих країнах дають основну частину їх ВНП.

Багамські Острови, Барбадос, Бермудські Острови і Бахрейн у географічному поділі праці виконують функції міжнародних фінансових центрів. За кількістю філіалів зарубіжних банків вони конкурують з Лондоном, Парижем і Цюріхом. Наприклад, на Багамських Островах розташовано 350 філіалів зарубіжних банків.

Країни середніх можливостей. Ця назва відображає їх положення за рівнем соціально-економічного розвитку. Вони знаходяться посередині між країнами з високими доходами і найменш розвиненими країнами. Це найбільш численна група країн, в яку входить 60 країн, що розвиваються.

Основна частина населення цих країн зайнята в сільському господарстві. У більшості країн промисловість представлена в основному переробкою продукції сільського господарства і гірничовидобувною промисловістю. У структурі промисловості гірничовидобувна промисловість різко переважає над обробною. В обробній промисловості домінують традиційні галузі — легка і харчова промисловість, які обслуговують внутрішній ринок.

Більшість країн мають значний потенціал для дальшого економічного розвитку. Проте їх внутрішні ресурси недостатні і вони змушені залучати фінансові ресурси з економічно високорозвинених країн, що призводить до зростання заборгованості. Саме за рахунок цієї групи збільшується чисельність найменш розвинених країн.

Найменш розвинені країни (HPK) займають 29% території, де проживає 13% населення країн, що розвиваються.

Офіційно в статистиці ООН ця група країн була виділена у 1971 р. Згідно з класифікацією ООН, до групи HPK були віднесені країни, які характеризувалися трьома соціально-економічними критеріями: ВВП на одного жителя не перевищував 100 доларів (в цінах 1968 р.); питома вага обробної промисловості у створенні ВВП була меншою 10%; частка письменних серед дорослого населення — меншою 20%.

На початку 70-х років XX ст., згідно з цими критеріями, в групу найменш розвинених країн увійшло 25 країн. Наприкінці 80-х років їх кількість зросла до 42. Статус найменш розвиненої країни давав можливість цим країнам одержувати від міжнародного співтовариства допомогу для розвитку економіки.

У світовій ієрархії рівнів соціально-економічного розвитку HPK займать найнижчу сходинку. Показник ВВП на одного жителя становить менше 500 доларів. Економіка HPK має аграрно-сировинний характер. У сільському господарстві зайнято в середньому три чверті жителів і створюється близько половини ВВП. Тим часом у більшості з цих країн гострою є продовольча проблема. Ці країни у своїй більшості є експортерами одного — двох видів традиційних сировинних товарів та імпортерами промислових і продовольчих товарів. Для HPK характерні дуже низькі темпи економічного зростання, які у поєднанні з високими темпами приросту населення зумовлюють надзвичайно низький рівень життя.


НазадЗмістВперед

 

 
© www.SchoolLib.com.ua