Головна

Шкільна бібліотека

Перелік предметів

Англійська мова
Біологія
Географія
Економіка
Інформатика
Історія
Математика
Німецька мова
ОБЖ
Політологія
Право
Природознавство
Психологія і педагогіка
Російська мова
Соціологія
Фізика
Філософія
Французька мова
Українська мова
Хімія

Підручники в PDF


 

ЕКОНОМІЧНА ТА СОЦІАЛЬНА ГЕОГРАФІЯ

Розділ другий

РЕГІОНИ І КРАЇНИ СВІТУ

Тема 13. АМЕРИКА

1. ПІВНІЧНА (АНГЛОМОВНА) АМЕРИКА

Англомовна Америка представлена США як наймогутнішою економічною державою і Канадою, яка є другою за площею після Росії і однією із семи найрозвиненіших держав світу. Обидві країни займають північну частину субматерика західної півкулі, заходячи далеко за полярне коло, де найбільш віддаленою точкою є мис Мерчісон на півострові Бутія в Канаді — 71°58' північної широти, дещо північніше мису Нордкап у Європі і на 7° південніше мису Челюскін (Російська Федерація) — найвіддаленішої точки Азії.

На півночі материк омиває холодний Північний Льодовитий океан, на сході — Атлантичний, на заході — Тихий. Води океанів є природним бар'єром, що визначив торговельно-економічні зв'язки як із державами Південного субматерика Америки, так і зі світом східної півкулі.

Берегова лінія Північної Америки неоднорідна. Атлантичне узбережжя США в основному низинне, сильно розчленоване естуаріями рік, затоками (Св. Лаврентія, Гудзонова, Мексиканська та ін.), які дуже вигідні та зручні для розбудови портів. Однак якщо південна частина атлантичного узбережжя до 35° п. ш. омивається теплими водами течії Гольфстрім із середньорічними температурами +26°, то північна разом із затокою Св. Лаврентія перебуває в полоні холодних вод Лабрадорської течії, що рухається назустріч Гольфстріму. Температура поверхневих вод Лабрадорської течії не перевищує +10°. У районі зустрічі вод теплої і холодної течій створюються умови для циклонної діяльності і утворення туманів. Холодна течія приблизно до 43° п. ш. доносить із півночі айсберги, що разом із туманами створюють велику загрозу для судноплавства. З іншого боку, змішування цими течіями вод сприяє розвитку мікроорганізмів, що є доброю поживою і місцем розмноження морських риб (Ньюфаундлендська котловина).

Берегова лінія з боку Тихого океану менш розчленована. За винятком північного узбережжя, де в материк заглиблюються фіорди, а вздовж берега тягнуться великі і малі острови — Ванкувер, Королеви Шарлотти та ін. Тут знаходиться найбільш зручна бухта тихоокеанського узбережжя П'юджет-Саунд. Межею між Тихим океаном і Беринговим морем виступає півострів Аляска. З боку Берингового моря у материк заходять великі затоки Нортон і Коцебу.

Північний Льодовитий океан, що впирається у низку островів (о. Елсмір, о-ви Свердруп, Королеви Єлизавети та ін.), вкритий великими плаваючими островами льоду. Деякі із таких дрейфуючих островів використовуються для посадки літаків.

Площа Північної Америки — близько 19 млн. км2, населення 309,5 млн. осіб (середина 2000 р.). Територія загосподарована неоднаково. Більша частина північної Канади і майже вся Аляска мало придатні для життєдіяльності людини.

Природні умови та ресурси. Сучасна орографія Північної Америки відбиває геологічну історію розвитку материка і основні риси геотектонічної будови. Особливістю орографії материка є меридіальне розташування основних елементів поверхні. Через його середню частину від Мексиканської затоки до Північного Льодовитого океану простягається смуга рівнин і понижень. На заході і південному заході тягнеться складна система гір під загальною назвою Північноамериканські Кордильєри. У східній частині простягаються Аппалачські гори, які дуже зручні для господарського освоєння.

Основу материка становить старовинна Північноамериканська геологічна платформа, що займає майже три чверті його поверхні і значну частину Канадського Арктичного архіпелагу. Приблизно дві треті платформи не вкриті осадковими відкладами і кристалічна основа виступає безпосередньо на поверхню, утворюючи так званий Канадський щит, дуже багатий на корисні копалини. Краї платформи опушені і зайняті осадковими відкладами. Висоти на внутрішніх частинах рівнини не перевищують 200 м. і лише на краях поверхні поступово піднімаються до 300 і навіть 400 м., а на півострові Лабрадор виступає гірський кристалічний хребет Торнгат, що досягає висоти 1500 м.

Північно-східну частину материка займає Лаврентійська височина. У її межах знаходиться найбільш загосподарована частина Канади і території США, що розміщується на Захід від Верхнього озера. Поверхня характеризується невисокими пагорбами, що часто чергуються з озерними водоймами. Ця територія відносно недавно звільнилася з-під обширного льодовика, який і визначив своєрідні форми рельєфу: нагромадження валунів, піску, великої кількості прісної води і т. п. Решта території Північної Америки в межах платформи характеризується рівнинним рельєфом. На південь від Лаврентійської височини і на схід від Кордильєр аж до берегів Мексиканської затоки простягається обширний район рівнинних територій.

Ландшафти цих рівнин змінюються не лише з півночі на південь, але й зі сходу на захід. Це підтверджує меридіональне розташування ґрунтово-рослинних зон, зокрема перехід від зони широколистяних лісів на сході до лісостепу, степу і сухих степів на заході материка.

Територію Північної Америки між Аппалачами і Кордильєрами займають обширні природні райони: Центральні рівнини, Великі рівнини, Приберегові низовини.

На сході Америки обабіч р. Міссісіпі і південніше Лаврентійської височини розташована Центральна рівнина висотою 200-500 м над рівнем моря. Сам перехід від височини до рівнини на рельєфі виражений слабо. Це пов'язано з тим, що північна частина рівнини, як і Лаврентійська височина, мають спільні сліди колишнього зледеніння. Далі на південь форми поверхні змінюються. У районі нижніх течій рік Міссурі і Огайо з'являються лесовидні породи, які в поєднанні із кліматичними умовами сприяють високій урожайності теплолюбивих рослин, зокрема сої та кукурудзи. Центральна рівнина сильно піддана ерозійним процесам водотоками басейну Міссурі, особливо на південь від р. Огайо. У басейні р. Грин (притоки Огайо) знаходиться знаменита Мамонтова печера, загальна протяжність якої майже 300 км.

На захід від Центральної рівнини розміщені Високі рівнини, які є верхньою сходинкою "гігантської драбини", що впритул наближається до Скелястих гір. Вони нагадують рівнинні плато, висоти яких зростають у західному напрямі від 500 до 1700 м. Вони зручні для прокладання доріг і для сільськогосподарського використання, особливо там, де проведені меліоративні роботи, спрямовані на зволоження засушливих земель. В американських штатах Міссурі і Південна Дакота берегова частина плато так сильно порізана поверхневими водами, що утворився типовий гірський рельєф з гострими піками висотою понад 200 м. Ці території, які ще називають "дурними землями", практично не придатні для господарського освоєння.

Південна і південно-східна частина субматерика переходить у смугу Приберегових низовин (Примексиканської, Флоридської, Приатлантичної), що омежовується узбережжям Мексиканської затоки і Атлантичного океану. Ця низовина перетворилась у сушу відносно недавно. Майже ідеальна низовинна поверхня піднімається лише на висоту до 100-150 м. Вона покраяна багаточисельними річковими долинами. В деяких місцях поверхня складена вапняками і характеризується широким розвитком карсту, особливо на півостровах Флорида і Юкатан.

Долини рік Приберегових низин, а особливо заболоченої Примексиканської, яку інколи називають низовиною Мексиканської затоки, щедро вкриті алювіальними відкладами. Найбільшої товщини вони сягають у межах Міссісіпської дельти. Ґрунти, клімат крайнього півдня Берегових низовин сприяють розвитку тут субтропічного землеробства, особливо вирощуванню бавовнику, рису, цукрової тростини.

Східну частину Північної Америки займають Аппалачські гори, які за геологічною будовою дуже нагадують центральні райони Західної Європи. Аппалачі — невисокі гори (найвищою точкою є гора Мітчелл з вершиною 2037 м.), які простягаються з північного сходу на південний захід більш ніж на 2000 км., займаючи територію Канади і США.

Північна частина гір, не перевищуючи 1000 м., належить до древньої каледонської гірської системи, а південна, з висотами 2000 і більше метрів, — до герцинської.

На півночі Аппалачі впритул підступають до берега Атлантичного океану, створюючи особливу берегову лінію з островами, півостровами, затопленими гирлами рік і заток, усяких розташовані порт Бостон, найбільше місто Північної Америки Нью-Йорк та ін. Південні Аппалачі з системою хребтів складені кристалічними породами із обривистими схилами. Тут розміщується плато Підмонт, яке піднімається над Приатлантичною низовиною. Ріки, що стікають з Аппалачів, урізаються в кристалічні породи плато і, пересікаючи його східний край, утворюють водоспади. їх тут багато і тому край плато Підмонт називають "лінією водоспадів". Використання енергії цих рік вздовж "лінії водоспадів" відіграло важливу роль у розвитку американської економіки.

Аппалачі багаті на корисні копалини, зокрема метал, кам'яне вугілля і гідроресурси. їх передгір'я і долини густо заселені та інтенсивно освоюються.

Кордильєри займають західну окраїну Північної Америки, від Аляски до Мексики і далі продовжуються у Південній (Латинській) Америці. А в недалекому минулому навіть з'єднувались з Азією.

В орографічному відношенні це величезна гірська система із поздовжнім розміщенням гірських хребтів, між якими лежать малозволожені плато й плоскогір'я, до яких високе берегове пасмо гір не пропускає зволоженого океанічного повітря.

У прибережній смузі майже паралельно простягаються два ланцюги гір. Особливою висотою виділяється віддалений ланцюг гір. До нього відноситься Аляскінський хребет з найвищою вершиною Північної Америки горою Мак-Кінлі (6194 м.), Береговий хребет Канади з висотами понад 4000 м і Сьєрра-Невада.

На півострові Аляска є чимало вулканів — від недіючих або згаслих до надзвичайно активних, які періодично вивергають хмари попелу і потоки лави (вулкан Катмай, виверження відбулося у 1912 р., Сент Хеленс, 1980 р. та ін.).

Внутрішній пояс Кордильєр утворюють системи плато і плоскогір'їв. Так, наприклад, більшу частину Аляски займає плоскогір'я Юкон, на кордоні Канади зі США розвинулось Колумбійське плато з висотами до 1500 м. Особливістю його будови є наявність лавового покриву, порізаного поверхневими водами. Так, на р. Колумбія утворено цілу систему глибоких каньйонів, що можуть заглиблюватись до 1000 м. Найбільшим плоскогір'ям Північної Америки є Великий Басейн із річками внутрішнього стоку, які дуже маловодні і не доносять своїх вод до океану. Східний край Кордильєрського гірського поясу займає розгалужена система гір, які утворюють Скелясті гори. Вони беруть початок у Канаді, південніше від гір Маккензі, продовжуючись у США. Південна частина гір сильно роздроблена на окремі хребти і великі котловини. В одній із них розміщується Єллоустонський національний парк. Тут проявляються післявулканічні виверження гейзерів, Грязєвих вулканів, термальних джерел, що приваблюють туристів.

Надра Північної Америки забезпечені величезними запасами корисних копалин, особливо у межах Канадського Кристалічного щита (залізна руда, кольорові і коштовні метали). Передгірські і міжгірські прогини у межах Аппалачських гір і гірської системи Кордильєр є районами накопичення осадкових корисних копалин органічного походження.

Кам'яне вугілля поширене у Центральній і Східній частинах материка, значно менше його у Кордильєрах. Більшість запасів кам'яного вугілля знаходиться на території США. Переважають пласти середньої і великої потужності із неглибоким заляганням. Особливо значні запаси коксівного вугілля зосереджені у так званій Східній провінції — Аппалачський і Пенсильванський басейни. У Внутрішній провінції, на південь від Великих озер знаходиться Іллінойський басейн і в басейні Міссісіпі — Західний. На півночі Великих Рівнин розвідано великий басейн бурого вугілля — Форт-Юніон. Буре вугілля видобувають також у внутрішніх котловинах Скелястих гір — басейн Юніта (Юта, Колорадо). У Канадській частині Північної Америки вугілля зустрічається у Аппалачівській зоні і у Внутрішніх рівнинах. Знайдено вугілля і на Алясці.

Нафта — одне із головних багатств Північної Америки. Вона поширена як на платформі, так і в зоні гористої системи Кордильєр. Майже всі кам'яновугільні басейни у межах платформи є одночасно нафтоносними і газоносними.

Найбільші родовища нафти і газу зосереджені на півдні Внутрішніх Рівнин на Примексиканській низовині (на захід від Міссісіпі) і в районі Тихоокеанського узбережжя. Промислове значення мають також території окраїн Аппалачів. Більше половини нафтових ресурсів США припадають на шельф Мексиканської затоки, Тихого океану біля південної Каліфорнії і на узбережжя Льодовитого океану у Північній Алясці. Промислове значення мають також нафтоносні сланці (штати Колорадо, Юта і Вайомінг).

Північна Америка володіє значними гідроресурсами (Аппалачі, Кордильєри), а також запасами прісної води. Гідроенергетичний потенціал Північної Америки — один з найбільших у світі.

Залізні руди поширені головним чином у районі Великих озер. Більша частина родовищ знаходиться на території Канади, менша — в США. Великі запаси залізної руди є на півострові Лабрадор, а також — в Аппалачах (штат Алабама).

Значними у Північній Америці є запаси мідних і нікелевих руд. Найбільші родовища їх зосереджені на Канадському щиті у межах Канади. Значні ресурси молібдену і вольфраму знаходяться на території гірського штату Колорадо. Свинцево-цинкові руди сконцентровані в Айдахо, свинцеві — у Західних штатах Юта і Монтана, а також на Центральній Рівнині у штаті Міссурі. Коштовні метали (золото, срібло, метали платинової групи) виявлені у багатьох районах Північної Америки. Так, в Кордильєрах золото зустрічається від Аляски до Мексики, а також у південній частині Канадського щита, де воно залягає у архейських гранітах.

Уранові руди зосереджені у межах Канади на окраїнах Кристалічного щита, у районі Великих Канадських озер, а також у зоні Скелястих гір (США).

Солі досить поширені на материку. Так, калійні солі зустрічаються по окраїнах платформи (штат Нью-Йорк). Найбільші запаси сірки знаходяться на березі Мексиканської затоки.

На півострові Флорида знаходяться великі запаси фосфоритів. В останні роки відкриті нові родовища нафти, природного газу і кольорових металів на Канадському Арктичному архіпелазі, Алясці.

Клімат. На території субматерика розміщені практично всі кліматичні зони: помірний і субтропічний морський (узбережжя Тихого океану); континентально-морський (узбережжя Атлантичного океану); континентальний (Внутрішні рівнини, плоскогір'я Юкон); різко континентальний (внутрішні плато і плоскогір'я Кордильєр); арктичні (північний край Аляски і північно-східна Канада, що займає територію до 60° п. ш. на західному березі Гудзонової затоки і до 55° пн. ш. півострова Лабрадор); субарктичний (Центральна і Південна Аляска, центральна частина півострова Лабрадор, південне узбережжя Гудзонової затоки і територія на захід від неї, що звужується у північно-східному напрямі), а також тропічний, що займає південний край півострова Флорида і Гавайські острови як окремий штат США.

Клімат Північної Америки формується під впливом повітряних мас, що легко проникають із Атлантичного Заходу, холодної Півночі і теплого Півдня. Адже меридіальне розміщення гірських хребтів Кордильєр сприяє вільному переміщенню холодного повітря з Півночі і теплого — з Півдня.

У холодну пору року материк прогрівається дуже нерівномірно. Найхолоднішою є територія на північ від полярного кола, де панує полярна ніч, тут середня січнева температура -40°...-35°. Середня частина материка теж дуже охолоджується. На рівні озера Верхнє, що відповідає широті Одеси, середня температура січня приблизно на 10-15° нижча, ніж в Одесі (-15°...-20°). І лише Крайній Південь взимку нагрівається. В цілому період від'ємних температур для різних частин материка є дуже різним. Так, на півночі він триває 300 днів на рік, на кордоні двох північноамериканських держав майже півроку (180 днів), а на Півдні (Мексиканська низовина) — морозів практично не буває. Тому Південь Канади і Північ США сприятливі для вирощування сільськогосподарських культур помірного поясу: пшениці, жита, картоплі, а Крайній Південь США — теплолюбних: бавовнику, рису, цитрусових.

Глибина снігового покриву має властивість зменшуватися з північного сходу на південний захід. Так, якщо на півдні півострова Лабрадор і північному сході Аппалачів потужність снігового покриву може досягати двох метрів, то на лінії північної частини озера Мічиган і міста Міннеаполіс і верхів'я Міссурі — лише 15-20 см. Південніше сніговий покрив незначний і не оберігає землю від глибокого промерзання.

Улітку більша частина материка Північної Америки досить сильно нагрівається. Найгарячіше у липні на території США, коли середня температура на півдні внутрішніх плато і плоскогір'їв становить +32°. Правда, на півночі і північному сході температура повітря досить низька, що пов'язано із впливом Північного Льодовитого океану, а також холодної Лабрадорської течії.

У гірських районах Кордильєр повітряні маси сильно прогріваються. В котловинах Великого Басейну зафіксовані абсолютні максимальні температури на Землі, що сягають +50°...+57°. Але на піднятих територіях Скелястих гір, Сьєрра-Невади, плато Колорадо і навіть Великого Басейну переважають оптимальні теплові умови. Найбільшою бідою Заходу, особливо території США, є дуже незначна кількість опадів (за винятком вузької смуги вологого тихоокеанського північного заходу), яка на внутрішніх плоскогір'ях і плато не перевищує 400 мм., а в пустелі Мохаве і на крайній Півночі Канадського Арктичного архіпелагу — менше 100. Тоді як у центральних і східних районах США, а також на території південно-східної Канади за рік випадає 1000-2000 мм. опадів. На захід кількість опадів зменшується: Центральні рівнини — 600-900 мм., на Великих рівнинах — 250-600 мм. На підгір'ях плато Кордильєр періодично бувають сильні зливи, що сприяють посиленню ерозійних явищ. На Великих рівнинах у літні місяці досить часто утворюються смерчі — торнадо, які завдають великих збитків господарству, а також пилові бурі, утворені сухими західними вітрами.

Водні ресурси Північної Америки дуже різноманітні і значні. З її поверхні стікає майже одна п'ята світового стоку води. Найбільшу частку у водному балансі субматерика займають ріки США і Канади, і в першу чергу ріки басейну Атлантичного океану. Найбільшою рікою Північної Америки є Міссісіпі (протяжність 3950 км.). За розмірами вона поступається своїй великій притоці — Міссурі — 4740 км. Інша притока — Арканзас має 2410 км., а Ред-Рівер — 2050 км. Водний басейн Міссісіпі займає 40% території США. Це одна із найбільших рік світу і найбільш водоносна ріка Північної Америки. За господарською значимістю та історичною цінністю для американців вона має таке значення, як Дніпро для українців. Її повноводні ліві притоки володіють значними гідроресурсами (Огайо, Теннессі), праві притоки (Міссурі, Арканзас) інтенсивно використовуються для зрошення. Гірські ріки Тихоокеанського басейну — Колумбія і Колорадо — судноплавні лише у нижній течії, але в цілому — це важливі об'єкти гідроенергії і води для зрошення міжгірських понижень і засушливих плато. Так, Колумбія завдяки великому перепаду висот, що сягає 2000 м., володіє великими гідроресурсами (близько 40 млн. кВт.), що становить майже чверть усіх гідроенергоресурсів США і Канади.

Якщо південні райони Кордильєр недостатньо забезпечені прісними водами, то північна частина гірської системи має чимало повноводних рік: Фрейзер, Юкон, Скіна.

Значні водні ресурси зосереджені у ріках басейну Північного Льодовитого океану. Головне значення для їх живлення мають сніги і льодовики, а регулюють їх сток численні озера. Найбільшими річками басейну Північного Льодовитого океану є Маккензі, Черчілль, Нельсон, Гамільтон. Більшість рік і озер містять чисту слабомінералізовану воду. Немає сумніву, що в майбутньому ці води будуть використовуватись для водопостачання промислових районів Канади і США.

Загальна площа Великих озер становить 245,2 тис. км2, а загальний обсяг води 22,7 тис. км3. Це найбільше у світі скопичення прісних вод: Верхнє, Мічиган, Гурон, Ері, Онтаріо, але на сьогодні вони сильно забруднені, оскільки великі міста, що розташовані на берегах озер, постійно викидають у їх басейни стічні води.

Ґрунтово-рослинні зони відповідно до клімату і рельєфу змінюються переважно у меридіальному напрямі. Значну частину островів і всю північ материка займає тундра. Зокрема це західна і північна частини Аляски і все узбережжя північної частини материка. На Лабрадорі тундра доходить до 55° п. ш., а на Ньюфаундленді опускається ще південніше. Тут панує вічна мерзлота. Крайня північна частина вкрита лише мохами і лишайниками. Велику територію займають болота. У південній частині тундри ростуть карликові берези, вільха, верба, окремі види трав. На островах Канадського Арктичного архіпелагу проживає невеликий за розмірами дикий північний олень, якого в Америці називають карібу. Він добуває собі харч зимою, розкопуючи сніг копитами. Другою надзвичайно цікавою твариною є мускусний бик, відомий ще під назвою вівцебик. Живляться ці тварини мохами і лишайниками. У протоках Канадського Арктичного архіпелагу, в Баффіновій, Гудзоновій затоках і в морі Бофорта чимало ссавців: китів, моржів, тюленів. На скелястих берегах зустрічаються пташині базари (острів Девон). На південь від тундри широкою смугою тягнеться лісотундра, або зона передтундрового рідколісся. Основними породами деревини тут є біла і чорна ялина, американська модрина, банксова сосна, паперова береза, яку індійці використовують для будівництва легких човнів. Між деревами земля вкрита густим килимом мохів, лишайників, трав'янистою рослинністю і карликовими чагарниками, деякими злаковими травами і осокою.

Лісотундра вважається також зоною мисливських угідь, де полюють на бурого ведмедя, карібу, песця, руду лисицю, росомаху, бобра, норку, ондатру, куницю.

Тайга (ялинові ліси) простягається широкою смугою від Лабрадору до Скелястих гір через Центральну і Південну Канаду. На північному сході ця смуга має ширину 300 км., а на південному заході майже 1000 км., розтягуючись на 5 тис. км. Деревостан тайги утворюють переважно чорна і біла (у західній частині) ялини, бальзамічна ялиця і американська модрина. На супіщаних відкладах переважають сосни.

Тайга є досить одноманітною територією, зайнятою суцільними лісами і торф'яними болотами, у яку вкраплюється безмежна кількість озер, рік, непрохідних багн. Майже третина площі цієї зони вкрита водою. Є озера, які подібні на моря (Велике Ведмеже і Велике Невільниче озера).

Північна смуга тайги припадає на зону з багатовіковою мерзлотою. На цій території хоч і випадає мізерна кількість опадів, але навколо багато застійної води, оскільки вічна мерзлота не пропускає і не вбирає вологи.

Канадська тайга є надійною лісоресурсною базою країни, а також місцем розташування відомих мисливських угідь з промислом на хутрового звіра. Південні масиви тайги зливаються з кордонами лісів, які відносяться до перехідної смуги. Там ростуть поряд ялинові ліси і широколистяні породи дерев, формуючи зону мішаних лісів, які розташовані у Південно-Східній Канаді, а також у США, займаючи групи штатів Нової Англії, Середньо-атлантичні штати і територію Приозер'я. Найхарактернішими для них є хвойні породи і широколистяні клени. Проростають також червона ялина і туя. У південному напрямі примішуються також липа, дуб, в'яз, бук, ясен і гікора. У східній частині зони, завдяки впливу Великих озер і Атлантичного океану, ростуть такі південні рослини, як американський горіх і платан.

На південь від змішаних лісів у східній частині материка знаходиться зона широколистяних лісів, приурочена переважно до середніх Аппалачів. Особливістю цієї зони, як помірного поясу, є надзвичайно велика кількість лісоутворюючих порід, таких, як дуб, бук, липа, клен, гікора, тюльпанове дерево, листопадна магнолія, чорний горіх, західний платан та ін.

Широколистяні ліси на Південному Сході США змінюються субтропічними змішаними лісами, їх росту сприяє теплий і вологий субтропічний клімат. Субтропічні змішані ліси збереглись краще, ніж широколистяні.

На півдні Флориди простягаються тропічні ліси з мангровими прибережними заростями.

Усю центральну частину Північноамериканського материка займають неоглядні простори трав'янистої рослинності, так звана зона прерій (степів). На центральних рівнинах зона степів проникає далеко на північ, заходячи у Південну Канаду, а на півдні вона опускається до 30° п. ш. Західним кордоном степів є підніжжя Кордильєр. У межах цієї зони ґрунти і рослинність змінюються із сходу на захід, у відповідності до кількості опадів. Із сходу і частково з півночі зона оперезана смугою лісостепу із сірими лісовими ґрунтами, яка поступово переходить у високотрав'янистий степ або прерії. Більша їх частина сьогодні освоєна. Суттєво змінився і тваринний світ. Зникли стада бізонів, різко скоротилась кількість лугових собак (білки, які живуть як під землею, так і на поверхні). Зате із приходом людини в преріях з'явився гризун-гофар, який знищує сільськогосподарські рослини, зокрема молоді сади, підгризаючи корені фруктових дерев. Екзотичною твариною є білорога антилопа та ін.

На заході прерії змінюються сухим степом. Для нього характерні каштанові ґрунти із ділянками засолення. Трав'янистий покрив зріджений. Це головна зона пасовищного тваринництва.

Територію Мексиканського плоскогір'я займають напівпустелі і пустелі. У ґрунтовому покриві переважають сіроземи, бурі ґрунти і різновиди засолених ґрунтів. Це зона поширення кактусових. Центр їх формування — північ Мексиканського плоскогір'я. Хоча окремі представники заходять і на північ, поширюючись і на території Великого Басейну. Пустельна територія Північної Америки частково використовується для землеробства, а в більшості випадків — для пасовищного тваринництва.

У Кордильєрах, як у гірській системі, можна виділити декілька природних районів, які лежать у різних широтах і мають різний клімат.

Кордильєри Аляски знаходяться в арктичному і субарктичному поясах із тривалою зимою і коротким літом. Для Аляски характерним є поєднання льодовикових хребтів, вершини яких досягають шеститисячної відмітки (Мак-Кінлі, 6194 м.) і високих плоскогір'їв (Юкон) та міжгірських котловин. Панівною є вічна мерзлота з тундровою і лісотундровою рослинністю.

На Алясці є величезні запаси природного газу, нафти, рідкісних металів.

Канадські Кордильєри характеризуються високогірним рельєфом, прохолодним вологим кліматом, ялиновим деревостаном, обширним оледенінням. На кордоні зі США середні температури підвищуються, що супроводжується розширенням площі лісів. Міжгірські долини можуть використовуватись для сільськогосподарського виробництва. Це найбільш гористий район Північної Америки. У межах Канадських Кордильєр знаходяться великі родовища свинцю, цинку, а також є мідь, золото, вугілля. Ріки басейну Колумбії містять великі запаси гідроелектроенергії. Вздовж Тихоокеанського узбережжя продовжується високогірний Береговий хребет, вкритий із заходу хвойними деревами зі значними запасами деревини. На схід від Берегового хребта знаходиться плоскогір'я Фрейзер вулканічного походження. Тут клімат значно сухіший, тому панівною є лісостепова, степова і навіть напівпустельна рослинність.

Південні Кордильєри є найбільш складним районом гірської системи Кордильєр. Гори у цій частині дуже розширюються, хоча хребти і розділяючи їх плато й плоскогір'я (Колумбійське, Великий басейн, Колорадо) витягнуті паралельно тихоокеанському узбережжю. На крайньому заході піднімається смуга середньовисотних Берегових гір, що обриваються до Тихого океану. Лише місцями вздовж берега проходить неширока смуга прибережної низовини, де знаходиться дуже зручна бухта Сан-Франциско — одна із найзручніших природних гаваней Північної Америки. Через протоку Золоті Ворота збудовано міст.

Південні Кордильєри розташовані у зоні двох поясів — помірного і субтропічного. Зменшення кількості опадів і збільшення кількості тепла південної субтропічної зони супроводжується посиленням засухи. Степи Колумбійського плато переходять у напівпустелі Великого Басейну.

У субтропічних гірських лісах проростає до 230 видів дерев. Найхарактернішими представниками є вічнозелені (червоне дерево) і гігантські (мамонтове дерево) саквої, висота яких сягає 100-110 м. На висоті 2400-2700 м. проростають високогірні види сосни, а вище 3000 м. розкинулись альпійські луки, які нагадують карпатські полонини.

Південні Кордильєри містять значні запаси кольорових металів, особливо міді, урану, срібла, золота, а також фосфоритів, калійних солей, нафти, кам'яного вугілля.

Охорона довкілля. Видобуток корисних копалин, розвиток промисловості, ріст міських поселень, нераціональне освоєння Канадської Півночі та інших територій породжує чимало проблем, пов'язаних з охороною довкілля. Найбільш гострими вони відчуваються у промислово розвинених районах США. На кожен гектар території США щорічно випадає до 13 т різних відходів у газоподібному, рідкому або твердому стані. Особливо небезпечним є чадний газ, який утворюється в результаті неповного згоряння палива в автомобільних двигунах. Із 150 млн. т. чадного газу 110 викидають різні засоби транспорту. На одну особу в 1995 р. припадало 19615 кг. двоокису вуглецю. Важливою екологічною проблемою для США є виснаження водних ресурсів, які необхідні для життєдіяльності людини, поливу засушливих земель і функціонування промислових підприємств. За прогнозами спеціалістів, у найближчій перспективі потреби води у США складатимуть 1112 км3 у рік, тоді як реально можна використовувати лише 750-800 км3.

Важливою проблемою є збереження цілісності і врожайності сільськогосподарських угідь. Найбільшим лихом є ерозія, яка вразила у США половину орних земель.

В США ведеться велика робота по збереженню довкілля. Під охороною федеральних властей перебуває 45 національних парків, 47 національних пам'яток, 3 національні заповідники, а також інші природоохоронні об'єкти. Існує більше 400 резерватів для охорони фауни (25 млн. га). Найвідомішими національними парками США є Єллоустонський, Йосемітський, Секвойя, Глейшер, Великий Каньйон. Контроль над більшістю охоронних територій здійснює Служба національних парків Міністерства Внутрішніх справ США. На 1000 жителів країни припадає 742,7 га природоохоронних територій, що є шостим показником у світі після Данії, Австралії, Німеччини, Норвегії, Словаччини.

Незважаючи на те, що промисловість у Канаді розвинена слабше, щільність населення значно нижча, ніж у США, проблеми охорони довкілля теж загострюються. Найбільш ураженою є природа Південної Канади, де промисловий розвиток досягнув значних розмірів і де повторюються ті ж проблеми, що і в США.

Складною проблемою є охорона екологічних систем Північної Канади, де суворий клімат зумовлює меншу стійкість довкілля. Розвиток гірничо-видобувної промисловості, транспорту загрожує порушенням екологічної рівноваги тундри і північної тайги.

Наприклад, дуже чутливою до забруднення води, а особливо повітря є рослинність північних широт. Лишайники, які є основним кормом північних оленів та інших тварин, при найменшій кількості окису сірки пригнічуються і поступово зникають. В Канаді на одну особу припадає 89,0 кг. окису сірки, що є другим показником у світі після Чехії (1995 р.).

Заселення Північної Америки у доколумбовий період. У доколумбовий період Північна Америка не була пусткою. Її заселяли індіанські (індійські) племена — корінне населення. Таку назву їм дали мореплавці, котрі помилково вважали, що відкрита Колумбом земля є Західною Індією.

Усі індіанці мають деякі спільні антропологічні ознаки: світло-жовтий або червонувато-коричневий відтінок шкіри, тверде пряме волосся, широке обличчя, прямий ніс. Хоча говорять вони різними мовами і ведуть доволі різний спосіб життя. Серед американських племен найбільш однорідним було ескімоське населення, яке і сьогодні розсипане окремими групами по кілька сімей на арктичному узбережжі Північної Америки.

У лісових районах сходу Канади проживали і досі проживають альгонки, а на північному заході — атабаски. Вони кочують. Улітку займаються рибальством, а взимку — полюванням.

На більш родючих приатлантичних землях проживали войовничі ірокези. Вони займались рибальством, полюванням і землеробством. На лісових царинках вирощували кукурудзу, боби, гарбузи, тютюн. Ірокези кочували, але змінювали місце проживання лише після виснаження ресурсів довкілля (землі, місцевої фауни тощо).

На Тихоокеанському узбережжі індіанці були переважно мореплавцями, а також ремісниками — умільцями — виготовляли вироби домашнього вжитку із кори дерев та волокна рослинного походження.

У посушливих районах Південного Заходу існували цілі поселення, так звані пуебло, де житло ліпили із землі та каміння. Народи цього краю Америки вели осілий спосіб життя, займалися зрошувальним землеробством, вирощуючи кукурудзу, дині, гарбузи, бавовник. На противагу індіанцям пуебло, такі племена, як навахи, юти і апачі, займалися полюванням, а в літню пору осідали на період вирощування кукурудзи, бобів та інших культур, які необхідні були для поповнення запасів рослинного продовольства. Народи Південного Заходу за своєю культурою дещо нагадували ацтеків та інші племена Півдня Америки.

В історії розвитку індіанського населення, що проживало у східній лісовій зоні, вчені виділяють три послідовні періоди поступу (прогресу): Архаїчний, Вудленда і Міссісіпі. Архаїчний період (VIII тис. до Х р. — І тис. Х р.), що змінив культуру палеоіндіанців, характеризується більш осілим способом життя і розвитком деяких ремесел (обробка дерева, виготовлення кам'яного посуду, обробка кісток тварин). В ІІІ-І тис. до Х р. в районі Великих Озер існувала навіть древня культура міді. Упродовж першого тисячоліття до Х р. архаїчну культуру лісової зони змінювала культура Вудленда, що розвивалася на території від Південної Канади до Мексиканської затоки, від Атлантики до степів. Попередню культуру вона збагатила землеробством, гончарним мистецтвом, спорудженням могильних курганів. Індіанська культура найвищого розвитку досягнула в VII ст. — в долині ріки Огайо.

У VІІ-XV ст. домінувала культура Міссісіпі. Вона була переважно землеробською, пам'ятниками якої є осілі поселення — великі, часто добре укріплені міста — фортеці. З'являються нові форми орнаменту на керамічних виробах, розвивається різьба на дереві, штучна обробка каменю, черепашок тощо.

Таким чином, ще в доколумбовий період на Північноамериканському континенті розвивалася дуже своєрідна гілка світової культури, яка, на жаль, була надломлена "цивілізованими" європейцями і у зруйнованому стані постала перед сучасними дослідниками.

Перші поселення європейців у Північній Америці. Після відкриття Америки Колумбом у 1492 р. мореплавці Європи продовжували пошуки західного шляху в Індію.

Навіть після того як у 1520 р. Магеллан знайшов дорогу до Тихого океану, англійці ще до першої третини XVII ст. шукали дорогу на Захід у північно-західному напрямі. Проходу так і не знайшли, зате дослідили Гудзонову затоку, а в 1632 р. відважні мореплавці проникли в море Баффіна аж до 78° п. ш.

Деякі історичні документи свідчать, що першими європейцями, які прибули до берегів Північної Америки, були не іспанці, а норди (північні скандинавці). Десь у 985 р., як свідчать американські історичні джерела, Ерик Рудий заснував у Гренландії перше поселення, а його син Леіф у 1001 р. досяг берегів теперішньої Канади і провів у тимчасовому поселенні щонайменше одну зиму. Про це оповідають скандинавські саги, а також розкопки 1963 р., які виявили останки нордських будівель на північних берегах Ньюфаундленда.

Перші постійні бази — поселення мореплавці засновували вздовж Атлантичного узбережжя. Історія їх заснування — це боротьба не лише за існування, а скоріше за сфери впливу європейських держав на певних територіях Америки, куди проникали англійці, французи, португальці, іспанці та інші народи.

Згідно з офіційними даними, перше таке поселення з'явилося у Північній Америці в 1605 р. в Акадії. Це були поселення французьких колоністів. Ядром, із якого виросли сучасні приморські провінції Канади, були поселення у бухті Фунді. їх неодноразово руйнували англійці і це змушувало французів переселятися углиб території, освоювати нові Західні землі. В 1608 р. С. Шамплен заснував м. Квебек, згодом, в 1642 р., — Монреаль. Володіння Нової Франції розросталися, але Канада не стала великою французькою імперією, як про це мріяли першовідкривачі. Це сталось тому, що англійські колонії на американському континенті мали могутню економічну базу і широку підтримку з боку метрополії, а для французьких бідніших володінь не вистачало ні коштів, ні населення, чисельність якого на початку другої половини XVIII ст. була майже у двадцять разів меншою — всього 70 тис. осіб.

Колонізація Америки англійцями розпочалася в 1607 р. з боку Атлантичного узбережжя (Вірджинія). Метрополія фінансувала освоєння американського континенту, захищала колонії від нападу, сприяла завоюванню нових територій, розвивала там економіку. Власність на землю була головним побудником імміграції в Америку, переважно малоземельних селян із Європи. Тому більшість колоністів займались сільським господарством. Так, у Вірджинії культивувалося вирощування тютюну, а в Кароліні — рису, з середини XVIII ст. — індиго. Для роботи на плантаціях, починаючи з 1619 р., стали завозити чорних рабів з Африки.

Упродовж другої половини XVIII ст. подальше заселення нових територій відбувалося під постійною загрозою нападу з боку індіанців. Це був результат колоніальної політики, яка велась дуже підступно. Спочатку індіанці були бажаними союзниками англійських колоністів у боротьбі проти французів, особливо в останній війні (1754-1763), яка закінчилась поразкою французів. Але з 1768 р., зрозумівши колоніальну суть міжусобних війн, ірокези Нью-Йорка і чероки Півдня стали енергійно боротися проти європейських загарбників.

У колонізації Північної Америки значну роль відіграли також іспанці, які зуміли успішно поєднати місіонерство із грубою військовою силою. Сферою їх впливу були території Флориди, Нової Мексики і Каліфорнії. На цих землях, як і у себе вдома, вони відгодовували худобу, вирощували зернові культури.


НазадЗмістВперед

 

 
© www.SchoolLib.com.ua