Головна

Шкільна бібліотека

Перелік предметів

Англійська мова
Біологія
Географія
Економіка
Інформатика
Історія
Математика
Німецька мова
ОБЖ
Політологія
Право
Природознавство
Психологія і педагогіка
Російська мова
Соціологія
Фізика
Філософія
Французька мова
Українська мова
Хімія

Підручники в PDF


 

Вступ до філософії - підручник

РОЗДІЛ ХІ

УКРАЇНСЬКА ФІЛОСОФСЬКА ТА СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНА ДУМКА ХІХ — ХХ СТ.

Філософські та суспільно-політичні погляди українських письменників та публіцистів другої половини ХІХ — початку XX ст.

Після поразки Росії в Кримській війні помітним стало пожвавлення українського національного руху, в якому на той час основним питанням було звільнення

селян від кріпацтва як найбільшого соціального зла. Духовним осередком українського національного руху став спочатку Петербург. Саме тут М. Костомаров, П. Куліш та інші засновують українську громаду. В кінці 1860 р. В. Білозерському вдалося одержати дозвіл на видання в Петербурзі українського часопису "Основа", який став головним органом українського руху. В самій Україні також почали засновуватись "Громади" — в Полтаві, Чернігові, Харкові. У Києві в 1860 р. спочатку виникла студентська громада, яка згодом перетворилась у загальну. Громади ставили своїм завданням підняття рівня освіти, української національної культури, поширення національної свідомості серед усіх кіл українського громадянства.

19 лютого 1861 р. царським маніфестом кріпосне право було скасоване. Якщо до цієї події російське громадянство, російська преса схильно ставилась до українського національного руху, оскільки у них було єдине, спільне завдання, то після маніфесту ситуація змінилась. Великоруські кола фактично стали на позиції підпорядкування всіх слов'янських народів Росії. Українська мова, українська література на сторінках російської преси піддавались нищівній критиці, вважались непотрібними, такими, що призведуть до відчуження від загальноросійського життя. Все велось до того, щоб довести, що український народ не має підстав для самостійного національного розвитку. Поступово зростав тиск на український культурний рух, почалися репресії проти його діячів. Найактивніших із них (П. Чубинського, Ол. Кониського, В. Лободу, П. Єфименка, Ст. Ніса та ін.) російський уряд посадив у в'язницю, а потім заслав до далеких північних губерній Росії. Громади в Чернігові та Полтаві були повністю розгромлені. У розвитку українського національного руху настає вимушений занепад.

Проте вже на початку 70-х років у Києві зосередились і зміцніли значні українські інтелектуальні сили. З цього часу Київ став головним осередком українського національного руху, а в Київській громаді об'єднались видатні діячі культурного й громадського життя: В. Антонович, М. Драгоманов, П. Житецький, П. Чубинський, М. Лисенко, М. Старицький, І. Нечуй-Левицький та ін. Громадівці спрямували свою діяльність на розвиток і поширення української науки, освіти, культури. Щодо їх суспільно-політичних поглядів, то вони були схильні до федеративного устрою Росії з широкою автономією для України, до радикальних змін в суспільстві, але частина з них тяжіла до соціалізму.

Піднесення українського національного руху занепокоїло російський уряд, який вбачав у ньому новий прояв політичного сепаратизму України. Розпочалися нові репресії проти українських діячів, української культури, наприклад згаданий вище таємний емський наказ про абсолютну заборону українського письменства.

Серед громадівців найвидатнішою постаттю був М. П. Драгоманов.

Михайло Петрович Драгоманов (1841 — 1895) — український мислитель, історик, етнограф, соціолог, літературознавець, публіцист. Народився він в Гадячі на Полтавщині, де закінчив повітове училище, потім вчився в Полтавській гімназії, а з 1859 р. навчався в Київському університеті на історико-філологічному факультеті, який закінчив у 1863 р. З 1864 р. Драгоманов спочатку обіймає посаду приват-доцента, а потім — доцента цього ж університету на кафедрі загальної історії. У 1863 р. він вступає до Київської "Громади", де разом з іншими громадівцями значну увагу приділяє проблемам розвитку української національної культури, відстоюючи право українського народу мати свою культуру, свою мову. Питання історії, фольклору, етнографії стають в центрі його наукової та культурно-просвітницької діяльності. Серед наукових праць особливе місце належить "Историческим песням малорусского народа" (1874 — 1875), яку він видав разом з В. Антоновичем, а також таким, як "Шевченко, українофіли й соціалізм", "Чудацькі думки про українську національну справу" тощо.

У 1875 р. Драгоманова було звільнено з університету за політичну неблагонадійність, за пропаганду соціалізму. У 1876 р. він емігрує до Швейцарії, де створює осередок української політичної еміграції. В Женеві Драгоманов засновує вільну українську друкарню, де видає збірник "Громада", а потім разом з М. Павликом і С. Подолинським — журнал "Громада". Женевський період мислителя був найбільш вагомим в його творчому доробку. Тут Драгоманов продовжує виступати на захист переслідуваної російським урядом української культури. На літературних конгресах (Париж — 1878 р., Відень — 1881 р.) він різко засуджує цю ганебну політику, стверджуючи, що українська література є рівноцінною іншим слов'янським літературам. Щодо української мови, то він прагнув довести, що вона "в багатстві, витонченості і гнучкості форм не поступається ані жодній із сучасних літературних мов слов'янства".

У різних європейських виданнях Драгоманов друкує статті про політичні й культурні проблеми України, прагне вивести українську націю на європейський рівень культури та способу життя. Особливе місце в його творчості займає шевченківська тема, де він називає Шевченка "одним із великих поетів правдиво народних". Драгоманов є одним з перших українських професійних літературних критиків, який систематично аналізував основні тенденції та явища літературного життя України.

В основі світогляду Драгоманова лежить ідея поступу, метою якого є здійснення ідеалів лібералізму і соціалізму. Проте в його соціалістичному ідеалі немає місця централізованій державі. Добровільна організація гармонійно розвинених особистостей, громади — саме це лежить в основі, на його думку, соціалістичного устрою, а шлях до цього — федералізм. Поза рамками конституційного, федералістичного принципу державного устрою немислима для Драгоманова соборна, єдина і вільна Україна, в якій має місце широке волевиявлення як громадських, так і особистих інтересів і де переважають не вузькопартійні, а загальнолюдські інтереси. У федерації він вбачав можливість демократичного вирішення національного питання, соціального визволення народу.

Однак у плані перебудови суспільства на федеративних засадах Драгоманов не акцентує уваги на питанні національно-політичної самостійності України. Національність для нього — це лише "форма", "контур", що повинен бути заповнений інтернаціональним змістом. Його план зводився до такого: спочатку вільні громади, які утворюються вільними народами, потім ці громади складають федерацію громад у межах України, яка ввійде до федеративного союзу народів Росії, а наступний етап — федерація всіх слов'янських народів — всеслов'янська федерація. За такий зв'язок "української справи з російськими процесами" Драгоманова досить гостро критикували і критикують сьогодні. Наприклад, І. Франко характеризував його ідеї як "общерусизм на українському грунті".

Сам же Драгоманов, обстоюючи національну самобутність, ідею національного відродження, у відповідь своїм опонентам стверджував, що він відкидає не справжнє національне, а, так зване, "національство". "...Національності я признаю, а тільки противлюсь націоналізмові, тобто примусу держатися звісних почуттів і думок (політичних і культурних) по тій причині, що вони національні або (частіше) вважаються за такі" (6, с. 493 — 494]. Так, співставляючи російське письменство з українським, Драгоманов віддає "пріорітет" російському, зазначаючи, що "російське письменство з усіх слов'янських найбільш цікаве для чужинців через те, що воно найменше національствує", і в той же час "це письменство само собою... національне й осібне..." А "...наше українське письменство, щоб стати інтересним, мусить піти по тій же дорозі і, покинувши туманне й шкідливе націоналі,ство, взятись до того, щоб обговорювати по-своєму ті живі справи, котрими тепер клопочуться усі освічені народи" [6, с. 474].

Національну ідею він не вважав "ліком на всі лиха громадські", і, що навіть без інших культурних ідей вона "може служити джерелом великих помилок " [6, с. 483]. Заперечуючи "обов'язковий націоналізм", Драгоманов, водночас, відкидав звинувачення на свою адресу в "обрусительстві" і "об'єдинительстві". "Про моє обрусительство говорити не буду, а про моє об'єдинительство скажу, що слово це само по собі порожнє: важно, коло чого, коло кого й як хто хоче об'єдиняти. Я ж справді завше хотів побачити об'єдинення освічених, добрих і чесних людей в нашій країні й по сусідніх сторонах і народах коло праці для волі, освіти й добробуту всіх тамошніх людей і завше боровсь проти всякого роз'єдинення, котре вносять між тих людей неволя, неуцтво й сліпе своєлюбство, навіть і тоді, коли ці темні сили вкриваються одежами народолюбства" [6, с.464].

Драгоманов засуджував спроби ідеалізувати минуле українського народу, зокрема історію українського козацтва, виступав проти "підтягування" різних фактів національної історії під чиїсь погляди. Різницю у поглядах, думках він не вважав причиною підриву національної єдності.

Така "поміркованість" поглядів мислителя, особливо в національному питанні, скоріше всього може бути ідеальним варіантом, схожим на утопічність. Історія нашого життя протягом не одного століття підтверджує не здійсненність такого "об'єдинительства". Український народ в такому об'єднанні не мав і вже ціле століття після Драгоманова не має справжньої свободи і незалежності.

Щодо його суто філософських поглядів, то Драгоманов в поглядах на природу стояв на матеріалістичних позиціях, хоча називав їх позитивізмом. Він різко критикував як ідеалізм, так і релігію, обстоював віру в дію природних об'єктивних законів, дотримуючись діалектичного підходу до аналізу явищ дійсності.

Помер М. П. Драгоманов у 1895 р. у Софії (Болгарія), куди його в 1889 р. було запрошено в університет на посаду професора історії.

На початку 80-х років відбувається деяке пожвавлення українського національного руху, особливо в Галичині. Тут на чолі його стояли І. Франко і М. Павлик, які розвивали літературну й громадську діяльність у дусі ідей Драгоманова. Щира любов останнього до українського народу, просвітницька діяльність схильно сприймались галицьким суспільством, і, не дивлячись на те, що в його діяльності були й такі сторони, які не були корисними для галицького суспільства (виступи проти церкви, релігії, його абстрактний соціалізм, його "замаскований панрусизм" тощо), однак Драгоманов стає духовним вождем цілого покоління.

Іван Якович Франко (1856 — 1916) — український мислитель, письменник, вчений, політичний і громадський діяч. Народився в с. Нагуєвичі Дрогобицького району

Львівської області. У 1875 р. вступив до Львівського університету на філософський факультет, навчався у Чернівецькому університеті, який закінчив у 1891 р. За соціалістичну пропаганду в 1877 р. разом з М. Павликом і С. Терлецьким був заарештований і посаджений у в'язницю, де пробув вісім місяців.

І. Франко цікавився марксизмом, навіть зробив переклад на українську мову 24-го розділу першого тома "Капітала" Маркса. Був організатором журналу "Громадський друг", збірників "Дзвін", "Молот" тощо. У 1893 р. у Віденському університеті захистив докторську дисертацію, де отримав звання доктора філософії, а згодом і почесну ступінь доктора філології.

У радянській літературі ствердилась думка про те, що І. Франко був досить близьким до марксизму, матеріалізму (і, звичайно, атеїзму). І. Франко дійсно у своїх соціально-філософських шуканнях звертався до марксизму. Якщо в ранніх своїх творах ("Що таке соціалізм?" та ін.) помітним є не досить критичне його ставлення до марксизму, то в пізніших ("Що таке поступ?" та ін.) Франко прагне по-справжньому з'ясувати сутність цього вчення, Радянські дослідники творчості Франка, як правило, вилучали з його творів ті місця, де було показано його критичне ставлення до марксизму, до матеріалізму і таке подібне.

Добре знаючи твори класичного марксизму, Франко бачив у ньому не тільки позитивні сторони, а й певні небезпечні тенденції. Визнаючи соціалізм як суспільний ідеал, він не сприймав "наукового соціалізму", його класового підходу. Для нього найважливішими були загальнолюдські цінності, Франко категорично відкидає існування держави при соціалізмі, оскільки в ній обов'язково виникне привілейований прошарок управлінців, які узурпують владу в своїх інтересах. Не сприйняв він і марксистську ідею диктатури пролетаріату. Крім того, не підтримував Франко марксистський погляд на революцію як насильницько-революційний шлях досягнення суспільного прогресу Його "Вічний революціонер" закликав не до руйнації життя, а до звільнення від рабського духу, від приниження людської гідності. В марксистських програмах він бачив суб'єктивно-схоластичний підхід, крайню абсолютизацію, де гуманно-демократичні принципи соціалістичного ідеалу зводились нанівець. Соціалістичний лад, на думку Франка, це вільна федерація общин, організована за принципом широкого самоуправління.

Не сприймав Франко і вирішення марксизмом національного питання, якому марксизм надавав другорядного значення. Дух покори, національний нігілізм, які вносились у свідомість українського народу, не могли дати свободу і незалежність Україні. Шлях до цього, вважав Франко, лежить через утвердження національної гідності й гордості, консолідацію, єдність всіх сил, відчуття себе українцями, українською нацією, здатною до самостійного культурного і політичного життя. У праці "Поза межами можливого", змальовуючи ідеал національної самостійності, Франко зазначає, що здійснення цього ідеалу поки що неможливе, але впадати у відчай не потрібно, варто пам'ятати, що "...тисячні стежки, які ведуть до його осущення, лежать просто-таки під нашими ногами, і що тільки від нашої свідомості того ідеалу, від нашої згоди на нього буде залежати, чи ми підемо тими стежками в напрямі до нього, чи, може, звернемо на зовсім інші стежки... Ми мусимо серцем почувати свій ідеал, мусимо розумом уяснювати собі його, мусимо вживати всіх сил і засобів, щоб наближуватись до нього, інакше він не буде існувати і ніякий містичний фаталізм не сотворить його там, а розвій матеріальних відносин перший потопче і роздавить нас, як сліпа машина" [23, с. 285].

На думку Франка, формування і здійснення суспільного ідеалу українського народу неможливе без швидкого розвитку культурного життя України, без власних шкіл, без письменства, освіти й науки. Особливу увагу в цій справі приділяв Франко розвитку, "плеканню" національної української мови, "без якої виховання народу не може зробити бажаного поступу..." [23, с. 462]. При ствердженні ним ідеалу національної самостійності українського народу він ніде не протиставляє українську націю іншим, не говорить про її якусь "винятковість"тощо. Усі народи рівні й всі мають право на вільний розвиток.

Не виникає сумніву, що Франко не був прихильником і матеріалістичного розуміння історії, не схилявся до ідеї класиків марксизму про вирішальну роль матеріального виробництва в розвитку суспільства. В згаданій вище роботі Франко пише про "односторонність марксівського економічного матеріалізму", зазначає, що "не тільки потреби жолудка.., а цілий комплекс... фізичних і духовних потреб" людини є рушіями суспільного прогресу. І там, де "ідеали живі, розвиваються..., маємо й прогресивну і чимраз інтенсивнішу матеріальну продукцію. Де нема росту, розвитку, боротьби і конкуренції в сфері ідеалів, там і продукція попадає в китайський застій" [23, с. 283 — 284]. Скоріше всього Франко вважав, що рушієм суспільного життя є як матеріальні інтереси, так і суспільні ідеали.

Таке відношення Франка до марксизму, матеріалізму дає право зробити висновок про те, що спроби зарахувати його однозначно до цих напрямів є тенденційними і не відповідають дійсності. До речі, Франко скептично ставився і до ідеалізму, вбачаючи в ньому однобічність. Філософську систему Гегеля він вважав чисто розумовою конструкцією. Авторитетами для нього були О. Конт, Г. Спенсер, Ч. Дарвін. Він — прихильник позитивізму, бо саме ця філософія грунтується "на найновішому природничому знанні". Справжньою "наукою можна називати тільки пізнання законів і сил природи, які проявляються всюди і як завгодно", і така "наука не має нічого спільного з жодними надприродними силами, з жодними вродженими ідеями, з жодними внутрішніми світами, що керують зовнішнім світом", бо "поза природою нема пізнання, нема істини" [23, с. 32]. Франко передусім раціоналіст. Він скептично ставився і до ірраціоналістичних вчень А. Шопенгауера, Ф. Ніцше та ін.

Природничі науки, на думку Франка, є основою розвитку суспільних наук. Розглядаючи таку єдність наук, він писав: "Фізичні і антропологічні науки становлять, по суті, єдиний нерозривний ланцюг, одну цілість, бо людина також є витвором природи, а все, що вона зробила і що може зробити, мусить бути зроблене тільки на підставі вроджених сил" [23, с. 35].

Значне місце в його суспільних поглядах займають питання моральності. Кожна людина, живучи в суспільстві, повинна виробити в собі певні поняття про життя з людьми, про взаємовідносини з ними. Такими є "поняття істинності, справедливості, правди, приязні та добра". Саме вони і складають предмет "останньої і найвищої науки — етики". "Етика вчить людину жити по-людськи — вона керує завжди і всюди її кроками; вона змінює тваринну природу людини і облагороджує, — і в такий спосіб робить її здатною до сприйняття щастя як внутрішнього самозадоволення, так і суспільного, що грунтується на узгодженій праці всіх людей і на братській взаємній любові" [23, с. 40].

Всебічно вихована особистість, повна її свобода, гуманізм і солідарність між людьми — ці ідеали, ці принципи, на думку Франка, є визначальною рисою морального прогресу людства.

У філософських поглядах І. Франка є чітко виражені елементи діалектики. Останню він вважав універсальним методом у науці. Саме такий метод дає можливість правильно зорієнтуватись в багатоманітності й вічності, постійних закономірних змінах, які відбуваються в природі та суспільстві.

Поряд з поширенням у другій половині XIX — початку XX ст. натуралістично-позитивістського, раціоналістичного світогляду в Україні знову починають виявляти себе романтично-екзистенціальні тенденції. На початку XX ст. у Києві була заснована російськомовна екзистенціально-філософська школа (М. Бердяєв, Л. Шестов, В. Зеньковський), яка в умовах панування тоталітарної марксистсько-ленінської ідеології проіснувала недовго.

Свою причетність до романтично-екзистенціального напрямку виявила в своїй творчості Леся Українка.

Леся Українка (Л. П. Косач-Квітка) (1871 — 1913) — українська письменниця і поетка, літературний критик, громадський діяч. Вона була першою із так званих українських неоромантиків. Світогляд Українки формувався під впливом ідей Т. Шевченка, М. Драгоманова, І. Франка. Письменниця була знайома з творами марксизму, переклала на українську мову ряд творів класиків марксизму. Однак марксистом вона не стала. Світогляд її був, в основному, матеріалістичний, з притаманним йому діалектичним підходом до аналізу всіх явищ дійсності, з впевненістю про пізнавальні можливості людини. У вірші "Ось, уночі..." Леся Українка висловлює думку про вічність і несотворимість матерії:

 

"Вірю я в правду свого ідеалу,

І коли б я тую віру зламала —

Віра б зламалась у власне життя,

В вічність матерії, в світа буття,

Власним очам я б не вірила й слуху,

Я б не впевнялась ні тілу, ні духу, —

Се ж бо для віри найвищая віра".

Леся Українка була впевнена, що всі речі матеріального світу існують об'єктивно від нас. Матерія є активною, вона — носій всіх змін і перетворень, всього руху і закономірного процесу. Ідеальне є породженням матеріального, проте й ідеї, людське мислення відіграють важливу роль. Леся Українка виступала проти ідеї потойбічного

життя, критикувала фаталізм, вульгарний матеріалізм, різні напрями ідеалістичної філософії. Невід'ємним елементом її світогляду був атеїзм.

Для багатьох творів Лесі Українки характерне переплетення різних аспектів реальності з мотивами давньої історіософії. Це насамперед використання нею різних біблійно-християнських і антично-міфічних сюжетів, з допомогою яких вона розкриває моральні якості своїх героїв, показує соціальний стан сучасного їй суспільства, дає філософське осмислення дійсності.

У цьому відношенні шедевром поетеси є її "Лісова пісня" (1911), яка містить в собі глибоку філософську ідею органічної єдності людини з природою, антропологічної "наповненості" природи. Чудові картини лісової природи, тонкий, яскравий аналіз психології та побуту людей змальовані в цій романтичній драмі — феєрії.

Розглядаючи діалектичну єдність людини й природи, Леся Українка наголошувала на тому, що ці взаємовідносини складні й суперечливі, що вони несуть з собою не тільки позитивне, а й негативне і що "прихід" людей у природу має певні ознаки постійної боротьби між ними. Природа розкриває людині всю свою красу, віддає свої багатства, а за це часто отримує від людини зраду. Оповитий романтикою міфічний образ Мавки, яка "покинула високе верховіття і низько на дрібні стежки спустилась, одягши жебрацькі шмати" і образ Лукаша, який зрадив їй і був покараний за це — є застереженням і закликом до людей в необхідності бережливого відношення до природи.

Філософська ідея вічності природи, її постійного оновлення звучить у фіналі "Лісової пісні". Коли Лукаш кається, що занапастив тіло Мавки, та йому відповідає:

"О, не журися за тіло!

Ясним вогнем засвітилось воно,

чистим, палючим, як добре вино,

вільними іскрами вгору злетіло.

Легкий, пухкий попілець

ляже, вернувшись, в рідну землицю,

вкупі з водою там зростить вербицю, —

стане початком тоді мій кінець".

І знову до природи — матері "будуть приходити люди зі своїми радощами й тугою", бо без природи, без єднання з нею людина існувати не може.

Романтична спрямованість характерна і прометеївським образам у творчості Лесі Українки. Прометеївська непримиримість до зла, до поневолення, нескореність з великою силою, пристрастю, творчою одержимістю володіли письменницею. Її герої прагнуть до боротьби за волю, за право на щастя, вони не терплять стану покірності та пасивності, бунтують проти "невільницького зганьблення". Таким соціально загостреним є образ Неофіта — раба ("В катакомбах"), який не бажає носити рабські кайдани, виступає проти всякої тиранії, схиляється тільки перед Прометеем тому, що він

"...не творив своїх людей рабами,

що просвітив не словом, а вогнем,

боровся не в покорі, а завзято,

і мучився не три дні, а без ліку,

та не назвав свого тирана батьком,

а деспотом всесвітнім..."

Леся Українка любила свій народ, його мову, культуру, традиції і кращі риси його характеру. Як гімн звучать слова поетеси, звернені з любов'ю до України:

"До тебе, Україно, наша бездольная мати,

Струна моя перша озветься.

І буде струна урочисто і тихо лунати,

І пісня від серця поллється".

(Цикл "Сім струн")

Близько до серця сприймає вона нещасну долю свого рідного краю, свого народу, підносячи до височин живий образ національного болю.

"О, люде мій бідний, моя ти родино,

Брати мої вбогі, закуті в кайдани!

Палають страшні, незагойнії рани

На лоні у тебе, моя Україно!

Кормигу тяжку хто розбить нам поможе?"

(Цикл "Сльози — перли").

Український дух, національна ідея присутні в багатьох творах Лесі Українки. Незважаючи на сумніви вона вірить в свій народ, в його сили і закликає його до національного пробудження, виступу, до боротьби проти неволі й "національної ганьби".

Екзистенціальними мотивами проймана творчість М. Коцюбинського.

Михайло Михайлович Коцюбинський (1864 — 1913) — український письменник і мислитель. Проблеми внутрішнього світу людини, її складних відносин з природою, відчуження, втрата людиною органічного зв'язку з природою є одними з важливих в його творах "Інтермеццо", "Тіні забутих предків" та ін.

Видатною постаттю в українській суспільній думці другої половини XIX — першої половини XX ст. був м. Грушевський.

Михайло Сергійович Грушевсший (1866 — 1934) —історик, громадський і державний діяч, автор двох тисяч наукових публікацій з проблем історії, літературознавства, культури й освіти.

Народився М. Грушевський у м. Холмі у сім'ї вчителя. Дитячі роки пройшли у далекій "іноплеменній чужині" — у Ставрополі, на Кавказі. Звідти приїхав він в Київ навчатися в університеті Св. Володимира. У 1890 р. Грушевський закінчив історико-філологічний факультет університету, а в 1894 р. захистив магістерську дисертацію. З цього ж року починається новий період його життя в Галичині, у Львівському університеті, де він у молодому віці (27 років) став першим в Україні професором з історії України.

У Галичині крім наукової та викладацької роботи Грушевський активно займається громадсько-політичною діяльністю. У 1908 р. він переїздить до Києва. У 1917 р. Грушевський очолив Центральну Раду, але після гетьманського перевороту емігрував. В Україну вчений повернувся у 1924 р. Його було обрано академіком, він вів активну науково-організаційну діяльність. Проте атмосфера недовіри і ворожості навколо нього, яку створювали політичні діячі і деякі науковці, змусила Грушевського у 1931 р. переїхати до Москви, де відношення до нього, фактично, не змінилося. За звинуваченням в участі "Українського національного центру" Грушевського заарештували, однак незабаром звільнили. До останніх днів вчений продовжував працювати. У листопаді 1934 р. у Кисловодську М. Грушевський помер. Похований на Байковому цвинтарі.

М. Грушевський не залишив окремої філософської розвідки, але своєрідне розуміння ним минулого, внесення коректив і доповнень в осягнення історичного процесу, вибір методів пізнання дають нам право стверджувати, що він як видатний історик, громадський і державний діяч був одночасно мислителем філософського спрямування. Поєднуючи теоретичну та практичну діяльність, вчений виступає як самобутній соціолог і політолог, що дає йому можливість сформувати свою історіософську концепцію і цим самим збагатити українську філософську думку.

М. Грушевський був прихильником історико-соціологічного методу, що виник на грунті ідей позитивізму.

Переосмислюючи здобутки європейського позитивізму і соціології та творчо поєднавши їх з українською народницькою історіософською традицією, започаткованою Кирило-Мефодіївським братством, Грушевський у своїй історіософській концепції на передній план ставить одне з основних положень, згідно з яким суб'єктом історичного поступу є народ. Він — альфа і омега історичної розвідки, єдиний герой історії, метою якої є "зрозуміти його економічний, культурний і духовний стан, бажання й ідеали". Саме "усі періоди історії України тісно й нерозривно зв'язані між собою через народні змагання до свободи і демократії", і ця ідея є провідною в усі часи і при різних політичних і культурних обставинах. Вченого турбувала не історія сама по собі, а те, яке місце в ній посідали народні маси.

Говорячи про народ, зокрема український, М. Грушевський підкреслює, що його національне обличчя насамперед характеризують духовні фактори. Психофізичні та культурні ознаки "...зовсім виразно зв'язують в національну цілість поодинокі групи української людності супроти інших таких цілостей і роблять з неї живу національну індивідуальність — "нарід", з довгою історією його розвою". Тому-то й зацікавленість самобутньою українською культурою повинна бути не самоціллю, а з точки зору того, що в ній відбилося загальнонародного.

М. Грушевський наголошував на тому, що основну увагу в історичному дослідженні слід приділяти народові, а не видатним особам, які є продуктом епохи і середовища. Наприклад, Іван Вишенський "цінний нам особливо, як продукт української культури й українського життя", а улюбленець народницької історіографії Богдан Хмельницький зібрав революційну енергію мас та досяг значних успіхів завдяки "щасливому збігу обставин". Хмельниччина, на думку вченого, була великим етапом в поході українського народу, українських мас до своїх соціальних, політичних, культурних і національних ідеалів — свободи, рівноправності, автономії. Саме народ був єдиним героєм історії.

У своїй концепції історії українського народу М. Грушевський вважав (так, як і традиційно вважалось), що "селянство, демос лягли в основу самого поняття українства; потреби й завдання селянства стали потребами і завданнями української народності". Грушевський підкреслює "селянську" природу українського народу, зазначає, що "головною підставою сеї Великої України ще довго, коли не завсіди, буде селянство, і на нім прийдеться її будувати". Саме селянство ніколи не зраджувало національним інтересам, тому-то й треба опиратись на нього у справі відродження України. На селі знаходяться основні джерела національної культури, звідси й визначається самобутність історії українського народу, яка сягає найдавніших часів.

Приділяючи велику увагу національному питанню, М. Грушевський зазначав, що сенс історії народу полягає в його національному самовизначенні, що "цілковита самостійність і незалежність суть послідовне, логічне завершення запитів національного розвитку й самовизначення будь-якої народності, що займає певну територію і має достатні нахили та енергію розвитку". Він засуджував тих, хто з презирством ставились до цього питання або не розуміли його важливості. Ідеї вільної соборної України перший її президент прагнув здійснити на практиці.

Відстоюючи ідею національного самовизначення, М. Грушевський одночасно говорив про необхідність налагодження міжнаціональних відносин, в основу яких слід покласти принцип узгодження дій, повагу до свободи й суверенітету всіх народів, які вступають в ці взаємовідносини.

Важливою є думка М. Грушевського про те, що ні в якому разі політико — державний устрій не повинен бути нав'язаний народові насильно. Історичне значення державного устрою визначається тим, "оскільки він впливав на стан народу, оскільки сам підпадав впливу громади й оскільки відповідав її бажанням і змаганням". Він твердо був переконаний в тім, що в конфліктах народу і влади вина лежить на владі, "...бо інтерес трудового народу — се найвищий закон всякої громадської організації, і коли в державі сьому трудовому народові не добре, се його право обраховатися з нею".

У творчому доробку М. Грушевського є дослідження з проблем етнокультурного становлення української людності. Вчений залишив нам цікаві розвідки, в яких показав, як формувався народний світогляд наших предків, їх релігійна свідомість. Розглядаючи духовне життя українців, М. Грушевський особливу увагу звертає на значення релігії, зокрема християнської, як фактора, який своїм впливом сприяв прилученню українського народу до світового культурного процесу. На думку мислителя, християнська церква повинна робити благородну справу духовного очищення й оновлення народу, сприяти створенню української нації як духовної єдності.

Отже, обгрунтована М. Грушевським концепція історії українського народу переконливо свідчить про те, що наш народ пройшов довгий, складний і самобутній шлях, створив свою мову, етнічну культуру, власну державність, на яку мав і сьогодні має повне право.

На другу половину XIX — першу половину XX ст. припадає життя і творчість вченого з світовим ім'ям В. І. Вернадського.

Володимир ІвановичВернадський (1863 — 1945) — мислитель — натураліст, творець вчення про ноосферу, академік. Народився Вернадський у Петербурзі. Дитячі роки пройшли в Харкові. Закінчив Петербурзький університет (1885 р.) і залишився в ньому для підготовки до професорського звання. З 1888 по 1890 р. стажувався у Німеччині і Франції. З 1890 р. — приват-доцент, а з 1898 по 1911 р. — професор Московського університету. В дореволюційний час Вернадський брав активну участь в політичному і громадському житті. З червня 1917 р. жив в Україні; в листопаді 1918 р. став першим президентом організованої Української Академії. У 1920 — 1921 pp. він був ректором Таврійського університету в Сімферополі. На початку 20-х років повертається в Росію, де продовжує свою наукову діяльність, проводить велику організаційну наукову, академічну роботу.

Науково-теоретична спадщина Вернадського справила великий вплив на філософію, соціологію, екологію та інші галузі науки. Його праці: "Размышления натуралиста", "Философские мысли натуралиста", "Труды по всеобщей истории науки", "Украинский вопрос и русское общество", "Об автономии" та інші є значним доробком у філософській спадщині України. Ці та інші праці вченого суттєво вплинули на розвиток наукового світогляду, становлення сучасної наукової картини світу.

Вершиною наукової творчості В. Вернадського є вчення про перехід біосфери в ноосферу (сферу розуму). Цей процес здійснюється завдяки впливові розуму людини на біосферу, перетворення її в нове середовище життя людства — ноосферу. З філософської точки зору це вчення є узагальненням величезного світоглядного досвіду про єдність людства і природи, про вплив людини на біосферу, про відповідальність людини за свою діяльність. Особливо гостро постає проблема моральної відповідальності вчених за використання наукових відкриттів, які можуть негативно впливати на навколишнє природне середовище, а відтак і на саме людство.

Вернадський підкреслював величезну роль філософії в розвитку людської думки, наголошував на необхідності тісного зв'язку філософського мислення і наукової думки. Проблеми історії науки, її основних функцій, тенденцій розвитку та інші займали важливе місце в дослідженнях ученого.

У своїх соціально-політичних поглядах Вернадський був прихильником лібералізму і автономізму. Виступав проти будь-якого насильства і кровопролиття, за розвиток демократії, громадянських свобод і свободи мислення. Він вважав, що соціалізм є проявом насильства над людською особистістю і не має відношення до справжньої демократії.

Усвідомлюючи свою належність до українського народу, Вернадський висловив оригінальні думки про українську справу, які є актуальними й сьогодні. Він підкреслював, що з моменту приєднання України до Росії політика останньої полягала утому, щоб повністю розтворити українців у пануючій нації, "проковтнути" і "перетравити" їх як чужорідне політичне тіло. Таку політику Росії Вернадський засуджував. Він був противником централістських прагнень російських властей, виступав за збереження української культури, культурної самобутності українського народу, тому й не засуджував український національний рух, а вважав його природним, що має коріння в самому народному житті. Будучи прихильником автономізму, Вернадський вірив (скоріше всього, це була його наївна віра), що Росія відмовиться від своєї традиційної політики і визнає за Україною право на національно-культурне самовизначення.

У науковій та публіцистичній спадщині В. Вернадського показана цілісна філософія Всесвіту, філософія суспільного життя, закладена віра в здорові сили народу, встановлення дійсно людських стосунків.


НазадЗмістВперед

 

 
© www.SchoolLib.com.ua